Війна
Одна валіза та велика сила: історія військовослужбовиці за позивним Джейн
Мільйони історій, тисячі трагедій та сотні складнощів не заважають бажанню, силі чи сміливості. 233 день повномасштабної війни Україна стоїть завдяки кожному з її захисників, серед них і дівчина за позивним “Джейн”. До Дня захисника та захисниці України військовослужбовиця поділилась своєю історією для “Дайджесту Одеси”. Це розповідь про підтримку, про те як страх можна перетворити у силу, як вірити у майбутнє і це частина нашої історії.
Життя до війни: яким воно було?
Моє життя до війни було дуже класним, я багато подорожувала. Ми з хлопцем відкрили свою туристичну компанію і останній рік цим займались, планували надалі. Також поміж цього я викладаю онлайн англійську мову для дорослих та дітей і в мене були власні ідеї, які я хотіла втілювати.
Пам’ятаю, як 14 лютого ми приїхали до Карпат, тоді якраз говорили про можливий напад і в мене була така міні істерика, адже дуже важко розуміти цей факт. Але тоді нічого не сталось. Ніхто не вірив. До речі, коли ми 13 лютого виїжджали, то наш друг сказав: “ну якщо буде війна, то збираємо речі і йдемо у військкомат”. Він такий, що я вірила в його слова. Я не вірила у сам факт, що можлива війна. Ось так все ж сталось, ми жили всі вчотирьох у Гостомелі, зараз знаходимось на службі.
Якою війна з’явилась у вас? Про що тоді думали, які перші дії?
Війна застала мене у Житомирі, за день до вторгнення ми виїхали туди з Гостомелю, де був будинок в якому ми прожили п’ять місяців. Планували провести там один день у справах. До будинку ми так і не повернулись.
Це було дуже страшно, тому що все сказане до тепер стало реальністю. Ти не знаєш, що буде з тобою, твоїми батьками. Вони знаходились за 800 кілометрів від мене, тому я дуже хвилювалась. Перший день минув швидко, адже ніхто не розумів, що відбувалось. Відчуття були дивні. Як і всі не виходили з телефону.
Ми виїхали без документів, без грошей, без речей. Все залишилось у будинку. З нами жили друзі, які 24 лютого були там. Нас розбудив від них дзвінок десь о п’ятій ранку. Вони сказали, що почалось і літаки вже летіти на Гостомель, на аеропорт Антонов, а ми жили недалеко від нього. Я була проти повернення до Києва, адже не знали чи зможемо виїхати, чи знайдемо пальне. Була паніка.
Наш друг зібрав трохи речей, документи й вмістив в одну валізу, яку привіз нам. Ось у нас залишилась одна валіза. Але якась була віра у те, що ми туди повернемось.
У Гостомель ми не можемо повернутись. Це була перша лінія, всі будинки знищені і ремонту не підлягають. Наш друг пішов служити і відбивав Ірпінь, то бачив наш будинок через річку. Коли місто звільнили, лише військові могли там пересуватись, то він приїхав до будинку та забрав деякі цінні для мене речі з першого поверху. Другий та третій поверхи просто згоріли.
Він розповідав, що на дивані були бинти та кров, напевно, окупанти там переховувались та намагались перебинтувати пораненого. Що мене дуже вразило, то вони пили наш алкоголь, але із келихів. Дістали наші круті келихи і пили з них: кляті аристократи.
Рішення піти на службу: як це відбувалось?
Я не була військовозобов’язаною, це було моє рішення. Моя родина пов’язана з військовою сферою все життя, тому для мене це було адекватне рішення: піти на службу, а не поїхати з країни.
Ми пішли удвох із хлопцем. Мені хотілось щось довести собі, бути корисною, опанувати нові навички, навчитись військової справи, поводженню зі зброю і ще багато причин. Я не хотіла виїжджати за кордон, була не в тому стані, щоб це робити. Мені не хотілось викладати, спілкуватись в навчанні, вести блог. Як це продовжувати, яке навчання англійської, коли у нас людей вбивають? Не могла ні про що думати.
Ми знаходились в Житомирі, там теж вдарило вночі, але ми не чули. Кілька тижнів ми були у батьків Влада і залишались там, але він мені сказав, що хоче піти служити. Ми розуміли, що це буде важко, тому що строковиків, які не служили — не беруть. Я питала у своїх батьків, чи є у нас варіанти, якщо поїхати на мою батьківщину до Одеської області, то може там будуть місця. У нас є вища освіта, може буде посада чи якесь місце. Це війна і люди потрібні. Мені відмовили. Потім коли бомбили зі сторони Білорусії, ракета прилетіла у сусіднє смт у Житомирі. Тоді я сказала, що ми поїдемо на південь. Хоч там також було не ясно чи буде стабільно. Ми поїхали. Побули кілька днів у моїх батьків і потім знайомі сказали, що є місця в ТРО і ми можемо потрапити, якщо підійдемо. Ось я і потрапила у свій відділ, Влад — у свій.
Обговорювали, що готові йти на рік, розуміли, що менше точно не буде. Але ми прийняли це з розумінням, тому що ми патріоти і в складні часи для країни, готові тут бути. Попри втому, а втомились усі. Коли я думаю про те, що втомлена або мені морально складно, що все задовбало, то я згадую про хлопців, які зараз знаходяться у дуже поганих умовах, не мають що їсти, у бліндажах, окопах. Наші друзі знаходяться на Сході у дуже небезпечних умовах. Тому нам наразі набагато краще ніж іншим.
Як бути жінкою військовослужбовцем?
Як слабшу звичайно будуть сприймати. Якісь упередження щодо того, що військовослужбовці, які працюють особливо в діловодстві та управлінні, менш підготовлені — це не так. Ми виконуємо свої посадові зобов’язання. Ми як солдати і маємо додаткове навантаження. В будь-який час повинні взяти зброю і йти захищати Україну і неважливо жінка ти чи ні, на якій ти посаді та інше.
З моїм хлопцем Владом у нас гарні стосунки. Те як ми бачимось залежить від того де ми живемо, це щодня або через день. Я впевнена, що цю війну ми переживемо разом і все буде добре.
Ми разом взяли участь у програмі UNITED 24 за ініціативою Президента. До нашої частини надійшов наказ: визначити військовослужбовця, який може взяти участь, вільно володіє англійською мовою. Визначили 4 людини і серед них ми з Владом. Розповіли нашу історію, ще будуть виходити додаткові відео. Ми завжди в такому беремо участь.
UNITED24 — ініціатива Президента України Володимира Зеленського. Завдання фандрейзингової платформи — стати головним вікном для збору пожертв на підтримку України. Кошти надходять на рахунки Національного банку України та спрямовуються профільними міністерствами на найголовніші потреби за трьома напрямами: оборона та розмінування, медична допомога, відбудова України.
Після війни я піду у запас і сподіваюсь, що мені більше ніколи не доведеться сюди повернутись. Поки я потрібна, я буду виконувати свої посадові обов’язки. Але багато хто хоче, і я також, повернутись до буденного життя. Хочеться миру і щоб було добре. Хочеться, щоб молоді хлопці та дівчата не помирали, не жертвували своїм здоров’ям.
Війна
військовий розповів про український парк наземних роботів
В Україні зараз серйозний парк наземних роботизованих комплексів. Російські окупанти використовують НРК значно менше і загалом стараються все робити людьми.
Про це в ефірі Українського радіо сказав командир роти НРК бригади НГУ “Буревій” Валерій Кравець.
“У червні ми почали саме випробування перших НРК та шляхи їх удосконалення для того, щоб подовжити шлях, збільшити відстань, покращити керування. … Зараз у нас вже серйозний парк, з нами працює багато виробників. Усі виробники українські. Ми з ними на прямому зв’язку, даємо повний фідбек для модернізації роботів після бойових місій. У нас є машини логістичні, ударні й камікадзе”, – зазначив військовий.
Із логістичних він виділив НРК “Рись”, який може закривати до 40 кілометрів і везти до 150 кілограмів, та надшвидкий, маневрений “Гулівер”.
Кравець також додав, що 98-99% випадків евакуації за допомогою НРК успішні.
Говорячи про НРК-камікадзе, він зазначив, що їхнє завдання – знищити все. “Туди можна покласти все, що завгодно. Можна покласти і танкову міну, і, наприклад, пляшку з сумішшю, набити її металевими елементами – зробити потужну хвилю ураження”, – сказав військовий.
Порівнюючи українські наземні роботизовані комплекси з НРК ворога, він зазначив, що “у них ходові гусеничні пропрацьовано детальніше”, а от “щодо керування – на щастя, вони від нас відстають”. Кравець наголосив, що НРК у росіян значно менше, “вони стараються все робити людьми”.
Як повідомляв Укрінформ, Міноборони запроваджує диверсифікацію у закупівлях БПЛА, НРК та боєприпасів.
Фото: АрміяInform
Війна
Плетенчук розповів про «банк цілей» ЗСУ в Криму та на півдні
Основний логістичний шлях ворога до Криму пролягає окупованою частиною півдня України, і тому є пріоритетною ціллю для Сил оборони.
Про це в телеефірі розповів речник ВМС ЗСУ Дмитро Плетенчук, повідомляє Укрінформ.
«Основний логістичний шлях забезпечення – це залізниця по окупованих територіях України на півдні. Протягом минулого тижня ми бачили ураження цієї логістики, основного каналу до Криму. У Криму теж є угруповання, тому що він для них залишається де-юре основною військово-морською базою. Відповідно, там є пункти дислокації різноманітних дронів, які ми теж періодично знищуємо, зокрема оперативно-тактичного рівня, які ведуть розвідку і можуть завдавати ударів. Там є і аеродроми, і все це треба забезпечувати. Але основний логістичний шлях проходить по території України. Тому те, що уражено на півдні, може безпосередньо впливати на виконання завдань у Криму», – зазначив Плетенчук.
Водночас, за його словами, угруповання ворога в Криму також залишається важливим об’єктом для атак Сил оборони.
«Так чи інакше, там є цілий “банк” і він не маленький, і ураження “Бастіонів”, які стріляють “Цирконами”. Також однією з пріоритетних цілей є “Іскандери”, які періодично завдають ударів углиб території України, як це, на жаль, відбулося минулої доби по Одещині балістикою», – зазначив Плетенчук.
Як повідомляв Укрінформ, нещодавно у Криму було вперше уражено береговий ракетний комплекс «Бастіон», який ворог використовував для ударів по території України.
Війна
Пам’яті кулеметника Михайла Жлуктенка (позивний «Майкл»)
Фехтування сформувало його характер і навчило працювати задля Перемоги
Михайло народився 30 березня 1991 року в Києві. Із дитинства він вирізнявся спокійним характером, внутрішньою зібраністю та наполегливістю.
У шість років прийшов у зал фехтування, і відтоді спорт став важливою частиною його життя. З 2000 по 2007 рік Михайло навчався у Відокремленому структурному підрозділі «Олімпійський фаховий коледж імені Івана Піддубного», де формувався не лише як спортсмен, а і як людина сильної дисципліни, витримки й честі.

Фехтування на шаблях стало для нього справою, в яку він вкладався по-справжньому. Михайло став майстром спорту України, був призером всеукраїнських змагань та чемпіонатів України. Ті, хто знав його у спорті, згадують: він не любив зайвих слів, не хизувався досягненнями, а просто багато працював. Його поважали за характер, працелюбність і вміння зосереджено йти до мети.


У коледжі шанують його подвиг: на честь Михайла й інших загиблих випускників у лютому 2026 року провели вечір пам’яті «Янголи спорту», а їхні фото молоді спортсмени щодня бачать у коридорах навчального закладу.

Друзі пам’ятають Михайла ще з юних років як щирого, надійного й дуже світлого хлопця. Він був із тих людей, поруч із якими спокійно. Не прагнув бути в центрі уваги, але завжди залишався тим, на кого можна покластися. Він умів підтримати без зайвого пафосу, допомогти без нагадувань, підбадьорити коротким словом чи жартом саме тоді, коли це було потрібно.

Після завершення спортивної кар’єри Михайло працював електромонтажником. У цій професії, як і в спорті, проявлялися його точність, уважність до деталей і відповідальність. Колеги розповідають про нього як про сумлінного майстра і порядну людину. Для друзів він залишався відкритим, простим у спілкуванні, завжди готовим прийти на допомогу. Для батьків був люблячим і турботливим сином, для рідних — опорою, для близьких — людиною великого серця.

У серпні 2024 року Михайло долучився до лав Збройних Сил України. Служив у розвідувальній роті 78-ї окремої десантно-штурмової бригади. Побратими знали його за позивним «Майкл». У війську він залишався таким, яким був завжди: стриманим, надійним, витривалим і чесним. Він не шукав гучних слів чи визнання — просто робив те, що мав робити. Кулеметник розвідувальної роти, він був справжнім воїном і захисником України.

Ті, хто служив поруч із ним, згадують, що на нього можна було покластися в найважчі моменти. Він умів підтримати інших, не втрачав людяності навіть у суворих умовах війни, допомагав, вчив, був поруч. У ньому поєднувалися сила, спокій і внутрішня гідність. Саме таким його запам’ятали побратими — людиною, яка не підводить.
7 серпня 2025 року Михайло Жлуктенко загинув у бою за село Степне Сумського району Сумської області. Йому було 34 роки.
Поховали Михайла на Байковому кладовищі в Києві.

Його життя було коротким, але гідним і світлим. Він залишив по собі не лише пам’ять, а й приклад — як бути справжнім сином, другом, братом, спортсменом і воїном. Люди, які знали Михайла, відзначають його щирість, силу характеру, надійність і доброту. Такі люди не забуваються.

Захисника посмертно нагороджено відзнакою «Хрест Хоробрих» та орденом «За мужність».
Честь і вічна шана Герою!
Вікторія Прокопенко
Фото надані родиною та друзями
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
-
Суспільство6 днів agoУправління ДАБК вирішило звернутись у прокуратуру через знищення пам’ятки на Французькому бульварі Анонси
-
Політика1 тиждень agoАльянс повністю відданий допомозі Україні
-
Війна1 тиждень agoАеродром Раменське — біля Москви РФ розширює секретну авіабазу
-
Війна1 тиждень agoТретій армійський корпус зірвав спробу масштабного механізованого наступу РФ
-
Відбудова1 тиждень agoJICA передала громадам Запоріжжя та Чернігова 38 одиниць техніки для відновлювальних робіт
-
Політика1 тиждень agoДопомога України у війні на Близькому Сході посилить її переговорну позицію
-
Події5 днів agoВ ЮНЕСКО відреагували на удар по центру Львова
-
Усі новини5 днів agoБорис Бурда — де зараз гравець Що? Де? Коли? і що каже про війну — фото