Війна
Одна валіза та велика сила: історія військовослужбовиці за позивним Джейн
Мільйони історій, тисячі трагедій та сотні складнощів не заважають бажанню, силі чи сміливості. 233 день повномасштабної війни Україна стоїть завдяки кожному з її захисників, серед них і дівчина за позивним “Джейн”. До Дня захисника та захисниці України військовослужбовиця поділилась своєю історією для “Дайджесту Одеси”. Це розповідь про підтримку, про те як страх можна перетворити у силу, як вірити у майбутнє і це частина нашої історії.
Життя до війни: яким воно було?
Моє життя до війни було дуже класним, я багато подорожувала. Ми з хлопцем відкрили свою туристичну компанію і останній рік цим займались, планували надалі. Також поміж цього я викладаю онлайн англійську мову для дорослих та дітей і в мене були власні ідеї, які я хотіла втілювати.
Пам’ятаю, як 14 лютого ми приїхали до Карпат, тоді якраз говорили про можливий напад і в мене була така міні істерика, адже дуже важко розуміти цей факт. Але тоді нічого не сталось. Ніхто не вірив. До речі, коли ми 13 лютого виїжджали, то наш друг сказав: “ну якщо буде війна, то збираємо речі і йдемо у військкомат”. Він такий, що я вірила в його слова. Я не вірила у сам факт, що можлива війна. Ось так все ж сталось, ми жили всі вчотирьох у Гостомелі, зараз знаходимось на службі.
Якою війна з’явилась у вас? Про що тоді думали, які перші дії?
Війна застала мене у Житомирі, за день до вторгнення ми виїхали туди з Гостомелю, де був будинок в якому ми прожили п’ять місяців. Планували провести там один день у справах. До будинку ми так і не повернулись.
Це було дуже страшно, тому що все сказане до тепер стало реальністю. Ти не знаєш, що буде з тобою, твоїми батьками. Вони знаходились за 800 кілометрів від мене, тому я дуже хвилювалась. Перший день минув швидко, адже ніхто не розумів, що відбувалось. Відчуття були дивні. Як і всі не виходили з телефону.
Ми виїхали без документів, без грошей, без речей. Все залишилось у будинку. З нами жили друзі, які 24 лютого були там. Нас розбудив від них дзвінок десь о п’ятій ранку. Вони сказали, що почалось і літаки вже летіти на Гостомель, на аеропорт Антонов, а ми жили недалеко від нього. Я була проти повернення до Києва, адже не знали чи зможемо виїхати, чи знайдемо пальне. Була паніка.
Наш друг зібрав трохи речей, документи й вмістив в одну валізу, яку привіз нам. Ось у нас залишилась одна валіза. Але якась була віра у те, що ми туди повернемось.
У Гостомель ми не можемо повернутись. Це була перша лінія, всі будинки знищені і ремонту не підлягають. Наш друг пішов служити і відбивав Ірпінь, то бачив наш будинок через річку. Коли місто звільнили, лише військові могли там пересуватись, то він приїхав до будинку та забрав деякі цінні для мене речі з першого поверху. Другий та третій поверхи просто згоріли.
Він розповідав, що на дивані були бинти та кров, напевно, окупанти там переховувались та намагались перебинтувати пораненого. Що мене дуже вразило, то вони пили наш алкоголь, але із келихів. Дістали наші круті келихи і пили з них: кляті аристократи.
Рішення піти на службу: як це відбувалось?
Я не була військовозобов’язаною, це було моє рішення. Моя родина пов’язана з військовою сферою все життя, тому для мене це було адекватне рішення: піти на службу, а не поїхати з країни.
Ми пішли удвох із хлопцем. Мені хотілось щось довести собі, бути корисною, опанувати нові навички, навчитись військової справи, поводженню зі зброю і ще багато причин. Я не хотіла виїжджати за кордон, була не в тому стані, щоб це робити. Мені не хотілось викладати, спілкуватись в навчанні, вести блог. Як це продовжувати, яке навчання англійської, коли у нас людей вбивають? Не могла ні про що думати.
Ми знаходились в Житомирі, там теж вдарило вночі, але ми не чули. Кілька тижнів ми були у батьків Влада і залишались там, але він мені сказав, що хоче піти служити. Ми розуміли, що це буде важко, тому що строковиків, які не служили — не беруть. Я питала у своїх батьків, чи є у нас варіанти, якщо поїхати на мою батьківщину до Одеської області, то може там будуть місця. У нас є вища освіта, може буде посада чи якесь місце. Це війна і люди потрібні. Мені відмовили. Потім коли бомбили зі сторони Білорусії, ракета прилетіла у сусіднє смт у Житомирі. Тоді я сказала, що ми поїдемо на південь. Хоч там також було не ясно чи буде стабільно. Ми поїхали. Побули кілька днів у моїх батьків і потім знайомі сказали, що є місця в ТРО і ми можемо потрапити, якщо підійдемо. Ось я і потрапила у свій відділ, Влад — у свій.
Обговорювали, що готові йти на рік, розуміли, що менше точно не буде. Але ми прийняли це з розумінням, тому що ми патріоти і в складні часи для країни, готові тут бути. Попри втому, а втомились усі. Коли я думаю про те, що втомлена або мені морально складно, що все задовбало, то я згадую про хлопців, які зараз знаходяться у дуже поганих умовах, не мають що їсти, у бліндажах, окопах. Наші друзі знаходяться на Сході у дуже небезпечних умовах. Тому нам наразі набагато краще ніж іншим.
Як бути жінкою військовослужбовцем?
Як слабшу звичайно будуть сприймати. Якісь упередження щодо того, що військовослужбовці, які працюють особливо в діловодстві та управлінні, менш підготовлені — це не так. Ми виконуємо свої посадові зобов’язання. Ми як солдати і маємо додаткове навантаження. В будь-який час повинні взяти зброю і йти захищати Україну і неважливо жінка ти чи ні, на якій ти посаді та інше.
З моїм хлопцем Владом у нас гарні стосунки. Те як ми бачимось залежить від того де ми живемо, це щодня або через день. Я впевнена, що цю війну ми переживемо разом і все буде добре.
Ми разом взяли участь у програмі UNITED 24 за ініціативою Президента. До нашої частини надійшов наказ: визначити військовослужбовця, який може взяти участь, вільно володіє англійською мовою. Визначили 4 людини і серед них ми з Владом. Розповіли нашу історію, ще будуть виходити додаткові відео. Ми завжди в такому беремо участь.
UNITED24 — ініціатива Президента України Володимира Зеленського. Завдання фандрейзингової платформи — стати головним вікном для збору пожертв на підтримку України. Кошти надходять на рахунки Національного банку України та спрямовуються профільними міністерствами на найголовніші потреби за трьома напрямами: оборона та розмінування, медична допомога, відбудова України.
Після війни я піду у запас і сподіваюсь, що мені більше ніколи не доведеться сюди повернутись. Поки я потрібна, я буду виконувати свої посадові обов’язки. Але багато хто хоче, і я також, повернутись до буденного життя. Хочеться миру і щоб було добре. Хочеться, щоб молоді хлопці та дівчата не помирали, не жертвували своїм здоров’ям.
Війна
Памʼяті солдата-артилериста Тараса Цьоми (позивний «Цвях»)
Війна забрала в нього майбутнє – щасливі сімейні ранки та вечори, досягнення у роботі, неймовірні враження
Тарас прослужив на фронті лише кілька місяців. Та побратими встигли зрозуміти, що він із тих, на кого завжди можна покластися. Із перших днів служби він довів, чого вартий: сумлінний, відповідальний, той, хто не підведе. Мабуть, саме за цю надійність Тарас і отримав позивний “Цвях”. Адже це невелика, проте важлива деталь, що тримає міцно весь підрозділ: не гнеться під тиском, не випадає у найскладніший момент.
Тарас був уродженцем села Великі Бережці Кременецького району на Тернопільщині. Життєвий шлях юнака розпочався 29 жовтня 1999 року. Він виріс у багатодітній родині Степана та Олени разом із братом Іваном і сестрами Анастасією та Марією, закінчив місцеву школу, а у 2020 році – Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки.
Працював учителем фізики й астрономії Кременецької школи №5, був гравцем футбольної команди “ВелБер” (с. Великі Бережці), що бере участь у чемпіонаті з футболу Кременецького району.
Тарас був учителем не просто за професією — він любив те, що робив. Щодня приходив до класу, пояснював закони фізики, ділився знаннями, працював із дітьми. Надійний друг і товариш, чудова, порядна людина.

Але Тарас залишив школу, бо закохався і переїхав до Білої Церкви на Київщині. Саме тоді, коли мав розпочатися новий етап його особистої історії, прийшла повістка. Війна втрутилася в життя людини, яка просто хотіла бути поруч зі своєю другою половинкою. Вже під час служби, 7 травня 2026 року, Тарас одружився з коханою Дарʼєю.
Солдат Тарас Цьома служив у артилерійському дивізіоні 210-го окремого штурмового полку. Свій останній бій прийняв 22 жовтня, не доживши до 27-річчя тиждень…
Загинув, захищаючи територіальну цілісність та незалежність Батьківщини на одному з найгарячіших напрямків фронту. Серце воїна зупинилося під час виконання бойового завдання поблизу Олександрівки Краматорського району після прильоту ворожої авіабомби…


Із захисником попрощалися у Кременці.

Поховали Тараса Цьому у рідних Великих Бережцях. Символічно, що саме у день, коли захиснику мало би виповнитися 27 років — 29 жовтня 2026 року — в громаді оголосили день жалоби на знак глибокої пошани до його пам’яті.
Честь і вдячність Захисникові!
Євген Букет
Фото з сімейного архіву, Кременецька районна державна адміністрація
Підготовлено онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform спільно з Українським національним агентством Укрінформ та Українським інститутом національної памʼяті
Війна
На лівому березі Києва стабілізувалося водопостачання
На лівому березі Києва стабілізувався тиск у водопровідних мережах, водопостачання здійснюється у штатному режимі.
Як передає Укрінформ, про це комунальне підприємство «Київводоканал» повідомляє в Телеграмі.
«Наразі тиск у водопровідних мережах лівого берега столиці стабілізувався та відповідає нормативним показникам. Водопостачання лівобережної частини міста здійснюється у штатному режимі», – йдеться в повідомленні.
Фахівці «Київводоканалу» продовжують контролювати роботу водопровідної системи та працюють над відновленням стабільного водопостачання в інших районах столиці.
Як повідомляв Укрінформ, уранці 21 листлопада в Голосіївському, Святошинському, Солом’янському, Шевченківському Подільському районах та на лівобережній частині столиці спостерігаються зниження тиску у водопровідних мережах або тимчасова відсутність водопостачання.
Війна
Зеленський про атаку РФ на «Арселор Міттал»: Сподіваюсь, прем’єр Індії відреагує
Президент Володимир Зеленський заявив, що сподівається на те, що прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді відреагує на цілеспрямовану атаку на завод «Арселор Міттал», що призвела до його зупинки.
Про це глава держави повідомив під час зустрічі з держсекретарем з питань оборони Великої Британії Весом Стрітінгом, передає кореспондент Укрінформу.
«Протягом кількох місяців росіяни масовано атакували найбільший металургійний завод України, один із найбільших у світі, розташований у Кривому Розі. Тепер його роботу зупинено. Його зупинили саме внаслідок ракетних ударів, зокрема балістичних. До речі, власники цього підприємства – індійська компанія Arcelor Mittal. (…) Це один із найбільших заводів у світі. Його неможливо просто знищити однією ракетою. Саме тому росіяни використали їх сотні. (…) Сподіваюся, до речі, що прем’єр-міністр Моді відреагує на це. Адже це індійське підприємство, великий індійський проєкт в Україні», – розповів Зеленський.
Він також зауважив, що на цьому заводі працювали понад 20 тисяч людей.
Крім того, реагуючи на обстріли Кривого Рогу, Президент наголосив, що росіяни вражають саме цивільні об’єкти.
«Вони цілеспрямовано атакували об’єкти водопостачання та ресторани. Тобто цивільну інфраструктуру, місця, де живуть звичайні люди», – сказав Президент.
Як повідомлялося, зупинка ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» обійшлася материнській компанії у понад $1,1 млрд, через що компанія завершила третій квартал 2026 року з чистим збитком у $391 млн.
-
Відбудова7 днів agoРозсилка: Відбудова України-2026
-
Відбудова1 тиждень agoУ Варшаві партнери закликали збільшувати інвестиції у відбудову України
-
Одеса1 тиждень agoВ Одесі призначили нового керівника управління узбережжя: хто він
-
Суспільство6 днів agoНовини на ранок
-
Одеса6 днів agoВ Одесі після атаки росіян горять автомобілі та склади
-
Відбудова1 тиждень agoУкраїна представила проєкти відбудови на міжнародній виставці в Польщі
-
Суспільство5 днів agoУ Києві ЗСУ провели Сержантський форум
-
Події1 тиждень agoЛавреатом премії імені Конрада став Мирослав Лаюк