Війна
Одна валіза та велика сила: історія військовослужбовиці за позивним Джейн
Мільйони історій, тисячі трагедій та сотні складнощів не заважають бажанню, силі чи сміливості. 233 день повномасштабної війни Україна стоїть завдяки кожному з її захисників, серед них і дівчина за позивним “Джейн”. До Дня захисника та захисниці України військовослужбовиця поділилась своєю історією для “Дайджесту Одеси”. Це розповідь про підтримку, про те як страх можна перетворити у силу, як вірити у майбутнє і це частина нашої історії.
Життя до війни: яким воно було?
Моє життя до війни було дуже класним, я багато подорожувала. Ми з хлопцем відкрили свою туристичну компанію і останній рік цим займались, планували надалі. Також поміж цього я викладаю онлайн англійську мову для дорослих та дітей і в мене були власні ідеї, які я хотіла втілювати.
Пам’ятаю, як 14 лютого ми приїхали до Карпат, тоді якраз говорили про можливий напад і в мене була така міні істерика, адже дуже важко розуміти цей факт. Але тоді нічого не сталось. Ніхто не вірив. До речі, коли ми 13 лютого виїжджали, то наш друг сказав: “ну якщо буде війна, то збираємо речі і йдемо у військкомат”. Він такий, що я вірила в його слова. Я не вірила у сам факт, що можлива війна. Ось так все ж сталось, ми жили всі вчотирьох у Гостомелі, зараз знаходимось на службі.
Якою війна з’явилась у вас? Про що тоді думали, які перші дії?
Війна застала мене у Житомирі, за день до вторгнення ми виїхали туди з Гостомелю, де був будинок в якому ми прожили п’ять місяців. Планували провести там один день у справах. До будинку ми так і не повернулись.
Це було дуже страшно, тому що все сказане до тепер стало реальністю. Ти не знаєш, що буде з тобою, твоїми батьками. Вони знаходились за 800 кілометрів від мене, тому я дуже хвилювалась. Перший день минув швидко, адже ніхто не розумів, що відбувалось. Відчуття були дивні. Як і всі не виходили з телефону.
Ми виїхали без документів, без грошей, без речей. Все залишилось у будинку. З нами жили друзі, які 24 лютого були там. Нас розбудив від них дзвінок десь о п’ятій ранку. Вони сказали, що почалось і літаки вже летіти на Гостомель, на аеропорт Антонов, а ми жили недалеко від нього. Я була проти повернення до Києва, адже не знали чи зможемо виїхати, чи знайдемо пальне. Була паніка.
Наш друг зібрав трохи речей, документи й вмістив в одну валізу, яку привіз нам. Ось у нас залишилась одна валіза. Але якась була віра у те, що ми туди повернемось.
У Гостомель ми не можемо повернутись. Це була перша лінія, всі будинки знищені і ремонту не підлягають. Наш друг пішов служити і відбивав Ірпінь, то бачив наш будинок через річку. Коли місто звільнили, лише військові могли там пересуватись, то він приїхав до будинку та забрав деякі цінні для мене речі з першого поверху. Другий та третій поверхи просто згоріли.
Він розповідав, що на дивані були бинти та кров, напевно, окупанти там переховувались та намагались перебинтувати пораненого. Що мене дуже вразило, то вони пили наш алкоголь, але із келихів. Дістали наші круті келихи і пили з них: кляті аристократи.
Рішення піти на службу: як це відбувалось?
Я не була військовозобов’язаною, це було моє рішення. Моя родина пов’язана з військовою сферою все життя, тому для мене це було адекватне рішення: піти на службу, а не поїхати з країни.
Ми пішли удвох із хлопцем. Мені хотілось щось довести собі, бути корисною, опанувати нові навички, навчитись військової справи, поводженню зі зброю і ще багато причин. Я не хотіла виїжджати за кордон, була не в тому стані, щоб це робити. Мені не хотілось викладати, спілкуватись в навчанні, вести блог. Як це продовжувати, яке навчання англійської, коли у нас людей вбивають? Не могла ні про що думати.
Ми знаходились в Житомирі, там теж вдарило вночі, але ми не чули. Кілька тижнів ми були у батьків Влада і залишались там, але він мені сказав, що хоче піти служити. Ми розуміли, що це буде важко, тому що строковиків, які не служили — не беруть. Я питала у своїх батьків, чи є у нас варіанти, якщо поїхати на мою батьківщину до Одеської області, то може там будуть місця. У нас є вища освіта, може буде посада чи якесь місце. Це війна і люди потрібні. Мені відмовили. Потім коли бомбили зі сторони Білорусії, ракета прилетіла у сусіднє смт у Житомирі. Тоді я сказала, що ми поїдемо на південь. Хоч там також було не ясно чи буде стабільно. Ми поїхали. Побули кілька днів у моїх батьків і потім знайомі сказали, що є місця в ТРО і ми можемо потрапити, якщо підійдемо. Ось я і потрапила у свій відділ, Влад — у свій.
Обговорювали, що готові йти на рік, розуміли, що менше точно не буде. Але ми прийняли це з розумінням, тому що ми патріоти і в складні часи для країни, готові тут бути. Попри втому, а втомились усі. Коли я думаю про те, що втомлена або мені морально складно, що все задовбало, то я згадую про хлопців, які зараз знаходяться у дуже поганих умовах, не мають що їсти, у бліндажах, окопах. Наші друзі знаходяться на Сході у дуже небезпечних умовах. Тому нам наразі набагато краще ніж іншим.
Як бути жінкою військовослужбовцем?
Як слабшу звичайно будуть сприймати. Якісь упередження щодо того, що військовослужбовці, які працюють особливо в діловодстві та управлінні, менш підготовлені — це не так. Ми виконуємо свої посадові зобов’язання. Ми як солдати і маємо додаткове навантаження. В будь-який час повинні взяти зброю і йти захищати Україну і неважливо жінка ти чи ні, на якій ти посаді та інше.
З моїм хлопцем Владом у нас гарні стосунки. Те як ми бачимось залежить від того де ми живемо, це щодня або через день. Я впевнена, що цю війну ми переживемо разом і все буде добре.
Ми разом взяли участь у програмі UNITED 24 за ініціативою Президента. До нашої частини надійшов наказ: визначити військовослужбовця, який може взяти участь, вільно володіє англійською мовою. Визначили 4 людини і серед них ми з Владом. Розповіли нашу історію, ще будуть виходити додаткові відео. Ми завжди в такому беремо участь.
UNITED24 — ініціатива Президента України Володимира Зеленського. Завдання фандрейзингової платформи — стати головним вікном для збору пожертв на підтримку України. Кошти надходять на рахунки Національного банку України та спрямовуються профільними міністерствами на найголовніші потреби за трьома напрямами: оборона та розмінування, медична допомога, відбудова України.
Після війни я піду у запас і сподіваюсь, що мені більше ніколи не доведеться сюди повернутись. Поки я потрібна, я буду виконувати свої посадові обов’язки. Але багато хто хоче, і я також, повернутись до буденного життя. Хочеться миру і щоб було добре. Хочеться, щоб молоді хлопці та дівчата не помирали, не жертвували своїм здоров’ям.
Зранку 28 лютого армія США та ЦАХАЛ розпочали військову операцію проти Ірану з метою знищити військово-політичне керівництво країни та ядерну програму. У відповідь Тегеран запустив балістичні ракети по Катару, ОАЕ, Бахрейну та низці інших країн Близького Сходу.
Фокус веде онлайн-репортаж щодо подій на Близькому Сході на тлі військової операції Вашингтона та Єрусалима.
13:55. Іран заявляє про удар по школі під час атак США та Ізраїлю. ЗМІ повідомляють, що в провінції Хормозган під час авіаударів США та Ізраїлю було уражено початкову школу для дівчат. За попередніми даними, загинули щонайменше 36 учениць. Рятувальники продовжують розбирати завали – під ними можуть залишатися діти та вчителі.
13:40. Іранська влада погрожує ударами у відповідь не тільки по Ізраїлю, але й по базах США, розташованих на Близькому Сході. Про це повідомляє Al Jazeera з посиланням на високопоставленого чиновника.
Посадовець Ірану назвав американські та ізраїльські військові бази на території інших країн, зокрема у Катарі, ОАЕ та Бахрейні, “законими військовими цілями”. З його слів, США та Ізраїль “розпочали війну, яка матиме довгострокові наслідки”.
Станом на 13:40 відомо, що влада Сирії закриває повітряний простір над своєю країною на 12 годин. У повідомленні Головного управління цивільної авіації Сирії вказано, що такі заходи запроваджені до подальших розпоряджень.
Після атаки на Саудівську Аравію та ОАЕ уряди обох країн повідомили, що долучаються до військової операції США та Ізраїлю. У своїй заяві Ер-Ріяд вказує, що висловлює засудження дій Тегерану та висловив свою солідарність ОАЕ, Катару, ОАЕ, Йорданії та іншим країнам, які постраждали від атак Ірану.
“Королівство Саудівська Аравія рішуче засуджує й у найсильніших формулюваннях відкидає підступну іранську агресію та кричуще порушення суверенітету Об’єднаних Арабських Еміратів, Королівства Бахрейн, Держави Катар, Держави Кувейт і Хашимітського Королівства Йорданія, підтверджуючи свою повну солідарність і підтримку братніх держав та заявляючи про готовність надати всі свої можливості для сприяння їм у вжитті будь-яких заходів, а також застерігаючи про тяжкі наслідки подальшого порушення суверенітету держав і принципів міжнародного права”, — йдеться в заяві МЗС королівства.
12:10. У РФ відреагували на атаку по Ірану. Заступник голови Ради безпеки РФ Дмитро Медведєв почав розповідати про історію США та Ірану, проводячи недоречні історичні паралелі.
11:25. В Катарі, ОАЕ, Бахрейні та Саудівській Аравії пролунали вибухи після пуску Іраном ракет. За інформацією ЗМІ, пуски балістичних ракет та ударних БПЛА були здійснені по територіям країн, де дислокуються американські військові
10:40. Іран атакує Ізраїль балістикою та готується “дати рішучу відповідь”. Як повідомляє державне телебачення в Тегерані, режим аятол готується помститися Ізраїлю. Пресслужба ЦАХАЛ зазначила, що в кількох регіонах Ізраїлю оголошено повітряну тривогу через фіксацію пусків швидкісних цілей. Місцевим надіслали повідомлення про загрозу балістичних ударів з проханням перейти в бомбосховища.
09:50. Президент Дональд Трамп підтвердив, що США почали масштабну атаку на Іран. Очільник Білого Дому назвав керівництво Ісламської Республіки “групою жахливих людей, дії котрих становлять небезпеку для Сполучених Штатів”.
09:20. Ізраїль атакував об’єкти в Ірані. За повідомленням ЗМІ, серії вибухів пролунали в Тегерані та Ісфахані. Згодом міністр оборони Ізраїлю Ізраель Кац згодом підтвердив, що його країна завдала превентивного удару по Ірану, щоб “усунути загрози для держави Ізраїль”.
Раніше Фокус розповідав про реакцію України на операцію “Левовий рик”. Очільник МЗС Андрій Сибіга повідомив, що Київ підтримує народ Ірану, але не політичний режим цієї країни.
Згодом стало відомо, що ЦАХАЛ намагався ліквідувати Алі Хаменеї та президента Пезешкіана. Журналіст Барак Равід вказує, що США зосереджені на знищенні ракетної програми та пускових установок Ірану, а Ізраїль — на фізичній ліквідації найвищого керівництва Ісламської Республіки.
Молодий слідчий став третім чоловіком у родині, який боронив Україну
Василь народився 14 січня 1997 року у місті Бережани на Тернопільщині. Навчався у Бережанській школі №3, яка сьогодні названа ім’ям Героя України Віталія Скакуна.
– Василь був активною, допитливою дитиною. Змалку захоплювався спортом. Любив грати у футбол, волейбол із друзями. А вже у старших класах зацікавився пауерліфтингом. Їздив на змагання, здобував нагороди. Син із дитинства був дуже наполегливий і вмів досягати поставленої мети, ніколи не відступав, – розповідає батько, нині майор запасу Олег Ярославович, який 20 років служив у поліції.
Після закінчення школи Василь вирішив продовжити справу тата і вступив до Національної академії внутрішніх справ. Він навчався на юридичному факультеті у філії закладу в Івано-Франківську. У 2018 році розпочав працювати слідчим в Підгаєцькому відділенні поліції, з 2021 року перейшов на посаду дізнавача відділу поліції у Бережанах.
– Син добре справлявся з роботою, адже мав відповідну освіту, знання і сумлінно ставився до своїх обов’язків. Його цінувало керівництво, неодноразово нагороджували грамотами, – додає Олег Ярославович.
Василь виріс у багатодітній родині. Сестри Ольга і Тетяна та брат Остап завжди були для нього надійною підтримкою.
– У нас надзвичайно дружна родина. Ми з братами і сестрою завжди підтримували одне одного, захищали, заступалися, якщо було потрібно. Любили збиратися вдома всі разом, особливо, коли подорослішали і роз’їхалися з батьківського дому, – розповідає сестра Ольга.
Коли почалася повномасштабна війна, батько Василя та чоловік Ольги стали на захист України. У 2024 році Олег Ярославович демобілізувався через стан здоров’я. Влітку цього ж року Василь повідомив рідним, що вирішив йти служити у стрілецький батальйон, який формували з поліцейських.
– Я з повагою поставився до синового рішення, коли він розповів про свій намір. Василь ще з перших днів повномасштабного вторгнення потроху купував собі військове спорядження. Я був переконаний, що війна довго не триватиме. А він казав мені: “Тату, ми ще всі підемо воювати. Звісно, краще хай не згодиться. Але якщо стане потрібно, то в мене воно буде”, – пригадує батько.
Під час бойового злагодження стрілецького батальйону поліції Тернопільщини Василя і двох його побратимів відрядили до 414-ї окремої бригади безпілотних систем, відомої як “Птахи Мадяра”.
– Син добре розбирався у техніці, комп’ютерах, тому він почав вчитися на оператора дронів. Йому ця справа подобалася, він проходив різні курси і вдосконалював навички. У березні Василь із двома побратимами повернувся ненадовго у стрілецький батальйон. Але через пару тижнів їх знову забрали до себе “Птахи Мадяра”, – згадує Олег Ярославович.
У підрозділі Василь займався аеророзвідкою, підтримкою бойових груп ударних FPV-дронів, коригував вогонь артилерії, забезпечуючи знищення техніки та особового складу противника. І хлопець, і його рідні з нетерпінням чекали травня, коли була запланована його перша відпустка. Але боєць так і не зміг обійняти найдорожчих людей. 23 квітня у районі села Зелений Кут Волноваського району на Донеччині, повертаючись із бойового завдання, разом із побратимами він потрапив під ворожий удар FPV-дронами.
– Я намагався зателефонувати синові ввечері того дня, але він не брав слухавку. Я подумав, можливо, втомлений і не може розмовляти. Був переконаний, що він згодом перетелефонує, – згадує батько.
Уже наступного дня родині повідомили трагічну звістку: Василь загинув, опинившись у епіцентрі ураження дрона. Побратими не встигли врятувати його із палаючого авто через повторний удар безпілотника.
Колеги з обласного управління поліції попрощалися з полеглим захисником на Майдані Волі у Тернополі. Воїна поховали на кладовищі села Рай поблизу Бережан.
Василя посмертно нагородили орденом “За мужність” III ступеня, а також присвоїли йому звання “Почесний громадянин міста Бережани”. Рідні військовослужбовця створили петицію з проханням присвоїти йому звання Героя України.
– Мій брат прийняв свідоме рішення – стати на захист України. Самовіддано і відповідально виконував бойові завдання. Він віддав найдорожче – своє молоде життя, аби московська орда не топтала нашу землю, – говорить сестра Ольга.
У Василя залишилися батьки, сестри Ольга і Тетяна, брат Остап.
Світла пам’ять і честь Герою!
Юлія Томчишин
Фото з сімейного архіву та Нацполіції
Підготовлено Українським інститутом національної пам’яті спільно з Українським національним агентством Укрінформ та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
-
Війна6 днів agoАтака ЗС РФ 22 лютого — кількість постраждалих у Києві та області зросла до 17
-
Суспільство5 днів agoПомер одеський письменник Сергій Стеблиненко Анонси
-
Відбудова6 днів agoГотові провести одну з наступних Конференцій із відновлення України у Відні
-
Події1 тиждень agoУ Львові відкрили виставку художніх робіт Тараса Шевченка
-
Одеса1 тиждень agoЗеленський розповів про обстріл Одеси — місто без води, світла та тепла
-
Усі новини1 тиждень agoжінка знайшла в пустелі таємничий телефон, який всіх вразив (фото)
-
Суспільство6 днів ago
Траса Одеса–Рені: небезпечні умови для подорожі
-
Війна1 тиждень agoЖурналісти встановили імена понад 186 тисяч загиблих в Україні російських військових