Травма примусового виселення й позбавлення дому живе в поколіннях лемків десятиліттями. Для співачки та лідерки гурту «Анця» дослідження власного лемківського коріння розпочалося зі звичайного дитячого запитання про бабусю. Далі були спроби розговорити рідних, пошуки в архівах, далека мандрівка крізь хащі до напівзруйнованої хати предків у польському селі та усвідомлення власної ідентичності.

Цю травму кожне з поколінь її родини проживало по-своєму: дідусь-лемко часто з болем згадував, бабуся воліла про пережите не говорити, батьки все життя дбають про добробут родини, щоб ніхто не знав бідності. Ірина трансформує свій лемківський біль у пісню. У щирій розмові з власною кореспонденткою Укрінформу вона розповіла, чому саме пісня стала для неї способом розмовляти з пращурами, як лемківські співанки допомагають проживати родинну травму, і чому саме в них вона нарешті знайшла відповідь на питання: «Хто ти?».

«МАМО, А ДЕ НАРОДИЛАСЯ БАБУСЯ?»

Уперше про лемківське коріння родини Ірина Янцо дізналася в підлітковому віці.

– Я народилася в Хусті, звідки моя мама, батько – з Ізи (того самого села з-під Хуста, що є столицею лозоплетіння), ми були близькі з моїми бабусями, у вихідні їздили до них, багато спілкувалися. Якось ми приїхали звідти і я почала розпитувати батьків про бабусь. Знала, що одна з них народилася у Дзвінковому, а друга, Ганна Гринда, яка жила також у Хусті, – у Збаражі. Адже там проживають її сестра і брат… Із цього питання почалася моя цікавість до мого лемківського коріння, – згадує Ірина.

Батьки розповіли, що бабуся народилася на території Польщі, а до Збаража була переселена разом з родиною під час примусового виселення лемків.

Ірина Янцо каже, що тоді це сприйнялося як шок: як це, бабуся, що все життя жила в Хусті, народилася в Польщі, і її родину виселили звідти примусово?!

– Це були 1990-ті роки, тоді ще особливо не говорили про лемків та депортацію, було якось не на часі. Утім, я таки знайшла людину в родині, хто зміг мені більше про це розказати. Це був мій дідусь, Михайло Лапичак, який помер у 2016 році. Він також був лемком, але його родину виселили не на Тернопільщину, а на Дніпропетровщину. То його особистий біль, який сформував характер: дідусь був досить затятим, наголошував на своїй ідентичності й мені казав завжди: пам’ятай, що ти українка. Можливо, багато в чому передав цей біль і мені.

Дідусь був директором кінопрокату: навчався в технікумі й за направленням потрапив на роботу в Хуст. А бабуся працювала бухгалтеркою в селі Ізі, куди згодом привела на роботу мою маму, – там мої батьки й познайомилися. Бабуся все життя пропрацювала бухгалтеркою в колгоспі, мала єдиний запис у трудовій книжці, – розповідає Ірина сімейну історію.

Я ТОБІ ДАМ ПСА, А ТИ МЕНІ – ХЛІБА

Іриних рідних із Польщі переселили в 1947 році. Загалом, за міждержавними домовленостями Польщі та СРСР, лемків виселяли трьома хвилями: у 1944-му, 1947-му та 1951-му; номінально переселення було «добровільним», проте насправді людей позбавляли власних домівок та добробуту, перевозили в товарняках і прирікали на жебрацьке існування на новому місці.

– Бабуся з дідусем народилися в сусідніх селах на Лемківщині – у Вислоку Великому та в Мощанці Саноцького повіту, на території сучасного Підкарпатського воєводства Польщі. Коли їхні родини виселяли, вони потрапили в різні куточки України. Родину бабусі переселили в Тернопільську область, а родину дідуся – у Дніпропетровську. У мене збереглися архівні довідки про це, у них зазвичай вказували голову сім’ї та її членів – дружину й дітей. У бабусі в родині було четверо дітей. Про дідусевих сестер мені відомо менше, але знаю, що сім’я була велика й ґаздівська.

Родина дідуся з Дніпропетровщини згодом переїхала та осіла в Самборі. Коли ж дідуся направили працювати в Хуст у кінопрокат, він запросив туди своїх двоюрідних сестру та брата, тож їхні родини також осіли в Хусті, і тепер ми дружимо з їхніми нащадками. Нещодавно, через рік після поминок бабусі, я запитала в її подруги – дідової сестри Марії Анишинець (Гарагуц), яка теж була переселена з того села і нині живе в Хусті: «Тьотю Марусю, а ви пам’ятаєте, як вас перевозили, депортували?». Вона 1940 року народження, була тоді маленькою, але той момент не забуває: «Я пам’ятаю, як нас вивозили, і що ми взагалі не мали їжі. Батько по дорозі, коли ми їхали на підводі, попросив хліба в людей у якомусь селі. У нього був файний пес, то він підійшов до чоловіка на вулиці і сказав: “Тобі не треба пса? Я дам пса, а ти дай мені хліба, бо діти голодні”. Той пішов до жінки, а вона вийшла, подивилася і сказала, що дасть лише пів хліба за собаку». Отака розповідь від переселеної з Вислока Великого лемкині, моєї родички, – каже Ірина Янцо.

ПЕРЕЇЗД НА ЗАКАРПАТТЯ БУВ ЯК ПОДАРУНОК ДОЛІ

Доки жили бабуся та дідусь, Ірина часто їх запитувала про ті події – попри те, що вони не любили це згадувати.

Дідусеві на момент депортації у 1947-му було 14 років – це вже цілком свідомий вік, він добре все пам’ятав. А бабусі було лише чотири роки, тому самого процесу не пам’ятала і не хотіла згадувати.

– Це була травма, зрозуміло. Коли я приходила до неї з цими питаннями про лемків, вона завжди відповідала: «То все вже не має значення. Головне, тут у Хусті такі ж гарні гори, і така сама бесіда, як була в нас».

У дідуся ж, каже Ірина Янцо, ця травма проривалася все життя:

– У нього була дуже сильна, глибока образа на москалів. От як він розповідав про жорстокість під час виселення: «Нас везли товарняками в Дніпропетровську область, їсти не мали що. Ми, діти, пішли на поле рвати колоски. Нас застукали – підійшов москаль і з великою жорстокістю силоміць нагодував одного хлопчика тими колосками!». У ньому все життя сиділа ця лють – через пережите.

А бабуся мала у своїй картині світу нав’язане відчуття меншовартості. Коли вони приїхали в Збараж, їм дали якусь хатинку, вони були дуже бідними, і місцеві люди їх сторонилися. Вона казала, що ніхто не хотів із ними дружити через бідність, а ще через те, що були чужаками. Отак у підсумку вони знайшлися з дідусем, який теж був із чужаків для місцевих: хоча він жив у Самборі, а вона в Збаражі, вони перетнулися вже студентами й одружилися в Самборі в 1960 році. Знайшли одне одного за цим лемківським принципом, душа відшукала рідну душу на чужині, зійшлися лемко з лемкинею.

Ірина Янцо розповідає, що коли її дідуся направили на роботу в Хуст, обидвоє з бабусею дуже зраділи. «Та тут говорять так, як у нас! Усе по-лемківськи, будемо тут жити», – так не раз вони про то згадували. Для них опинитися на Закарпатті було справжнім подарунком долі, вони ніби повернулися у рідні краї, – каже Ірина.

ЗАВДЯКИ АРХІВАМ ПАЗЛ СКЛАВСЯ

До усвідомлення того, що їй потрібно дослідити своє лемківське коріння попри куці розповіді бабусі й дідуся, Ірина дійшла вже у зрілому віці, маючи дітей і власні творчі проєкти.

– Першим поштовхом стало запрошення на Лемківську ватру. Василь Мулеса, очільник «Товариства лемків Закарпаття», допомагав нашому гуртові «Рокаш» поїхати у Ждиню на Лемківську ватру – найбільшу й на тепер на території Польщі. Нас просили заспівати закарпатських та лемківських пісень. Це було ще до безвізу, і потрібні були візи, щоб поїхати туди, тож Мулеса зробив їх нам як членам Лемківського товариства.

Ірина почала цікавитися й дізналася, що як нащадок переселених лемків має право на довготривалу візу до Польщі, але для цього потрібно підтвердити спорідненість. В архіві Львівської області їй виписали довідки про бабусю й дідуся та членів їхніх родин. Згодом вона ввела їхні дані на спеціальному лемківському генеалогічному сервісі – і система видала інформацію, ідентичну до архівної довідки: роки народження, імена батьків, сестер та конкретні місця переселення…

– Тоді я вперше документально підтвердила, що лемкиня. Зібравши цей ланцюжок підтвердження спорідненості до третього коліна (через маму та бабусю), ми з моїм чоловіком Віктором як одне з подружжя нащадків переселених лемків отримали візи до Польщі (пізніше вони вже не були потрібні українцям). Тоді ж я дізналася, що як третє покоління переселених лемків мала право на безплатну освіту в Польщі, але не скористалася ним раніше, бо не знала. Ну а мої діти цього права вже не мають, бо вони – четверте покоління.

Але тоді через ці пошуки в архівах у моїй голові остаточно склався пазл: ось вона, величезна частина моєї власної історії! – каже Ірина Янцо.

БАБУСИНЕ СЕЛО СПАЛИЛИ ПІСЛЯ ВИСЕЛЕННЯ, А ДІДУСЕВЕ – ЛИШИЛОСЯ

Згодом, розповідає вона, коли їхали з гуртом на іншу ватру в село Зиндранову в Польщі, шлях пролягав буквально за годину їзди від рідних сіл предків. Чоловік сказав тоді: «Ти маєш заїхати, подивитися!» – і вони поїхали.

– Я знала, що бабусине село було повністю знищене після виселення лемків – жодної старої хати не збереглося, усе спалили під час виселення. Про це розказувала бабуся, вони з дідусем якось у 1980 роках поїхали туди автобусом, щоб подивитися на рідні місця. А от у дідусевому селі старі будинки збереглися. Вони дотепер стоять – дерев’яні, перекриті бляхою. Я пам’ятала стару фотографію, яку показував дідусь: хата під бляхою біля церкви. Шукала дім біля церкви, знайшла, сфотографувала і надіслала через Viber вуйкові. Попросила надіслати фото їхнього родинного будинку. Звірила – дім один в один, а церква розташована з іншого боку, і криниця – ліворуч, а не праворуч. Виявилося, що це був типовий лемківський проєкт хати, тож у селі всі доми були схожі. Але тоді дідусевого будинку я не знайшла.

Відшукати хату вдалося позаторік. Ірина спеціально поїхала для цього в дідусеве село з доньками. Село вимирає, там немає школи, сільради, лишилися поодинокі жителі, переважно старші люди. Коли нарешті знайшла потрібний будинок, жінка зрозуміла, чому не побачила його одразу: він був схований у гущі дерев. Поки намагалася пробратися через хащі до предківських стін, її вкусила змія.

Дороги до хати не було. Вона стояла біля річки, дідова родина мала млин – тому дійшли по руслу річки.

– Сусідка Бронька дала нам швабри, і ми, озброєні ними, прогортали зарослі в людський зріст, щоб пробитися до будинку. Коли трохи розчистили хащі і я порівняла побачене із фотографією, усе збіглося на 100 відсотків. Скинула знімки вуйкові, і він підтвердив: «Так, це той будинок». То було дуже щемко, я стояла там, а в голові лунали слова з лемківської пісні: «Лем жаль ми тя, моя хижо, лем жаль ми тя, моя хижо, солом’яна, жаль…» Думала тоді: «Господи, невже я її знайшла?».

Радості було багато попри те, що будинок у печальному стані.

– Після депортації дідової родини там жили поляки. Бабуся розповідала, що коли вони приїздили на батьківщину у 1980-х, дім іще мав жителів, і їх навіть пустили туди, – каже Ірина.

На час приїзду Ірини з доньками, за словами сусідки, у будинку вже майже 40 років ніхто не жив. Там впала половина даху, видно сліди проживання безхатьків, графіті на стінах, зруйнований та розібраний на цеглини пец (піч, діал., – ред.).

– Але все одно мене вразив розмір цього будинку. Це не було типове закарпатське селянське трикамерне житло (сіни, хата, комора). Там були засклена веранда, квадратний коридор, кімнати праворуч, ліворуч, прямо, і з тієї кімнати – ще одна кімната, а в довгій кімнаті праворуч – ще й погріб. Тобто велике п’ятикамерне ґаздівське житло з величезним горищем для сіна, – ділиться враженнями жінка.

– Коли я показала фотографії знайомим у Мукачеві, мене питали одразу: «Ти маєш права на цей будинок?». Я читала, що хтось намагався повертати відібране майно в Польщі, але я не готова їхати за 300 кілометрів, щоб займатися цим. Щоб відновити той дім, треба дуже багато грошей. Те село – не туристичний регіон, навряд чи це був би вдалий проєкт, де б можна було повернути вкладене. Тож дідусів лемківський дім – це моє знайдене багатство, воно просто є, і мені від цього добре.

Ірина Янцо каже, що коли вперше приїхала на цю землю, мала сильний когнітивний дисонанс: це моя рідна земля, але вона мені не знайома.

– Я жадібно дивилася навколо, намагаючись її ввібрати, відчути спорідненість. Вона гарна, це Карпати, але зовсім інші гори, ніж ті, до яких я звикла. Там інша дерев’яна архітектура – лемківська церква Святого Онуфрія у чудовому стані. Зрештою, я взяла жменю землі з рідного двору. У якийсь момент хотіла ще взяти цеглу з пеца – вона стара, там гарне тиснення. Але в будинку панувала якась така атмосфера, що не взяла ту цеглу… Хай лишається.

Ірина назнімала багато відео втраченого дому й показала його дітям, бо прагне навчити їх цінувати своє коріння.

– Моя старша дочка – художниця, вона дуже це відчуває, малює на основі закарпатської тематики, трохи наслідує Володимира Микиту. У думках тепер завжди маю це місце як місце сили. Можливо, колись поїдемо туди з гуртом, є ідея записати там кліп на одну з наших лемківських пісень, щоб розказати на ширший загал цю історію, – уточнює моя співбесідниця.

ПОКАЖИ ЛЮДЯМ, ХТО ТИ

Ірина Янцо в творчості дуже широко використовує рефлексію щодо свого лемківського коріння: це і пісні, і фотопроєкти, і начитування казок…

– Колись ми з гуртом «Рокаш» тільки починали і я шукала поради в людей, які вже досягли успіху. Продюсер Віталій Клімов, який розкручував «Океан Ельзи», сказав, що успіху досягнеш тільки тоді, коли покажеш людям, хто ти. Це стало моєю формулою. Я почала замислюватися: а хто ж я? Відповіді знайшла в лемківських піснях, їхня мелодика мені дуже до душі – вона своєрідна, десь трохи блюзова; не схожа на закарпатську «карічку» (народний танець, – ред.) чи коломийку, у ній відчувається виразний авторський стиль.

Згодом почали їздити з «Рокашем» на лемківські ватри – ця навкололемківська «движуха» сама мене знаходила, утверджувала й укріплювала в мені відчуття єдності зі своїми людьми. Ми з «Рокашем» об’їздили безліч ватр: були в Ждині, Зиндранові, Гдині біля Балтійського моря, у Бихові, Свиднику, у Канаді. У Канаді здивувало, що тамтешні емігранти, успішні бізнесмени, навіть на автомобільних номерах виписували LEMKO. Вони збиралися разом, співали пісень і прагнули тримати свою спільноту, зберігати мову. Лемки тепер – це величезна міжнародна культурна мережа.

Ірина каже, що для неї ця культура – не про радикальний націоналізм, а про фундаментальну культурологічну основу. Закарпатська й лемківська культура – її ідентичність.

– Через пісні я спілкуюся зі своїми пращурами. Розумію, які травми мені передали бабусі, адже більшість наших пісень – про травму: пив, бив, зраджував, про бідність, важку працю й нещастя. Бабуся передала мені те, що їй передали її предки. Через ці пісні розумію себе, усвідомлюю, чому я така, що маю в житті пропрацювати, щоб не передати ці болі своїм дітям. У нас – спільна біда й травма через насильницьке переселення на 500 тисяч людей – разом це легше долати. Коли приїжджаю на лемківські ватри, відчуваю, що перебуваю в колі абсолютно рідних людей, яких люблю «за замовчуванням». Бачу жінок у лемківських строях, кривульках – і отримую неймовірний заряд.

МОЇ ПРЕДКИ ВИЖИЛИ У ХХ СТОЛІТТІ – І Я МАЮ ЗМОГУ ПРО ЦЕ СПІВАТИ

Ірина Янцо на прикладі своєї родини знає: травма твого народу живе в тобі, у поколіннях твого роду дуже довго.

– Коли я побачила той величезний дідусів будинок у Польщі, занедбаний і зруйнований, то згадала, як ми з чоловіком під час ковіду власними руками будували свій дім. Яка це колосальна праця! І коли я побачила, який ґаздівський будинок, млин і землі були в дідусевої родини, а це все просто відібрали у них, – навіть через 70 років у мені прокинулося відчуття глибокої особистої окраденості та образи.

Тоді, коли знайшла дідів дім у Польщі, я повернулася додому люта. Як так можна було вчинити з людьми?! Як можна було людей позбавити усього, що нажили працею?! Мої бабуся і дідусь, батьки навчилися заміщувати втрачене в минулому теперішнім добробутом. У нас в сім’ї завжди привчали до праці, розвивали власну справу, акцентували на практичних, матеріальних цінностях. Це також спосіб пережити травму. А я реагую на це культурою. Свої переживання трансформую в мистецтво, фотопроєкти та пісні. У цьому знаходжу свою ідентичність і відчуття приналежності до «зграї».

Якось я загорілася ідеєю зробити родинну фотосесію в автентичному лемківському одязі. Домовилася з моїм другом і відомим фотохудожником Михайлом Дороговичем і затягнула туди всіх: своїх маму, бабусю, вуйка, дітей. Ми поїхали у філіал Лемківського музею в Зарічово. Оскільки в закарпатських лемків традиційно не було кривульок (силянок), я попросила в оренду п’ять кривульок у майстрині з Тернополя Людмили Сторож. Вона безплатно надіслала мені прикраси, я потім їх викупила. Для мене цей проєкт був про мій жіночий родовід. Культура й жіноча сила – це дві опори, на яких стою.

Пізніше Ірина одягнула в ці лемківські кривульки й дівчат зі свого гурту «Анця». Цього року вона вперше вийшла на сцену сама й заспівала лемківську пісню. Тепер має декілька власних обробок народних лемківських пісень.

– Чоловік каже: «Запиши їх!». Працюю над цим – ми не переспівуємо народні пісні, а на їхній основі створюємо власну музику. Але лемківські пісні мають особливу, ніжну, інтимну мелодику. Вона неймовірно красива!

Це моя історія, моє коріння, і завдяки тому, що мої предки вижили в усіх випробуваннях ХХ століття, я сьогодні є тут і маю змогу це співати, – завершує розмову Ірина.

Довідково. Дев’ятого вересня 1944 року в Любліні радянський режим та Польща уклали угоду про так званий взаємний обмін населенням. За даними Українського інституту національної пам’яті, за період з 1944 до 1951 року свої домівки мусили покинути майже 700 тисяч українців. В Україні щороку у другу неділю вересня відзначають День пам’яті українців – жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини.

Тетяна Когутич, Закарпаття

Фото з особистого архіву Ірини Янцо

У Малині Житомирської області за сприяння Естонії відновили пошкоджену внаслідок російської ракетної атаки дитячу школу мистецтв.

Про це Володимир Зеленський написав у Телеграмі, передає Укрінформ.

Він нагадав, що санкційні режими партнерів від першого дня війни будувалися так, щоб керівництво РФ не могло обіцяти наближеним бізнесменам, що вони не відчують наслідків війни.

«Санкції повинні працювати й надалі так, щоб з боку російського бізнесу був чіткий запит до російського керівництва на припинення війни та політики ненависті Росії до сусідів і до Європи», – зазначив Президент.

За його словами, коли українська економіка для РФ – це просто мішень, Європі точно не час сприймати російських олігархів як друзів.

«Коли Росія використовує кожне євро і долар для затягування війни, це аморально та самовбивчо – дарувати російському бізнесу можливості жити так, щоб не відчувати наслідків війни», – переконаний Зеленський.

Усманов та Фрідман, вказав він, – це саме той російський бізнес, який має знайти в собі сміливість зробити конкретні кроки проти війни. «Це саме та російська економіка, яка не має отримувати додаткових можливостей, поки українська економіка страждає від російського терору і небажання Путіна зупиняти війну», – наголосив глава держави.

І п’ятсот «шахедів» на добу, за його словами, – це точно не той час, коли взагалі варто починати дискусію про послаблення санкцій. Тим більше щодо осіб, про яких ніхто не може сказати, а як саме вони допомогли захисту життя і скороченню можливості Путіна продовжувати війну.

«Потрібен і надалі всебічний тиск на Росію за війну. Посилюйте санкції проти Росії, а не послаблюйте Україну. Дякую кожному, хто допомагає», – резюмував Президент.

Як повідомляв Укрінформ, прем’єр-міністр Сергій Корецький заявив, що через атаки РФ на бізнес бюджет України може недоотримати близько 70 млрд гривень податкових надходжень.

Фото: ОП