Війна
Одна валіза та велика сила: історія військовослужбовиці за позивним Джейн
Мільйони історій, тисячі трагедій та сотні складнощів не заважають бажанню, силі чи сміливості. 233 день повномасштабної війни Україна стоїть завдяки кожному з її захисників, серед них і дівчина за позивним “Джейн”. До Дня захисника та захисниці України військовослужбовиця поділилась своєю історією для “Дайджесту Одеси”. Це розповідь про підтримку, про те як страх можна перетворити у силу, як вірити у майбутнє і це частина нашої історії.
Життя до війни: яким воно було?
Моє життя до війни було дуже класним, я багато подорожувала. Ми з хлопцем відкрили свою туристичну компанію і останній рік цим займались, планували надалі. Також поміж цього я викладаю онлайн англійську мову для дорослих та дітей і в мене були власні ідеї, які я хотіла втілювати.
Пам’ятаю, як 14 лютого ми приїхали до Карпат, тоді якраз говорили про можливий напад і в мене була така міні істерика, адже дуже важко розуміти цей факт. Але тоді нічого не сталось. Ніхто не вірив. До речі, коли ми 13 лютого виїжджали, то наш друг сказав: “ну якщо буде війна, то збираємо речі і йдемо у військкомат”. Він такий, що я вірила в його слова. Я не вірила у сам факт, що можлива війна. Ось так все ж сталось, ми жили всі вчотирьох у Гостомелі, зараз знаходимось на службі.
Якою війна з’явилась у вас? Про що тоді думали, які перші дії?
Війна застала мене у Житомирі, за день до вторгнення ми виїхали туди з Гостомелю, де був будинок в якому ми прожили п’ять місяців. Планували провести там один день у справах. До будинку ми так і не повернулись.
Це було дуже страшно, тому що все сказане до тепер стало реальністю. Ти не знаєш, що буде з тобою, твоїми батьками. Вони знаходились за 800 кілометрів від мене, тому я дуже хвилювалась. Перший день минув швидко, адже ніхто не розумів, що відбувалось. Відчуття були дивні. Як і всі не виходили з телефону.
Ми виїхали без документів, без грошей, без речей. Все залишилось у будинку. З нами жили друзі, які 24 лютого були там. Нас розбудив від них дзвінок десь о п’ятій ранку. Вони сказали, що почалось і літаки вже летіти на Гостомель, на аеропорт Антонов, а ми жили недалеко від нього. Я була проти повернення до Києва, адже не знали чи зможемо виїхати, чи знайдемо пальне. Була паніка.
Наш друг зібрав трохи речей, документи й вмістив в одну валізу, яку привіз нам. Ось у нас залишилась одна валіза. Але якась була віра у те, що ми туди повернемось.
У Гостомель ми не можемо повернутись. Це була перша лінія, всі будинки знищені і ремонту не підлягають. Наш друг пішов служити і відбивав Ірпінь, то бачив наш будинок через річку. Коли місто звільнили, лише військові могли там пересуватись, то він приїхав до будинку та забрав деякі цінні для мене речі з першого поверху. Другий та третій поверхи просто згоріли.
Він розповідав, що на дивані були бинти та кров, напевно, окупанти там переховувались та намагались перебинтувати пораненого. Що мене дуже вразило, то вони пили наш алкоголь, але із келихів. Дістали наші круті келихи і пили з них: кляті аристократи.
Рішення піти на службу: як це відбувалось?
Я не була військовозобов’язаною, це було моє рішення. Моя родина пов’язана з військовою сферою все життя, тому для мене це було адекватне рішення: піти на службу, а не поїхати з країни.
Ми пішли удвох із хлопцем. Мені хотілось щось довести собі, бути корисною, опанувати нові навички, навчитись військової справи, поводженню зі зброю і ще багато причин. Я не хотіла виїжджати за кордон, була не в тому стані, щоб це робити. Мені не хотілось викладати, спілкуватись в навчанні, вести блог. Як це продовжувати, яке навчання англійської, коли у нас людей вбивають? Не могла ні про що думати.
Ми знаходились в Житомирі, там теж вдарило вночі, але ми не чули. Кілька тижнів ми були у батьків Влада і залишались там, але він мені сказав, що хоче піти служити. Ми розуміли, що це буде важко, тому що строковиків, які не служили — не беруть. Я питала у своїх батьків, чи є у нас варіанти, якщо поїхати на мою батьківщину до Одеської області, то може там будуть місця. У нас є вища освіта, може буде посада чи якесь місце. Це війна і люди потрібні. Мені відмовили. Потім коли бомбили зі сторони Білорусії, ракета прилетіла у сусіднє смт у Житомирі. Тоді я сказала, що ми поїдемо на південь. Хоч там також було не ясно чи буде стабільно. Ми поїхали. Побули кілька днів у моїх батьків і потім знайомі сказали, що є місця в ТРО і ми можемо потрапити, якщо підійдемо. Ось я і потрапила у свій відділ, Влад — у свій.
Обговорювали, що готові йти на рік, розуміли, що менше точно не буде. Але ми прийняли це з розумінням, тому що ми патріоти і в складні часи для країни, готові тут бути. Попри втому, а втомились усі. Коли я думаю про те, що втомлена або мені морально складно, що все задовбало, то я згадую про хлопців, які зараз знаходяться у дуже поганих умовах, не мають що їсти, у бліндажах, окопах. Наші друзі знаходяться на Сході у дуже небезпечних умовах. Тому нам наразі набагато краще ніж іншим.
Як бути жінкою військовослужбовцем?
Як слабшу звичайно будуть сприймати. Якісь упередження щодо того, що військовослужбовці, які працюють особливо в діловодстві та управлінні, менш підготовлені — це не так. Ми виконуємо свої посадові зобов’язання. Ми як солдати і маємо додаткове навантаження. В будь-який час повинні взяти зброю і йти захищати Україну і неважливо жінка ти чи ні, на якій ти посаді та інше.
З моїм хлопцем Владом у нас гарні стосунки. Те як ми бачимось залежить від того де ми живемо, це щодня або через день. Я впевнена, що цю війну ми переживемо разом і все буде добре.
Ми разом взяли участь у програмі UNITED 24 за ініціативою Президента. До нашої частини надійшов наказ: визначити військовослужбовця, який може взяти участь, вільно володіє англійською мовою. Визначили 4 людини і серед них ми з Владом. Розповіли нашу історію, ще будуть виходити додаткові відео. Ми завжди в такому беремо участь.
UNITED24 — ініціатива Президента України Володимира Зеленського. Завдання фандрейзингової платформи — стати головним вікном для збору пожертв на підтримку України. Кошти надходять на рахунки Національного банку України та спрямовуються профільними міністерствами на найголовніші потреби за трьома напрямами: оборона та розмінування, медична допомога, відбудова України.
Після війни я піду у запас і сподіваюсь, що мені більше ніколи не доведеться сюди повернутись. Поки я потрібна, я буду виконувати свої посадові обов’язки. Але багато хто хоче, і я також, повернутись до буденного життя. Хочеться миру і щоб було добре. Хочеться, щоб молоді хлопці та дівчата не помирали, не жертвували своїм здоров’ям.
Війна
Пам’яті музиканта та кулеметника 128-ї гірсько-штурмової бригади Дмитра Шевчука
«Якщо Бог збирає на небі рок-гурт, то Діма точно буде там барабанщиком»
36-річний музикант гурту «Вандор», військовослужбовець 128-ї Закарпатської гірсько-штурмової бригади загинув біля П’ятихаток на Запоріжжі. Понад півтора року, з травня 2025-го, рідні чекали на повернення бійця: він вважався зниклим безвісти. До Ужгорода Дмитро повернувся «на щиті» у жовтні 2026 року.
Дмитро народився 4 лютого 1989 року в Ужгороді. Навчався у школі №6, а також у школі мистецтв на двох відділах: фортепіанному та художньому. Далі вступив до професійно-технічного училища №5, де здобув професію діловода.

«Близькі описують Дмитра як веселу, чуйну, комунікабельну людину з різносторонніми інтересами, яка мала чимало друзів. Дмитро грав у музичному колективі «Вандор», який брав активну участь у культурному житті нашого міста. У 2019 році цей гурт посів І місце на престижному конкурсі «Червона рута», – повідомили в Ужгородській міськраді.

До війська молодий чоловік долучився влітку 2022 року. Дмитро три роки прослужив за контрактом у ЗСУ. Він був кулеметником гірсько-штурмового взводу військової частини А1556. Захищав Україну на Запорізькому напрямку. Не залишав побратимів у біді, допомагав виносити з поля бою поранених і загиблих. Свій останній день народження Дмитро провів у окопі на завданні.

Захисник загинув 13 березня 2025 року під час штурмових дій росіян в районі населеного пункту Пʼятихатки Запорізької області. Півтора року Дмитро вважався зниклим безвісти. Про те, що він загинув, повідомили наприкінці жовтня 2026 року.
«Біль, сум, так не мало бути.. Прощавай, друже!.. Шева, Дімич ти був чудовим другом, музикантом від Бога, який прагнув вдосконалення в музиці та гармонії в житті. Ми вдячні за кожну хвилину, проведену разом на сцені та у повсякденному житті. Висловлюємо щирі співчуття всій родині, близьким та друзям…Вічна пам’ять!» – написали колеги із гурту «Вандор».

«Якщо Бог збирає на небесах круту рок-групу, то Діма там точно буде барабанщиком!» – зазначив журналіст Станіслав Данко.
Мисткиня Ната Попова, яка працювала з «Вандорами» (знімала їхні виступи та бекстейдж), також поділилася спогадами про музиканта:
«Востаннє я бачила Діму на своїй виставці два роки тому. Була дуже рада його зустріти: ми багато спілкувалися, разом пішли в гості святкувати відкриття. З часом стало відомо, що Діма зник безвісти на війні. Звісно, до останнього дуже хотілося вірити, що він живий… Але позавчора, на жаль, я дізналася, що Діма загинув близько року тому на Запорізькому напрямку. Діма був чудовим барабанщиком. І я думаю, що кожна композиція гурту — це частина Діми, це те, що залишиться з нами назавжди…» – написала вона.

Попрощалися з Дмитром Шевчуком на площі Народній в Ужгороді. Під час церемонії зачитали пам’ятний лист від Головнокомандувача Збройних Сил України Михайла Драпатого – як знак глибокої вдячності за жертовне служіння Українському народові та самовідданий захист Батьківщини.


Захисника поховали на Пагорбі Слави.
У Дмитра залишилися батьки та молодший брат.
Світла пам’ять!
Фото: Фейсбук-сторінка Дмитро Шевчук, Vandor/Вандор, Ужгородська міська рада
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Війна
Генштаб підтвердив удар по НПЗ «Лукойлу» у Волгограді
Сили оборони України в ніч на 13 листопада уразили на території Росії нафтопереробний завод «Лукойл-Волгограднефтепереработка».
Про це Генеральний штаб Збройних сил України повідомив у Телеграмі, передає Укрінформ.
“На території підприємства спалахнула пожежа. Уражено установки первинної переробки нафти АВТ-1, АВТ-3, АВТ-5, АВТ-6, установку гідроочищення, зливно-наливну естакаду та 6 резервуарів по 2000 м куб.”, – йдеться у повідомленні.
Згідно з даними Генштабу, за рік Волгоградський НПЗ здатен переробити близько 15 млн тонн нафти. Виробляє він бензин, дизельне й авіаційне пальне.
Це підприємство є однією з ключових «бензоколонок» російської армії на півдні. Пальне його виробництва йде на фронт та до аеродромів, з яких злітають літаки для ударів по Україні.
У Генштабі підкреслюють: кожна година простою такого заводу – це «менше дизелю для танків і вантажівок, менше авіагасу для літаків і менше нафторублів, за які агресор створює знаряддя вбивства – ракети, шахеди, вибухівку».
Наголошується, що Україна реалізує право на самооборону, гарантоване статтею 51 Статуту ООН. Сили оборони продовжують системно вживати заходів, спрямованих на підрив воєнно-економічного потенціалу РФ та примушення її до припинення збройної агресії.
Як повідомляв Укрінформ, мережею ширилася інформація, що в російському Волгограді внаслідок атаки безпілотників у ніч на 13 листопада .
Фото: ASTRA
Війна
Кордон із Білоруссю залишається загрозливим, роботи з укріплення не припиняються
Рівень інженерно-фортифікаційного облаштування українського кордону з Білоруссю є на високому рівні, й подальші роботи не припиняються.
Про це в телеефірі заявив речник Державної прикордонної служби України Андрій Демченко.
«Роботи не припиняються й ведуться на цьому напрямку, за який відповідають саме наші підрозділи. Не буду розкривати всіх деталей щодо готовності – на скільки облаштовано та яка саме ділянка, але у межах усіх областей нашої держави, які мають кордон з Білоруссю, такі роботи ведуться на досить високому рівні, і вони не припиняються», – сказав Демченко.
Він ще раз наголосив, що роботи з укріплення українсько-білоруського кордону тривають безперервно.
«Бо ми маємо постійно нарощувати наші інженерні та фортифікаційні укріплення безпосередньо по лінії кордону для того, щоб кожен український воїн, який знаходиться на цьому напрямку, мав усі можливості протидіяти будь-якій загрозі, яка може йти з території Білорусі», – зазначив Демченко.
Він пояснив, що кордон з Білоруссю залишається загрозливим для України й треба бути готовим до розвитку будь-яких ситуацій.
«Бо цей напрямок залишається для нас загрозливим. На щастя, якихось дій з того боку кордону ми не фіксуємо, як і нарощення угрупувань сил та засобів. Але допоки Білорусь перебуватиме у сфері впливу Кремля, наше завдання – бути готовими до розвитку будь-яких ситуацій», – зауважив речник ДПСУ.
Як повідомляв Укрінформ, до середини 2027 року Білорусь може завершити .
-
Суспільство1 тиждень agoНовини на ранок
-
Суспільство1 тиждень agoНовини на ранок
-
Політика5 днів agoзаконопроєкт пройшов перше читання у Раді
-
Відбудова7 днів agoВ Україні повністю відновили 759 об’єктів медичної інфраструктури
-
Суспільство4 дні agoНовини на ранок
-
Одеса1 тиждень agoТарифи в Одесі у листопаді 2026: вартість води, світла, газу та тепла
-
Суспільство1 тиждень agoВ Одесі арештували директора фонду за продаж гумдопомоги
-
Політика4 дні agoРубіо назвав переговори в Абу-Дабі продуктивними, але угода не буде укладена за одну ніч