Connect with us

Війна

Одна валіза та велика сила: історія військовослужбовиці за позивним Джейн

Published

on

Мільйони історій, тисячі трагедій та сотні складнощів не заважають бажанню, силі чи сміливості. 233 день повномасштабної війни Україна стоїть завдяки кожному з її захисників, серед них і дівчина за позивним “Джейн”. До Дня захисника та захисниці України військовослужбовиця поділилась своєю історією для “Дайджесту Одеси”. Це розповідь про підтримку, про те як страх можна перетворити у силу, як вірити у майбутнє і це частина нашої історії.

Життя до війни: яким воно було? 

Моє життя до війни було дуже класним, я багато подорожувала. Ми з хлопцем відкрили свою туристичну компанію і останній рік цим займались, планували надалі. Також поміж цього я викладаю онлайн англійську мову для дорослих та дітей і в мене були власні ідеї, які я хотіла втілювати. 

Пам’ятаю, як 14 лютого ми приїхали до Карпат, тоді якраз говорили про можливий напад і в мене була така міні істерика, адже дуже важко розуміти цей факт. Але тоді нічого не сталось. Ніхто не вірив. До речі, коли ми 13 лютого виїжджали, то наш друг сказав: “ну якщо буде війна, то збираємо речі і йдемо у військкомат”. Він такий, що я вірила в його слова. Я не вірила у сам факт, що можлива війна. Ось так все ж сталось, ми жили всі вчотирьох у Гостомелі, зараз знаходимось на службі.

Якою війна з’явилась у вас? Про що тоді думали, які перші дії?

Війна застала мене у Житомирі, за день до вторгнення ми виїхали туди з Гостомелю, де був будинок в якому ми прожили п’ять місяців. Планували провести там один день у справах. До будинку ми так і не повернулись. 

Це було дуже страшно, тому що все сказане до тепер стало реальністю. Ти не знаєш, що буде з тобою, твоїми батьками. Вони знаходились за 800 кілометрів від мене, тому я дуже хвилювалась. Перший день минув швидко, адже ніхто не розумів, що відбувалось. Відчуття були дивні. Як і всі не виходили з телефону. 

Ми виїхали без документів, без грошей, без речей. Все залишилось у будинку. З нами жили друзі, які 24 лютого були там. Нас розбудив від них дзвінок десь о п’ятій ранку. Вони сказали, що почалось і літаки вже летіти на Гостомель, на аеропорт Антонов, а ми жили недалеко від нього. Я була проти повернення до Києва, адже не знали чи зможемо виїхати, чи знайдемо пальне. Була паніка. 

Фото: Економічна правда

Наш друг зібрав трохи речей, документи й вмістив в одну валізу, яку привіз нам. Ось у нас залишилась одна валіза. Але якась була віра у те, що ми туди повернемось. 

У Гостомель ми не можемо повернутись. Це була перша лінія, всі будинки знищені і ремонту не підлягають. Наш друг пішов служити і відбивав Ірпінь, то бачив наш будинок через річку. Коли місто звільнили, лише військові могли там пересуватись, то він приїхав до будинку та забрав деякі цінні для мене речі з першого поверху. Другий та третій поверхи просто згоріли.

Він розповідав, що на дивані були бинти та кров, напевно, окупанти там переховувались та намагались перебинтувати пораненого. Що мене дуже вразило, то вони пили наш алкоголь, але із келихів. Дістали наші круті келихи і пили з них: кляті аристократи. 

Рішення піти на службу: як це відбувалось?

Я не була військовозобов’язаною, це було моє рішення. Моя родина пов’язана з військовою сферою все життя, тому для мене це було адекватне рішення: піти на службу, а не поїхати з країни. 

Ми пішли удвох із хлопцем. Мені хотілось щось довести собі, бути корисною, опанувати нові навички, навчитись військової справи, поводженню зі зброю і ще багато причин. Я не хотіла виїжджати за кордон, була не в тому стані, щоб це робити. Мені не хотілось викладати, спілкуватись в навчанні, вести блог. Як це продовжувати, яке навчання англійської, коли у нас людей вбивають? Не могла ні про що думати.

Ми знаходились в Житомирі, там теж вдарило вночі, але ми не чули. Кілька тижнів ми були у батьків Влада і залишались там, але він мені сказав, що хоче піти служити. Ми розуміли, що це буде важко, тому що строковиків, які не служили — не беруть. Я питала у своїх батьків, чи є у нас варіанти, якщо поїхати на мою батьківщину до Одеської області, то може там будуть місця. У нас є вища освіта, може буде посада чи якесь місце. Це війна і люди потрібні. Мені відмовили. Потім коли бомбили зі сторони Білорусії, ракета прилетіла у сусіднє смт у Житомирі. Тоді я сказала, що ми поїдемо на південь. Хоч там також було не ясно чи буде стабільно. Ми поїхали. Побули кілька днів у моїх батьків і потім знайомі сказали, що є місця в ТРО і ми можемо потрапити, якщо підійдемо. Ось я і потрапила у свій відділ, Влад — у свій.

Фото: з архіву Джейн

Обговорювали, що готові йти на рік, розуміли, що менше точно не буде. Але ми прийняли це з розумінням, тому що ми патріоти і в складні часи для країни, готові тут бути. Попри втому, а втомились усі. Коли я думаю про те, що втомлена або мені морально складно, що все задовбало, то я згадую про хлопців, які зараз знаходяться у дуже поганих умовах, не мають що їсти, у бліндажах, окопах. Наші друзі знаходяться на Сході у дуже небезпечних умовах. Тому нам наразі набагато краще ніж іншим. 

Як бути жінкою військовослужбовцем? 

Як слабшу звичайно будуть сприймати. Якісь упередження щодо того, що військовослужбовці, які працюють особливо в діловодстві та управлінні, менш підготовлені — це не так. Ми виконуємо свої посадові зобов’язання. Ми як солдати і маємо додаткове навантаження. В будь-який час повинні взяти зброю і йти захищати Україну і неважливо жінка ти чи ні, на якій ти посаді та інше. 

Фото: з архіву Джейн

З моїм хлопцем Владом у нас гарні стосунки. Те як ми бачимось залежить від того де ми живемо, це щодня або через день. Я впевнена, що цю війну ми переживемо разом і все буде добре.

Ми разом взяли участь у програмі UNITED 24 за ініціативою Президента. До нашої частини надійшов наказ: визначити військовослужбовця, який може взяти участь, вільно володіє англійською мовою. Визначили 4 людини і серед них ми з Владом. Розповіли нашу історію, ще будуть виходити додаткові відео. Ми завжди в такому беремо участь. 

UNITED24 — ініціатива Президента України Володимира Зеленського. Завдання фандрейзингової платформи — стати головним вікном для збору пожертв на підтримку України. Кошти надходять на рахунки Національного банку України та спрямовуються профільними міністерствами на найголовніші потреби за трьома напрямами: оборона та розмінування, медична допомога, відбудова України.

Після війни я піду у запас і сподіваюсь, що мені більше ніколи не доведеться сюди повернутись. Поки я потрібна, я буду виконувати свої посадові обов’язки. Але багато хто хоче, і я також, повернутись до буденного життя. Хочеться миру і щоб було добре. Хочеться, щоб молоді хлопці та дівчата не помирали, не жертвували своїм здоров’ям.

Фото: з архіву Джейн

 

Війна

Пам’яті десантника, снайпера Івана Новаковського (позивний «Кабіна»)

Published

on


Доброволець захищав свою Оболонь, Київ і всю країну

Іван народився 23 липня 1991 року у Києві. Навчався у школі №231 на Оболоні, яку дуже любив з дитинства. Найбільше цікавився історією та географією. Із задоволенням старшокласником їздив з класом на екскурсії в інші міста – до Львова, Тернополя.

Як більшість однолітків, Іван грав у футбол. Старанно займався фізкультурою, бігом. Тестував для себе карате.

Упродовж семи років хлопець навчався у музичній школі по класу гітари. Гарно співав. Але ніби трохи соромився за такі свої вміння, розповідає мама Тетяна Анатоліївна.

Іван не нав’язливо і щиро зі шкільних років допомагав тим, хто опинявся в скруті. Пані Тетяна згадує, як одного разу син попросив згоди на те, щоби він віддав новий светр своєму однокласнику з великої сім’ї, який у холодну пору ходив до школи без теплого одягу.

На вибір професії Івана вплинуло те, що батьки працювали у торгівлі. Тому він вирішив стати маркетологом. Закінчив Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Працював спочатку у кількох відомих торгівельних мережах. А потім, коли захворів батько, долучився до ведення невеликого сімейного бізнесу.

Для сім’ї став великим випробовуванням кінець 2013 року, коли щоразу треба було возити батька на сеанси хіміотерапії. На жаль, попри всі старання, його не вдалося врятувати. Іванові тоді виповнилося лише 23 роки.

«У нас була дружна, працьовита сім’я. Син дуже любив і мене, і папу (саме так називав), – розповідає Тетяна Анатоліївна. – Щоб я не бачила, Іванко після відходу батька плакав в гаражі. Для мене це була дуже велика втрата, я довгий час не могла з тим змиритися, а син не міг бачити мої сльози, постійно намагався розрядити і підтримати: пропонував іти в кіно, на концерти, в гості, купувати найкращий одяг. Казав: «Мама, ти в мене така красива – не треба плакати».

Іван завжди підтримував увагою, словом і ділом тих, хто того потребував. Без зайвої метушні, впевнено і цілеспрямовано. Ці якості передавалися, зокрема, по батьковій лінії, де він був третім Іваном Івановичем. Його дід-тезка був ветераном Другої світової війни.

У перший день повномасштабної війни ровесник відновленої незалежності України вирішив захищати свою своє місто і свою країну. Тетяна Анатоліївна погодинно згадує ту добу. Добре пам’ятає реакцію сина на її пропозицію виїхати з Києва в іншу область або за кордон. Іван відповів: «Ти довго думала таке мені сказати? Я нікуди, мама, не поїду. Це моя земля, це мій Київ, це моя Оболонь. Я нікого не зачепив, ні до кого не вдерся».

Власне авто Новаковських перебувало в ремонті, тож Іван подбав про перебування матері упродовж кількох днів у шкільному укритті, а потім наполіг відвезти її на Житомирщину, звідки родом. А сам, узявши на всяк випадок вдома дві одиниці зареєстрованої мисливської зброї, доєднався до тероборони Києва. Свою Оболонь і всю столицю від російських бронетранспортерів захищав уже з автоматом, виданим від територіального центру комплектування.

Буквально через кілька днів після початку повномасштабної війни Іван разом із тероборонівцями поїхав машиною в Ірпінь допомагати місцевим мешканцям евакуюватися. Тоді у невеликому дворику магазина побачив до десяти вбитих росіянами мирних мешканців, серед яких були дитина у візочку і мама біля нього.

«Коли син повернувся додому ночувати, у нього був нервовий зрив, він плакав, розповідаючи про ці звірства російської армії,  – згадує Тетяна Анатоліївна. – Те потрясіння утвердило бажання Івана чинити спротив нападникам».

Взагалі Іван мав офіційний статус обмежено придатного до військової служби. Але постарався переконати, що може захищати Україну – і на початку серпня 2022 року добровольцем доєднався до ЗСУ. Бо дотримувався принципу: хто – якщо не я?! 

Спочатку киянин був у навчальному центрі на Житомирщині, потім служив у легендарній 79-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Іван влучно стріляв, тож потрапив у групу снайперів. Бойові завдання з побратимами виконував на Донецькому напрямку – у районі Мар’їнки.

Іван завжди встигав підставити плече тим, кому було складніше. Його, високого – 2 метри зросту – і статного за силу і витримку побратими називали «Кабіною».

Заприятелював із бійцем на позивний «Батя» з Фастова, який за віком, життєвою філософією і навіть голосом нагадував йому рідного батька. Підбадборюючи, виніс на собі з поля бою молоденького військового з обома перебитими ногами, який спочатку в розпачі просив його добити (і таке є на війні).

Десантник у бригаду доставляв немало трофейної зброї. Мріяв захопити російський танк.

За успішні виконання бойових завдань, проявлені мужність і героїзм під час ведення бойових дій проти російських нападників Івана Новаковського нагородили медаллю «Залізний хрест». У грудні 2022 року йому дали відпустку.

«Син додому приїхав на 12 днів, – пані Тетяна. – Мало з ким з друзів зустрівся. Багато їздив на машині по Києву, ходив по району – і кайфував від того, що тиша навкруги. Зробив тоді чорно-біле, з набережної:  Дніпро, голі дерева, сніг і чорні лави для відпочинку… Він підписав цей знімок «Мій улюблений Київ!».

На бойові позиції Іван повертався через Дніпро. Тільки приїхав у Курахове – ввечері разом із побратимами його відправили на виконання складного бойового завдання. Десантник із позивним «Кабіна» загинув 26 грудня 2022 року біля Марʼїнки на Донеччині. Мама дізналася про тяжку втрату 3 січня; понад тиджень не могла отримати відповідь, чому немає зв’язку з Іваном.

Звістка приголомшила пані Тетяну, яка дотепер не може змиритися, що не стало улюбленої дитини. «Я просила сина: «Не йди на війну, бо ти в мене один». Але для нього було важливим захищати від російських нападників мене, Оболонь, Київ і всю Україну», – каже жінка.

Іван завжди був рішучим, сміливим, чесним, добрим. Умів розрядити будь-яку ситуацію гумором. Ніколи не ховався за спинами інших. Займався спортом і був автолюбителем. Любив тварин і мав улюбленого котика. Поруч з ним завжди було комфортно, спокійно, зʼявлялося почуття впевненості і довіри.

31-річний захисник був неймовірно світлою, доброю, веселою та красивою людиною. Зі слів побратимів, навіть після запеклих боїв не припиняв стверджувати: «Все буде Україна!». Він мріяв і був упевнений, що ми здобудемо Перемогу. 

Поховали воїна на Берковецькому цвинтарі у рідному Києві.

Посмертно солдата Івана Новаковського нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «Честь. Слава. Держава» від Київського міського голови.

На честь полеглого Героя Івана Новаковського на фасаді його рідної школи №231 встановили меморіальну дошку. Ініціативу вшанування пам’яті реалізували завдяки зусиллям матері, небайдужих сусідів, волонтерів, активістів та Олега Дурмасенка, автора проєкту пам’ятної дошки.   

Також меморіальну табличку встановили на фасаді будинку по вулиці Зої Гайдай, 9/8, у якому зростав і жив Іван.

Вічна шана і пам’ять Захисникові!

Валентина Кащенко

Фото надала Тетяна Новаковська

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform





Джерело

Continue Reading

Війна

про обмеження Starshield на ТОТ: Україна порушуватиме це питання на всіх напрямах

Published

on

На тимчасово окупованих територіях України зберігаються обмеження швидкості Starshield до 161 км/год, це ускладнює перехоплення російських реактивних «Шахедів» і додає росіянам можливостей атакувати. Україна порушуватиме це питання на всіх напрямах.

Про це Президент Володимир Зеленський сказав  під час спілкування з журналістами, передає кореспондент Укрінформу.

«На жаль, Starshield обмежений. Обмежена швидкість – максимум 161 км/год на тимчасово окупованих територіях України. Мою позицію вони знають. Якщо вони повернулися до рішення, що на території України немає ніяких обмежень, але на тимчасово окупованій території – обмеження зберігають, то таке їхнє рішення дуже небезпечне, бо воно вже звучить політично. Якщо ви там обмежуєте, то тимчасово окуповані території вже частково не визнаєте нашими. І тому, я вважаю, що ми маємо право піднімати це питання і повертати швидкість назад, щоб ніяких обмежень не було. Міністерство оборони, Міністерство закордонних справ, Головнокомандувач ЗСУ Драпатий – всі по своїх напрямах повинні піднімати це питання», – сказав Зеленський.

Як зауважив він, у SpaceX повідомили, що обмежень немає. Проте тестування відбуваються за різними напрямками і свідчать, що обмеження є вже пʼяту добу.

«Уже пʼяту добу є обмеження. Вони (SpaceX – ред.) кажуть, що це якась технічна історія. Ми так не вважаємо. Питання не в тому: віримо чи не віримо. Ми так не вважаємо. Може, ще якісь будуть перевірки. Але щодня ми тестуємо по різних напрямках. Щодня є таке підтвердження. Значить це не поодинокі випадки, а масові», – сказав Зеленський.

Він нагадав, що раніше, після розмови з держсекретарем США Марком Рубіо, не було проблем із раннім попередженням про балістичні удари, обміном розвідувальною інформацією, а також обмежень Starlink і Starshield.

«Чому я зараз згадав цей момент? Тому що під час нашої розмови Рубіо сказав, що Starshield більше під контролем влади США, а не SpaceX. Обмеження Starshield зараз говорить про те, що це зробили SpaceX. Так мені каже наша команда. Тобто це не зовсім збігається з тим, що ми чули раніше. Тому все треба з’ясовувати», – сказав Зеленський.

Читайте також: Понад 100 конгресменів вимагають від адміністрації Трампа і SpaceX пояснити обмеження Starshield в Україні

Як наголосив глава держави, ситуація із обмеженням Starshield небезпечна для України, оскільки обмеження не дозволяють збивати реактивні «Шахеди» на тимчасово окупованих територіях

«Тепер ми не можемо їх збивати там, біля фронту. Доводиться збивати на інших рубежах, і це додає росіянам можливостей атакувати», – сказав Зеленський.

Читайте також: Сенатори-демократи закликали Маска зберегти документи щодо роботи Starlink в Україні – ЗМІ

Як повідомляв Укрінформ, 12 листопада Зеленський заявив про над територією України. 



Джерело

Continue Reading

Війна

Безпілотники СБУ уразили нафтовий об’єкт у Самарській області

Published

on

Далекобійні безпілотники Центру спецоперацій «Альфа» Служби безпеки України уразили лінійну виробничо-диспетчерську станцію «Самара» поблизу селища Просвєт Самарської області РФ.

Як передає Укрінформ,  про це повідомляє СБУ.

Попередньо підтверджено ураження резервуарів для зберігання нафти.

ЛВДС «Самара» – один із найважливіших вузлів російської нафтотранспортної системи. Сюди магістральними трубопроводами надходить нафта з Татарстану, Західного Сибіру та інших нафтовидобувних регіонів РФ. 

На станції змішують нафту з різним вмістом сірки, щоб отримати експортний сорт Urals. На нього припадає до 50% загального обсягу російського нафтового експорту.

Як поінформували у Генеральному штабі Збройних сил України, на території об’єкта спалахнула пожежа – горять декілька резервуарів з нафтою.

Також у Генштабі підтвердили результати удару по аеродрому «Липецьк-2» в Липецькій області РФ, де базується російська військова авіація. 13 листопада були уражені ангар зберігання спецтехніки для обслуговування літаків, резервуар з авіаційним пальним і центральний командно-диспетчерський пункт аеродрому. 

Читайте також: Генштаб підтвердив удар по НПЗ «Лукойлу» у Волгограді – уражені установки переробки нафти

Як повідомляв Укрінформ, Сили оборони України у ніч на 10 жовтня повторно уразили лінійну виробничо-диспетчерську станцію (ЛВДС) «Самара» поблизу селища Просвєт Самарської області РФ.



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.