Connect with us

Війна

Найважче — організувати людей: одеський осередок ВО “Автомайдан”

Published

on

Після вторгнення в Одесі волонтерством займались майже всі, з часом робота оптимізувалась і наразі залишились ті, хто несе значну допомогу цивільним та військовим. Серед організацій, які працюють та працюватимуть, одеський осередок Всеукраїнського об’єднання “Автомайдан”. Станіслав та Катерина Маденс розповіли “Дайджесту Одеси”, як від антикорупційної діяльності стали на шлях волонтерської, які труднощі спіткали організацію і чого потребують наші військові.

Одеський осередок організації допомагає на двох напрямах: гуманітарному та військовому. Детальніше про гуманітарний напрям розповіла Катерина Маденс. Автомайданівці починали волонтерити, перебуваючи у військовій частині. До того штабу були залучені організації та до них приєднались сотні, а то й тисячі волонтерів. Наразі залишився “кістяк”, але все ще є люди, які приходять на допомогу, частина з них самі ВПО.

Хто та яку отримує гуманітарну допомогу в цьому пункті видачі?

У першу чергу ми піклуємось про ВПО, а ще у нас є особи з інвалідністю І і ІІ груп, багатодітні та неповні родини. Ті, хто потребує, додатково отримують дитяче харчування та підгузки. 

Зареєстровано в штабі понад 10 тисяч родин. На постійній основі — близько 2500 тисяч осіб, які приходять саме сюди. 

Завдяки єдиній волонтерській базі ми бачимо, хто в якому зі штабів зареєстрований, у кого є вантажі. Людина, яка годину тому отримала продуктовий набір, не зможе прийти в інший штаб і отримати допомогу. Або ми можемо обмінюватись необхідним між організаціями. Так ми створюємо рівномірний розподіл ресурсів між волонтерами. І це зменшує ризик концентрації ресурсів в одних руках і махінацій з гуманітарною допомогою. 

Скільки часу зайняла організація роботи штабу? 

Першу партію гуманітарної допомоги ми отримали з Італії в кінці березня. Спершу ми займались військовими. Тоді волонтерами були навіть бабусі та дідусі, які пекли пиріжки, приносили свій теплий одяг. Реальна ситуація, адже військовим не було на чому спати, а постійні поповнення новими службовцями не дозволяли обробити вчасно всі запити. Так що доводилось закривати питання такими дивовижними способами. 

Для мене був такий шок, бо я в громадській діяльності багато років і мені здавалось, що у нас Одеса дуже ватна, але виявилось, що зовсім ні. Такі категорії населення кинулись допомагати, від яких цього не очікуєш. Приїжджали бізнесмени  та вивантажували все, що було. 

Інколи ми просто не встигали приймати, ставити на баланс та навіть доносити вантажі. Просто перед воротами стояли величезні купи, а люди це фасували та розкладали в різні боки. А надворі лютий-березень, тому всі були по вуха у болоті. Зараз це весело ніби, а тоді — лячно та стресово. Вже в березні-квітні відкрили окрему локацію і постійно почали отримувати гуманітарну допомогу. Хоча й були більше зосереджені на військових, але вже з’явились перші ВПО, які потребували саме гуманітарної допомоги, так потроху почав розвиватись саме цей напрямок. 

Чи готові працювати далі та після воєнних дій?

Так. Міжнародні донори питали наскільки ми плануємо цей проєкт, бо від початку наша організація займалась антикорупційною діяльністю. Ми взагалі переналаштували всі процеси у організації. Всім відповідаємо, що як мінімум півроку чи рік вже після завершення воєнних дій плануємо займатись гуманітарним напрямком. 

Відбудовувати країну потрібно. Є люди, які виїжджали без нічого, їм досі потрібна допомога. Західні деякі партнери цього, на жаль, не розуміють. В Одесі наразі є знову наплив переселенців, це нові люди, ми бачимо по базі і по довідках ВПО, що вони виїхали нещодавно. Вони ще не встигли освоїтись у місті, не те що влаштуватись на роботу, чи знайти більш-менш прийнятне житло.

Як вже зазначили, організація орієнтована не лише на переселенців, а й допомагає військовим. Тому в їхньому штабі можна знайти “подаруночки” зі звільнених територій, які привезли з Херсонського напрямку, Балаклеї, Білогірки та інших місць. Крім речей, тут аптечка російського солдата, шолом корнету та уламки з градів, касетних снарядів. А також прапор, підписаний автором вже крилатого виразу: “русский военный корабль…”. Станіслав каже, що це майбутні музейні експонати і буде виставка.

Не те щоб воювати не жіноча справа, але про співпрацю із ЗСУ та їхні потреби розповів Станіслав Маденс. Організація займається переважно ВМС та забезпеченням 28 бригади, щоб не розпиляти свої зусилля. 

Наразі готуєтесь до зими, як організоване виготовлення буржуйок, які ви робите для військових? 

Через нашого волонтера ми знайшли підрядника, зварювальника. Підрахували, скільки це коштує, і почали займатись. Спершу потрібні були бойлери, вдалось знайти місце, де вони в наявності, ще й в товарній кількості. Ціна питання — 1400 гривень.

Запити та можливості: як робити вибір? Які складнощі виникають при зборах для військових? 

Є ситуації, коли запитів більше, ніж можливостей. У таких випадках сідаю за кермо і мотаюсь по всіх: волонтерські центри, депутати, бізнесмени. Так зазвичай і знаходиться те, що потрібно. На жаль, не кошти, але знайти чи виміняти бартером ще можна. Звісно, мавіків це не стосується. 

Не все виходить зараз закрити. Впав попит на звичайні речі, адже суспільство вважає, що солдат отримує зарплатню у сто тисяч, отже, він може все купити. Деякі — так, вони можуть собі щось купити.  А інші, особливо ті, хто нещодавно потрапив до зони бойових дій, не мають цієї можливості з багатьох причин. Тому ми збираємо кошти та закриваємо ці запити. Звичайні речі, нічого феєричного, наприклад, спальники. Люди вже втомились від зборів на спальники. 

Найважче організувати людей. Все інше більш-менш, але є. Зараз хвиля відсутності постачання, прийде зима — буде багато. З військовими тяжче, ніж з ВПО. Буває прикро, що ти збираєш на одяг, екіпірування — прилітає снаряд і від екіпірування залишаються лише чоботи, що ти йому купив. І потрібно все заново, а збори все важче. Люди часом не розуміють, що буває так.  

Важко з ліками, тому що медик з роти дає нам список того, що треба купити, але частина списку — це не доказова медицина. Але він потребує цього. І що тут робити? Я спілкувався з медичними працівниками з госпіталю, вони кажуть, що це не доказово, але іншого чи кращого немає. Дуже спірне питання, тому від медикаментів відмовились. Краще, якщо таким займатимуться спеціалісти.

З якими помилками стикались: з боку цивільних, волонтерів чи військових. Чи вдалось налагодити ці помилки?

Є історії, з яких особисто я зробив висновок, що деякі солдати просто не можуть добитись необхідного від свого командування чи просто зі складу. У мене є одна улюблена частина, якій я допомагаю з перших днів. Вони переїхали на нове розташування, якийсь час минув і телефонують мені: “Потрібне світло”. Я приїжджаю, починаю з’ясовувати, що потрібно і яка проблема. З цією проблемою їду до частини, а там мені кажуть: “Так, є така проблема, але чому вони мовчать?”. Тобто в частині є щось нагальне із забезпечення і потрібно ходити та “довбати” командира та інших. Є різні причини, з яких потреби до них не доходять, потрібно говорити. 

Звичайно, це не стосується ряду критичних речей, яких просто немає. Тому я завжди йду на комунікацію з командиром і починаю з ряду питань: “А те зробили, а це написали…?”. Раніше, наприклад, були проблеми з тим, чи можуть вони прийняти необхідне за актом прийому-передачі. На нулі ніхто прийняти не може, там з цими папірцями здебільшого ніхто не носиться. 

Ось, нещодавно, був запит від військового, якому потрібні ріжки від АК-47. Йому видали, але він виконує такі бойові завдання, що немає часу вставляти патрони, тому потребує додаткових. Але в частині йому дати їх не можуть, бо на нього вже видали. Такі речі часто стаються. А в цьому випадку ціна питання — 500 гривень. Ми знайшли, де купити ріжки, і скоро передамо йому їх. 

Головна ж проблема — зменшення донатів. Ми ніби нові велосипеди вигадуємо, щоб якось залучити людей. Хочемо бути ще прозорішими. Ми робимо звіти з кожного збору, а ще плануємо величезний матеріал, де вказано все, що ми отримали і надали. Це правильно, адже ми збираємо кошти у звичайних громадян — тому маємо за це відповідати.

А далі будемо відстоювати та відбудовувати наше місто. Приводити все до ладу. Заняття після воєнних дій буде у кожного. 

Нагадаємо, як працює Координаційний гуманітарний штаб Одеської області.

Війна

військовий розповів про український парк наземних роботів

Published

on

В Україні зараз серйозний парк наземних роботизованих комплексів. Російські окупанти використовують НРК значно менше і загалом стараються все робити людьми.

Про це в ефірі Українського радіо сказав командир роти НРК бригади НГУ “Буревій” Валерій Кравець.

“У червні ми почали саме випробування перших НРК та шляхи їх удосконалення для того, щоб подовжити шлях, збільшити відстань, покращити керування. … Зараз у нас вже серйозний парк, з нами працює багато виробників. Усі виробники українські. Ми з ними на прямому зв’язку, даємо повний фідбек для модернізації роботів після бойових місій. У нас є машини логістичні, ударні й камікадзе”, – зазначив військовий.

Із логістичних він виділив НРК “Рись”, який може закривати до 40 кілометрів і везти до 150 кілограмів, та надшвидкий, маневрений “Гулівер”.

Кравець також додав, що 98-99% випадків евакуації за допомогою НРК успішні.

Говорячи про НРК-камікадзе, він зазначив, що їхнє завдання – знищити все. “Туди можна покласти все, що завгодно. Можна покласти і танкову міну, і, наприклад, пляшку з сумішшю, набити її металевими елементами – зробити потужну хвилю ураження”, – сказав військовий.

Читайте також: Місія здійсненна: Як НРК евакуюють поранених із Вовчанська

Порівнюючи українські наземні роботизовані комплекси з НРК ворога, він зазначив, що “у них ходові гусеничні пропрацьовано детальніше”, а от “щодо керування – на щастя, вони від нас відстають”. Кравець наголосив, що НРК у росіян значно менше, “вони стараються все робити людьми”.

Як повідомляв Укрінформ, Міноборони запроваджує диверсифікацію у закупівлях БПЛА, НРК та боєприпасів.

Фото: АрміяInform



Джерело

Continue Reading

Війна

Плетенчук розповів про «банк цілей» ЗСУ в Криму та на півдні

Published

on

Основний логістичний шлях ворога до Криму пролягає окупованою частиною півдня України, і тому є пріоритетною ціллю для Сил оборони.

Про це в телеефірі розповів речник ВМС ЗСУ Дмитро Плетенчук, повідомляє Укрінформ.

«Основний логістичний шлях забезпечення – це залізниця по окупованих територіях України на півдні. Протягом минулого тижня ми бачили ураження цієї логістики, основного каналу до Криму. У Криму теж є угруповання, тому що він для них залишається де-юре основною військово-морською базою. Відповідно, там є пункти дислокації різноманітних дронів, які ми теж періодично знищуємо, зокрема оперативно-тактичного рівня, які ведуть розвідку і можуть завдавати ударів. Там є і аеродроми, і все це треба забезпечувати. Але основний логістичний шлях проходить по території України. Тому те, що уражено на півдні, може безпосередньо впливати на виконання завдань у Криму», – зазначив Плетенчук.

Водночас, за його словами, угруповання ворога в Криму також залишається важливим об’єктом для атак Сил оборони.

«Так чи інакше, там є цілий “банк” і він не маленький, і ураження “Бастіонів”, які стріляють “Цирконами”. Також однією з пріоритетних цілей є “Іскандери”, які періодично завдають ударів углиб території України, як це, на жаль, відбулося минулої доби по Одещині балістикою», – зазначив Плетенчук.

Читайте також: Сили безпілотних систем за ніч знищили три російські «Смерчі»

Як повідомляв Укрінформ, нещодавно у Криму було вперше уражено береговий ракетний комплекс «Бастіон», який ворог використовував для ударів по території України.



Джерело

Continue Reading

Війна

Пам’яті кулеметника Михайла Жлуктенка (позивний «Майкл»)

Published

on


Фехтування сформувало його характер і навчило працювати задля Перемоги 

Михайло народився 30 березня 1991 року в Києві. Із дитинства він вирізнявся спокійним характером, внутрішньою зібраністю та наполегливістю.

У шість років прийшов у зал фехтування, і відтоді спорт став важливою частиною його життя. З 2000 по 2007 рік Михайло навчався у Відокремленому структурному підрозділі «Олімпійський фаховий коледж імені Івана Піддубного», де формувався не лише як спортсмен, а і як людина сильної дисципліни, витримки й честі. 

Фехтування на шаблях стало для нього справою, в яку він вкладався по-справжньому. Михайло став майстром спорту України, був призером всеукраїнських змагань та чемпіонатів України. Ті, хто знав його у спорті, згадують: він не любив зайвих слів, не хизувався досягненнями, а просто багато працював. Його поважали за характер, працелюбність і вміння зосереджено йти до мети. 





У коледжі шанують його подвиг: на честь Михайла й інших загиблих випускників у лютому 2026 року провели вечір пам’яті «Янголи спорту», а їхні фото молоді спортсмени щодня бачать у коридорах навчального закладу.

Друзі пам’ятають Михайла ще з юних років як щирого, надійного й дуже світлого хлопця. Він був із тих людей, поруч із якими спокійно. Не прагнув бути в центрі уваги, але завжди залишався тим, на кого можна покластися. Він умів підтримати без зайвого пафосу, допомогти без нагадувань, підбадьорити коротким словом чи жартом саме тоді, коли це було потрібно. 

Після завершення спортивної кар’єри Михайло працював електромонтажником. У цій професії, як і в спорті, проявлялися його точність, уважність до деталей і відповідальність. Колеги розповідають про нього як про сумлінного майстра і порядну людину. Для друзів він залишався відкритим, простим у спілкуванні, завжди готовим прийти на допомогу. Для батьків був люблячим і турботливим сином, для рідних — опорою, для близьких — людиною великого серця. 




У серпні 2024 року Михайло долучився до лав Збройних Сил України. Служив у розвідувальній роті 78-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими знали його за позивним «Майкл». У війську він залишався таким, яким був завжди: стриманим, надійним, витривалим і чесним. Він не шукав гучних слів чи визнання — просто робив те, що мав робити. Кулеметник розвідувальної роти, він був справжнім воїном і захисником України. 

Ті, хто служив поруч із ним, згадують, що на нього можна було покластися в найважчі моменти. Він умів підтримати інших, не втрачав людяності навіть у суворих умовах війни, допомагав, вчив, був поруч. У ньому поєднувалися сила, спокій і внутрішня гідність. Саме таким його запам’ятали побратими — людиною, яка не підводить. 

7 серпня 2025 року Михайло Жлуктенко загинув у бою за село Степне Сумського району Сумської області. Йому було 34 роки. 

Поховали Михайла на Байковому кладовищі в Києві. 

Його життя було коротким, але гідним і світлим. Він залишив по собі не лише пам’ять, а й приклад — як бути справжнім сином, другом, братом, спортсменом і воїном. Люди, які знали Михайла, відзначають його щирість, силу характеру, надійність і доброту. Такі люди не забуваються. 

Захисника посмертно нагороджено відзнакою «Хрест Хоробрих» та орденом «За мужність». 

Честь і вічна шана Герою! 

Вікторія Прокопенко 

Фото надані родиною та друзями 

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.