Connect with us

Війна

Одна валіза та велика сила: історія військовослужбовиці за позивним Джейн

Published

on

Мільйони історій, тисячі трагедій та сотні складнощів не заважають бажанню, силі чи сміливості. 233 день повномасштабної війни Україна стоїть завдяки кожному з її захисників, серед них і дівчина за позивним “Джейн”. До Дня захисника та захисниці України військовослужбовиця поділилась своєю історією для “Дайджесту Одеси”. Це розповідь про підтримку, про те як страх можна перетворити у силу, як вірити у майбутнє і це частина нашої історії.

Життя до війни: яким воно було? 

Моє життя до війни було дуже класним, я багато подорожувала. Ми з хлопцем відкрили свою туристичну компанію і останній рік цим займались, планували надалі. Також поміж цього я викладаю онлайн англійську мову для дорослих та дітей і в мене були власні ідеї, які я хотіла втілювати. 

Пам’ятаю, як 14 лютого ми приїхали до Карпат, тоді якраз говорили про можливий напад і в мене була така міні істерика, адже дуже важко розуміти цей факт. Але тоді нічого не сталось. Ніхто не вірив. До речі, коли ми 13 лютого виїжджали, то наш друг сказав: “ну якщо буде війна, то збираємо речі і йдемо у військкомат”. Він такий, що я вірила в його слова. Я не вірила у сам факт, що можлива війна. Ось так все ж сталось, ми жили всі вчотирьох у Гостомелі, зараз знаходимось на службі.

Якою війна з’явилась у вас? Про що тоді думали, які перші дії?

Війна застала мене у Житомирі, за день до вторгнення ми виїхали туди з Гостомелю, де був будинок в якому ми прожили п’ять місяців. Планували провести там один день у справах. До будинку ми так і не повернулись. 

Це було дуже страшно, тому що все сказане до тепер стало реальністю. Ти не знаєш, що буде з тобою, твоїми батьками. Вони знаходились за 800 кілометрів від мене, тому я дуже хвилювалась. Перший день минув швидко, адже ніхто не розумів, що відбувалось. Відчуття були дивні. Як і всі не виходили з телефону. 

Ми виїхали без документів, без грошей, без речей. Все залишилось у будинку. З нами жили друзі, які 24 лютого були там. Нас розбудив від них дзвінок десь о п’ятій ранку. Вони сказали, що почалось і літаки вже летіти на Гостомель, на аеропорт Антонов, а ми жили недалеко від нього. Я була проти повернення до Києва, адже не знали чи зможемо виїхати, чи знайдемо пальне. Була паніка. 

Фото: Економічна правда

Наш друг зібрав трохи речей, документи й вмістив в одну валізу, яку привіз нам. Ось у нас залишилась одна валіза. Але якась була віра у те, що ми туди повернемось. 

У Гостомель ми не можемо повернутись. Це була перша лінія, всі будинки знищені і ремонту не підлягають. Наш друг пішов служити і відбивав Ірпінь, то бачив наш будинок через річку. Коли місто звільнили, лише військові могли там пересуватись, то він приїхав до будинку та забрав деякі цінні для мене речі з першого поверху. Другий та третій поверхи просто згоріли.

Він розповідав, що на дивані були бинти та кров, напевно, окупанти там переховувались та намагались перебинтувати пораненого. Що мене дуже вразило, то вони пили наш алкоголь, але із келихів. Дістали наші круті келихи і пили з них: кляті аристократи. 

Рішення піти на службу: як це відбувалось?

Я не була військовозобов’язаною, це було моє рішення. Моя родина пов’язана з військовою сферою все життя, тому для мене це було адекватне рішення: піти на службу, а не поїхати з країни. 

Ми пішли удвох із хлопцем. Мені хотілось щось довести собі, бути корисною, опанувати нові навички, навчитись військової справи, поводженню зі зброю і ще багато причин. Я не хотіла виїжджати за кордон, була не в тому стані, щоб це робити. Мені не хотілось викладати, спілкуватись в навчанні, вести блог. Як це продовжувати, яке навчання англійської, коли у нас людей вбивають? Не могла ні про що думати.

Ми знаходились в Житомирі, там теж вдарило вночі, але ми не чули. Кілька тижнів ми були у батьків Влада і залишались там, але він мені сказав, що хоче піти служити. Ми розуміли, що це буде важко, тому що строковиків, які не служили — не беруть. Я питала у своїх батьків, чи є у нас варіанти, якщо поїхати на мою батьківщину до Одеської області, то може там будуть місця. У нас є вища освіта, може буде посада чи якесь місце. Це війна і люди потрібні. Мені відмовили. Потім коли бомбили зі сторони Білорусії, ракета прилетіла у сусіднє смт у Житомирі. Тоді я сказала, що ми поїдемо на південь. Хоч там також було не ясно чи буде стабільно. Ми поїхали. Побули кілька днів у моїх батьків і потім знайомі сказали, що є місця в ТРО і ми можемо потрапити, якщо підійдемо. Ось я і потрапила у свій відділ, Влад — у свій.

Фото: з архіву Джейн

Обговорювали, що готові йти на рік, розуміли, що менше точно не буде. Але ми прийняли це з розумінням, тому що ми патріоти і в складні часи для країни, готові тут бути. Попри втому, а втомились усі. Коли я думаю про те, що втомлена або мені морально складно, що все задовбало, то я згадую про хлопців, які зараз знаходяться у дуже поганих умовах, не мають що їсти, у бліндажах, окопах. Наші друзі знаходяться на Сході у дуже небезпечних умовах. Тому нам наразі набагато краще ніж іншим. 

Як бути жінкою військовослужбовцем? 

Як слабшу звичайно будуть сприймати. Якісь упередження щодо того, що військовослужбовці, які працюють особливо в діловодстві та управлінні, менш підготовлені — це не так. Ми виконуємо свої посадові зобов’язання. Ми як солдати і маємо додаткове навантаження. В будь-який час повинні взяти зброю і йти захищати Україну і неважливо жінка ти чи ні, на якій ти посаді та інше. 

Фото: з архіву Джейн

З моїм хлопцем Владом у нас гарні стосунки. Те як ми бачимось залежить від того де ми живемо, це щодня або через день. Я впевнена, що цю війну ми переживемо разом і все буде добре.

Ми разом взяли участь у програмі UNITED 24 за ініціативою Президента. До нашої частини надійшов наказ: визначити військовослужбовця, який може взяти участь, вільно володіє англійською мовою. Визначили 4 людини і серед них ми з Владом. Розповіли нашу історію, ще будуть виходити додаткові відео. Ми завжди в такому беремо участь. 

UNITED24 — ініціатива Президента України Володимира Зеленського. Завдання фандрейзингової платформи — стати головним вікном для збору пожертв на підтримку України. Кошти надходять на рахунки Національного банку України та спрямовуються профільними міністерствами на найголовніші потреби за трьома напрямами: оборона та розмінування, медична допомога, відбудова України.

Після війни я піду у запас і сподіваюсь, що мені більше ніколи не доведеться сюди повернутись. Поки я потрібна, я буду виконувати свої посадові обов’язки. Але багато хто хоче, і я також, повернутись до буденного життя. Хочеться миру і щоб було добре. Хочеться, щоб молоді хлопці та дівчата не помирали, не жертвували своїм здоров’ям.

Фото: з архіву Джейн

 

Війна

За останні місяці Сили оборони звільнили більше територій, ніж росіяни захопили

Published

on

Чотири роки тому, 11 листопада 2022 року, Сили оборони України звільнили Херсон від російських загарбників. Нині українські військові продовжують наступальні дії, і за останні місяці звільнили більше територій, ніж захопив ворог.

Як передає Укрінформ, про це повідомило МОУ в Фейсбуці із посиланням на міністра оборони Євгенія Хмару.

«Чотири роки тому Сили оборони звільнили Херсон. Чотири роки тому зі словами «ми знали, що ви повернетесь», люди тримали синьо-жовті стяги, що були місяцями заховані від окупантів. Тоді, на площі Свободи було багато сліз радості і вдячності українським захисникам», – зазначив Хмара.

Він нагадав, що звільнення міста стало можливим завдяки мужності та професійності українських військових, злагодженій роботі підрозділів сил безпеки й оборони, героїзму захисників, які відтісняли ворога, а також підтримці та опору місцевих жителів.

«Сьогодні Україна продовжує відвойовувати своє. Наші військові ведуть наступальні дії: за останні місяці ми звільнили більше територій, ніж ворог захопив», – наголосив міністр. 

Хмара підкреслив, що Україна пам’ятає кожне місто, яке чекає на повернення додому, а кожна тимчасово окупована територія зберігає український статус і чекає на своїх – так само, як свого часу цього чекав Херсон.

Читайте також: Херсон відзначає четверту річницю звільнення

Як повідомляв Укрінформ, визволення Херсона відбулося 11 листопада 2022 року. Крім Херсона, були звільнені інші райони Херсонської області та частина Миколаївської на правому березі Дніпра.

Як повідомляв Укрінформ, оператори 412-ї окремої бригади безпілотних систем Nemesis уразили дронопорт російських загарбників в Донецькому аеропорту засобами middle strike.

Фото: ЗСУ



Джерело

Continue Reading

Війна

Пам’яті морського піхотинця, митця Сергія Тєтєріна (позивний «Музикант»)

Published

on


Сергій Тєтєрін був митцем, якому довелося взяти до рук зброю, щоб захищати Україну після повномасштабного вторгнення РФ: музикант, скульптор-мініатюрист став морським піхотинцем.  

Сергій народився у Жмеринці на Вінниччині. Рідні пригадують, що він був допитливою дитиною, дуже любив музику.  

«Це й визначило його подальший професійний шлях. Отримавши шкільний атестат, Сергій вступив до Вінницького музичного училища культури та мистецтв імені Миколи Леонтовича, де опанував гру на трубі. Свого часу працював в оркестрах міського Палацу мистецтв, Центру військово-музичного мистецтва Повітряних Сил ЗСУ та ансамблю «Подоляни», беручи активну участь у культурному житті Вінниці», –  розповіли у Вінницький міській раді.

Окрім того, Сергія знали як відомого скульптора-мініатюриста, який успадкував хист від свого дідуся, всесвітньо відомого майстра Михайла Маслюка. Він жалкував, що не зацікавився цією справою за його життя, коли дідусь міг передати свій досвід і секрети з рук у руки. 

«Коли гостювали в діда зі старшим братом, чомусь не виникало бажання попросити показати, як він працює. Знали, що про нього пишуть в газетах, розповідають по радіо, знімають на телебаченні. Тільки й того», – розповідав він журналістам.

І лише коли дідуся не стало, Сергій побачив примірник відомого видання з великою статтею про нього. На полях Михайло Малюк залишив адресований своїм нащадкам напис: «Моїм майбутнім винахідникам Павлу і Сергію». Це був свого роду творчий заповіт, який тоді ще зовсім юний Сергій сприйняв як заклик до дії. Він продовжив дідусеву справу і першу свою мініатюру створив ще у 17 років. На жаль, уже через чотири роки після смерті дідуся. Ця робота й донині прикрашає музей його рідного училища. 

Загалом колекція робіт Сергія Тєтєріна налічує понад 50 рідкісних експонатів. Серед них  – мініатюрний напис «Слава Україні» на людській волосині, класична підкована блоха, а також караван верблюдів. Серед його робіт, виконаних під мікроскопом, – неймовірно деталізовані золота риба-меч, а також золоте яйце, вставлене у макову зернинку, розрізану навпіл. 

Роботи Сергія експонувалися в Україні та за кордоном, зокрема в США та Португалії. Частину його мініатюр можуть побачити відвідувачі міського історичного музею у Жмеринці. Найбільшою ж мрією майстра було створення музею мініатюр його дідуся Михайла Малюка у Вінниці. Аби популяризувати це мистецтво, він навіть виходив у середмістя з мікроскопом і спілкувався з городянами. Намагався достукатися і до влади, щоб під експозицію виділили приміщення в одному з наявних у місті музеїв. На жаль, він не встиг реалізувати свої задуми. 





Сергію було 43 роки, коли влітку 2025-го він став до лав захисників. Служив у складі 503-го окремого батальйону 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного. Замість мікроскопа та музичного інструмента, йому довелося взяти до рук гранатомет. За позивний обрав собі таки «Музиканта».  

На долю Сергія та його побратимів випали найзапекліші зіткнення з ворогом на Покровському напрямку. Бригада на своїй ділянці фронту воювала в умовах тотальної переваги росіян в артилерії та авіації, під КАБами та постійними атаками штурмових груп. В одному з таких боїв Сергій Тєтєрін загинув. Це сталося 16 жовтня 2025 року поблизу Мирнограда на Донеччині. 

Рідні Сергія все ж чекали на його повернення майже рік: мама, брат, дві донечки і дружина. На жаль, дива не сталося.

Вінниця попрощалася із захисником 19 жовтня 2026 року. 

«Сергій був із тих людей, які ніколи не схиблять у важку хвилину й не пройдуть повз чужу біду. Його не потрібно було просити: Сергій умів створити навколо нас – для нашої родини, своєї мами та брата – атмосферу неймовірного тепла, радості та затишку. Для донечок він тепер янгол-охоронець на небесах. А в пам’яті друзів, колег і всіх, кому пощастило зустріти його в житті, він назавжди залишиться людиною з великим серцем, доброю душею та талановитим майстром своєї справи», – поділилася спогадами дружина Олександра. 

Вічна пам’ять Герою! 

Антоніна Мніх

Фото: 20 хвилин, з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform 



Джерело

Continue Reading

Війна

Сили безпілотних систем уразили російський дронопорт в Донецькому аеропорту

Published

on

Оператори 412-ї окремої бригади безпілотних систем Nemesis уразили дронопорт російських загарбників в Донецькому аеропорту засобами middle strike.

Як передає Укрінформ, про це бригада повідомила у Телеграмі та оприлюднила відповідне відео.

«Ворожих дронів над українськими містами має ставати менше. Тому ми не лише перехоплюємо вже запущені безпілотники, а й знищуємо інфраструктуру, з якої їх запускають», – ідеться у повідомленні.


Як повідомляв Укрінформ, оператори 413-го полку Сил безпілотних систем Збройних сил України «Рейд» уразили важку вогнеметну систему російських загарбників ТОС-1А «Сонцепьок» на тимчасово окупованій території Донеччини.



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.