Війна
Одна валіза та велика сила: історія військовослужбовиці за позивним Джейн
Мільйони історій, тисячі трагедій та сотні складнощів не заважають бажанню, силі чи сміливості. 233 день повномасштабної війни Україна стоїть завдяки кожному з її захисників, серед них і дівчина за позивним “Джейн”. До Дня захисника та захисниці України військовослужбовиця поділилась своєю історією для “Дайджесту Одеси”. Це розповідь про підтримку, про те як страх можна перетворити у силу, як вірити у майбутнє і це частина нашої історії.
Життя до війни: яким воно було?
Моє життя до війни було дуже класним, я багато подорожувала. Ми з хлопцем відкрили свою туристичну компанію і останній рік цим займались, планували надалі. Також поміж цього я викладаю онлайн англійську мову для дорослих та дітей і в мене були власні ідеї, які я хотіла втілювати.
Пам’ятаю, як 14 лютого ми приїхали до Карпат, тоді якраз говорили про можливий напад і в мене була така міні істерика, адже дуже важко розуміти цей факт. Але тоді нічого не сталось. Ніхто не вірив. До речі, коли ми 13 лютого виїжджали, то наш друг сказав: “ну якщо буде війна, то збираємо речі і йдемо у військкомат”. Він такий, що я вірила в його слова. Я не вірила у сам факт, що можлива війна. Ось так все ж сталось, ми жили всі вчотирьох у Гостомелі, зараз знаходимось на службі.
Якою війна з’явилась у вас? Про що тоді думали, які перші дії?
Війна застала мене у Житомирі, за день до вторгнення ми виїхали туди з Гостомелю, де був будинок в якому ми прожили п’ять місяців. Планували провести там один день у справах. До будинку ми так і не повернулись.
Це було дуже страшно, тому що все сказане до тепер стало реальністю. Ти не знаєш, що буде з тобою, твоїми батьками. Вони знаходились за 800 кілометрів від мене, тому я дуже хвилювалась. Перший день минув швидко, адже ніхто не розумів, що відбувалось. Відчуття були дивні. Як і всі не виходили з телефону.
Ми виїхали без документів, без грошей, без речей. Все залишилось у будинку. З нами жили друзі, які 24 лютого були там. Нас розбудив від них дзвінок десь о п’ятій ранку. Вони сказали, що почалось і літаки вже летіти на Гостомель, на аеропорт Антонов, а ми жили недалеко від нього. Я була проти повернення до Києва, адже не знали чи зможемо виїхати, чи знайдемо пальне. Була паніка.
Наш друг зібрав трохи речей, документи й вмістив в одну валізу, яку привіз нам. Ось у нас залишилась одна валіза. Але якась була віра у те, що ми туди повернемось.
У Гостомель ми не можемо повернутись. Це була перша лінія, всі будинки знищені і ремонту не підлягають. Наш друг пішов служити і відбивав Ірпінь, то бачив наш будинок через річку. Коли місто звільнили, лише військові могли там пересуватись, то він приїхав до будинку та забрав деякі цінні для мене речі з першого поверху. Другий та третій поверхи просто згоріли.
Він розповідав, що на дивані були бинти та кров, напевно, окупанти там переховувались та намагались перебинтувати пораненого. Що мене дуже вразило, то вони пили наш алкоголь, але із келихів. Дістали наші круті келихи і пили з них: кляті аристократи.
Рішення піти на службу: як це відбувалось?
Я не була військовозобов’язаною, це було моє рішення. Моя родина пов’язана з військовою сферою все життя, тому для мене це було адекватне рішення: піти на службу, а не поїхати з країни.
Ми пішли удвох із хлопцем. Мені хотілось щось довести собі, бути корисною, опанувати нові навички, навчитись військової справи, поводженню зі зброю і ще багато причин. Я не хотіла виїжджати за кордон, була не в тому стані, щоб це робити. Мені не хотілось викладати, спілкуватись в навчанні, вести блог. Як це продовжувати, яке навчання англійської, коли у нас людей вбивають? Не могла ні про що думати.
Ми знаходились в Житомирі, там теж вдарило вночі, але ми не чули. Кілька тижнів ми були у батьків Влада і залишались там, але він мені сказав, що хоче піти служити. Ми розуміли, що це буде важко, тому що строковиків, які не служили — не беруть. Я питала у своїх батьків, чи є у нас варіанти, якщо поїхати на мою батьківщину до Одеської області, то може там будуть місця. У нас є вища освіта, може буде посада чи якесь місце. Це війна і люди потрібні. Мені відмовили. Потім коли бомбили зі сторони Білорусії, ракета прилетіла у сусіднє смт у Житомирі. Тоді я сказала, що ми поїдемо на південь. Хоч там також було не ясно чи буде стабільно. Ми поїхали. Побули кілька днів у моїх батьків і потім знайомі сказали, що є місця в ТРО і ми можемо потрапити, якщо підійдемо. Ось я і потрапила у свій відділ, Влад — у свій.
Обговорювали, що готові йти на рік, розуміли, що менше точно не буде. Але ми прийняли це з розумінням, тому що ми патріоти і в складні часи для країни, готові тут бути. Попри втому, а втомились усі. Коли я думаю про те, що втомлена або мені морально складно, що все задовбало, то я згадую про хлопців, які зараз знаходяться у дуже поганих умовах, не мають що їсти, у бліндажах, окопах. Наші друзі знаходяться на Сході у дуже небезпечних умовах. Тому нам наразі набагато краще ніж іншим.
Як бути жінкою військовослужбовцем?
Як слабшу звичайно будуть сприймати. Якісь упередження щодо того, що військовослужбовці, які працюють особливо в діловодстві та управлінні, менш підготовлені — це не так. Ми виконуємо свої посадові зобов’язання. Ми як солдати і маємо додаткове навантаження. В будь-який час повинні взяти зброю і йти захищати Україну і неважливо жінка ти чи ні, на якій ти посаді та інше.
З моїм хлопцем Владом у нас гарні стосунки. Те як ми бачимось залежить від того де ми живемо, це щодня або через день. Я впевнена, що цю війну ми переживемо разом і все буде добре.
Ми разом взяли участь у програмі UNITED 24 за ініціативою Президента. До нашої частини надійшов наказ: визначити військовослужбовця, який може взяти участь, вільно володіє англійською мовою. Визначили 4 людини і серед них ми з Владом. Розповіли нашу історію, ще будуть виходити додаткові відео. Ми завжди в такому беремо участь.
UNITED24 — ініціатива Президента України Володимира Зеленського. Завдання фандрейзингової платформи — стати головним вікном для збору пожертв на підтримку України. Кошти надходять на рахунки Національного банку України та спрямовуються профільними міністерствами на найголовніші потреби за трьома напрямами: оборона та розмінування, медична допомога, відбудова України.
Після війни я піду у запас і сподіваюсь, що мені більше ніколи не доведеться сюди повернутись. Поки я потрібна, я буду виконувати свої посадові обов’язки. Але багато хто хоче, і я також, повернутись до буденного життя. Хочеться миру і щоб було добре. Хочеться, щоб молоді хлопці та дівчата не помирали, не жертвували своїм здоров’ям.
Війна
По всій Україні оголошували повітряну тривогу через зліт МіГ-31
По всій Україні була оголошена повітряна тривога через зліт у Росії винищувача МіГ-31К, що є носієм аеробалістичних ракет типу “Кинджал”.
Джерело
Війна
У Києві та низці областей оголошена повітряна тривога
У Києві та низці областей оголошена повітряна тривога через загрозу російських безпілотників.
Як передає Укрінформ, про це свідчать дані Мапи тривог України.
“У Києві лунає повітряна тривога через загрозу ворожих БПЛА”, – йдеться у повідомленні КМВА у Телеграмі.
Як повідомляв Укрінформ, сили протиповітряної оборони знешкодили 92 із 99 безпілотників, якими російські загарбники атакували Україну з вечора 19 червня.
Війна
Памʼяті футболіста, штурмовика Євгена Задорожнього
Євген народився 6 жовтня 1999 року на Київщині, в селі Пісківка Бородянського району.
З дитинства захоплювався футболом. У шкільні роки став вихованцем аматорського футбольного клубу «Рубін», створеного місцевими спортивними ентузіастами.

“Євген був люблячим і єдиним сином у батьків. Вихованець футбольного клубу «Рубін», швидкий і талановитий півзахисник. Футбол був його справжньою пристрастю та невід’ємною частиною життя. Любов до гри передалася йому від прадіда Володимира — відданого вболівальника з багаторічним стажем, який своїм знаменитим: «Рубін, давай — вони вже видихлися!» запалював увесь стадіон”, – писав ексголова голова Пісківської ОТГ Анатолій Рудниченко.

За свідченням тренерів, Євген вирізнявся високою швидкістю, відмінною технікою володіння м’ячем та зрілим ігровим мисленням.
У складі рідної команди він неодноразово ставав переможцем та призером численних міських, обласних та всеукраїнських футбольних турнірів. Виступав на престижному міжнародному дитячому футбольному турнірі в Барселоні, де з честю та гідністю представляв свою команду та рідний край.

Після школи хлопець навчався у Житомирському державному університеті імені Івана Франка, де закінчив факультет фізичного виховання та спорту.

Був мобілізований до лав ЗСУ у 5-ту Окрему штурмову бригаду. Загинув 22 травня 2026 року під час бойового завдання поблизу села Верхня Терса Пологівського району на Запорізькому напрямку. Похований у рідному селі.

У воїна залишились мати, батько та бабуся. Йому назавжди 26 років.
Честь і вічна шана Герою!
Фото: Фейсбук-сторінка Анатолій Рудніченко, з відкритих джерел, скриншоти з відео
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
-
Відбудова1 тиждень agoКомпенсації у межах «єВідновлення» отримали понад 206 тисяч родин
-
Події1 тиждень agoу Києві відкрилася виставка класичних японських гравюр і робіт сучасних українських митців
-
Усі новини1 тиждень agoДівчина Кауана Еліаса – пара розійшлася після гендер-паті
-
Одеса1 тиждень agoВідкриття пляжів в Одесі: названо кількість місць відпочинку
-
Відбудова1 тиждень agoГолова ДІЯРУ обговорив із представником ЄБРР ремонт укриття Чорнобильської АЕС
-
Війна1 тиждень agoРосіяни від початку доби 48 разів атакувала позиції Сил оборони, найгарячіший
-
Війна1 тиждень agoКлючова траса до Криму перетворилась на «шосе смерті» завдяки домінуванню українських дронів
-
Події1 тиждень agoВ Україні продаватимуть коників, створених у техніці косівської кераміки