Європі потрібна єдність на всіх рівнях, у тому числі в рамках ОБСЄ, щоб максимально посилити тиск на Путіна і змусити Росію припинити війну в Україні.

Наприкінці червня 1961 року, у розпал Холодної війни з її шаленою гонкою озброєнь, протистоянням у космосі та запеклими шпигунськими іграми, набув чинності Договір про Антарктику – унікальна угода, що визначила засади міжнародної діяльності на вкритому льодом південному континенті. Вперше держави погодилися не ділити територію, а зробити її спільним простором науки. Це рішення стало одним із найнеочікуваніших дипломатичних компромісів тієї доби. Але за 65 років світ змінився. Суттєво зріс інтерес до корисних копалин і майбутніх логістичних маршрутів; дедалі виразнішим стало суперництво США та Китаю; активізувалися в регіоні й інші держави. Крім того, глобальна зміна клімату робить Антарктиду дедалі важливішою.

БІЛИЙ КОНТИНЕНТ ЯК МЕЖА МОЖЛИВОГО

Антарктида – єдиний континент без корінного населення і, на відміну від Арктики, не належить жодній державі. Це найхолодніше, найсухіше, найвітряніше і найвище місце на Землі. Упродовж століть Антарктида існувала лише в уяві географів як загадкова фантомна Terra Australis – Південна Земля, існування якої припускали ще Арістотель і Птолемей. Лише наприкінці XVIII століття стало зрозуміло, що цей міф потребує перевірки. У 1773 році Джеймс Кук перетнув Південне полярне коло й обійшов майже весь материк, але так і не побачив його. Повернувшись, він дійшов висновку, що крижаний континент «не становить інтересу для колоніальної експансії».

Лише розвиток полювання на тюленів і китобійного промислу в Південному океані привів мореплавців до антарктичних берегів. У 1820 році експедиції Фабіана фон Беллінсгаузена (Росія), Едварда Брансфілда (Велика Британія) та Натаніеля Палмера (США) майже одночасно побачили материкову частину Антарктиди, започаткувавши нову епоху її досліджень. Спочатку інтерес до континенту був переважно комерційним, однак поступово його змінили наукові експедиції, які відкрили шлях до систематичного вивчення останнього великого «білого континенту» Землі.

ГЕРОЇЧНА ДОБА: СЛАВА ПЕРЕДУЄ ЕКОНОМІЦІ

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття Антарктида стала ареною драматичної «гонки до Південного полюса», що розгорнулася між дослідниками різних країн. Саме тоді прославилися імена Руаля Амундсена, Роберта Скотта та Ернеста Шеклтона. Хоча континент не мав практичної цінності, він став символом людської відваги, наполегливості та прагнення до відкриттів. Цей період увійшов в історію як Героїчна доба антарктичних досліджень. Протягом кількох десятиліть десять країн організували 17 великих експедицій, які відкрили нову сторінку у вивченні найвіддаленішого континенту. Дослідники працювали в надзвичайно складних умовах, маючи дуже обмежені технічні можливості: сучасні транспортні засоби, радіозв’язок і навігаційні системи тоді ще не існували. Тому кожна експедиція ставала справжнім випробуванням людської витривалості, а багато її учасників заплатили за свої відкриття власним життям. Найпрестижнішою метою було досягнення географічного Південного полюса. Першим це вдалося норвежцю Амундсену, який дістався полюса у 1911 році, випередивши Скотта на кілька тижнів. За блискучу організацію експедицій Амундсена недарма називали «Наполеоном полярних країв». Водночас багато інших експедицій досліджували різні райони Антарктиди, відкривали нові землі, наносили узбережжя на карти та проникали вглиб континенту.

ПОДІЛИТИ І ПРИСВОЇТИ

Щойно люди навчилися дивитися на Антарктиду з повітря, вона перестала бути просто білою плямою на карті. Масштабна аерофотозйомка зробила континент «видимим», що водночас посилило боротьбу за території. До 1950-х років сім держав – Аргентина, Австралія, Велика Британія, Нова Зеландія, Норвегія, Франція та Чилі – оголосили про свої претензії на окремі сектори Антарктиди, що простягалися від узбережжя до Південного полюса. Частина цих претензій перетиналася, насамперед між Аргентиною, Чилі та Великою Британією, створюючи реальну загрозу міжнародного конфлікту. Велика Британія неодноразово пропонувала передати суперечку на розгляд Міжнародного суду, однак Аргентина й Чилі відмовилися визнавати його юрисдикцію.

Напруження досягло піку у 1952 році, коли аргентинські військові відкрили попереджувальний вогонь по британській експедиції, яка відбудовувала метеорологічну станцію в затоці Хоуп. Цей інцидент став єдиним випадком застосування зброї через територіальні претензії в Антарктиді.

Після Другої світової війни інтерес до континенту лише зростав. Наприклад, у 1948 році президент Чилі Гонсалес Відела здійснив широко розрекламовану поїздку до Антарктиди, а Радянський Союз у 1950 році, згадавши Беллінсгаузена, заявив про своє право брати участь у вирішенні майбутнього Антарктики. Щоб підкріпити територіальні претензії Аргентини, дружинам і дітям дозволили жити разом із солдатами, які служили на базі Есперанса на півострові Трініті в Антарктиді. Першою дитиною, народженою на антарктичному континенті, став Еміліо Маркос Пальма – син командира цієї бази. Сталося це в січні 1978 року.

Офіційна позиція США, сформульована у 1924 році, полягала в тому, що відкриття території саме по собі не створює права на суверенітет. Водночас Вашингтон активно досліджував Антарктиду, зокрема під час масштабної військово-наукової операції «Високий стрибок» (1946–1947), яка охопила й райони, на які претендували інші держави. Серед іншого, операція мала на меті підготувати американських військовослужбовців до дій у полярних умовах, які могли знадобитися в разі можливого конфлікту між США та СРСР в Арктиці. Під час «Високого стрибка» було встановлено шістдесят вісім маркерів претензій у різних секторах. І хоча США офіційно не заявили власних територіальних претензій, вони залишили за собою можливість оскаржувати претензії інших країн.

УНІКАЛЬНІСТЬ ДОГОВОРУ ТА РОЛЬ США В ЙОГО ПІДПИСАННІ

Договір про Антарктику був відкритий до підписання 1 грудня 1959 року у Вашингтоні. Першими його підписали 12 держав-учасниць Міжнародного геофізичного року (МГР) 1957-1958 рр., а сьогодні його підписантами є вже 58 країн. Документ проголосив Антарктиду територією миру й науки, заборонив військову діяльність і ядерні випробування та «заморозив» усі територіальні претензії.

Масштабна наукова співпраця десятків країн, продемонстрована впродовж Міжнародного геофізичного року, засвідчила, що суперництво можна замінити спільними дослідженнями. Водночас держави розуміли, що після завершення програми суперечки щодо суверенітету можуть загостритися. Наприклад, Австралія була стурбована тим, що станції, створені Радянським Союзом в австралійському секторі, можуть залишитися після завершення МГР.

Провідну роль у пошуку компромісу відіграли США. За ініціативи державного секретаря Джона Фостера Даллеса адміністрація президента Дуайта Ейзенхауера розпочала дипломатичні консультації, а у травні 1958 року запросила дванадцять держав до переговорів у Вашингтоні. США свідомо відмовилися від висунення власних територіальних претензій і запропонували запровадити мораторій на всі існуючі претензії, зосередивши увагу на мирному використанні континенту та наукових дослідженнях. Відтоді вони виконують функції держави-депозитарію, зберігаючи документи про ратифікацію та приєднання до Договору.

Договір не скасував територіальних претензій, але відклав їх вирішення, запровадив взаємні міжнародні інспекції та закріпив наукове співробітництво як головний принцип діяльності на континенті. Саме тому його часто називають «дивом дипломатії». За шість із половиною десятиліть світ пережив десятки воєн, розпад СРСР, завершення Холодної війни та нове глобальне протистояння. Проте Договір про Антарктику продовжує діяти майже без змін.

КОНТИНЕНТ МАЙБУТНЬОГО КОНФЛІКТУ?

Попри те, що Антарктида здається безкраїм крижаним простором, вона є потенційно одним із найбагатших на природні ресурси регіонів планети. Саме тут зосереджено близько 70% світових запасів прісної води. Крім того, за оцінками геологів, на антарктичному шельфі можуть залягати значні поклади нафти, природного газу та інших корисних копалин, хоча точні масштаби цих ресурсів досі залишаються предметом наукових дискусій, а інколи й відвертих спекуляцій.

Тривалий час ідея їх освоєння здавалася суто теоретичною. Проте в 1970-х роках розвиток технологій видобутку нафти в суворих кліматичних умовах, зокрема на Алясці, продемонстрував, що подібні роботи в майбутньому можуть стати технічно можливими й в Антарктиді. Уже тоді окремі американські нафтові компанії зверталися до уряду США з проханням дозволити розвідку, однак отримали відмову через високу вартість проєктів і політичні ризики. Відтоді стало зрозуміло, що боротьба за природні ресурси може поставити під загрозу всю систему Договору про Антарктику.

Особливо складною була позиція держав, які висували територіальні претензії, зокрема Австралії та Нової Зеландії. Вони прагнули зберегти свої потенційні права на ресурси, але водночас не хотіли допустити безконтрольної експлуатації континенту. На початку 1980-х років проблема вийшла за межі кола держав – учасниць Договору про Антарктику й стала предметом обговорення в ООН.

Нову хвилю занепокоєння викликали повідомлення 2024 року про те, що Росія нібито виявила на антарктичному шельфі запаси нафти й газу, які оцінюють у 511 мільярдів барелів. Значна частина цих ресурсів розташована в районах, на які претендує Велика Британія. Хоча Москва заявляє, що проводить лише наукові дослідження, окремі експерти припускають, що йдеться про геологічну розвідку, яка може стати підготовкою до майбутнього освоєння родовищ. Саме тому питання природних ресурсів Антарктиди дедалі частіше називають одним із потенційних джерел міжнародних конфліктів у XXI столітті.

ВИКЛИКИ, З ЯКИМИ СТИКАЄТЬСЯ АНТАРКТИКА 

Сьогодні Антарктида є не лише найбільшою природною лабораторією світу, а й одним із головних індикаторів змін клімату. Її льодовики визначають майбутній рівень Світового океану; океан навколо континенту є одним із ключових регуляторів. Саме тут учені досліджують крижані керни, що зберігають інформацію про клімат Землі за сотні тисяч років, а унікальні атмосферні умови дають змогу спостерігати за космосом. Водночас саме Антарктида однією з перших відчуває наслідки глобального потепління: особливо швидко нагрівається Антарктичний півострів, а танення льодовикових щитів загрожує суттєвим підвищенням рівня Світового океану. За прогнозами вчених, протягом XXI століття температура на континенті може зрости приблизно на 3°C, а площа морського льоду – скоротитися майже на третину.

Антарктида неодноразово допомагала людству усвідомити масштаби екологічних загроз. Саме на британській станції «Галлей» у 1985 році було відкрито, цілком випадково, озонову діру, що кардинально змінило світову екологічну політику і стало поштовхом до ухвалення Монреальського протоколу, який заборонив використання озоноруйнівних речовин.

Серйозним викликом залишаються й людська діяльність та зростання економічного інтересу до регіону. Масове промислове рибальство в Південному океані, яке активно розвивалося у другій половині ХХ століття, призвело до різкого скорочення чисельності багатьох морських видів. У відповідь у 1980 році була створена Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики (АНТКОМ), яка запровадила жорсткі правила промислу та обмежила вилов більшості видів.

Ще одним викликом став стрімкий розвиток туризму. Якщо на початку 1990-х років Антарктиду щороку відвідували лише кілька сотень людей, то нині кількість туристів перевищує понад 100 тисяч на сезон. Майже всі вони подорожують до Антарктичного півострова, а близько третини становлять громадяни США. Разом зі зростанням туристичних потоків, наслідками зміни клімату та дедалі більшим інтересом до природних ресурсів Антарктиди посилюються й геополітичні ризики, що робить майбутнє найпівденнішого континенту одним із важливих міжнародних викликів XXI століття.

АЛЬТЕРНАТИВНІ ПОГЛЯДИ: ЕМІГРАЦІЯ В АНТАРКТИДУ – ЧОМУ Б І НІ

Хоча Договір про Антарктику вважають однією з найуспішніших міжнародних угод після Другої світової війни, дедалі більше експертів звертають увагу на його слабкі сторони. Авторка книги «Антарктида: битва за сьомий континент», експертка з питань екології Доаа Абдель-Мотал вважає, що поряд із науковими станціями, які проводять важливі дослідження, існують бази, головною метою яких є закріплення майбутніх претензій на природні ресурси континенту.

На її думку, чинна система недостатньо ефективно захищає довкілля, адже контроль за екологічними наслідками покладається переважно на самі держави, а механізми примусу до виконання природоохоронних вимог практично відсутні. Дослідниця також вважає, що досі Антарктиду більше захищали суворий клімат і віддаленість, аніж сам Договір. Особливе занепокоєння викликає 2048 рік, коли може розпочатися перегляд заборони на видобуток корисних копалин, запровадженої Протоколом про охорону навколишнього середовища 1991 року. Абдель-Мотал попереджає, що без чіткого плану це може спричинити нову боротьбу за ресурси континенту. На її переконання, танення льодовиків може не лише суттєво підняти рівень Світового океану, а й зробити континент доступнішим для господарського освоєння. Як можливий варіант майбутнього управління науковиця пропонує модель, засновану на Шпіцбергенському трактаті, що поєднує державний суверенітет Норвегії з міжнародним доступом до ресурсів (до слова, Україна теж має право на ведення наукової та господарської діяльності на Шпіцбергені). Такий підхід, на її думку, дозволив би запровадити ефективніше екологічне управління, уникнути конфліктів між державами та забезпечити справедливе використання природних багатств. Водночас ця концепція залишається дискусійною й суперечить нинішнім принципам Договору про Антарктику, який заморожує територіальні претензії та забороняє їх розширення.

ХТО СЬОГОДНІ ДОМІНУЄ В АНТАРКТИЦІ 

На сьогодні Антарктика стала показником наукової, фінансової та логістичної спроможності держав. Найпотужнішу присутність на континенті мають США, Китай, Росія, Велика Британія, Аргентина та Чилі. Найбільшою науковою станцією залишається американська «Мак-Мердо», де працюють понад 1200 полярників. Вона має власну гавань, три аеродроми й понад сотню будівель. Водночас найдинамічніше розширює свою присутність Китай: від 1984 року він відкрив уже п’ять антарктичних станцій, останню з яких – «Циньлін» – у 2024 році.

Показово, що кілька російських, китайських, а також франко-італійська станції розташовані в Австралійському антарктичному секторі, на який претендує Канберра. Це вкотре нагадує, що, попри дію Договору про Антарктику, геополітичне суперництво нікуди не зникло.

Україна також залишається активним учасником системи Договору. Із 1996 року українські науковці працюють на станції «Академік Вернадський», де досліджують клімат, озоновий шар, біорізноманіття та космічну погоду. Попри повномасштабну війну й фінансові труднощі, Україна продовжує підтримувати свою присутність на континенті. Станція «Академік Вернадський» – це не лише науковий центр, а й важливий інструмент міжнародного авторитету та наукової дипломатії.

Тож шістдесят п’ять років тому держави домовилися не ділити Антарктиду, а спільно її досліджувати. Це рішення витримало випробування Холодною війною, політичними кризами й технологічним прогресом. Чи витримає воно нові виклики – зміну клімату, боротьбу за ресурси та геополітичне суперництво XXI століття, – покаже час. Але саме від відповіді на це питання залежить майбутнє останнього континенту, який людство досі змогло зберегти територією миру.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: NOAA.

Командувач ВМС ЗСУ віцеадмірал Олексій Неїжпапа привітав військових та цивільних моряків з нагоди Дня Військово-морських сил Збройних сил України та вручив їм державні нагороди і відомчі відзнаки.