Війна
Ми переживаємо кризу, яка вже затягується: Олексій Чорний про роботу гуманітарного штабу Одеської області
Обласний гуманітарний штаб збирає інформацію у населення та ВПО, шукає донорів, отримує та розподіляє гуманітарну допомогу між громадами, координує величезну кількість людей, а це: інші штаби, громади, органи самоврядування та влади, військове командування, волонтери. Його створили при Одеській ОВА розпорядженням від 1 березня 2022 року. За цей час змінилось багато аспектів, самі запити, потреби, організації, які надають допомогу. І ресурсів ніколи не буде достатньо. Більше про співпрацю з міжнародними організаціями, працевлаштування ВПО, настрої всередині у інтерв’ю “Дайджест Одеси” розповів очільник координаційного гуманітарного штабу Одеської області — Олексій Чорний.
Які наразі запити від населення та ВПО є найважливішими, яким чином йде підготовка до холодного сезону?
Запити найрізноманітніші та залежить все від того, хто запитує. Комунальні установи: лікарні, школи, інтернати, геріатричні центри потребують обігрівачів, енергоносіїв та ремонтів. Це ж потрібно і колективним центрам, в яких живуть внутрішньо переміщені особи, а також: постільна білизна, ковдри, подушки, матраци, ліжка, зимовий одяг та інше. Є випадки, коли ВПО живуть в приватних будинках, тому вони можуть хотіти ремонтів. Але в цьому випадку бажання щось отримати і можливість це зробити — не сходяться.
Ключова завдання зараз — визначити пріоритет і допомогти тим кому це потрібно першочергово. А потім вже щось залишиться — розподіляти серед інших.
Війна ресурсів: чи вистачатиме їх надалі, яку тенденцію можна спостерігати всередині?
Змінюються організації, які надають гуманітарну допомогу. У перші місяці після вторгнення це були звичайні люди, які збирались самостійно, щось закуповували, приносили з дому. Було дуже багато релігійних організацій, які по церквах збирали гроші чи все необхідне. А також перші вантажівки активно організовували діаспори українців в усіх європейських країнах. То зараз зайшли такі великі, системні організації, серед яких агенції ООН, міжнародні неурядові громадські організації та інституції, в яких є бюджет, штат і певні процедури. Вони вже просто по-іншому підходять до цих процесів: шукають партнерів, визначають потребу. Хтось з них закуповує необхідне на території України, ми цьому дуже раді та надаємо контакти наших виробників. А хтось може завозить з-за кордону.
Об’єми допомоги в цілому впали. Багато організацій, які виникли через вторгнення та займались гуманітарними потребами навесні, просто зачинились, бо немає що роздавати. Залишились тільки великі фонди, громадські організації, штаби в громадах і безпосередньо ті у кого це частина посадової інструкції: “забезпечення гуманітарних потреб в межах певної територіальної одиниці”. Тому ресурсів ніколи не буде достатньо — це факт.
Як організована робота з міжнародними донорами?
Зараз головне питання: хто отримує ці ресурси? На жаль за всіма процедурами, які є в ООН (і ми про це говоримо аж до рівня керівника представництва ООН в Україні та навіть виходимо на світовий рівень), кошти отримують тільки організації, які відповідають певним критеріям. Наприклад, організація має існувати три роки, в неї є досвід отримання грантів не менше ніж на якусь суму і від кількох донорів. Такі критерії скорочують список до якогось мінімуму. Адже в Україні таких організацій мало. Виходить так, що всі ці кошти отримують одні й ті самі люди, яких просто фізично недостатньо для того, щоб ефективно ці ресурси використати.
До того, оскільки ми допомагаємо нашій державній адміністрації, то ми бачимо що держава взагалі нічого не отримує. На прикладі ООН, яка заявляє, що виділить 4,2 млрд доларів, але хто їх отримає? Держава, згідно з цими процедурами, які ми бачимо, не може їх отримати. Отже, всі кошти йдуть через громадські організації, що, як на мене, є певним викривленням, тому що держава несе відповідальність і з неї можна спитати, а громадська організація — добра воля і претензій якихось пред’явити їм не можна. ГО повинні відзвітувати куди вони витратили кошти, а наскільки було ефективно це чи вчасно, чи відповідало це поточним потребам? Якихось конкретних претензій пред’явити не можна.
Просувається програма з працевлаштування ВПО, чи є значні зсуви з цього питання?
Станом на 1 вересня на обліку в Одесі перебуває 91 257 внутрішньо переміщених осіб, за даними Одеської міської ради.
Працевлаштування внутрішньо переміщених осіб — найбільша проблема, яка зараз системно ще не вирішується. У нас була низка проєктів з цього питання і плануємо, напевно, наступного місяця взятись за це. Наші активісти робили ярмарку вакансій, ми дуже ретельно вивчали наявні пропозиції серед приватних кадрових агенцій, державних представництв з питань працевлаштування, центрів перекваліфікації, аби сформувати можливості які зараз є. Це найбільша проблема тому що ми не бачимо в Україні людей, які голодують, чи ходять немитими і т.д. Загалом, всім всього вистачає, комусь більше, комусь менше. Але ми точно побачимо десятки й сотні тисячі людей, які безробітні.
Коли ми бачимо в чергах біля пунктів видачі людей працездатного віку, які змушені стояти і брати цей продуктовий набір, чи гігієнічний набір, чи одяг — то це дуже сумно виглядає. Коли це роблять люди пенсійного віку, багатодітні родини, люди з інвалідністю — окей, адже від них ми не можемо вимагати йти працювати й не можемо особливо на це розраховувати. Але коли людина цілком здорова, може і хоче, але не знає де знайти роботу — оце є проблемою. Ми цю тему підіймаємо на державному рівні та перед донорами і на жаль більшість з них говорить: ми до цієї теми повернемось навесні. Але до весни ситуація тільки погіршиться. Крім наших, які втрачають роботу, є ще українці, які виїхали за кордон і починають повертатись. І теж вони стають в ту ж чергу безробітних людей. Сподіваємось, що трошки вдасться зрушити і цього року зробити якісь ініціативи, які допоможуть людям працевлаштуватись вже зараз.
Які настрої всередині штабу та як змінилась робота за цей час?
Волонтерів насправді поменшало. Якщо у травні-червні у нас було понад 200, то зараз вже близько 130. Зменшилась кількість людей, бо немає ніякої оплати, вони втомились, треба працювати знов-таки. І вони з різних причин відходять вже від активності. Ми спробуємо якось це питання вирішити, щоб трошки їх підтримувати фінансово. Але знов таки питання: де знайти ці ресурси?
Робота ускладнюється, тому що дуже багато паперової роботи. Щоб все було законно, у правових межах і співробітники не боялись мати справу з гуманітарною допомогою, треба належним чином все оформлювати. Приймати вантажі, ставити на облік, заводити в систему, оформлювати необхідним чином документи. А потім, коли ми робимо розподіл — то те ж саме, але тільки з передачі. Треба організувати логістику, склади та інше. Тобто роботи менше не стає — це факт. І ми розуміємо, що навіть після завершення бойових дій, щонайменше рік питання гуманітарної допомоги будуть актуальними.
Ми переживаємо певну кризу, яка вже затягується. Щодо нашого статусу, то в нас немає ні рахунку, ні юридичної особи, але при цьому є купа зобов’язань, зон відповідальності. Звичайно, ми ці питання підіймаємо і на державному рівні: сформували пропозицію щодо реєстрації державних установ, тобто гуманітарні штаби в усіх областях, не тільки в Одеській. Ми і з нашою адміністрацією обговорюємо, яким чином ми можемо підтримати людей і забезпечити ресурси, в тому числі приміщення в якому ми знаходимось. Власник надав його безкоштовно, але це не може тривати постійно.
Роботи стало більше, людей стало менше, а проблем — поки що не зменшилось.
Контакти штабу:
Тел: 0800 333 125
Пошта: [email protected]
Нагадаємо, що в Одесі працює Координаційний центр допомоги ВПО з Луганської області.
Від окупації Криму в 2014 році Росія системно вивозить українських дітей, змінюючи їхні документи, громадянство та ідентичність
Більш як дванадцять років триває війна Росії проти України, чотири з половиною з них – повномасштабна. Однією з найбільш уразливих груп, які потерпають від війни, є діти. Станом на вересень 2026 року офіційно підтверджено депортацію або примусове переміщення понад 20 тисяч українських дітей. Однак точна кількість залишається невідомою і може бути значно більшою. За роки війни практика, яка спочатку подавалася як «евакуація» чи «усиновлення», перетворилася на системну політику розриву дітей із родиною, українським середовищем та ідентичністю.
Не нова практика
Злочини Росії проти українських дітей не мають історичних прецедентів у своїх масштабах, але сама практика викрадення дітей і насильницького стирання їхньої ідентичності не нова.
Нацистська Німеччина викрадала дітей з окупованих країн, яких вважали придатними до «онімечення»: їм змінювали імена, забороняли рідну мову та передавали в німецькі родини. У СРСР під час Великого терору дітей репресованих батьків також розлучали з родинами, відправляли до дитячих будинків, а найменших нерідко ув’язнювали разом із матерями.
Іншим прикладом стала Аргентина за військової диктатури 1976–1983 років, де дітей зниклих безвісти опозиціонерів незаконно привласнювали представники режиму. Їм фальсифікували документи й виховували в «правильній» ідеології під чужими іменами, приховуючи обставини народження та долю справжніх батьків. Процес ідентифікації «усиновлених» колись високопосадовцями і військовими дітей триває в Аргентині до сьогодні.
У всіх цих випадках ішлося не лише про позбавлення дітей родин, а й про спробу визначити, ким вони виростуть і до якої спільноти належатимуть.
З чого все починалося
Викрадення та незаконна депортація українських дітей Росією розпочалися відразу після анексії Криму. Після проведення незаконного «референдуму» в березні 2014 року окупаційна влада РФ заблокувала вивезення дітей на підконтрольну Україні територію та примусово надала їм російське громадянство. Лише невелика частина (близько 60 дітей) була евакуйована на материкову частину України в перші дні окупації.
Після встановлення на півострові окупаційної влади Росія поширила на Крим дію всеросійського проєкту «Поїзд надії», що діяв за підтримки громадських організацій і медіа, зокрема державної радіокомпанії «Радио России». У межах цієї програми громадян РФ організовано привозили до Криму, щоб вони могли обрати, всиновити та вивезти українських дітей-сиріт до різних регіонів Росії. 15 жовтня 2014 року місцеві кримські медіа повідомили про прибуття такого «поїзда» до Севастополя. Невдовзі підконтрольні Кремлю «органи влади» прозвітували про всиновлення і вивезення в РФ 12 українських сиріт. Але це лише одна акція, що мала публічний розголос.
За даними правозахисних організацій (зокрема КримSOS та Кримської правозахисної групи), на той час у Криму перебувало близько 5 тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Частину з них згодом незаконно вивезли до Москви, Адигеї та інших регіонів РФ, де їм змінювали громадянство, документи та ідентичність. Багато з цих дітей і сьогодні залишаються поза межами доступу української держави, а їхня подальша доля невідома.
Україна відреагувала одразу: вже 16 жовтня 2014 року Міністерство закордонних справ направило Росії ноту протесту. Київ наголошував, що усиновлення українських дітей іноземними громадянами без згоди України порушує українське законодавство та міжнародні зобов’язання Росії.
Примусове вивезення з Донбасу
Влітку 2014 року підконтрольні Росії бойовики та окупаційні адміністрації на Донбасі почали незаконно вивозити групи дітей-сиріт та вихованців інтернатів до Росії. Дітей вивозили, зокрема, з Мар’їнки, Донецька, Луганська та Сніжного; частину з них, зокрема вихованців інтернату в Сніжному, вдалося повернути завдяки втручанню українських дипломатів і правозахисників. Напередодні повномасштабного вторгнення Росія вдалася до масштабних переміщень дітей під приводом «евакуації», і, за даними Комісії ООН, 80 відсотків документованих випадків таких «евакуацій» не завершилися поверненням дітей.
Після 24 лютого
Після повномасштабного вторгнення Росія перетворила депортацію українських дітей на масштабну й системну політику. Якщо в 2014 році акцент робили на їхньому «усиновленні», то після 24 лютого 2022 року дедалі більшого значення набули примусове «перевиховання», психологічна обробка та мілітаризація.
Дітей вивозили до російських регіонів, анексованого Криму та навіть до Північної Кореї, де вони опинялися в таборах на кшталт Сондовону (міжнародний дитячий табір у КНДР, – ред.) Такі поїздки організовували російські державні структури та підконтрольні їм організації, зокрема створений у 2022 році «Рух перших».
Перед вивезенням дітей до РФ батьків схиляли погодитися на поїздки нібито до «безпечного місця» для оздоровлення. Однак замість обіцяного місяця відпочинок міг затягнутися на невизначений термін.
Окупований Крим та інші захоплені території стали важливими пунктами переміщення українських дітей і їхньої подальшої інтеграції в російський інформаційний та мілітарний простір.
Пройти фільтрацію
Окремою проблемою стала доля дітей, які проходили так звану фільтрацію – перевірку, яку російські та підконтрольні їй сили проводили щодо цивільних, – разом із батьками. Міжнародні спостерігачі повідомляли, що батьків і дітей на фільтраційних пунктах нерідко розділяли: одного з батьків могли затримати через підозру у зв’язках з українськими військовими чи державними структурами, тоді як дитина залишалася без нього. Комісія ООН задокументувала випадок, коли після затримання батька на фільтраційному пункті трьох його дітей віком від семи до 12 років спочатку передали до дитячого будинку та лікарні на окупованій території, а згодом депортували до Росії. В іншому випадку, задокументованому Human Rights Watch, двох братів віком 13 і 18 років після затримання матері вивезли до іншого населеного пункту, де вони провели 25 днів без зв’язку з нею; зрештою батько забрав їх до Росії. Таким чином, шлях дитини до російської системи міг починатися не з її безпосереднього вивезення, а з розриву зв’язку з батьками.
Вихованці інтернатів
Особливо вразливою категорією стали вихованці інтернатів та діти з інвалідністю. Окупанти тиснули на педагогів, щоб ті погоджувалися на вивезення дітей, а їхнє місцеперебування часто приховували від родичів і законних опікунів. Дітей розміщували у сім’ях та установах щонайменше 57 регіонів РФ і на окупованих територіях, систематично надавали їм російське громадянство, а їхні дані вносили до баз усиновлення.
Відомий приклад, коли у жовтні 2022 року російські окупаційні сили вивезли 84 вихованців Олешківського дитячого будинку-інтернату до окупованого Криму та Краснодарського краю. Більшість із них були неповнолітніми, а переміщення відбулося без згоди родичів чи законних представників. За два з половиною роки вдалося повернути лише 11 вихованців.
Водночас Росія використовує депортованих дітей і як інструмент пропаганди: представляє їх як «врятованих», демонструючи таким чином нібито гуманність та «турботу» російської влади.
Що важливо розуміти
Forced transfer (примусове переміщення) та deportation (депортація) – два близькі міжнародні злочини, пов’язані з насильницьким переміщенням людей з місця їхнього законного проживання. Головна відмінність полягає в тому, чи перетинають вони міжнародний кордон. Якщо людей переміщують у межах однієї держави або окупованої території, йдеться про примусове переміщення; якщо в іншу державу – про депортацію. Наприклад, вивезення дітей з окупованого Сніжного до окупованого Криму є примусовим переміщенням, а з Криму до Росії – депортацією.
Це розмежування має важливе юридичне значення, оскільки прокурори повинні довести кожен елемент злочину, зокрема факт перетину державного кордону у випадку депортації. Обидва діяння є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права і можуть кваліфікуватися як воєнні злочини.
У випадку українських дітей це розрізнення особливо важливе, адже Росія переміщує їх як у межах окупованих територій, так і вивозить до РФ. При цьому дітям змінюють документи, громадянство та місце проживання, розривають зв’язки з родинами та українським середовищем.
У 2023 році Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Володимира Путіна та уповноваженої при президентові РФ з прав дитини Марії Львової-Бєлової за підозрою у воєнному злочині незаконної депортації та переміщення українських дітей.
У березні 2026 року Комісія ООН з розслідування щодо України заявила, що депортація, примусове переміщення та насильницьке зникнення українських дітей становлять злочини проти людяності. Зібрані докази свідчать, що викрадення українських дітей країною-агресором не було сукупністю випадковостей – це була політика, розроблена та реалізована на найвищому рівні керівництва Росії.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото: zoda.gov.ua
Голова Військового комітету НАТО адмірал Джузеппе Каво Драґоне звернувся до країн-членів Альянсу із запитом надати Україні боєприпаси 20-міліметрового калібру для збиття російських реактивних дронів.
Про це адмірал заявив в інтервʼю Укрінформу.
«Ми цим займаємося. Минулого тижня я зустрічався з новим командувачем NSATU (Центр НАТО з надання безпекової допомоги та навчання для України – ред.). Він розповів мені, наскільки ефективними та недорогими є 20-міліметрові боєприпаси. Я вже звернувся до всіх із запитом з’ясувати, яку кількість можна негайно передати Україні. Деякі країни вже надають їх. Процес рухається», – сказав Драґоне.
Голова Військового комітету Альянсу очікує, що попереду будуть нові постачання від партнерів, та запевнив, що і надалі наполягатиме на їх прискоренні, адже 20-мм калібр є дешевим й ефективним.
Як повідомляв Укрінформ, Президент Володимир Зеленський заявляв, що для ефективної протидії реактивним дронам винищувачі F-16 потребують 5-6 тис. боєприпасів 20-міліметрового калібру на добу.
Сили оборони провели спільну операцію, до якої залучили підрозділи 425-го окремого штурмового полку «Скеля» та 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов», у результаті якої російські війська були відкинуті в районі Добропілля Донецької області.
Як передає Укрінформ, про це полк «Скеля» повідомляє у Фейсбуці та оприлюднив кадри операції та роботи штурмових груп.
У бойових діях брали участь батальйон «Шквал» 425-го ОШП «Скеля», 1-й та 6-й батальйони 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», загін розвідки спеціального призначення Ultima Ratio, окремий загін спецпризначення «Туман» 1-го корпусу НГУ «Азов».
Вогневу та іншу підтримку надавали військовослужбовці ОЗСП Lasar’s Group НГУ.
Як зазначили військові, російські війська накопичували сили, щоб вийти до логістичних шляхів, створити умови для оточення Дружківки та продовжити наступ на Добропілля.
Під час операції українські штурмові групи зачистили десятки позицій ворога в районі Грузького та Новомиколаївки.
У результаті спільних дій російські війська були відкинуті.
Бійці батальйону «Шквал» полку «Скеля» знищили лише у стрілецьких боях понад сорок загарбників.
«Силам оборони вдалося завдати втрат підрозділам росіян та зірвати їх плани щодо подальшого просування в напрямку Добропілля», – заявили військові.
Як повідомляв Укрінформ, на фронті 6 жовтня, були зафіксовані 202 боєзіткнення Сил оборони України з російськими загарбниками.
-
Одеса6 днів agoОбстріл Одещини: є постраждалі, пошкоджені будинки
-
Суспільство6 днів agoЧиновниці окупаційної соцслужби Херсона посилили вирок
-
Суспільство6 днів agoВійськові та їхні родини отримають усі виплати за жовтень
-
Одеса1 тиждень ago
Атака Росії на Одещину: 8 людей постраждали, є руйнування
-
Одеса4 дні ago
Росіяни атакували Одещину: одна людина загинула, двоє поранені
-
Усі новини1 тиждень agoексперт порівняв топові смартгодинники 2026 року (фото)
-
Одеса5 днів ago
ДТП на блокпосту в Одесі: постраждали поліцейські та військові
-
Усі новини4 дні ago56-річний актор закрутив роман з 28-річною дівчиною: що відомо (фото)