До середини вересня в чотирьох залах вишуканого історичного приміщення  Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків  у Києві пануватиме атмосфера звабливих паризьких Монмартру і Монпарнасу. Від початку літа у виставці  «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris»  столичний музей показує більше ніж 70 творів 24 художників, які поєднують наше сьогодення з історією за понад 100 років: вимушеною еміграцією через війни; вмінням адаптуватися в новому середовищі; бажанням творити.

Експозицію створено з картин із восьми приватних колекцій Києва й Одеси. Збирачі мистецтва зі Львова, кажуть, не наважилися надавати для виставки  своїх надбань – і в жодному разі ніхто не засуджує такої обережності в період повномасштабної війни, коли столиця часто зазнає масованих дронових і ракетних російських атак.

«Ми звернулися до теми École de Paris, щоб згадати, як художники з України стали учасниками і творцями глобального феномену. У виставці показуємо, наскільки сміливими й вільними були їхні ідеї; як упевнено вони говорили зі світом», – коментує генеральна директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова.  

Партнерами проєкту є Посольство Французької Республіки в Україні та Французький інститут в Україні.

ХТО ТА ЗВІДКИ З УКРАЇНИ ВХОДИВ ДО ОБ’ЄДНАННЯ МИТЦІВ ПАРИЗЬКОЇ ШКОЛИ

Тільки у 1930-х роках у Парижі мешкали понад 40 художників – вихідців з України. Загалом у періоді із початку ХХ століття і до завершення Другої світової війни таких було понад 100.

Парижанами у різний час стали митці, які пов’язані із всіма сучасними українськими регіонами. Микола Кричевський (1898–1961), син художника й архітектора Василя Кричевського, народився в Харкові.  Михайло Андрієнко-Нечитайло (1894–1982), чия українка в роботі «На баштані», представлена у виставці, – з Одеси. Як і одна з найвідоміших у списку – Соня Делоне (1885–1979).

Художниця-дизайнерка разом із чоловіком Робером Делоне виконала монументальний розпис для французького павільйону Міжнародної виставки 1937 року, який був відзначений золотою медаллю. (Тоді учасницями стали 47 країн). У 1964-му виставка подружжя відбулася в Луврі. А за кілька років Соня Делоне отримала орден Почесного легіону. 

Особливо трагічні завершення біографії мають п’ятеро художників, чиї роботи представлені у виставці «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris». Страшні прощання з життям   датовано 1942–1944 роками, коли люди загинули в «Аушвіці» – влаштованому гітлерівцями пеклі на землі.

Ці трагедії не зчитуються в першій залі з графічної роботи «У Люксембурзькому саду» Олександра Рімера зі Львова та олійного живопису «Коні» Самуеля Грановського, народженого в Катеринославі (нині – Дніпро). Обидва художника мають однакові дати життя  – 1889–1942 роки, ці життя обірвали воєнні злочинці.

У виставці представлені два твори ще одного в’язня концентраційного табору нацистської Німеччини – Володимира Баранова-Россіне (1888–1944), який дружив із Сонею Делоне. Картини цього художника з Херсонщини зберігаються в престижних Центрі Жоржа Помпіду в Парижі, Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, Музеї Людвіга в Кельні та інших колекціях.

Кожен відвідувач київської виставки зупиняється біля композиції «Спортсмени» 1930 року із синьо-жовтим (нехай і перевернутим) маркером народженого в Києві Сандро Фаззіні (1893–1942). Це брат співавтора відомих одеських «12 стільців» Іллі Ільфа (прізвище з народження обох Файнзільберг).  Прибувши в Париж  у 1922 році, Сандро працював на межі між абстракцією і сюрреалізмом.  Колекціонував «примітивне» мистецтво і був фотографом.

У 1942-му художника з дружиною нацисти спочатку відправили в концтабір «Дрансі» поблизу Парижа. Далі – в «Аушвіц», де обоє загинули того ж року.

Адольфа Федера (1886–1943) з Одеси, який приєднався до антигітлерівського підпілля в Парижі, так само з дружиною депортували в концентраційний табір. В Аушвіці він намалював кілька портретів ув’язнених. Дружина, яка  вижила, передала їх музеєві «Дім борців гетто» в Ізраїлі. У Києві демонструють «Жіночий портрет» художника.

У Музеї Ханенків показують розкішні пейзажі, кілька акварелей і серію авторської літографії «12 оголених Глущенка». У біографії цього відомого художника, який із 1937 року почав співпрацювати з радянськими спецслужбами, є навіть агентурне псевдо Ярема.

Микола Глущенко (1901–1977) у Парижі жив із 1925 по 1936 рік. Його дитинство минуло в Борисивці – слободі на Курщині, відомій іконописцями. Закінчив комерційне училище в Юзівці (Донецьк). Живопису навчався в Берліні. За життя мав майже півсотні персональних виставок і понад 200 групових.

Досить об’ємно представлений й Олекса Грищенко (1883–1977). Особливо цікавими є  його «Море в Бретані», створене на фанері, і написаний на дереві «Натюрморт з солов’ями». Автор мемуарів «Україна моїх блакитних днів» народився у славному Кролевці на Сіверщині – тепер це Сумщина.

Наукова консультантка виставки  «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» Віта Сусак, авторка відомої монографії «Українські мистці Парижа. 1900–1939», коментує, що  кілька десятиліть тому починала досліджувати тему й уже відтоді не сумнівалася в тому, що всі згадані художники заслуговують на широку презентацію.

«Рано чи пізно така виставка мала відбутися, – каже мистецтвознавиця, яка вперше за стипендіальною програмою працювала в Парижі ще 1997 року. –  Ця творчість та імена мали обов’язково повернутися: і в історію мистецтв загалом, і в історію українського мистецтва. Звичайно, я не могла знати, що це буде в Києві під час повномасштабної російсько-української війни».

ПРОЙШЛИ ЧЕРЕЗ УНР, АВСТРІЙСЬКЕ ВІЙСЬКО І ВИСТАВЛЯЛИСЯ В ГАЛЕРЕЯХ НАД СЕНОЮ

École de Paris ніколи не була школою у звичному розумінні. Назва вперше з’явилася в літературному рев’ю на початку 1925 року. Нею об’єднали іноземних митців, які приїхали у столицю Франції в перші два десятиліття ХХ століття.

Одним із перших художником-мігрантом у французькій столиці став, до речі, талановитий та епатажний іспанець Пабло Пікассо (із народженою в Ніжині балериною Ольгою Хохловою він обвінчався в Парижі влітку 1918 року). Італійський єврей Амадео Модільяні прибув у 1906-му, як і вже згадувана Соня Терк, яка стане Делоне. Тоді тимчасово свободою паризької творчості також надихалися наші самобутні митці, зокрема, Михайло Бойчук та Олександр Мурашко. 

Чи всі вихідці з України, яких зараховують до École de Paris, відчували себе українцями? Василь Хмелюк (1903–1986) із Поділля ще 15-річним потрапив до армії УНР, тож ніколи не відчував роздвоєння самоідентифікації. Створив, зокрема, портрети гетьманів і козацької старшини.

Артур Кольник (1890–1971) зі Станіслава, який став Івано-Франківськом, у 1914-му був мобілізований до австрійського війська, отримав поранення. Тривалий час мешкав у Чернівцях, які після розпаду Австро-Угорської імперії анексувала королівська Румунія. У 1931-му змушений був виїхати в Париж. У роки Другої світової його з дружиною і донькою тримали в таборі «Ресебеду» поблизу Тулузи. У 1942-му їм вдалося звільнитися.

У кожного митця своя біографія, і  кожен є частиною історії українського мистецтва, навіть якщо доля завела у звабливий Париж.  Якщо ми через радянські заборони і «завіси» мало про них знали – це не означає, що їх не було. Жили і творили художники в контексті складної української історії.

Донині  багатьох здивує  представлене у виставці запрошення  на Святвечір і товариську розмову від тамтешньої української громади 1909 року із словами: «Тут балакають по-українському».

Мігрантам жилося непросто завжди,  а в міжвоєнний період особливо. Багато хто селився у великій мистецькій резиденції не в центрі Парижа, яка відкрилася 1902 року й отримала назву «Вулик». Жили дуже скромно. Зокрема, киянин Олександр Архипенко (1887–1964) із місцевим Фернаном Леже, коли голодували, заробляли собі трохи грошей вуличним співом: Архипенка виручав баритон, а Леже грав на арфі.

Чи не найдовше з митців з України – з 1912 року по 1934-й – у «Вулику» прожив Ісаак Добринський. А потім наступні вісім років мав власну майстерню на Монпарнасі. Народився на Київщині, в Макарові. Після завершення Другої світової війни писав портрети дітей-сиріт, батьки яких загинули в нацистських концтаборах…

Фінансово підтримували художників і пропагували їхню творчість маршани – так французькою називають продавців картин. У експозиції «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» представлена детальна карта галерей, в яких виставляли й реалізовували мистецькі роботи тих художників, які мали в біографії українські маркери.

Кураторка виставки Ольга Апенько, яка після повномасштабного нападу РФ на територію України 24 лютого 2022 року деякий час була вимушеною переселенкою в Парижі, детально розповідає про кожен такий виставковий простір. Скажімо, галерея Каті Гранофф, народженої в Миколаєві, виставляла переважно жіночу творчість; крім того, власниця захоплювалася роботами Марка Шагала.

А ще Каті Гранофф підтримувала співвітчизників. У просторі на набережній Сени, який нині має назву «Larock-Granoff», майже століття тому, у 1926 році, проходила персональна виставка Олекси Грищенка. Тоді галеристка придбала собі 24 картини художника.

Там відбулися щонайменше дві виставки – у 1953 і 1960 роках – Жака Шапіро (1887–1972), який навчався в художній школі в Харкові, а потім у Києві. У 1920-х керував рисувальним закладом у місті, що нині має назву Дніпро. Цей художник написав мемуари «Вулик» – першу книгу про паризьку мистецьку резиденцію і зробив багато, щоб її внесли до переліку архітектурних пам’яток.

КОЛЕКЦІЯ ХАНЕНКІВ, КОВБОЙ МОНПАРНАСУ, ГЛОБАЛІЗАЦІЯ Й УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Окрема зала виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» – це стилізоване кафе, де можна сісти за столики. Художники у французькій столиці збиралися в кількох знакових закладах.

Із 1927 року місцем зустрічі американських парижан був і залишається ресторанчик «La coupole». Тут бували і Володимир Винниченко з дружиною, разом із подружжям Глущенків.

У «Cafe de la Rotonde» працював офіціантом, вахтером чи прибиральником уже згадуваний Самуель Грановський, який свого часу  вчився в Одеському художньому училищі. Він – і художник, і натурник – у Парижі носив строкаті сорочки і ковбойські капелюхи та їздив верхи. Тож отримав прізвисько «ковбой Монпарнасу».

Самуеля разом із його партнеркою – Аїшею Гобле  уважні глядачі побачать у документальному фільмі 1929 року «Монпарнас» Ежена Деслава, його надала Музеєві Ханенків для показу паризька студія Light Cone. У кадрах, де двоє  чоловіків на підніжці авто запалюють один одному цигарку, – Грановський із  вихідцем із Японії Леонардом Фужитою.

Варто акцентувати, що початкове прізвище режисера документального фільму – Євген  Слабченко (1899–1966).  Він народився на землях Черкащини, а помер у Ніцці. Ще зняв знакові фільми свого часу «Марш машин» (1926) та «Електричні ночі» (1929).

У виставці в Музеї Ханенків очевидно домінує живопис. Графіка, документальний контекст, архівні матеріали, фільм оживляють простір і зменшують часові відстані.

Більшість робіт, представлених на виставці, ніколи раніше не експонувалися в Україні, каже кураторка Ольга Апенько. Вони фізично перебували поза Україною упродовж десятиліть. І стали частиною українського культурного ландшафту значною мірою завдяки приватним колекціонерам.

Як не дивно, ще на початку 1930-х існувала активна мистецька взаємодія між Львовом і Парижем. Проте згодом це мало і плачевні наслідки. В результаті значна кількість творів одесита Михайла Андрієнка-Нечитайла зберігалася у Львівському художньому музеї.  Але в 1952 році радянська влада знищила всю збірку художника за «формалізм».

До слова, зовсім не випадково місцем експозиції виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris» став Музей Ханенків. Нещодавно з’ясувалося, що в Парижі, який після Всесвітньої виставки 1900 року став глобальною культурною столицею, Ханенки придбали  велику кількість предметів – частину своєї колекції іранського мистецтва. Коли Ольга Апенько  почала працювати з архівами, то стало зрозуміло, що йдеться про сотні предметів.

«Нині людство шукає баланс між двома, по суті, взаємозаперечними системами свого устрою: глобалізацією та утвердженням національних держав. Паризька школа була одним із перших прикладів, коли вони вдало співіснували», – констатує мистецтвознавиця Віта Сусак.

Творці виставки «Бентежні роки. Митці з України в École de Paris»  вірять, що подібний проєкт вартий показу в престижних залах французької столиці. Мистецтвознавиця Віта Сусак уточнює, що це справді буде можливо, якщо Україна, здобувши із союзниками перемогу над російським нападником у сучасній війні, набуде ще більшої політичної ваги.

Валентина Самченко, Київ

Фото Олександра Клименко

Трансляція онлайн розпочнеться о 18:00 на Фейсбук-сторінках PEN Ukraine, Києво-Могилянської Бізнес-Школи і телеканалу “Еспресо”, а також на Youtube-каналах PEN Ukraine та Еспресо, котрий є головним інформаційним партнером премії.

Вестиме церемонію журналіст, теле- та радіоведучий Вадим Карп’як.

Премію щороку вручають літераторам, митцям, режисерам, музикантам, культурним менеджерам, громадським діячам за внесок в українську культуру й стійкість громадянської позиції.

Торік лавреаткою стала директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук.

Кандидатів на здобуття премії цього року висувало журі у складі: філософ, журналіст, письменник, президент Українського ПЕН Володимир Єрмоленко – голова журі; дослідниця, професорка НаУКМА та Варшавського університету Оля Гнатюк; есеїст, перекладач Юрій Прохасько; декан Києво-Могилянської Бізнес Школи Олександр Саврук; літературознавиця Елеонора Соловей; головний редактор видавництва “Дух і Літера” Леонід Фінберг; лауреатка Премії імені Василя Стуса за 2024 рік Тетяна Пилипчук; літературознавиця, культурологиня Тамара Гундорова; журналістка, телеведуча Мирослава Барчук.

Лавреат премії отримає грошову винагороду і статуетку, розроблену дизайнером Дмитром Покрасьоном та скульптором Станіславом Кадочниковим.

Премія імені Василя Стуса – одна з найдавніших українських премій у царині культури. 1989 року її заснувала Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції на чолі з Євгеном Сверстюком. Починаючи з 2016 року, Український ПЕН, Києво-Могилянська Бізнес-Школа та видавництво “Дух і Літера” продовжили цю ініціативу.

З часу заснування аремії її отримали понад 70 українських митців, зокрема Опанас Заливаха, Михайлина Коцюбинська, Василь Овсієнко, Іван Світличний, Мирослав Маринович, Євген Захаров, Володимир В’ятрович, Марія Бурмака, Сашко Положинський, Святослав Вакарчук, Тарас Компаніченко, Сестри Тельнюк, Олександра Коваль, Сергій Жадан, Борис Ґудзяк, Влад Троїцький, Ахтем Сеітаблаєв, Тарас Возняк, Віталій Портников. Цьогоріч премія втручатиметься 36-й раз.

Як повідомляв Укрінформ, Андрій Даниленко став лавреатом міжнародної премії імені Івана Франка з монографією “Від Біблії до Шекспіра. Пантелеймон Куліш і формування української літературної мови”, виданою в Університеті Пейс, Нью-Йорк.

Важливою і вагомою складовою Міжнародного фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage є «КіноБукет», що вже шостий рік поспіль жанрово доповнює та урізноманітнює фестивальну програму. Цьогоріч Асоціація «Дивись українське!» – організатор «КіноБукета», окрім іншого, опікувалася частиною офіційної програми панельних дискусій «Під ясенем». У фокусі розмови на тему «Культурна дипломатія: шляхи розвитку» відбулося обговорення того, як культурна дипломатія працює на практиці: успішні кейси, ефективні партнерства та інструменти співпраці між митцями, культурними інституціями й державними структурами. У дискусії взяли участь: директорка департаменту публічної дипломатії та комунікації МЗС України Вікторія Ляліна-Бойко, правозахисниця, лауреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук, очільниця та солістка Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Богдана Півненко, фронтмен гурту «Антитіла» Тарас Тополя, очільник Асоціації «Дивись українське!» Почесний амбасадор України у сфері культурної дипломатії Андрій Різоль. Модерувала захід професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова наглядової ради Українського культурного фонду Наталія Кривда.

Учасники дискусії обговорили: як формувати спільні пріоритети і меседжі для світу, як будувати дієві культурні мости й посилювати вплив української культури на міжнародній арені, а також – як розширювати партнерства та консолідувати зусилля. Укрінформ розповідає деталі.

РІЗОЛЬ: ХОТІЛОСЯ Б БІЛЬШЕ СИНХРОНІЗУВАТИСЯ З ДИПЛОМАТИЧНИМИ ПРЕДСТАВНИЦТВАМИ ЗА КОРДОНОМ

Перше коло питань: культурна дипломатія. Чому вона спрацьовує не так ефективно, як хотілося б, повільно і складно формується певна екосистема всередині й назовні української культури, чому, задумана ще після Революції гідності, система вироблення культурного продукту всередині країни й подальша презентація найцікавіших та найяскравіших її зразків за кордоном не спрацьовує, або спрацьовує не так, як хотілося б? Як треба було б посилити, поміняти, реконфігурувати відносини між державними інституціями, інституціями культури, покликаними представляти Україну за кордоном, та митцями?

На думку Андрія Різоля, насправді взаємодія з розвитку культурної дипломатії відбувається. «Можливо, не тими темпами, але ми як активні дієвці, які реалізують власні проєкти за кордоном, – синхронізовані з Міністерством закордонних справ (далі МЗС). Хотілося б, звісно, це робити більш активно. Що з конкретних порад? Обовʼязково треба утворювати в МЗС дорадчий орган із митців, які активно працюють за кордоном. Точно треба синхронізувати наші графіки й наші ресурси за кордоном, працювати з наративами», – вважає він. Як приклад наводить, що в Асоціації «Дивись українське!» є 24 представництва власних координаторів за кордоном, і коли українські митці кудись їдуть, вони долучаються й підтримують їх. І навпаки. Тобто, вони внутрішньо таку мережу вже давно формують.

«Зараз хотілося б більше синхронізуватися з дипломатичними представництвами за кордоном. Але є гарна новина  – цей процес почався: кілька тижнів тому відбулася масштабна конференція українських дипломатів, і ми, по суті, вперше відчули велику увагу до культурної дипломатії. У цьому процесі бракує головного – єдиного координаційного центру, який би підсилив відповідний департамент чи синхронізував би свої дії з Департаментом публічної дипломатії МЗС. Ще, на мою думку, треба більш активно долучати до спільного процесу найбільш активних спроможних дієвців, які багато працюють за кордоном, але вони ще не синхронізовані», – поділився Різоль.

В КОЖНОМУ НАПРЯМІ ПУБЛІЧНОЇ ДИПЛОМАТІЇ МИ ВІДКРИТІ ДО СПІВПРАЦІ З ДІЄВЦЯМИ ТІЄЇ ЧИ ІНШОЇ СФЕРИ – ЛЯЛІНА-БОЙКО

Думки пана Андрія продовжила представниця МЗС Вікторія Ляліна-Бойко, яка зауважила, що справді ця екосистема формується: цей процес почався ще до повномасштабного вторгнення.

«Перша стратегія публічної дипломатії була виписана МЗС, і під час напрацювання цього документа ми закликали внутрішніх стейкхолдерів (зацікавлені сторони) та культурних дієвців активніше співпрацювати з МЗС і репрезентувати сучасний український культурний продукт за кордоном. Не забуваймо про існування Українського інституту – ця інституція в сфері МЗС покликана репрезентувати сучасну Україну у світі та формувати позитивний імідж нашої країни за кордоном. Але коли ми говоримо про публічну дипломатію, вона не обмежується лише культурною, бо це і спортивна, експертна, кулінарна, цифрова, науково-освітня – тобто це широке-широке поле. З кожного з цих напрямів у нас формується система партнерів. Звичайно, я погоджуюся з паном Андрієм Різолем (до речі, він є Почесним амбасадором України у сфері культурної дипломатії), який говорив про увагу МЗС до культурної дипломатії. Так, ми відкриті й готові співпрацювати, і з початком повномасштабного вторгнення ми, як міністерство, показали безпрецедентну відкритість, тому що є завдання від міністра, щоб голос України був потужним, гучним, щоб його можна було почути в навіть найвіддаленішій країні світу. Але ми не можемо цього зробити самі. І це логічно. Тому в кожному напрямі публічної дипломатії ми відкриті до співпраці з дієвцями тієї чи іншої сфери», – зазначила пані Вікторія.

МАТВІЙЧУК: ЯКЩО ЦЕ ВІЙНА ЗА ІДЕНТИЧНІСТЬ, ТО НАШУ ІДЕНТИЧНІСТЬ ТРЕБА МАНІФЕСТУВАТИ

Далі до обговорення теми презентації української культури за кордоном долучилася правозахисниця Олександра Матвійчук, яка закцентувала увагу спікерів та глядачів на трьох надважливих речах, що, можливо, не напряму мають відношення до культурної дипломатії, та є дієвими з погляду людини, відстороненої від процесу, але такої, що має більш широкий погляд на існування України у світі.

«Перше: ми відповідаємо і думаємо разом, обговорюючи це питання в контексті геноцидальної війни на знищення, – сказала Олександра Матвійчук. – Це не війна за території, це війна – за ідентичність. Путін на Алясці ще раз сказав, що війна не закінчиться, поки не будуть усунені першопричини цієї війни – наше з вами існування. Тому, якщо ми припинимо боротися, то нас, як українців, просто не буде. І це контекст. Друге: Росія свою культуру інструменталізує і використовує як зброю для асиміляції, для просування потрібних наративів для домінування у сферах, де Росія працює невійськовими методами. І ми це бачимо на окупованих територіях. Ніколи не забуду, як у Херсоні спочатку з’являлися російські танки, а потім банери з Пушкіним, які, по суті, є новими дорожніми знаками, якими російська імперія маркує нові захоплені нею території. А потім – пограбовані музеї і спалені бібліотеки. Тут важливо: де увага – там енергія. У нас увага в цей час зосереджена на виживанні, і це зрозуміло. Але, на мій погляд, сфера культури теж потребує уваги – я не кажу використовувати її як зброю, але, якщо це війна за ідентичність, то нашу ідентичність треба маніфестувати. Увага, енергія і ресурси, зокрема державні, навіть у цих умовах геноцидальної війни на знищення, мають бути зосереджені на цій сфері, бо це  – першопричина.

Третє: як ми себе поводимо на міжнародній арені, зустрічаючись із російською культурою. Мені видається, ми занадто зосереджені на боротьбі з російською культурою – так ми ніколи цю війну не виграємо. Працюючи на міжнародній арені, я не вбачаю сенсу боротися з умовним Достоєвським. Я просто розповідаю, що російська культура – це не лише Достоєвський, це і Буча. Ну, а далі – документи, історії людей і те, що відбувається зараз. І це, гадаю, теж до теми “де увага – там енергія”, бо можна все життя боротися з культурою імперії, але набагато розумніше й ефективніше використати цю енергію, перевести фокус уваги на просування свого, можливість якого оплачена дорогою ціною».

ПІВНЕНКО: ГОЛОВНЕ – ЗНАЙТИ МОТИВАЦІЮ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО БІЗНЕСУ, БІЛЬШЕ ПІДТРИМУВАТИ КУЛЬТУРНІ ПОДІЇ ЗА КОРДОНОМ

Своїм досвідом роботи у сфері культурної дипломатії поділилася скрипалька Богдана Півненко, зазначивши, що можна хвалити ідеї та бажання щось зробити, та зі свого досвіду вона бачить, що елементарно не вистачає фінансування.

«Ми можемо приходити з прекрасними ідеями до того ж Українського інституту, але завжди будемо чути у відповідь, що бюджет обмежений, тож викручуйтеся якось самі. Тому ті голосні культурні події, що були в моєму житті, – всі були пов’язані з приватними  ініціативами і “виїжджали” на ентузіазмі ініціаторів. Тож, здається, ми тому й програємо в просуванні своєї культури та ідентичності. Не секрет, що Зальцбурзький фестиваль, театр “Ла Скала” і ще багато театрів та фестивалів за кордоном, спонсорує російський газпром. І якщо вони фінансують ці фестивалі, то які артисти там будуть грати? Безумовно, російські, скільки б українці не виходили з транспарантами на протести. Хто платить, той і замовляє музику в абсолютно прямому сенсі. І тому мені цінно, що в нас є співпраця з Кері-Лінн Вілсон. З Ukrainian Freedom Orchestra вона протягом серпня давала концерти в Європі в межах Туру стійкості – 2025. У програмі є сюїта українського композитора Максима Коломійця, створена до опери “Матері Херсону”. Це твір про викрадених росіянами українських дітей, який замовив Метрополітен-опера. І Кері-Лінн кожним своїм концертом нагадує європейцям про те, що в Україні відбувається, тому що людська пам’ять, на жаль, дуже коротка, а твори мистецтва здатні не тільки викликати емоції тут і зараз, а через 100 років нагадувати людям про історичні події. Тож головне питання – знайти мотивацію для українського бізнесу більше підтримувати великі культурні події за кордоном для того, щоб формувати наш імідж на міжнародній арені. І наявність фінансування може бути одним із критеріїв при виборі контенту та культурного продукту майбутньою дорадчою радою при МЗС», – сказала пані Півненко.

ТОПОЛЯ: У НАС НЕМАЄ ДОСВІДУ ПРОСУВАННЯ ВЛАСНОЇ КУЛЬТУРИ, НА ВІДМІНУ ВІД НАШОГО ПІВНІЧНОГО СУСІДА

Наталія Кривда, яка модерувала дискусію, нагадала, що у вересні почнеться бюджетний процес у Верховній Раді і голос культурних дієвців, як голос громадянського суспільства, має бути почутим, коли в черговий раз будуть зрізатися гроші на реставрацію Софіївського собору, на українське кіно, на проєкти з деокупованих територій та фінансування документальних фільмів.

«Підніміть свій голос, напишіть про це хоча б один пост у Фейсбуці. Я зараз не жартую. Нас чують. Ми, як громадяни, можемо увійти в діалог із владою з приводу того, що фінансування культури – це фінансування національної безпеки», – звернулася вона до учасників дискусії.

Фронтмен гурту «Антитіла» Тарас Тополя на це зазначив, що «системної роботи в цьому напрямі немає тому, що протягом багатьох років не було консолідованого, концентрованого запиту суспільства на це. Є бюджет, це головний горизонт планування, а далі хоч трава не рости. Ну, а там якісь приватні ініціативи, якісь спалахи свідомості й поодинокі прояви бажання щось змінювати в цьому напрямі серед українського креативного кластера. Але це все несистемно».

Він висловив згоду зі словами Андрія Різоля про те, що зміни в цій сфері почалися, на жаль, з причини чергового акту відкритого геноциду, коли розпочалася широкомасштабна війна.

«З цього моменту суспільство саме для себе артикулювало, що є ворог, і його культура – ворожа. Відповідно, як би це не було неприємно, наш культурний акт реактивний, на жаль, не проактивний. Ми реагуємо на культуру ворога і намагаємося щось протиставляти, але тут випливає розуміння, що у нас немає досвіду просування власної культури, на відміну від нашого північного сусіда, який має в цьому історичний імперський досвід, набутий сотнями років. А нам ще цьому вчитися, тож потрібна системна робота. Ну, і звісно, гроші, як енергія будь-якої культурної ініціативи. Ти можеш мати гарний автомобіль, але без бензину він не їде. Ми поки що цей автомобіль штовхаємо. І знову наголошу:  скільки б не було несистемних ініціатив від громадянського суспільства, має бути певна системна вертикальна робота, яка має йти від політичної волі, а далі – це міністерство культури та МЗС. І що б я додав із практичного, якщо делегація дипломатів чи делегація якогось представництва виїжджає за кордон. Наприклад у країни Глобального Півдня, у складі обов’язково мають бути представники культури. Це має бути закріплено на рівні нормативно-правових актів», – сказав Тополя.

ЯКІ САМЕ СМИСЛИ ТА НАРАТИВИ КУЛЬТУРНІ ДІЄВЦІ МАЮТЬ ПОШИРЮВАТИ НА МІЖНАРОДНУ АУДИТОРІЮ?

Учасники обговорення поділилися думками, які саме смисли та наративи культурні дієвці мають поширювати.

Зокрема, Тарас Тополя вважає, що підходити до цього питання треба утилітарно: «Що ми можемо іноземцям дати? Не просити, не розповідати з 90 % акцентуванням на нашу боротьбу, на наші страждання, хоча це так і є. А просто сісти й подумати, чим Україна зараз може бути цікава в культурному прояві, припустимо виборцю в Америці, що голосує за Республіканську партію, чи жителю ПАР? Для кожного потрібен інший наратив. Тож я дійшов до того, що найважливіше зараз через культуру транслювати найбільший бонус, який є в нашої держави і в нашого народу. Ми – єдина армія у світі, яка має унікальний бойовий досвід і може протистояти іншій армії. І це є наш золотий ключ. Крізь цю призму працює гурт ˮАнтитілаˮ і певний культурний прошарок. Ми повинні доносити через фільми, музику, поезію меседжі про те, що ми сильні і унікальні. Можливо, Америка ще ні, а Європа розуміє це прекрасно. Цей наратив –  наш плюс, це те, що ми можемо додати до безпекового і до культурного простору Європи. У нас немає сильної економіки, але є досвід, сила і можливість поділитися цим досвідом з усіма. І є культура, яка останні чотири роки здебільшого про це, тому що ми не можемо в нашій бульбашці щось робити абстраговано. Ми цим живемо і крізь це проходимо. І ми унікальні в цьому».

Богдана Півненко: «Мені як музиканту здається важливим, щоб люди в усьому світі захотіли грати нашу музику, знали імена наших композиторів і ними захоплювалися. Треба робити наших героїв популярними й інформаційно донести, що ми не просимо пожаліти нас – ми реально круті. Тож дякую тим, хто знімає кіно про нас і доносить, які ми класні. Я маю на увазі проєкт “Спроможні”, в якому діячі культури – є героями фільмів, що доводять силу, славу та стійкість українського суспільства. І маю надію, що цей проєкт матиме продовження».

Олександра Матвійчук: «Я багато працюю в різних частинах світу з дуже різними аудиторіями, подекуди складними, і з якими ти починаєш процес взаємного знайомства не з нульової, а з мінусової позначки. Бо виявляється, вони щось про нас знають, але це те, що їм заклала за багато років російська пропаганда. Тому, в якому б форматі я не виступала – чи це двохвилинна промова на Генеральній асамблеї, чи довга лекція, чи коротка зустріч з вищими посадовцями, – у мене перше завдання: розповісти українську наративну історію. Я не вожу, як Путін, папку з біндерами і не починаю з печенігів, але це завдання, яке в різний спосіб я намагаюся виконати. Хочу поділитися спостереженням: Росія просуває два види наративів, є змінні ситуативні, а є більш-менш наскрізні. Один наскрізний якраз про першопричини – України не існує. Навіщо підтримувати те, чого не існує? Україну придумали Ленін і Сталін чи хтось там. Культура – це невід’ємна складова національної безпеки. І хочемо ми чи ні, культура – це легітимізація держави. Вона показує, що ми існуємо, що ми відмінні, і що нам є що захищати».

Вікторія Ляліна-Бойко: «Публічна чи культурна дипломатія – це частина стратегічних комунікацій країни. Тобто вона не може існувати відірвано від меседжів, які ми хочемо донести тій чи іншій аудиторії. Звичайно, ці наративи будуть докорінно відрізнятися для кожної країни. Ми, розробляючи якусь комунікаційну стратегію чи думаючи над проєктами культурної дипломатії в тому чи іншому куточку світу, завжди дивимося, наскільки люди обізнані з Україною, чи треба їм пояснювати, що таке Україна, і хто такі українці. Тому що будь-яке твоє рішення починається з питання: чому? Чому я маю підтримувати цю країну? Деякі країни знають відповідь на ці питання, а деяким треба банально пояснювати. Більше ніж півтора року тому в кількох пріоритетних країнах так званого Глобального Півдня ми запустили інформаційну кампанію, яка показувала, хто такі українці, що таке Україна і розвінчувала російські фейки, що превалювали в тих країнах. Так от, за півтора року кампанії у нас вже понад 1,5 мільярдів цифрових охоплень. І це чергове свідчення, наскільки важливо говорити з аудиторіями навіть найвіддаленіших країн і доносити їм наш сигнал. Пишаюся, що ми змогли вибудувати цю суб’єктну комунікацію не з позиції жертви».

Андрій Різоль: «Можна нескінченно довго щось говорити і стратегувати стратегування. Це я до того, що в нас немає такої розкоші отак себе поводити. Ми як Асоціація «Дивись українське!» разом з героями своїх проєктів, з амбасадорами відчули, що треба змінювати наративи. Звісно, не як жертва, а як партнер, що може щось привнести своє, особливе в розвиток цивілізації людства. Звісно, апеляція до того, що українці вже зробили велетенський внесок у розвиток цивілізації людства. Звісно, казати винятково з позиції спроможності в різних сферах. Це ж очевидні речі, бо завжди хочеться дружити з красивим, сильним, надійним… Це і є складові образу, який ми зараз маємо створювати. Крім того, це відповідає дійсності. Саме це комунікує наш новий проєкт “Спроможні”. Ідея виникла у квітні, а зараз у нас вже є частина контенту – велетенська фотовиставка (була презентована на фестивалі Bouquet Kyiv Stage 2025). Ми щасливі презентувати шістьох героїв, та це лише початок, бо таких людей сотні. І в цілому прошу всіх більш активно думати і діяти, не забуваючи, що у нас війна».

КРИВДА: МИ ОБГОВОРЮЄМО ТЕМУ БЕЗ МОНОПОЛІЇ НА ІСТИНУ, І ДУЖЕ ХОТІЛИ Б, ЩОБ КУЛЬТУРНІ ДІЯЧІ ТА ДІЄВЦІ ДІЛИЛИСЯ СВОЇМ ДОСВІДОМ

Тож ключові тези, які прозвучали під час панельної дискусії «Під ясенем» на тему «Культурна дипломатія: шляхи розвитку»:

– Культура легітимізує державу.

– Має бути єдиний координаційний центр для формування політики смислів, політики просування. Ідеться про орган, який має координувати культурну дипломатію, інституції, покликані представляти Україну за кордоном, діячів і дієвців, експертів, митців та бізнес.

– Геноцидальна війна – це війна на винищення, на викорінення, стирання української культурної ідентичності. Культура має стати частиною, якщо не пріоритетом національної безпекової стратегії України, не інструменталізуючи культуру, а розуміючи її функцію та місію у світі.

– Демонстрування себе як сильних людей, як країну з найпотужнішою армією.

– Частиною культурної дипломатії є просування якісного українського культурного продукту і контенту на західних сценах, необхідно робити його модним та популярним.

– Працювати над стратегією і створенням власної екосистеми у світі з присутністю України, в різних країнах по-різному.

Учасники зазначають, що не мають наміру монополізувати дискурсу, який стосується культурної дипломатії, і надалі організатори розширюватимуть або мінятимуть поле учасників.

«Ми беремо на себе сміливість говорити, що ми обговорюємо тему без монополії на істину, але з пошуками доречних розумних відповідей. І дуже хотілося б, щоб люди, які працюють на цьому полі, наші культурні діячі і дієвці, ділилися своїм досвідом. Мені видається, що для всіх нас це важливо», – наголошує модераторка панельної дискусії «Під ясенем» на тему «Культурна дипломатія: шляхи розвитку» Наталія Кривда.

Любов Базів. Київ

Фото Андрій Оліференко, Дмитро Головченко