Події
Станіслав Мойсеєв, директор-художній керівник Київського національного Молодого театру
Після тринадцятирічної перерви Станіслав Мойсеєв знову очолює столичний Молодий театр. Його повернення – не про ностальгію, а про прагнення працювати в нових реаліях, де сцена має бути простором актуальних сенсів, а не повтором минулого.
У великому інтервʼю Укрінформу відомий український театральний режисер розповів про оновлення репертуару в умовах війни, про баланс між традицією і новою драмою, про те, як тікток створив моду на театр, але не вплинув на розуміння театру, та чому «розважальний» театр не має права на державне фінансування. Також він торкнувся теми гендерного дисбалансу в режисерській професії, важливості не надягати студентам-режисерам «рожевих окулярів» та розповів, чому в нього волосся стає дибом, коли він згадує 90-ті роки.
– Пане Станіславе, від травня 2025-го ви знову керуєте Молодим театром, який очолювали певну кількість років тому. Далі була керівна посада в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. І ось ви знову тут. Якщо ви подивитеся на себе збоку крізь ці роки, то чим директор Мойсеєв взірця 2025 року відрізняється від директора Мойсеєва 1996-го тоді як ви уперше увійшли в директорський кабінет цього театру?
– Хороше питання, на яке непросто відповісти. Не думаю, що ментально в мені відбулися якісь суттєві зміни. Проте саме наше життя серйозно змінилося через тиск обставин, пов’язаних із повномасштабним вторгненням та процесами, які загалом відбуваються в суспільстві та не можуть не впливати на людину, й, зокрема, на мене. Досвід роботи в Національному академічному театрі імені Івана Франка (художній керівник з 2012 по 2017 рр.) теж безумовно дався взнаки, бо це все-таки різні інституції – міський театр і національний. Різні за духом, за способом функціонування, за завданнями, які стоять перед колективами.
Порівнювати ці періоди доволі складно, бо, згадуючи кінець 90-х років, волосся на голові стає дибом, наскільки катастрофічні речі оточували діяльність будь-якого керівника тодішнього театру. Невиплати зарплати по пів року, збори майже щотижня, коли доводилося стояти перед колективами, щось пояснювати, обіцяти. Це була суцільна архаїка і анархічний спосіб існування театру та й держави в цілому, коли законодавство діяло дуже хаотично й непередбачувано. Надзвичайно важкий час. Але за той значний період, коли я не займався вирішенням адміністративних проблем (це 12 років) багато чого змінилося в позитивному сенсі. І хоча очевидно, що бюрократичних процедур стало більше, але це реалії, в яких живуть усі європейські країни. Тобто, тепер, недивлячись на війну і трагічні обставини нашого життя, в сенсі функціонування театру все стало набагато чіткіше, простіше, легше, організованіше.
Певний час, можливо, весь наступний сезон, я нічого не ставитиму
– Але ж за проміжок часу, коли ви не розв’язували адміністративних проблемам, ви дуже продуктивно працювали як режисер. Зараз, коли цим питанням знову доведеться приділяти багато часу, чи буде можливість власної творчої реалізації?
– Певний час, можливо, весь наступний сезон, я нічого не ставитиму. Буде тільки перенесення на сцену сцену Молодого театру моєї вистави, створеної як незалежний проєкт, «Три швидкі та модні у цьому сезоні перукарки» за п’єсою Максима Курочкіна. Це перехідний момент, але він відображатиме тенденції розвитку нашого театру на наступному етапі. Планую запрошувати режисерів і працювати з тими, хто в штаті театру, а вже пізніше буду готовий ставити щось сам.
ПРОФЕСІЇ СЦЕНОГРАФА ЧИ РЕЖИСЕРА – ЦЕ ВІЛЬНІ ПРОФЕСІЇ. НІДЕ, КРІМ «ПОСТСОВЄТСЬКИХ» КРАЇН, ЇХ НЕМАЄ В ШТАТІ
– У Молодого – три сцени, в репертуарі яких раніше йшло близько семидесяти вистав. Зараз (зокрема, через звільнення попереднього керівника, який забрав свої вистави) – мінус двадцять три назви. Чи наповнюватимете театральний майданчик новими постановками здебільшого штатних режисерів, чи йтимете, наприклад, шляхом Національного театру імені Лесі Українки, який досить активно і успішно залучає запрошених театральних діячів до насичення репертуару?
– Думаю, що немає нічого крамольного в запрошенні режисерів не зі штату театру. Це навпаки дуже добре. І якщо до цього той самий театр Лесі був закритий, обмежений у стосунках із зовнішнім світом, то зараз він відкривається. Та для будь-якого театру це дуже правильний процес! Не бачу жодної проблеми для театрів у запрошених режисерах та акторах: якийсь глядач обирає режисера і «ходить» за ним по різних театрах, хтось «ходить» за актором, а хтось – за текстом, який йому цікавий, і він хоче його побачити на сцені.
Думаю, що немає нічого крамольного в запрошенні режисерів не зі штату театру
Загалом такі професії, як сценограф, режисер – це вільні професії. Ніде у світі, крім наших «постсовєтських» країн, немає штатних режисерів чи художників. Вони завжди працюють як запрошені, завдяки чому весь час відбувається обмін кров’ю, обмін ідеями, і це не дає театрам засихати чи застоюватися. Тим більше, для Молодого театру, який завжди був експериментальним пошуковим майданчиком, це взагалі притамантно. Ці процеси я починав ще за минулої каденції і буду продовжувати. Інша справа, що ми будемо прагнути актуального театру. Безумовно, звертатимося до нашої національної спадщини, але в пріоритеті у нас буде нова драма і актуальні різновиди модернового театру.
– Для цього вже достатньо сучасного драматургічного матеріалу?
– Зараз абсолютно достатньо сучасних текстів, з яких можна щось обирати. Інша справа, що шлях цих текстів до сцени не такий вже й легкий, оскільки ми інерційно мислимо, що головне – наша історична літературна спадщина. Потрібна й вона, але будь-який європейський театр живе насамперед тим, що відбувається із суспільством зараз, він завжди розмовляє з глядачем про його проблеми, про його радощі і горесті. Театр – це завжди тут, зараз, сьогодні.
У НАС ПРОБЛЕМА З АКТОРАМИ СЕРЕДЬНОГО ВІКУ, ЯКІ МАЮТЬ СКЛАДАТИ КІСТЯК ТЕАТРУ
– Молодий завжди вважали національним студентським театром. З огляду на те, що ви викладаєте в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого і багато працюєте зі студентами, я так розумію, що тенденція до вливань молоді в трупу триватиме? Який у цілому на сьогодні штат працівників?
– Усіх разом і штатних і нештатних – до 200 людей. Насправді трупа Молодого дуже молода. Орієнтовно дві третини – молоді актори, і вони домінують у більшості вистав. Театр – це загалом справа молодих, творчий кістяк театру – це завжди актори середнього віку, ті, хто вже сформувався, мають достатній досвід, хтось вже став відомим. Вони є фундаментом, базою, на якій тримається більшість репертуарів. І у нас, до речі, якраз існує проблема з цим середнім віком, бо є молодь, є велика кількість тих, хто тільки наближається до середнього віку, і є старше покоління (50+ – 60+). Тому прогалина з акторами, які мали б складати кістяк, трішки існує, але вона некритична і ми це поступово вирішимо.
– Раніше для вступу на факультет режисури була вікова планка, і туди не вступали відразу після школи. Тепер цього немає, тобто до вас приходять зовсім юні абітурієнти. Наскільки усвідомлено вони сприймають майбутню професію, для реалізації в якій, безумовно, велику роль відіграє певний життєвий досвід?
– Раніше не було вікових обмежень, але для вступу на режисуру вимагався дворічний стаж роботи в театрі (на будь-якій посаді, хоч монтувальником, хоч гардеробником). Зараз такого немає і, звісно, вступають фактично діти – 16-17 років. І всі вони хочуть реалізації в театрі, мріють про те, що все вдасться, а я їм кажу, що нічого цього не буде. Хай не розраховують.
– Чому так?
– Їм треба правду казати, бо якщо надягати на їхні рожеві окуляри ще одні, рожеві окуляри, нічого хорошого не буде. Мої підходи такі. Жодних ілюзій щодо театру не має бути ще зі студентства. Якщо ви любите театр, хочете ним займатися, ідіть, пробуйте, але знайте, що у вас шансів дуже небагато.
– Про шанси, але вже під гендерним кутом. Маю таке спостереження, що на режисуру останніми роками вступають переважно дівчата, відповідно, в театральній галузі мало б з’являтися багато нових імен режисерок. Але впевнена, що навіть «професійні» театральні глядачі швидко згадають і назвуть лише кілька прізвищ жінок, відомих у цій професії в Україні. Переважна більшість режисерів все-таки чоловіки. Чому так відбувається?
– А скільки їх має бути? Взагалі, це професія дуже рідкісна, і вкрай небагато людей у ній реалізовуються. А на режисуру зараз справді вступають 90 % – дівчата. Принаймні в мене із 14 студентів на першому курсі – лише двоє хлопців. Ця тенденція почалася вже давно, а через повномасштабне вторгнення окреслилися більш чітко.
– Можливо, їм потім із якихось причин складно працювати в «чоловічому світі» українського театру, всередині якого, як говорить Тамара Трунова (одна з тих не дуже багатьох відомих і реалізованих в цій професії жінок) є «спеціальна маленька кімната», відведена для режисерок?
– Я не знаю, про що говорить Тамара, можливо про якісь дискримінаційні моменти, пов’язані з жінками-режисерами, але, чесно кажучи, я у своїй практиці з таким не стикався. Ось зараз у мене лежать нотатки щодо репертуарного плану – подивіться, на камерній сцені, на мікросцені – це все передбачаються вистави, які ставитимуть режисерки.
ЯКБИ Я БУВ ДЕРЖАВОЮ, Я Б НІКОЛИ НЕ ФІНАНСУВАВ ТЕАТР, ЯКИЙ РОЗВАЖАЄ
– Вочевидь, для театру головним орієнтиром є глядач, для якого він, власне, і творить магію мистецтва. А що цей глядач хоче зараз від театру? Мене чомусь навідують контроверсійні думки: погляд митців на те, що потрібно давати глядацькому залу, і те, що реально цей зал хоче від них отримати, трішки різняться. Театр намагається говорити на болючі теми, спонукати думати, а пересічний глядач хоче прийти на виставу та відпочити. Що з цим робити?
– Та нічого не робити. Не плутати театр із стендапом! Є купа концертів, шоу, інших розважальних заходів, де можна відпочити. В ресторан, зрештою, можна піти. До чого тут театр? Якби я був державою, я б ніколи не фінансував театр, який розважає. З якого дива? Або ми сприймаємо театр як дуже серйозну інституцію і певний інструмент впливу на своїх громадян, направлений на їхній розвиток, на їхнє життєве становлення, і тоді розуміємо, чому держава утримує таку кількість театрів. Або ж, якщо це винятково розважальний інструмент, виникає питання: навіщо це утримувати за кошти платників податків? Нехай приватні театри ставлять комедії, веселі, хороші, погані – різні і розважають, але не державним коштом. Якщо людина шукає комедію, вона її десь знайде, ясно, що театр не може бути однорідним і однаковим. Глядач також різний. Порівняйте публіку, яка ходить у Дикий театр, і ту, яка ходить на антрепризу. Це люди з різних планет.
– Але ж зовсім від комедійного жанру ви відмовитися не можете? А це ж теж розважальний контент.
– Звісно, бо ми дбаємо про те, щоб наш зал був заповнений, адже живемо в обставинах, коли надважливий критерій успішності театру – це заповненість залу. І з кожним роком плани продажів квитків піднімаються – 80 %, 90 %, потім стане 100 %. Що далі? Говоритимемо про 120 %? Це абсурд. Тому що тільки кількісні показники не можуть давати реальної оцінки успіху і важливості театру. Театр треба оцінювати не лише за цим критерієм. Є вистави, які не мають масового попиту, але вони, як на мене, є справжніми мистецькими творами. А є дуже популярні, але вони навпаки – мистецькі невдачі. Це складна проблема, про яку багато років говорять, але ніхто ніяк її не зрушить із місця.
Тільки кількісні показники не можуть давати реальної оцінки успіху і важливості театру
Німецький театр, наприклад, заповнюється в середньому на 47 % по країні. Тільки Вerliner Ensemble (один із найвідоміших драматичних театрів Німеччини, в якому працював Роберт Вілсон), на 55–60 %. І це вони вважають суперрезультатом. Їх чомусь не хвилює, що зал не заповнений на сто відсотків. Їх хвилює щось інше. Приходять німці, сідають, дивляться і думають, відчувають, як розвивається думка на сцені, і який фідбек виникає в залі.
– Можливо, прагнення українців відпочити в театрі спричинено війною, в якій ми всі зараз живемо?
– Не погоджуюся. Тому що всі ці розмови про те, що «ми втомилися», «нам треба відпочити», «що нам із вашої трагедії про Гамлета? Дайте щось веселеньке, легеньке», я чую протягом усього свого життя.
Але щодо вашого питання про глядача, для якого ми працюємо, і який у нього запит, то насправді є велика проблема, пов’язана з тим, що ми не маємо реальних професійних опитувань щодо цього. Раніше проводили якусь соціологію, а зараз ніхто цього не робить. Я серйозно думаю, що нашому театрові варто зробити певні кроки і замовити соцопитування, щоб подивитися чіткіше на спектр наших глядачів. Хоча ми точно знаємо, що 80 % із них – жінки. Їх і раніше, до повномасштабного вторгнення, завжди було більше. Бо саме жінка бере чоловіка і тягне в театр, тому що вона – більш високоорганізована істота, потребує додаткових емоційних, емпатійних вражень, оскільки для чоловіка найкращий відпочинок – релакс простого рівня.
Я НЕ СХИЛЬНИЙ НАЗИВАТИ ЦЕ ТЕАТРАЛЬНИМ БУМОМ. ПРОСТО ВИНИКЛА ТЕНДЕНЦІЯ, ЯКІЙ ДУЖЕ СПРИЯВ TIKTOK
– Але ж, погодьтеся, останніми роками стало модно ходити до театру, і ми заговорили навіть про театральний бум під час війни.
– Це, безумовно, є. Модно. Але я не схильний називати це театральним бумом. Просто виникла певна тенденція, якій дуже сприяв тікток. Це треба дуже конкретно визнати і розуміти, що якийсь фрагмент на десять секунд яскравої картинки в соцмережах абсолютно не відображає, яка це вистава в реальності. Ми це розуміємо, але цього не розуміє гадач. У цьому проблема.
– Для того, щоб бути модною і нічого не пропустити, розпитаю, які нові вистави з’являться в Молодому театрі найближчим часом?
– Ми на початку розмови згадали про перенесення «Перукарок…» – це найближча прем’єра в новому сезоні, відбудеться на початку жовтня. Далі ми очікуємо дуже приємну подію – поважний ювілей актора Олексія Вертинського. Він у прекрасній формі, і я його переконав, що треба все таки створити бенефісну виставу. Можуть бути варіанти, але поки що йдеться про «Скупого» Мольєра. Режисером, сподіваюся, буде Андрій Бакіров (художній керівник Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка). Ну, от вам комедія буде. Але не дурна. Взагалі Мольєр – це завжди велике випробування для сучасних режисерів: зробити з пам’ятника – Мольєра, живу сьогоднішню історію дуже-дуже непросто.
На кінець сезону до нас може приїхати французський режисер Крістоф Фьотріє, який за моєї першої каденції вже ставив виставу в Молодому. Він дуже цікавий і працює із сучасними текстами. Було багато різних варіантів, він хотів Іонеску, я хотів чогось іншого, в результаті ми знайшли один текст, який нам обом подобається – це п’єса сучасного французького автора, яка називається просто – «А».
Такі наші найближчі плани на основній сцені. Щодо камерної, то для неї є багато різних пропозицій і різних ідей, пов’язаних із проблемами гендерної рівності, наслідками війни, ветеранами, які повертаються. Це цілий комплекс сучасних текстів.
ЖОДНИХ ПОВЕРНЕНЬ ВИСТАВ НЕ БУДЕ. ЦЕ БУДЕ АБСОЛЮТНО НОВИЙ РУХ МОЛОДОГО ТЕАТРУ
– Чи правильно я розумію, що в цьому тісно співпрацюватимете з Максимом Курочкіним і Театром Драматургів?
– Так. Між іншим, за його пропозицією вже плануємо для постановки на камерній сцені виставу за п’єсою «Місячні». Це п’ять монологів жінок, суто жіноча тема.
Думаю, що максимум за рік (не за сезон) у нас буде чотири прем’єри на основній сцені, три-чотири – на камерній, і, може, дві – на мікросцені.
– Тож орієнтовно може з’явитися десять нових назв у репертуарі?
Скажу дуже просто: повернень колишніх вистав не буде. Навіть успішних і легендарних
– Імовірно, але я не впевнений, що це нам аж так потрібно, тому що це кожен місяць – прем’єра. Можливо, кількість буде меншою, бо це гроші, які ми самі заробляємо, і які можемо витрачати або на стимулювання працівників театру, або, власне, на виробництво нових вистав.
– Чи повернуться на сцену Молодого якісь успішні вистави минулих років, що свого часу пішли звідси разом із вами?
– Я скажу дуже просто: повернень колишніх вистав не буде. Навіть успішних і легендарних, таких як «Четверта сестра», «Московіада» чи інших. Жодних повернень і жодних повторів. Ми повинні думати про сьогодні і проєктувати майбутнє. Це буде новий, може, в чомусь подібний, але абсолютно новий рух Молодого театру.
Любов Базів, Київ
Фото Олександр Клименко
Події
Фільм про повернення й ідентифікацію тіл полеглих захисників України здобув міжнародну премію The AIBs
Стрічка воєнного кореспондента «Радіо Свобода» Мар’яна Кушніра «Поверніть мені ім’я» здобула премію Асоціації міжнародного мовлення (The AIBs) у категорії «Документальний фільм про внутрішні справи».
Про це сам Кушнір повідомив у Фейсбуці, передає Укрінформ.
«Я отримав нагороду, за якою приїхав. Фільм «Поверніть мені імʼя» отримав міжнародну винагороду, міжнародне визнання. The AIBs. Domestic Affairs», – зазначив він.
Як повідомлялося, документальний фільм «Поверніть мені імʼя» Мар’яна Кушніра вийшов у лютому цього року. Стрічка розповідає про пошук й ідентифікацію тіл полеглих українських оборонців, які вважалися зниклими безвісти.
Події
Бережна у Сваляві вшанувала пам’ять закарпатців, які стали жертвами сталінських репресій
У Свалявському меморіальному парку відбувся захід із вшанування пам’яті закарпатців, жертв сталінських репресій, які загинули у Свалявському збірному пункті для інтернованих цивільних осіб та військовополонених, а також в інших таборах ГУЛАГ та ГУПВІ на теренах Радянського Союзу.
Про це повідомило Міністерство культури, передає Укрінформ.
Участь у поминальному заході у Сваляві взяла віцепрем’єр-міністерка України з гуманітарної політики — міністерка культури Тетяна Бережна. У межах візиту вона взяла участь у пам’ятних заходах на вшанування закарпатців — жертв сталінських репресій, долучилася до відкриття меморіальних дощок та провела двосторонню зустріч із міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром.
«Наш обов’язок — подбати про свідчення, які зібрали родини, дослідники й громада Сваляви, адже дуже важливо, щоб про долю угорських і німецьких родин Закарпаття знали й пам’ятали. Це частина нашої спільної історії», — наголосила Бережна.
До заходу долучилися міністр соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтан Тарр та представники Комітету Меморіального парку.
Важливим символічним та історичним моментом заходу стала передача оригіналу постанови Верховної Ради України про визнання злочинами комуністичного тоталітарного режиму масових репресій радянської влади проти цивільного населення Закарпаття у 1944-1946 роках. Документ, підписаний Головою ВР Русланом Стефанчуком, передали міністру соціальних зв’язків та культури Угорщини та керівництву Меморіального парку у Сваляві.
Тарр наголосив на важливості спільного вшанування жертв радянських репресій українським та угорським народами та подякував українському парламенту за засудження злочинів комуністичного тоталітарного режиму.
«Нас, мешканців Центральної та Східної Європи, набагато сильніше об’єднують спільні страждання і випробування, ніж спільні радощі та успіхи. Вони формують нас і вчать цінувати мир та взаєморозуміння. Від імені Угорщини дякуємо українському парламенту за визнання злочинів комуністичного тоталітарного режиму проти угорців на Закарпатті після Другої світової війни», — зазначив Тарр.

Після поминальної церемонії відбулося відкриття меморіальних дощок за участю й Тарра.

Важливою частиною візиту стала двостороння зустріч Бережної з міністром соціальних зв’язків та культури Угорщини Золтаном Тарром. До зустрічі також долучилися посол України в Угорщині Федір Шандор, представник Міністерства закордонних справ України в Ужгороді Іштван Балог та представники обласної влади.

Сторони обговорили перспективи активізації українсько-угорського партнерства у сфері культури, освіти та гуманітарної політики.
Серед пріоритетів — реалізація спільних культурних проєктів, підтримка книговидання й перекладів, розвиток українських студій в угорських університетах, а також збереження мовної та культурної ідентичності української громади в Угорщині й угорської національної спільноти в Україні.
«Культура — це простір, у якому формується взаємна довіра між суспільствами. Українсько-угорський культурний та освітній діалог триває. Ми зацікавлені в тому, щоб вивести цю співпрацю на системний рівень, розвивати прямі партнерства між культурними інституціями та створювати нові можливості для спільних проєктів», — зазначила Бережна.
Окремим напрямом стала співпраця у сфері збереження культурної спадщини. Українська сторона представила діяльність Українського фонду культурної спадщини та запросила Угорщину долучитися до його роботи.
Також йшлося про важливість спільного дослідження історії, збереження історичної пам’яті та протидії російській дезінформації й маніпуляціям історичними фактами.
Сторони висловили зацікавленість у продовженні діалогу та розширенні практичної співпраці.
Як повідомляв Укрінформ, у Центральній бібліотеці міста Кечкемет відбулося відкриття 38-ї «Української книжкової полички» в Угорщині.
Фото: Міністерство культури
Події
Сергій Опанасенко, співрозробник програми «єКнига»
У 2024 році в Україні під час повномасштабної війни запрацювала державна програма «єКнига», покликана популяризувати читання та підтримати книговидавничу галузь: держава виділяє громадянам, яким виповнилося 18 років, кошти на придбання українських видань.
Про виникнення програми, механізм її роботи, вплив на книжковий ринок та виклики для української культури під час війни Укрінформ поспілкувався з одним з ініціаторів і розробників програми — начальником відділу цифрової трансформації Українського інституту книги Сергієм Опанасенком.
– Пане Сергію, чи існували аналоги в Європі, на які ви орієнтувалися, коли розробляли програму «єКнига»?
– Ідея з’явилася ще у 2020–2021 роках. Колеги з Українського інституту книги разом із Олександрою Коваль замислили запровадити книжкові сертифікати. Їх надихнув досвід європейських країн, зокрема Італії та Франції, де діють програми культурних сертифікатів для молоді.
У багатьох країнах Європи існують програми (Франція — Pass Culture, Італія — Carta Cultura, Іспанія — Bono Cultural Joven, Німеччина — KulturPass тощо), що дають змогу придбати книжки в книгарнях, відвідати театри, музеї чи скористатися іншими культурними послугами. Держава таким чином стимулює залучення молоді до культури. Ми знали про існування таких програм, читали про них, але докладно не вивчали технічного досвіду реалізації таких програм в інших країнах. Це радше ідея, яка надихнула нас на власне рішення.
У червні 2022 року в нашому профільному законі про видавничу справу набули чинності зміни: передбачили книжкові сертифікати для молоді, субсидії для книгарень, а також механізм придбання книжок бібліотеками з використанням електронного каталогу «Книжки на ринку».
Стосовно допомоги 18-річним спочатку справді йшлося про книжкові сертифікати. Але я подумав, що паперові сертифікати — не найкращий варіант, краще було б надавати людям кошти. На той момент уже працювала програма «єПідтримка», тож запропонував використати схожий механізм.
Пам’ятаю робочу онлайн-нараду, на якій ми обговорювали, як реалізувати програму. Конкретного рішення не було. Я відкрив постанову про «єПідтримку», розібрався, як там організували виплати, намалював блок-схему: як людина отримуватиме гроші, як вони надходитимуть і як можна обмежити їх використання певними категоріями товарів.
Тоді ж з’явилася і робоча назва «єКнига». Для реалізації задуму потрібно було змінити законодавство: ми з колегами в УІК розробили порядок надання цієї державної допомоги, а потім нам вдалося переконати в зміні механізму послуги Мінкульт, Мінфін, і депутатський корпус. У 2024 році із закону вилучили поняття «сертифікат», натомість з’явилося формулювання «державна допомога на придбання книг», а в постанові Кабміну зафіксували нову назву програми — «єКнига».
Ідея «єКниги» мала не лише культурну, а й важливу економічну та безпекову мету. Йшлося про три напрями: підтримку українського книжкового ринку, стимулювання читання і попиту на українські книжки серед молоді та обмеження впливу російської книжкової продукції.
ВИКЛИК ПОЛЯГАВ НЕ В ТОМУ, ЯК НАДАТИ КОШТИ, А В ТОМУ, ЯК ПЕРЕВІРИТИ, ЩО ЇХ ВИТРАТИЛИ САМЕ НА ЦЕ
– З якими викликами ви зіткнулися під час розробки програми? Адже український книжковий ринок фактично не мав ані єдиних правил обліку, ані прозорих інструментів моніторингу.
– Найбільший виклик полягав не в тому, як надати кошти, а в тому, як перевірити, що їх використали саме на те, що передбачає закон. У законі було чітко прописано: людина має придбати в книгарні саме книжку, і книжку українською мовою. Але книжка — це товар, і потрібно було знайти механізм, який дав би змогу відрізнити її від інших товарів, що продаються в книгарнях: закладок, кави чи чогось іншого. І так само перевірити, що придбано книжку саме українською мовою.
Для цього потрібна була база даних, яка містила б інформацію про книжки на ринку. Саме над створенням такої бази довелося добряче попрацювати.
Ще до повномасштабної війни ми запрошували до УІК розробників програмного забезпечення для бібліотек, очільницю Української бібліотечної асоціації Оксану Бруй, заступницю директора Книжкової палати України Галину Гуцол. Обговорювали тоді, якими мають бути бази даних для книжкової галузі: окремо національна бібліотечна каталогізація, окремо база книжок, які продаються на ринку. Адже в більшості товарних категорій такі системи давно існують: магазини користуються базами товарів, аптеки — базами лікарських засобів. А в книжковій торгівлі єдиної бази не було. Відповідно, не було й повноцінного інструменту для моніторингу ринку.
Були спроби залучити до цього міжнародні компанії, зокрема Nielsen BookScan, що моніторить книжкові продажі в різних країнах. Але український ринок виявився для них заскладним. Окрім технічної проблеми відсутності єдиної бази книжок, була й інша: самі учасники ринку не дуже охоче ділилися даними про продажі.
Тому ще наприкінці 2022 року, коли ми тільки починали прописувати механізм майбутньої «єКниги», я вже працював над тим, щоб створити таку систему. Насамперед переконував книгарні долучатися до неї, адже розумів, що з видавцями цей процес буде складнішим.
Важливу роль відіграла співпраця з Ігорем Карпенком, директором товариства, яке розробляє програмне забезпечення для бібліотек. Він добре знає книжкову галузь, і ми могли спиратися на його досвід. За основу формату даних узяли міжнародний стандарт ONIX, яким користуються в книжковій торгівлі в Європі. Так поступово почали створювати базу «Книжки на ринку».
Фактично, коли ми з колегами розробляли нормативну основу «єКниги», я вже закладав у неї використання цієї бази, хоча самої системи на той момент іще не існувало.
Ще одним викликом стало те, що «єКнига» на той момент була першою програмою, ідея якої зародилася не в стінах Мінцифри та ДП «ДІЯ». Зізнаюся, що мені довелося опанувати багато технічних нюансів реалізації таких складних програм. Зате тепер маю цікавий досвід.
Одним із результатів роботи команди стало те, що «єКнига» стала першою послугою для «Дія.Картки». Вона дає змогу користуватися кількома рахунками для різних видів державної допомоги та власних коштів.
ЩОБ ЗРОБИТИ ВИСНОВОК, ЧИ ВДАЛОСЯ НАМ СТИМУЛЮВАТИ МОЛОДЬ ЧИТАТИ, ПОТРІБНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
– Ви говорили, що, створюючи «єКнигу», хотіли досягти кількох цілей: заохотити молодь читати, стимулювати видавництва видавати більше українських книжок і надати українській книжці перевагу на ринку. Чи можна вже говорити, що ці завдання виконані?
– Щоб зробити висновок, чи вдалося нам стимулювати молодь читати, потрібні дослідження. І через два роки після запуску програми робити такі висновки ще зарано. Має минути певний час, щоб можна було побачити сталу динаміку. Я вважаю, що для цього потрібно щонайменше п’ять років.
Наприклад, людина отримала допомогу за програмою «єКнига» у 18 років. Через п’ять років їй буде 23. Тоді можна провести опитування цієї вікової групи й з’ясувати, чи продовжують ці люди читати, чи вплинула державна підтримка на формування їхньої читацької звички. Якщо дослідницькі компанії, які регулярно вивчають читацьку поведінку українців, включатимуть цю аудиторію до своїх опитувань, ми зможемо отримати певні вимірювані показники.
Поки що можемо аналізувати лише поведінку безпосередніх учасників програми: скільки 18-річних скористалися пропозицією держави, скільки коштів отримали і на що їх витратили. Ці показники загалом корелюють із результатами досліджень про читання серед молоді. Тобто частка тих, хто декларує інтерес до читання, приблизно відповідає частці тих, хто скористався «єКнигою».
Щодо підтримки української книжки, то тут на розвиток ринку вплинув ще один, значно потужніший фактор — заборона ввезення книжок з Росії. Повномасштабна війна спочатку спричинила падіння попиту на книжкову продукцію, але згодом він почав стрімко зростати. Відсутність конкуренції з боку російських видавництв позначилася на збільшенні накладів українських книжок і кількості нових перекладних видань.
Водночас зміни відбулися не лише через законодавчі обмеження. Сам ринок відреагував на ситуацію: громадяни, власники книгарень і видавництва почали відмовлятися від російськомовних видань або максимально скорочувати їхні наклади. Тому, коли ми запускали єКнигу, завдання обмежити придбання російських книжок фактично значною мірою вже вирішувалося самим ринком.
Щодо підтримки видавництв і книгарень, то тут ми бачимо позитивний ефект. Від Мінцифри ми запросили дані про те, що отримувала книжкова галузь від державних програм підтримки, починаючи ще з «єПідтримки» під час пандемії COVID-19. Тоді, коли продажі книжок суттєво впали, запровадження можливості розраховуватися коштами «єПідтримки» в книгарнях дало галузі відчутну підтримку. Українці витратили на книжки значні суми. Зокрема, у 2021 році йшлося про 250 мільйонів гривень, а у 2022-му — про понад 2,3 мільярда гривень.
Згодом, у грудні 2024 року, запрацювала програма «Національний кешбек», а в січні 2025-го — перші виплати за програмою «єКнига». Лише за грудень 2024 року українці витратили на книжки через картки «Національного кешбеку» близько 79,3 мільйона гривень.
Сьогодні, оцінюючи державну підтримку книжкового ринку, ми можемо аналізувати витрати за кількома програмами: «Національний кешбек», «Зимова єПідтримка», «єКнига» та «Пакунок школяра». За три квартали 2026 року за цими програмами українці витратили на книги 465,5 млн грн. Це суттєва підтримка для галузі.
Але для мене важливо й те, яким саме способом держава підтримує книжкову галузь. «єКнига», як і інші подібні програми, працює за принципом, коли гроші йдуть не безпосередньо видавництву чи книгарні, а кінцевому споживачеві — читачеві. Це принципово інша модель порівняно з традиційними механізмами державного фінансування, коли видавництво подає проєкт, експерти вирішують, чи варто фінансувати конкретну книжку, а потім вона, наприклад, потрапляє до бібліотек.
У випадку «єКниги» держава дає гроші читачеві, а він сам вирішує, яку книжку придбати. Це ринковий механізм: людина обирає те, що їй цікаво, книгарня отримує гроші за продаж, видавництво — за реалізовану книжку. У підсумку фінансування отримують ті видання, на які є реальний попит.
ЯКІ ДАНІ ПРО ЧИТАЦЬКІ ВПОДОБАННЯ ДАЄ ПРОГРАМА
– Які результати єКниги вас особисто тішать, а які, можливо, засмучують? Що вдалося побачити завдяки програмі такого, чого раніше не знали про молодих читачів?
– Я хотів би відзначити, що «єКнига» дає детальну аналітику щодо придбаних за бюджетні кошти книжок. Для книжкової галузі це перша велика статистична база, яка дозволяє робити висновки про читацькі смаки молоді.
Ми бачимо не лише те, які книжки купують 18-річні, а й певні особливості їхньої поведінки. Наприклад, майже чверть тих, хто отримав кошти, так і не встигає їх використати протягом трьох місяців. Тоді гроші повертаються на рахунок Українського інституту книги й виплачуються наступним отримувачам. Це теж цікаві дані про поведінку молоді.
Є й інші спостереження. Статистика підтверджує й те, що дівчата читають більше за хлопців. Хоча серед 18-річних, які мають право на допомогу, хлопців трохи більше – приблизно 51%, а дівчат 49%, серед тих, хто виявляє інтерес до читання і купує книжки, співвідношення вже інше: близько 60,5% дівчат проти 39,5% хлопців.
Ще одне наше припущення не справдилося. Ми думали, що 18-річні, які переважно навчаються у вишах, активніше купуватимуть навчальну літературу. Але вона далеко не в лідерах. Натомість серед популярних категорій — художня література, нонфікшн, а також правила дорожнього руху й кодекси. Очевидно, частина молоді саме в цьому віці готується складати іспити на водійські права.
Цікавою виявилася й структура купівлі українських та перекладних книжок. Загальна тенденція до переважання перекладної літератури відображається і в покупках 18-річних. Якщо подивитися на топ-100 найпопулярніших назв, то книжки українських авторів становлять лише 13%.
Це відображає певну проблему книжкового ринку. Після різкого зростання попиту у 2023 році видавництва почали активно купувати права на переклад іноземних авторів. Між ними навіть виникала конкуренція за права на популярні книжки. Водночас постає питання, наскільки достатньо ресурсів залишається для розвитку українських авторів. Але тут уже починається дискусія про видавничу політику та читацькі вподобання, а наша статистика передусім показує, що саме люди купують.
Ще одне несподіване відкриття стосується формату книжок. Здавалося б, молодь мала б віддавати перевагу електронним виданням. Тим більше, що 73% усіх покупок 18-річні здійснили через сайти і лише 27% — у стаціонарних книгарнях. Проте електронні книжки становлять лише 1,36% покупок за програмою. Для порівняння, на інших європейських ринках їхня частка в продажах зазвичай становить 12–16%.
Отже, попри цифрові звички молодого покоління, 18-річні переважно обирають паперову книжку. Можливо, їм важливо погортати видання, потримати його в руках, відчути запах друкарської фарби (серйозно, чув це від власної доньки).
Для мене найважливіше те, що книжкова галузь нарешті отримала своєрідний градусник, яким можна вимірювати поведінку конкретної групи споживачів. Видавництва й маркетологи уважно вивчають нашу аналітику, адже вона допомагає зрозуміти, що саме цікавить читачів.
КНИЖКИ — ЦЕ ТЕЖ ХАРЧУВАННЯ, ТІЛЬКИ ДЛЯ ГОЛОВИ
– До завершення року залишається небагато часу. До кого ви сьогодні насамперед хотіли б звернутися, нагадуючи про єКнигу: до молоді, видавців, книгарень?
– Насправді нагадати треба всім. Насамперед хочу наголосити, що кошти за програмою «єКнига» можуть отримати 18-річні, які користуються застосунком «Дія». Якщо людина не має застосунку, вона не зможе подати заявку.
Право на допомогу зберігається від 18-річчя до дня, коли виповниться 19 років. Тобто протягом цього року можна подати заявку й отримати кошти.
Я б звернувся до молоді так: навіть якщо ви самі не читаєте, ви можете скористатися цією можливістю. За отримані гроші можна придбати книжку для когось із близьких: батьків, бабусі чи дідуся, брата або сестри. Можна передати її бібліотеці. Зараз у багатьох бібліотеках бракує нових книжок, тож це теж спосіб зробити добру справу.
Важливо пам’ятати, що після отримання коштів є три місяці, щоб їх використати. Цей строк установили спеціально, аби гроші не «зависали» і не залишалися невикористаними. Ті, хто хоче читати, зазвичай не відкладають покупку надовго. А кошти, які повертаються після завершення тримісячного строку, можуть отримати наступні учасники програми.
До книгарень і видавництв я б звернувся із закликом активніше розповідати молоді про цю можливість, привертати увагу 18-річних до програми. Попри війну державні програми підтримки читання продовжують діяти.
Адже книжки — це теж харчування, тільки для голови. Хліб і м’ясо ми купуємо, щоб нагодувати тіло, а книжки читаємо, щоб живити розум.
Любов Базів, Ярина Скуратівська. Київ
-
Відбудова1 тиждень agoРозсилка: Відбудова України-2026
-
Відбудова1 тиждень agoУ Варшаві партнери закликали збільшувати інвестиції у відбудову України
-
Одеса1 тиждень agoВ Одесі призначили нового керівника управління узбережжя: хто він
-
Події1 тиждень agoЛавреатом премії імені Конрада став Мирослав Лаюк
-
Суспільство6 днів agoНовини на ранок
-
Одеса6 днів agoВ Одесі після атаки росіян горять автомобілі та склади
-
Суспільство5 днів agoУ Києві ЗСУ провели Сержантський форум
-
Відбудова1 тиждень agoУкраїна представила проєкти відбудови на міжнародній виставці в Польщі
