Після тринадцятирічної перерви Станіслав Мойсеєв знову очолює столичний Молодий театр. Його повернення – не про ностальгію, а про прагнення працювати в нових реаліях, де сцена має бути простором актуальних сенсів, а не повтором минулого.

У великому інтервʼю Укрінформу відомий український театральний режисер розповів про оновлення репертуару в умовах війни, про баланс між традицією і новою драмою, про те, як тікток створив моду на театр, але не вплинув на розуміння театру, та чому «розважальний» театр не має права на державне фінансування. Також він торкнувся теми гендерного дисбалансу в режисерській професії, важливості не надягати студентам-режисерам «рожевих окулярів» та розповів, чому в нього волосся стає дибом, коли він згадує 90-ті роки.

– Пане Станіславе, від травня 2025-го ви знову керуєте Молодим театром, який очолювали певну кількість років тому. Далі була керівна посада в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. І ось ви знову тут. Якщо ви подивитеся на себе збоку крізь ці роки, то чим директор Мойсеєв взірця 2025 року відрізняється від директора Мойсеєва 1996-го тоді як ви уперше увійшли в директорський кабінет цього театру?

– Хороше питання, на яке непросто відповісти. Не думаю, що ментально в мені відбулися якісь суттєві зміни. Проте саме наше життя серйозно змінилося через тиск обставин, пов’язаних із повномасштабним вторгненням та процесами, які загалом відбуваються в суспільстві та не можуть не впливати на людину, й, зокрема, на мене. Досвід роботи в Національному академічному театрі імені Івана Франка (художній керівник з 2012 по 2017 рр.) теж безумовно дався взнаки, бо це все-таки різні інституції – міський театр і національний. Різні за духом, за способом функціонування, за завданнями, які стоять перед колективами.

Порівнювати ці періоди доволі складно, бо, згадуючи кінець 90-х років, волосся на голові стає дибом, наскільки катастрофічні речі оточували діяльність будь-якого керівника тодішнього театру. Невиплати зарплати по пів року, збори майже щотижня, коли доводилося стояти перед колективами, щось пояснювати, обіцяти. Це була суцільна архаїка і анархічний спосіб існування театру та й держави в цілому, коли законодавство діяло дуже хаотично й непередбачувано. Надзвичайно важкий час. Але за той значний період, коли я не займався вирішенням адміністративних проблем (це 12 років) багато чого змінилося в позитивному сенсі. І хоча очевидно, що бюрократичних процедур стало більше, але це реалії, в яких живуть усі європейські країни. Тобто, тепер, недивлячись на війну і трагічні обставини нашого життя, в сенсі функціонування театру все стало набагато чіткіше, простіше, легше, організованіше.

– Але ж за проміжок часу, коли ви не розв’язували адміністративних проблемам, ви дуже продуктивно працювали як режисер. Зараз, коли цим питанням знову доведеться приділяти багато часу, чи буде можливість власної творчої реалізації?

– Певний час, можливо, весь наступний сезон, я нічого не ставитиму. Буде тільки перенесення на сцену сцену Молодого театру моєї вистави, створеної як незалежний проєкт, «Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки» за п’єсою Максима Курочкіна. Це перехідний момент, але він відображатиме тенденції розвитку нашого театру на наступному етапі. Планую запрошувати режисерів і працювати з тими, хто в штаті театру, а вже пізніше буду готовий ставити щось сам.

ПРОФЕСІЇ СЦЕНОГРАФА ЧИ РЕЖИСЕРА – ЦЕ ВІЛЬНІ ПРОФЕСІЇ. НІДЕ, КРІМ «ПОСТСОВЄТСЬКИХ» КРАЇН, ЇХ НЕМАЄ В ШТАТІ

– У Молодого – три сцени, в репертуарі яких раніше йшло близько семидесяти вистав. Зараз (зокрема, через звільнення попереднього керівника, який забрав свої вистави) – мінус двадцять три назви. Чи наповнюватимете театральний майданчик новими постановками здебільшого штатних режисерів, чи йтимете, наприклад, шляхом Національного театру імені Лесі Українки, який досить активно і успішно залучає запрошених театральних діячів до насичення репертуару?

– Думаю, що немає нічого крамольного в запрошенні режисерів не зі штату театру. Це навпаки дуже добре. І якщо до цього той самий театр Лесі був закритий, обмежений у стосунках із зовнішнім світом, то зараз він відкривається. Та для будь-якого театру це дуже правильний процес! Не бачу жодної проблеми для театрів у запрошених режисерах та акторах: якийсь глядач обирає режисера і «ходить» за ним по різних театрах, хтось «ходить» за актором, а хтось – за текстом, який йому цікавий, і він хоче його побачити на сцені. 

Загалом такі професії, як сценограф, режисер – це вільні професії. Ніде у світі, крім наших «постсовєтських» країн, немає штатних режисерів чи художників. Вони завжди працюють як запрошені, завдяки чому весь час відбувається обмін кров’ю, обмін ідеями, і це не дає театрам засихати чи застоюватися. Тим більше, для Молодого театру, який завжди був експериментальним пошуковим майданчиком, це взагалі притамантно. Ці процеси я починав ще за минулої каденції і буду продовжувати. Інша справа, що ми будемо прагнути актуального театру. Безумовно, звертатимося до нашої національної спадщини, але в пріоритеті у нас буде нова драма і актуальні різновиди модернового театру.

– Для цього вже достатньо сучасного драматургічного матеріалу?

– Зараз абсолютно достатньо сучасних текстів, з яких можна щось обирати. Інша справа, що шлях цих текстів до сцени не такий вже й легкий, оскільки ми інерційно мислимо, що головне – наша історична літературна спадщина. Потрібна й вона, але будь-який європейський театр живе насамперед тим, що відбувається із суспільством зараз, він завжди розмовляє з глядачем про його проблеми, про його радощі і горесті. Театр – це завжди тут, зараз, сьогодні.

У НАС ПРОБЛЕМА З АКТОРАМИ СЕРЕДЬНОГО ВІКУ, ЯКІ МАЮТЬ СКЛАДАТИ КІСТЯК ТЕАТРУ

– Молодий завжди вважали національним студентським театром. З огляду на те, що ви викладаєте в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого і багато працюєте зі студентами, я так розумію, що тенденція до вливань молоді в трупу триватиме? Який у цілому на сьогодні штат працівників?

– Усіх разом і штатних і нештатних – до 200 людей. Насправді трупа Молодого дуже молода. Орієнтовно дві третини – молоді актори, і вони домінують у більшості вистав. Театр – це загалом справа молодих, творчий кістяк театру – це завжди актори середнього віку, ті, хто вже сформувався, мають достатній досвід, хтось вже став відомим. Вони є фундаментом, базою, на якій тримається більшість репертуарів. І у нас, до речі, якраз існує проблема з цим середнім віком, бо є молодь, є велика кількість тих, хто тільки наближається до середнього віку, і є старше покоління (50+ – 60+). Тому прогалина з акторами, які мали б складати кістяк, трішки існує, але вона некритична і ми це поступово вирішимо.  

– Раніше для вступу на факультет режисури була вікова планка, і туди  не вступали відразу після школи. Тепер цього немає, тобто до вас приходять зовсім юні абітурієнти. Наскільки усвідомлено вони сприймають майбутню професію, для реалізації в якій, безумовно, велику роль відіграє певний життєвий досвід?

– Раніше не було вікових обмежень, але для вступу на режисуру вимагався дворічний стаж роботи в театрі (на будь-якій посаді, хоч монтувальником, хоч гардеробником).  Зараз такого немає і, звісно, вступають фактично діти – 16-17 років. І всі вони хочуть реалізації в театрі, мріють про те, що все вдасться, а я їм кажу, що нічого цього не буде. Хай не розраховують.

– Чому так?

– Їм треба правду казати, бо якщо надягати на їхні рожеві окуляри ще одні, рожеві окуляри, нічого хорошого не буде. Мої підходи такі. Жодних ілюзій щодо театру не має бути ще зі студентства. Якщо ви любите театр, хочете ним займатися, ідіть, пробуйте, але знайте, що у вас шансів дуже небагато.

– Про шанси, але вже під гендерним кутом. Маю таке спостереження, що на режисуру останніми роками вступають переважно дівчата, відповідно, в театральній галузі мало б з’являтися багато нових імен режисерок. Але впевнена, що навіть «професійні» театральні глядачі швидко згадають і назвуть лише кілька прізвищ жінок, відомих у цій професії в Україні. Переважна більшість режисерів все-таки чоловіки. Чому так відбувається?

– А скільки їх має бути? Взагалі, це професія дуже рідкісна, і вкрай небагато людей у ній реалізовуються. А на режисуру зараз справді вступають 90 % – дівчата. Принаймні в мене із 14 студентів на першому курсі – лише двоє хлопців. Ця тенденція почалася вже давно, а через повномасштабне вторгнення окреслилися більш чітко.

– Можливо, їм потім із якихось причин складно працювати в «чоловічому світі» українського театру, всередині якого, як говорить Тамара Трунова (одна з тих не дуже багатьох відомих і реалізованих в цій професії жінок) є «спеціальна маленька кімната», відведена для режисерок?

– Я не знаю, про що говорить Тамара, можливо про якісь дискримінаційні моменти, пов’язані з жінками-режисерами, але, чесно кажучи, я у своїй практиці з таким не стикався. Ось зараз у мене лежать нотатки щодо репертуарного плану – подивіться, на камерній сцені, на мікросцені – це все передбачаються вистави, які ставитимуть режисерки.

ЯКБИ Я БУВ ДЕРЖАВОЮ, Я Б НІКОЛИ НЕ ФІНАНСУВАВ ТЕАТР, ЯКИЙ РОЗВАЖАЄ

– Вочевидь, для театру головним орієнтиром є глядач, для якого він, власне, і творить магію мистецтва. А що цей глядач хоче зараз від театру? Мене чомусь навідують контроверсійні думки: погляд митців на те, що потрібно давати глядацькому залу, і те, що реально цей зал хоче від них отримати, трішки різняться. Театр намагається говорити на болючі теми, спонукати думати, а пересічний глядач хоче прийти на виставу та відпочити. Що з цим робити?

– Та нічого не робити. Не плутати театр із стендапом! Є купа концертів, шоу, інших розважальних заходів, де можна відпочити. В ресторан, зрештою, можна піти. До чого тут театр? Якби я був державою, я б ніколи не фінансував театр, який розважає. З якого дива? Або ми сприймаємо театр як дуже серйозну інституцію і певний інструмент впливу на своїх громадян, направлений на їхній розвиток, на їхнє життєве становлення, і тоді розуміємо, чому держава утримує таку кількість театрів. Або ж, якщо це винятково розважальний інструмент, виникає питання: навіщо це утримувати за кошти платників податків? Нехай приватні театри ставлять комедії, веселі, хороші, погані – різні і розважають, але не державним коштом. Якщо людина шукає комедію, вона її десь знайде, ясно, що театр не може бути однорідним і однаковим. Глядач також різний. Порівняйте публіку, яка ходить у Дикий театр, і ту, яка ходить на антрепризу. Це люди з різних планет.

– Але ж зовсім від комедійного жанру ви відмовитися не можете? А це ж теж розважальний контент.

– Звісно, бо ми дбаємо про те, щоб наш зал був заповнений, адже живемо в обставинах, коли надважливий критерій успішності театру – це заповненість залу. І з кожним роком плани продажів квитків піднімаються – 80 %, 90 %, потім стане 100 %. Що далі? Говоритимемо про 120 %? Це абсурд. Тому що тільки кількісні показники не можуть давати реальної оцінки успіху і важливості театру. Театр треба оцінювати не лише за цим  критерієм. Є вистави, які не мають масового попиту, але вони, як на мене, є справжніми мистецькими творами. А є дуже популярні, але вони навпаки – мистецькі невдачі. Це складна проблема, про яку багато років говорять, але ніхто ніяк її не зрушить із місця. 

Німецький театр, наприклад, заповнюється в середньому на 47 % по країні. Тільки Вerliner Ensemble (один із найвідоміших драматичних театрів Німеччини, в якому працював Роберт Вілсон), на 55–60 %. І це вони вважають суперрезультатом. Їх чомусь не хвилює, що зал не заповнений на сто відсотків. Їх хвилює щось інше. Приходять німці, сідають, дивляться і думають, відчувають, як розвивається думка на сцені, і який фідбек виникає в залі.

– Можливо, прагнення українців відпочити в театрі спричинено війною, в якій ми всі зараз живемо?

– Не погоджуюся. Тому що всі ці розмови про те, що «ми втомилися», «нам треба відпочити», «що нам із вашої трагедії про Гамлета? Дайте щось веселеньке, легеньке», я чую протягом усього свого життя.

Але щодо вашого питання про глядача, для якого ми працюємо, і який у нього запит, то насправді є велика проблема, пов’язана з тим, що ми не маємо реальних професійних опитувань щодо цього. Раніше проводили якусь соціологію, а зараз ніхто цього не робить. Я серйозно думаю, що нашому театрові варто зробити певні кроки і замовити соцопитування, щоб подивитися чіткіше на спектр наших глядачів. Хоча ми точно знаємо, що 80 % із них – жінки. Їх і раніше, до повномасштабного вторгнення, завжди було більше. Бо саме жінка бере чоловіка і тягне в театр, тому що вона – більш високоорганізована істота, потребує додаткових емоційних, емпатійних вражень, оскільки для чоловіка найкращий відпочинок – релакс простого рівня.

Я НЕ СХИЛЬНИЙ НАЗИВАТИ ЦЕ ТЕАТРАЛЬНИМ БУМОМ. ПРОСТО ВИНИКЛА ТЕНДЕНЦІЯ, ЯКІЙ ДУЖЕ СПРИЯВ TIKTOK

– Але ж, погодьтеся, останніми роками стало модно ходити до театру, і ми заговорили навіть про театральний бум під час війни.

– Це, безумовно, є. Модно. Але я не схильний називати це театральним бумом. Просто виникла певна тенденція, якій дуже сприяв тікток. Це треба дуже конкретно визнати і розуміти, що якийсь фрагмент на десять секунд яскравої картинки в соцмережах абсолютно не відображає, яка це вистава в реальності. Ми це розуміємо, але цього не розуміє гадач. У цьому проблема.

– Для того, щоб бути модною і нічого не пропустити, розпитаю, які нові вистави з’являться в Молодому театрі найближчим часом?

– Ми на початку розмови згадали про перенесення «Перукарок…» – це найближча прем’єра в новому сезоні, відбудеться на початку жовтня. Далі ми очікуємо дуже приємну подію – поважний ювілей актора Олексія Вертинського. Він у прекрасній формі, і я його переконав, що треба все таки створити бенефісну виставу. Можуть бути варіанти, але поки що йдеться про «Скупого» Мольєра. Режисером, сподіваюся, буде Андрій Бакіров (художній керівник Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка). Ну, от вам комедія буде. Але не дурна. Взагалі Мольєр – це завжди велике випробування для сучасних режисерів: зробити з пам’ятника – Мольєра, живу сьогоднішню історію дуже-дуже непросто.

На кінець сезону до нас може приїхати французський режисер Крістоф Фьотріє, який за моєї першої каденції вже ставив виставу в Молодому. Він дуже цікавий і працює із сучасними текстами. Було багато різних варіантів, він хотів Іонеску, я хотів чогось іншого, в результаті ми знайшли один текст, який нам обом подобається – це п’єса сучасного французького автора, яка називається просто – «А».

Такі наші найближчі плани на основній сцені. Щодо камерної, то для неї є багато різних пропозицій і різних ідей, пов’язаних із проблемами гендерної рівності, наслідками війни, ветеранами, які повертаються. Це цілий комплекс сучасних текстів.

ЖОДНИХ ПОВЕРНЕНЬ ВИСТАВ НЕ БУДЕ. ЦЕ БУДЕ АБСОЛЮТНО НОВИЙ РУХ МОЛОДОГО ТЕАТРУ

– Чи правильно я розумію, що в цьому тісно співпрацюватимете з Максимом Курочкіним і Театром Драматургів?

– Так. Між іншим, за його пропозицією вже плануємо для постановки на камерній сцені виставу за п’єсою «Місячні». Це п’ять монологів жінок, суто жіноча тема.

Думаю, що максимум за рік (не за сезон) у нас буде чотири прем’єри на основній сцені, три-чотири – на камерній, і, може, дві – на мікросцені.

– Тож орієнтовно може з’явитися десять нових назв у репертуарі? 

– Імовірно, але я не впевнений, що це нам аж так потрібно, тому що це кожен місяць – прем’єра. Можливо, кількість буде меншою, бо це гроші, які ми самі заробляємо, і які можемо витрачати або на стимулювання працівників театру, або, власне, на виробництво нових вистав.

– Чи повернуться на сцену Молодого якісь успішні вистави минулих років, що свого часу пішли звідси разом із вами? 

– Я скажу дуже просто: повернень колишніх вистав не буде. Навіть успішних і легендарних, таких як «Четверта сестра», «Московіада» чи інших. Жодних повернень і жодних повторів. Ми повинні думати про сьогодні і проєктувати майбутнє. Це буде новий, може, в чомусь подібний, але абсолютно новий рух Молодого театру.

Любов Базів, Київ

Фото Олександр Клименко