Куди їдуть відпочивати діти влітку – питання, яке більшість батьків вирішує ще навесні, попри війну теж. Одні шукають безпечний і зручний табір десь у Карпатах, подалі від обстрілів, інші – обирають активний відпочинок з іграми, природою і пригодами на воді. Але дитячий відпочинок – це не лише про кілька тижнів канікул. Це маленький і разом з тим значний внесок у фундамент розвитку людини, громадянського становлення. Адже поза школою теж активно формується особистість. І табори та відпочинок – це одна із складових особистості, яку закладають батьки, освіта, доступне дозвілля та приклад оточення. Так закладаються основи громадянського та лідерського середовища, так з’являються свідомі громадяни. 

Коли ми говоримо про державну політику, то саме системна робота з дітьми та підлітками – не раз на рік, а постійно – є ключовим інструментом виховання відповідальних, зрілих громадян. Це виховання, звісно ж, не формується за два тижні в таборі раз на рік, а то й два. Його не можна імпортувати з-закордону чи вмонтувати через шкільну реформу «патріотичного виховання». Воно вибудовується поступово і методично рік за роком, це тривалий процес – у спільнотах, у відповідальності, у довірі між поколіннями і передачею з покоління в покоління ціннісних орієнтирів. І, хоч яким би красивим був на папері державний курс, у реальності ця відповідальність найчастіше лягає на плечі небайдужих дорослих з громадських організацій.

В одному з попередніх матеріалів Укрінформ розповідав про скаутський рух в Україні –  Пласт та його систему та форму виховання, яка діє глибоко, системно і патріотично. Частину з цих надбань заклав в основу своєї діяльності й київських клуб «Компас», про який сьогодні і йтиметься. Ще дві частини, на які орієнтуються виховники у клубі взято з інших молодіжних організацій. Детальніше про те, як працюють і кого виховують у «Компасі» – далі.

КУДИ ПОКАЗУЮТЬ СТРІЛКИ «КОМПАСУ»?

Понад 30 років на одній із найкрасивіших річок України – Дніпрі щоліта відкривається простір для дітей і підлітків (а віднедавна і для батьків з меншими дітками). Простір, який вони називають просто: Острів. За цим образом – не лише географія. Це місце має власну філософію, традиції, структуру, навіть власну «економіку» та правила побуту. Вперше табір провели ще у 1991 році, і відтоді він щороку розгортається знову – з наметами, карематами, питною водою зі шланга через річку, новачками та інструкторами.

За цим непомітним ніби процесом стоїть київський клуб «Компас» – громадська організація без державного фінансування чи великої реклами. Вони не будують всеукраїнських вертикалей, не претендують на монополію на правильне виховання, не мають уніформи чи церемоніальних зборів із прапорами. Але кожного літа, як і цьогоріч, на цьому Острові виховується нова зміна підлітків. Постійні учасники проходять шлях від новачка до інструктора. Вони вчаться відповідати не лише за себе, а й за інших. А потім, вже дорослими, часто повертаються в табір – тепер уже як наставники.

«Еліта – це не про пафос чи статус. Це про відповідальність. І ми виховуємо її змалку», – говорить співзасновник організації Тарас Логгінов. З Тарасом ми говоримо про організацію та сенси такого таборування і наскільки вони змінюються у воєнний час. 

ТРИ КИТИ «КОМПАСУ»: НА ЧОМУ ТРИМАЄТЬСЯ ТАБІР, ЩО ВИХОВУЄ СВОБОДУ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Ще на початку 90-х років, коли Україна щойно стала незалежною, група ентузіастів на чолі з Тарасом Логгіновим задумала створити не просто табір, а цілу виховну систему. Систему, яка б допомогла дітям рости – не лише тілом, а передусім характером і ставати відповідальними. Власну концепцію вони побудували на трьох основах чи китах: скаутський рух, екологічні табoри та дитячий туризм радянського періоду. З цього несподіваного міксу й виріс «Компас».

Скаутські табори, в яких Тарас і його однодумці побували з кінця 80-х, дали вагомий поштовх до формування політики «Компасу». Вони бачили, як працює модель самоуправління, ідея служіння, відповідальності перед собою, групою і суспільством. Проте у «Компасі» вирішили адаптувати ці принципи, але без суворої ієрархії, без обов’язкової форми, без церемоніального підняття прапора. «Ми поважаємо скаутський рух, але свідомо не переймали його в повному обсязі. Скажімо, ми вважаємо, що віра – це інтимна справа кожного, і не можемо нав’язувати дітям релігійні рамки чи готову державну ідеологію», – пояснює Тарас Логгінов.

У «Компасі» немає офіційного центру, який би затверджував кожен крок, як це заведено у скаутингу,  і немає статусу національного руху – хоча діти приїжджають з усієї України, а також з-за кордону, якщо повертаються влітку на канікули до бабусь і дідусів. Головне – не зовнішня система, а внутрішнє відчуття відповідальності.

«Ми не носимо форму – але інструктор у 12 років, якщо він у команді, може відповідати за безпеку всього табору. І це не фігура мови», – каже Логгінов. У «Компасі» кожна дитина поступово входить у коло відповідальності: побачив сміття – прибери, побачив недопалок (а в таборі дорослим дозволяється курити у спеціальних місцях) – викинь, побачив небезпеку – зреагуй. І не тому, що так наказали, а тому, що це твій простір.

Друга складова – досвід екологічних таборів. У них Тарас побачив своєрідну «розслабленість» – філософію та глибоку повагу до природи та особистості. Цей елемент вони взяли з натхненням – як «хіповий» дух, де не все регламентовано, де дозволяється бути собою, думати, питати, шукати сенси. У таборах намагаються не забороняти, а допомагати.

«Ми намагаємося казати «ні» якомога рідше. Ми краще скажемо «давай зробимо це правильно», – пояснює Логгінов. У таборі є сортування сміття, свідоме ставлення до ресурсів, води, дров, простору. Але ще важливіше – емоційна екологія: повага до інших, до себе, до вибору кожного. Тут не забороняють просто так. Якщо дитина хоче лізти на дерево – їй допоможуть зробити це безпечно. Хоче купатися – знайдуть відповідального, навчать правилам і тоді дозволять.

«Це табори, де діти можуть вести розмови про сенс життя, слухати музику біля вогнища, будувати хатки з гілок – і це все органічно. Це свобода, яка не руйнує, а формує», – говорить Тарас.

Третім компонентом стала система дитячого туризму, яку перейняли з радянських часів – саме тоді Тарас десять років працював з групами у самодіяльних походах (в ті часи туризм був однією з легальних форм втечі від радянського абсурду) . Цей досвід подарував розуміння, як вибудовується справжня командна робота, коли кожен член групи має свою маленьку зону відповідальності.

Звідти в «Компас» прийшли практики самоврядування, мандрівок, чергувань, зборів, коли діти самі приймають рішення. Інструктори не нависають авторитетом – вони радше ментори, які супроводжують, але не пригнічують ініціативу. «У нас є дисципліна, але вона побудована не на страху, а на довірі. І вона працює не гірше, а часом навіть краще, ніж у найрегламентованіших таборах», – каже Тарас.

Попри ефективну систему, у «Компасі» відмовилися від ідеї перетворитися на всеукраїнський рух. Спроби розширення в 2000-х не дали сталого результату – не через відсутність попиту, а через унікальність «формули», яку складно тиражувати.

«Це дуже жива структура. Вона працює, бо існує тут і зараз, бо всі її знають і розуміють, бо росте зсередини. Її не можна просто скопіювати в інше місто, як франшизу», – пояснює засновник.

Тому «Компас» лишається вірним собі: невеликий клуб, але з великою внутрішньою місією. Простір, де дітей не програмують, а формують. Де свобода не скасовує відповідальність. Де інструктор – не полковник, а старший брат. І де справжні пригоди – не декорації, а спосіб дорослішання.

МОЛОДЬ ПІД ПРИЦІЛОМ ЧАСУ: ЯК ЗМІНЮЮТЬСЯ ДІТИ І «КОМПАС»

Упродовж 33 років «Компас» – не просто літній табір, а ціла виховна модель – формував покоління активних, свідомих і людяних. Те, що починалося як скромна ініціатива родини Логгінових, стало справжньою школою громадянської зрілості. І тепер, у час Великої війни, як ніколи видно: табір – це не «розважалівка», а місце сили, де закладається ідентичність, етика, стійкість.

За словами співзасновника «Компасу» Тараса Логгінова, табір завжди мав свою мету: «Ми готуємо майбутню еліту». Один із них – нині речник Міністерства закордонних справ Георгій Тихий. Саме табір «Компас» став тим місцем, яке заклало в ньому навички організації, відповідальності, розуміння важливості ініціативи. Він був серед тих, хто брав участь у самоорганізації Помаранчевого Майдану. Серед тих, хто пройшов вишкіл «Компасу», й Ігор Сімутін – його ще нині називають «Доктор хаммер». Як говорить співрозмовник: «Він найкращий спеціаліст з ремонту хаммерів, і ремонтує ті з них, які працюють на ЗСУ. Пройшла табірні літа і зими Юлія Ваганова, мистецтвознавиця, яка очолює нині музей Ханенків у Києві, а Катерина Логгінова, якою пишаються батьки – тричі рекордсменка світу з парашутного спорту. Пам’ятають у клубі про Володимира Бульбу, також активного компасівця, а згодом засновника «Рок-школи». З початком повномасштабного вторгнення Володимир пішов добровольцем і служив у польовому вузлі зв’язку. Forbes включив його до переліку двохсот підприємців, які пішли на війну. Загинув Бульба у 2023 році. І це одна із найбільших втрат для тісного кола клубівців. Але, як наголошує Тарас, еліта це про відповідальність, а не про посади та досягнення.

Головне – «Компас» ніколи не був і не є інституцією нав’язування. Навпаки – тут виховують не «в лоб», а через діалог, довіру і приклад. «Діти самі вирішили, що будуть спілкуватися українською. Ми не нав’язували. Ми просто дали їм простір», – розповідає Тарас. Вони ж самі вирішили співати гімн – щоранку і щоночі. Це було не за розкладом – це була внутрішня потреба. Тиша навколо, зоряне небо, гімн, який розриває вечірнє повітря. Від таких ритуалів формується щось більше, ніж просто любов до країни – формується спільнота, пам’ять, гідність.

Табори не оминають і трагічних сторінок. Частина колишніх учасників «Компасу» пішла на фронт. Дехто не повернувся. Але пам’ять про них – жива. Вона проявляється не в урочистостях, а у щоденних розмовах, у спільному переживанні, у присутності цієї війни навіть у лісі, під небом, куди іноді прилітають ворожі «Шахеди». «Діти бачать війну. І водночас бачать дорослих, які діють. У нас інструктори – це часто волонтери загонів швидкого реагування Червоного Хреста. Вони розповідають дітям, що таке допомога під час прильотів, що таке реальна підтримка. Це і є навчання – через життя», – пояснює Тарас.

Серед тих новацій, які народилися саме з воєнної потреби – виїзний табір у Чехії. Діти, які були змушені залишити Україну, отримали змогу зустрітися, відчути себе частиною спільного і для когось втраченого світу «своїх», де звучить українська мова, український гумор, українські історії. «Це не діаспорські табори. Наші компасівці, яких ми зібрали просто тому, що вони скучили за своїми, за мовою, за розмовами про своє. І це, напевно, найщиріший сенс табору – дати відчуття дому навіть за кордоном». 

Принципи табору у виховному сенсі  – це не цінності «в лоб», лекції чи повчання, а  практичні речі: українська кухня, ярмарки, рольові ігри з елементами культури та історії. Один день можуть бути козаки, інший – ярмарок з варениками і вишиванками, третій – психологічна гра про прийняття рішень. Усе це – м’який і дієвий спосіб виховання без моралізаторства.

І ще один важливий момент – вміння слухати молодь. Це те, що відрізняє «Компас» від багатьох інших ініціатив. Тут не підганяють дітей під модель. Навпаки – тут дослухаються до кожного, хто говорить, або навпаки – мовчить, але готовий діяти. «Наше завдання – спрямувати і трошки підкоригувати, якщо треба. Але не замінити дитині її шлях», – кажуть організатори.

НЕ КОМПАСОМ ОДНИМ, А ВСІМА СИЛАМИ

Табір Острів від «Компасу» – лише один із прикладів того, як виховання майбутніх громадян можливе навіть у найважчі часи. Якщо ми говоримо про справжнє виховання сильної, активної, відповідальної української нації – потрібна комплексна система, в якій «Компас» – один із багатьох, перевірених часом, який вписується в один із складників. Але має бути ще як мінімум три глобальних кити, на яких тримається таке виховання: школа, дозвілля та родина.

А три кити «Компасу» – це характер, спільнота і свобода. Але цього недостатньо, якщо дитина не отримує підтримки в школі, не має середовища поза навчанням і не відчуває уваги вдома. Без єдності цих складових навіть найсильніші ініціативи перетворюються на острівці в океані байдужості.

Чому це важливо? Тому що час, у якому ми живемо, не залишає запасу – він вимагає сміливих, свідомих, гідних. Українських – за суттю, не за формою. І ця якість не народжується в один момент. Вона – результат тривалого, часто непомітного процесу, в якому хтось має бути поруч: вчитель, наставник, інструктор, батько чи мати.

Тарас Логгінов, засновник табору, говорить прямо: «На жаль, у нас немає системи національного, або патріотичного виховання в межах держави. Немає ані стратегії, ані тактики. Є поодинокі ініціативи, але вони або формальні, або занадто вузькі. Якщо ми хочемо, щоби вижила Україна – ми повинні вести потужне виховання змалку. Не всі діти мають бути з автоматами, але всі повинні бути свідомими».

Нині ж, як визнає Логгінов, дорослі або не мають часу, або не вважають це своїм завданням. А діти, як і 20, і 50 років тому, шукають того, хто буде поруч. І це не обов’язково має бути їхній батько чи мати. Це може бути інструктор з табору, вчитель у школі, волонтер, тренер. Головне – аби він був, і мав силу відповідальності.

Тому завдання держави – не лише підтримати, а створити умови, де такі люди не вигорятимуть, не зникатимуть, не воюватимуть із системою, а стануть її опорою. Бо сьогодні Україна – це країна не лише фронту, а й майбутнього. І це майбутнє, як завжди, вже твориться у серцях тих, кому 12, 14, 16.

Добре, що в нас є такі табори, як «Компас». Але ще краще буде тоді, коли подібних ініціатив стане настільки багато, що вони перестануть бути винятком. І стануть – новою нормою.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото і фото в матеріалі: compassclub.info