Connect with us

Війна

Одна валіза та велика сила: історія військовослужбовиці за позивним Джейн

Published

on

Мільйони історій, тисячі трагедій та сотні складнощів не заважають бажанню, силі чи сміливості. 233 день повномасштабної війни Україна стоїть завдяки кожному з її захисників, серед них і дівчина за позивним “Джейн”. До Дня захисника та захисниці України військовослужбовиця поділилась своєю історією для “Дайджесту Одеси”. Це розповідь про підтримку, про те як страх можна перетворити у силу, як вірити у майбутнє і це частина нашої історії.

Життя до війни: яким воно було? 

Моє життя до війни було дуже класним, я багато подорожувала. Ми з хлопцем відкрили свою туристичну компанію і останній рік цим займались, планували надалі. Також поміж цього я викладаю онлайн англійську мову для дорослих та дітей і в мене були власні ідеї, які я хотіла втілювати. 

Пам’ятаю, як 14 лютого ми приїхали до Карпат, тоді якраз говорили про можливий напад і в мене була така міні істерика, адже дуже важко розуміти цей факт. Але тоді нічого не сталось. Ніхто не вірив. До речі, коли ми 13 лютого виїжджали, то наш друг сказав: “ну якщо буде війна, то збираємо речі і йдемо у військкомат”. Він такий, що я вірила в його слова. Я не вірила у сам факт, що можлива війна. Ось так все ж сталось, ми жили всі вчотирьох у Гостомелі, зараз знаходимось на службі.

Якою війна з’явилась у вас? Про що тоді думали, які перші дії?

Війна застала мене у Житомирі, за день до вторгнення ми виїхали туди з Гостомелю, де був будинок в якому ми прожили п’ять місяців. Планували провести там один день у справах. До будинку ми так і не повернулись. 

Це було дуже страшно, тому що все сказане до тепер стало реальністю. Ти не знаєш, що буде з тобою, твоїми батьками. Вони знаходились за 800 кілометрів від мене, тому я дуже хвилювалась. Перший день минув швидко, адже ніхто не розумів, що відбувалось. Відчуття були дивні. Як і всі не виходили з телефону. 

Ми виїхали без документів, без грошей, без речей. Все залишилось у будинку. З нами жили друзі, які 24 лютого були там. Нас розбудив від них дзвінок десь о п’ятій ранку. Вони сказали, що почалось і літаки вже летіти на Гостомель, на аеропорт Антонов, а ми жили недалеко від нього. Я була проти повернення до Києва, адже не знали чи зможемо виїхати, чи знайдемо пальне. Була паніка. 

Фото: Економічна правда

Наш друг зібрав трохи речей, документи й вмістив в одну валізу, яку привіз нам. Ось у нас залишилась одна валіза. Але якась була віра у те, що ми туди повернемось. 

У Гостомель ми не можемо повернутись. Це була перша лінія, всі будинки знищені і ремонту не підлягають. Наш друг пішов служити і відбивав Ірпінь, то бачив наш будинок через річку. Коли місто звільнили, лише військові могли там пересуватись, то він приїхав до будинку та забрав деякі цінні для мене речі з першого поверху. Другий та третій поверхи просто згоріли.

Він розповідав, що на дивані були бинти та кров, напевно, окупанти там переховувались та намагались перебинтувати пораненого. Що мене дуже вразило, то вони пили наш алкоголь, але із келихів. Дістали наші круті келихи і пили з них: кляті аристократи. 

Рішення піти на службу: як це відбувалось?

Я не була військовозобов’язаною, це було моє рішення. Моя родина пов’язана з військовою сферою все життя, тому для мене це було адекватне рішення: піти на службу, а не поїхати з країни. 

Ми пішли удвох із хлопцем. Мені хотілось щось довести собі, бути корисною, опанувати нові навички, навчитись військової справи, поводженню зі зброю і ще багато причин. Я не хотіла виїжджати за кордон, була не в тому стані, щоб це робити. Мені не хотілось викладати, спілкуватись в навчанні, вести блог. Як це продовжувати, яке навчання англійської, коли у нас людей вбивають? Не могла ні про що думати.

Ми знаходились в Житомирі, там теж вдарило вночі, але ми не чули. Кілька тижнів ми були у батьків Влада і залишались там, але він мені сказав, що хоче піти служити. Ми розуміли, що це буде важко, тому що строковиків, які не служили — не беруть. Я питала у своїх батьків, чи є у нас варіанти, якщо поїхати на мою батьківщину до Одеської області, то може там будуть місця. У нас є вища освіта, може буде посада чи якесь місце. Це війна і люди потрібні. Мені відмовили. Потім коли бомбили зі сторони Білорусії, ракета прилетіла у сусіднє смт у Житомирі. Тоді я сказала, що ми поїдемо на південь. Хоч там також було не ясно чи буде стабільно. Ми поїхали. Побули кілька днів у моїх батьків і потім знайомі сказали, що є місця в ТРО і ми можемо потрапити, якщо підійдемо. Ось я і потрапила у свій відділ, Влад — у свій.

Фото: з архіву Джейн

Обговорювали, що готові йти на рік, розуміли, що менше точно не буде. Але ми прийняли це з розумінням, тому що ми патріоти і в складні часи для країни, готові тут бути. Попри втому, а втомились усі. Коли я думаю про те, що втомлена або мені морально складно, що все задовбало, то я згадую про хлопців, які зараз знаходяться у дуже поганих умовах, не мають що їсти, у бліндажах, окопах. Наші друзі знаходяться на Сході у дуже небезпечних умовах. Тому нам наразі набагато краще ніж іншим. 

Як бути жінкою військовослужбовцем? 

Як слабшу звичайно будуть сприймати. Якісь упередження щодо того, що військовослужбовці, які працюють особливо в діловодстві та управлінні, менш підготовлені — це не так. Ми виконуємо свої посадові зобов’язання. Ми як солдати і маємо додаткове навантаження. В будь-який час повинні взяти зброю і йти захищати Україну і неважливо жінка ти чи ні, на якій ти посаді та інше. 

Фото: з архіву Джейн

З моїм хлопцем Владом у нас гарні стосунки. Те як ми бачимось залежить від того де ми живемо, це щодня або через день. Я впевнена, що цю війну ми переживемо разом і все буде добре.

Ми разом взяли участь у програмі UNITED 24 за ініціативою Президента. До нашої частини надійшов наказ: визначити військовослужбовця, який може взяти участь, вільно володіє англійською мовою. Визначили 4 людини і серед них ми з Владом. Розповіли нашу історію, ще будуть виходити додаткові відео. Ми завжди в такому беремо участь. 

UNITED24 — ініціатива Президента України Володимира Зеленського. Завдання фандрейзингової платформи — стати головним вікном для збору пожертв на підтримку України. Кошти надходять на рахунки Національного банку України та спрямовуються профільними міністерствами на найголовніші потреби за трьома напрямами: оборона та розмінування, медична допомога, відбудова України.

Після війни я піду у запас і сподіваюсь, що мені більше ніколи не доведеться сюди повернутись. Поки я потрібна, я буду виконувати свої посадові обов’язки. Але багато хто хоче, і я також, повернутись до буденного життя. Хочеться миру і щоб було добре. Хочеться, щоб молоді хлопці та дівчата не помирали, не жертвували своїм здоров’ям.

Фото: з архіву Джейн

 

Війна

Сили безпілотних систем уразили російський дронопорт в Донецькому аеропорту

Published

on

Оператори 412-ї окремої бригади безпілотних систем Nemesis уразили дронопорт російських загарбників в Донецькому аеропорту засобами middle strike.

Як передає Укрінформ, про це бригада повідомила у Телеграмі та оприлюднила відповідне відео.

«Ворожих дронів над українськими містами має ставати менше. Тому ми не лише перехоплюємо вже запущені безпілотники, а й знищуємо інфраструктуру, з якої їх запускають», – ідеться у повідомленні.


Як повідомляв Укрінформ, оператори 413-го полку Сил безпілотних систем Збройних сил України «Рейд» уразили важку вогнеметну систему російських загарбників ТОС-1А «Сонцепьок» на тимчасово окупованій території Донеччини.



Джерело

Continue Reading

Війна

Росіяни розширили зону контролю на схід від Граніва на Харківщині

Published

on

Російські війська розширили зону контролю на схід від населеного пункту Гранів Харківської області, однак відтоді ситуація на цій ділянці фронту суттєво не змінилася.

Як передає кореспондент Укрінформу, про це в телеефірі повідомив речник Угруповання об’єднаних сил Віктор Трегубов.

«На жаль, росіяни розширили свою зону контролю на схід від Граніва, а воно ж на північ від Козачої Лопані. З того часу ситуація там, в принципі, залишається такою, як вона була», – сказав він.

За словами речника, російські війська створили доволі протяжну, але неглибоку зону контролю вздовж державного кордону.

«Якщо вони там просто в лісопосадках, то це неприємно, але суто з військової точки зору – це не смертельно», – зазначив Трегубов.

Водночас він наголошує, що важливо не допустити подальшого просування росіян на південь, ближче до Харкова, щоб не створювати додаткових загроз для міста.

Читайте також: На Куп’янському напрямку є певні спроби росіян просунутися в бік Радьківки – Трегубов

Як повідомляв Укрінформ, минулої доби, 9 листопада, на Південно-Слобожанському напрямку українські підрозділи відбили шість ворожих атак у бік Охрімівки, Хрипунів, Малої Вовчої та в районах Стариці і Чугунівки.

Фото: скриншот із відео 



Джерело

Continue Reading

Війна

Пам’яті старшого сержанта Ольги Таран (позивний «Зима»)

Published

on


1 жовтня 2026 року Президент Володимир Зеленський присвоїв звання Герой України (посмертно) Ользі Таран, яка загинула в Маріуполі.

Старший сержант Ольга Таран – перша жінка-військовослужбовиця Військово-Морських Сил, удостоєна найвищої державної нагороди. Для 36-ї окремої бригади морської піхоти – це честь та біль одночасно. Ольга сім років служила медиком у танковому батальйоні. Загинула 12 квітня 2022 року, коли надавала допомогу пораненому.

Можна говорити багато офіційних слів. Але найкраще про Ольгу, або як її називали танкісти, Олександрівну, розкажуть її побратими та посестри.  

«Там, де була Оля, завжди лунав сміх. Без настрою я бачила її кілька разів, і то недовго. І на все в неї була відповідь: «Зате я красива». Оля дійсно була дуже красивою. Дуже добра, завжди усіх старалася підтримати. Якщо у хлопців справді щось боліло, Оля робила все можливе, щоб допомогти – давала направлення до лікаря, йшла з ними в медроту. Іноді хлопці «косили». Підходили до неї: «Олександрівно, тут болить, там болить, що робити?» Оля підходила і гладила по плечу зі словами: «У котика хай болить, у собачки хай болить, а в тебе не болить… Все, минулося? Я й досі переслуховую її голосові, перечитую повідомлення, дуже за нею скучаю», – говорить Оксана Вознюк. 

«В кінці 2020-го отримав поранення, була дуже висока травматична ампутація лівої ноги з великою крововтратою, тому що навіть турнікет не було як накласти. Оля все ж наклала турнікет, перетиснула артерію, мене швидко доправили на шпиталь. Увесь час вона була поряд, не давала мені заснути, заспокоювала, тримала за руку. Після того я пообіцяв, що доньку назву на її честь», – ділиться спогадами Сергій Скоробогатько. 

«Я завжди знав: раптом щось станеться зі мною чи з моїм екіпажем, Ольга точно найпершою прибіжить на допомогу. Летіла, не замислюючись про власну безпеку. Це Людина з великої літери, без перебільшення, героїня. Для мене честю було служити разом. Коли з побратимами були в полоні, ми до останнього сподівалися, що Оля вижила. На превеликий жаль, ні», – розповідає Олексій Коваль. 

Пам’ятаємо подвиг посестри. Назавжди в наших серцях. Честь!

Аліна Логвиненко

Фото: 36 окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.