Про це заявив журналістам міністр закордонних справ України Андрій Сибіга, відповідаючи на запитання кореспондента Укрінформу.

«Зрозуміло, що під час війни ніколи не буде достатньо, не буде достатньо ППО, її треба багато. Аби закрити, передусім, енергоінфраструктуру перед наступною зимою, захистити теперішні об’єкти, щодо яких ми знаємо наміри росіян – насправді, постачання води та інші цілі. Тому ми в контакті, і тут ключову роль відіграє програма PURL, з якою ми сподіваємося розширити наші ППО-спроможності збивати балістику, передусім, закупівля ракет та систем “Патріот”», – пояснив Сибіга.

Він також певен, що Україна перебуває на стадії «вирішального переходу в нову реальність» щодо власних антибалістичних спроможностях.

«Для такого обсягу викликів і масштабу викликів один з вагомих чинників вирішення проблеми зі своїм ППО – це своє виробництво. Звичайно, що спільно з партнерами. Україна має унікальний досвід, унікальні здобутки, напрацювання, я вже наводив статистику, до 90% ми можемо зараз збивати чи глушити нашими системами – справді унікальними», – наголосив глава МЗС.

Водночас міністр затеріг, що ворог розвивається і його не можна недооцінювати, тож системи ППО потрібно адаптовувати щопівроку, щотримісяця, а деякі – щомісяця.

У цьому контексті Сибіга зауважив, що під час допомоги країнам на Близькому Сході українські експерти також здобувають новий досвід протидії, який раніше не застосовувався в Україні.

Як повідомляв Укрінформ, міністр оборони Михайло Федоров сказав під час засідання Контактної групи з питань оборони України, що Україна зміцнила протиповітряну оборону, зокрема рівень перехоплення крилатих ракет досяг майже 80%, а перехоплення дронів зросло до 90%.

Фото Укрінформу можна купити тут

Сили оборони України завдали ураження по пункту управління рухом військових кораблів Чорноморського флоту РФ “Стрілецький” у тимчасово окупованому Севастополі.

68 окрема артилерійська бригада – військове з’єднання нового типу, в основі якого сучасні технології та турбота про людину

Молодшому сержанту Костянтину, на позивний «Метис» – 33 роки, 11 з них він провів на війні. Він нищив ворога вогнем реактивної та ствольної артилерії, влучав по окупантах на межі можливої дальності артсистеми, рятував життя побратимів та витягав свою гармату з-під носа у російських штурмових груп. На очах «Метиса» українська «арта» пережила цілу епоху і змінилася майже до невпізнання. Як командир відділення СОБ (старшого офіцера батареї) у складі 68 окремої артилерійської бригади, Костянтин ділиться досвідом з новим поколінням гармашів. І охоче розповідає про свій бойовий шлях.

ПОЧАТОК СЛУЖБИ: АТО, «УРАГАНИ» І ВОРОГ ЗА РІЧКОЮ

Костянтин народився в невеликому містечку на Харківщині. До початку війни працював охоронником. У 2014-му, коли росіяни окупували Крим і захопили частину Донеччини та Луганщини, юнак задумався про військову службу.

«З 2014 року я спостерігав за подіями. І мені тоді здавалося, що ця війна ненадовго. В 2015-му зрозумів, що швидко все це не закінчиться. Тоді й пішов добровольцем», – розповідає «Метис».

У військкоматі юнак сказав: «Відправляйте мене куди завгодно, туди, де я буду більш потрібен! Я відчуваю, що моє місце – у війську».

Так доброволець потрапив до лав реактивного артилерійського полку (зараз – 27 окрема артилерійська бригада імені кошового отамана Петра Калнишевського, – ред.). Перша бойова посада «Метиса» – бусоліст.

Разом зі своєю вірною бусоллю (оптичний прилад для наведення артилерії на ціль, – ред.) боєць потрапляв у різні ситуації. На початку війни, коли ще не було ударних дронів, а повітряна розвідка лише зароджувалася, бусолісту доводилося працювати досить близько до ворога. Іноді – фактично у прямій видимості.

«Одного разу ми, група артилерійської розвідки, висунулися вперед, на позиції української піхоти. Наші далекобійні «Урагани» розташувалися глибше в тилу, очікуючи на цілевказання. Координати цілі ми повинні були передати нашій батареї через «тапік» – військовий телефон ТА-57 радянського зразка, – пригадує «Метис». – Ми з бусоллю стоїмо на березі річки, піхота однієї з механізованих бригад прикриває нас. А на іншому березі – вже росіяни».

«Метис» та його побратими працювали обережно, не викриваючи себе. Тому в них обходилося без втрат. Чого не можна було сказати про окупантів.

«Іноді, щоб вразити ціль, наприклад, скупчення російських військових та їхньої техніки, було достатньо випустити 2-3 ракети «Урагана», – розповідає артилерист. – Тому нас панічно боялися, а ворожа розвідка намагалася виявити наші пересування. І щойно по російських підрозділах йшла чутка, що українські «Урагани» висуваються на вогневі – багато окупантів хапали свої лахи та на всій швидкості мчали подалі в тил. Ніхто не хотів загинути під вогнем реактивних снарядів».

ВОГОНЬ НА МЕЖІ МОЖЛИВОГО

«Метис» має унікальний артилерійський досвід. За 11 років він устиг попрацювати з різними типами озброєння. Кожне з них має свою специфіку. Про кожне – є яскраві бойові спогади.

На початку повномасштабного вторгнення Костянтин та його побратими стримували російський наступ під Ізюмом за допомогою 122-міліметрових гаубиць Д-30 минулого століття. 27 лютого висунулися на вогневу позицію та отримали чергову ціль. На відміну від «Метиса», який пройшов артдуелі часів АТО/ООС, для багатьох артилеристів той день став бойовим хрещенням.

«Молоді хлопці, які раніше лише стріляли на полігонах та ходили в наряди – не зовсім уявляли, куди вони їдуть і що на нас чекає. Ті з нас, хто мав досвід, розуміли ситуацію краще і спокійніше почувалися. Ми розгорнулися на вогневій позиції, отримали координати й навелися. І чекали…»

Очікування здавалося вічністю. А потім – команда відкрити щільний вогонь по координатах.

«Ми стріляємо. Командир батальйону, який на постійному зв’язку з розвідниками, кричить нам: “Давай ще! І ще!”. Я бачу, що в нього обличчя якесь задоволене. Щось знає, але ж не каже нам нічого! – розповідає «Метис». – Ми вели вогонь майже годину. І в кінці комбат каже: “Хлопці, ви молодці! Готовий кожного з вас розцілувати!”. Виявилося, ми вщент спалили гігантську російську колону, близько 100 одиниць техніки».

Так українські артилеристи з гаубицями минулого століття зупинили один з найбільших проривів росіян на Харківщині. Окремі ворожі бронемашини, які дивом уціліли, розвернулися і чкурнули в тил. Тоді, згадує «Метис», він побачив в очах побратимів справжній азарт. І коли надходили наступні бойові завдання, вчорашні новобранці вже діяли з упевненістю в своїх силах. Іноді – на межі можливого.

«У 2023 році в нашій смузі на Донеччині українські позиції кошмарив російський самохідний міномет «Тюльпан» калібру 240 мм, який засів у районі села Білогорівка. Ми тоді вже отримували стріми з дронів. Бачимо картинку, як по ньому працює наша крупнокаліберна арта, і влучити не може», – розповідає «Метис».

І батарея Д-30 вирішила ризикнути. Гармаші мали активно-реактивні снаряди (АРСи) з максимальною дальністю 19,5 кілометра. Десь на цій відстані й був, за координатами, ворожий «Тюльпан».

«Я тоді виконував обов’язки старшого офіцера батареї (СОБа) – пригадує Костянтин. – Кажу комбату: маємо АРСи, може стрельнемо? Він погодився. Перший залп ліг поруч. Другий – ближче. Робимо третій. І чуємо в штабі звуки нашого стріму, крики, лайку, сміх – все разом. Цей гармидер перекриває голос комбата: “Ви просто в “Тюльпан” влучили, все вибухає й горить, його мать!” Нам вдалося дістати ворога меншим калібром, ніж суміжники. Ніхто не вірив, що нам вдасться».

«ЩО НАЙСКЛАДНІШЕ ПСИХОЛОГІЧНО? ПОВЕРТАТИСЯ НАЗАД У СІРУ ЗОНУ!»

Що є психологічно найтяжчим для воїна? Це момент, коли ти вже вибрався у тил, але потрібно знову повертатися назад у сіру зону, зізнається «Метис». Одного разу, коли ворог активно наступав, їхні артилерійські позиції опинилися фактично на нулі.

«Розвідники нам допомогли з варіантами маршруту. Я потім довго сидів із мапою, прокладав кожен метр дороги. Було страшно, але взяв себе в руки. Й обережно, заростями і звірячими стежками, пішки вивів особовий склад у тил».

Дрони росіян постійно висіли над ними, і група «Метиса» замаскувалася й нічим не виявляла себе. Рушили лише тоді, коли розвідка повідомила про вікно в небі: один російський БпЛА-розвідник полетів на перезарядку, а інший – не встиг піднятися. Ішли близько п’яти кілометрів до найближчого селища.

І там на «Метиса» чекало найскладніше:

«Я знав, що маю повернутися і витягнути нашу гармату. Ми знайшли вільну бронемашину і вирушили: я та ще двоє добровольців. Здавалося, що їдемо в один кінець…»

В сутінках ворог не встиг зорієнтуватися, коли український «Хамві» весь у гіллі та болоті, залетів у руїни села. Мить, щоб узяти на буксир гармату – і назад. Бійці тоді не переймалися нічим, крім швидкості, розповідає Костянтин:

«Гармату зачепили і висмикнули її просто з сарая, де вона була ретельно захована. Дах і стіни будівлі просто розлетілися, ми залишили після себе хмару куряви і зникли. Летимо на максимальній швидкості. Я на пару секунд заплющив очі. Відкриваю їх і бачу – вже влітаємо в містечко, де розташовувався наш батальйон. Командування не вірило, що ми повернулися і з технікою, і без жодної втрати…»

Костянтин завжди підтримував своїх підлеглих, допомагав подолати наслідки стресу після таких ситуацій. Саме це, вважає він, допомагає зберігати єдність та живучість колективу.

«Боєць поспілкується зі мною, виговориться. Ми домовимося, як можемо вирішити його проблеми. Йде після розмови – і я бачу, що він усміхається, наче вже зовсім інша людина», – розповідає «Метис». Хоч як би змінювалися технології війни, вважає він, вміння спілкуватися та взаємна повага залишаються надважливими.

АРТИЛЕРІЯ – НА ВІСТРІ ЗМІН

Коли «Метис» ділиться своїм досвідом із новим поколінням артилеристів, то часто порівнює, як арта працювала на початку війни, понад десятиліття тому, і як вона воює зараз.

Технології та нові умови на лінії зіткнення змінили українську арту майже до невпізнання.

Є кілька вимірів цих змін:

В часи ООС, та й на початку повномасштабного вторгнення – доводилося тримати ворога у прямій видимості, щоб передавати точні координати розрахункам гармат.

«Ми з бусоллю стояли на висотці й фіксували те, що було нам видно: рух автотранспорту та важкої техніки ворога, накопичення та пересування піхоти. Далі – передавали на командира. А він – на батарею», – пригадує «Метис».

Зараз, завдяки дронам і спеціальному програмному забезпеченню, виявити ціль та передати її координати стало в рази легше.

Сучасні гармаші, як і на початку війни, вміють вираховувати наведення на ціль (поворот і кут підняття ствола) по таблицях. Але це вже не потрібно, завдяки планшету з такими програмами, як «Кропива», в які вшиті й мапа місцевості з висотами, і балістичний калькулятор, і навіть поправки на погодні умови.

• Надійний зв’язок. Замість архаїчного дротового телефона-«тапіка» використовується супутниковий зв’язок (переважно Starlink), радіостанції та інші, дублюючі системи зв’язку. Як наслідок, зараз гармаші бачать стріми – картинку з дрона: як їхні снаряди лягають у ціль та змішують російські підрозділи з українським чорноземом.

«Зараз достатньо підняти дрон – і ти все бачиш. Технології зробили артилерію ефективнішою та спростили життя. Нашим хлопцям тепер треба просто підійти до гармати, навестися і зробити постріл», підсумовує «Метис».

• Озброєння. Україна нарощує виробництво ствольної артилерії та зараз покриває майже 100% своїх потреб у ній. Так, 68 ОАБр комплектується українськими артилерійськими системами «Богдана».

• Підготовка. Українські гармаші зараз навчаються довше та ефективніше, ніж це було в 2022-му, коли на підготовку банально бракувало часу. Відпрацьовують усі нюанси на полігонах та в аудиторіях, щоб використовувати в бою навички, доведені до автоматизму.

Російська артилерія, як і раніше, намагається тиснути кількістю. Українська, попри менший обсяг снарядів – має перевагу над ворогом, бо вкладається в якість.

МОТИВАЦІЯ: ПОБРАТИМИ, РОДИНА, КРАЇНА

«Метис» провів на російсько-українській війні 11 років свого життя, більшість цього часу – в артилерійських підрозділах. І зараз абсолютно чітко усвідомлює, що в українській артилерії він – на своєму місці.

«Я вклав у нашу артилерію десять років! І мене мотивує те, що я себе тут знайшов і почуваюся як удома. В цивільному житті мені було би, мабуть, гірше», – зізнається Костянтин.

Але в його воїнській мотивації є ще одна складова, дуже особиста:

«Я служитиму, доки війна не закінчиться. Після цього, можливо, і передумаю, захочу змінити професію. Але зараз… Розумієте, в мене є дружина і маленькі донечка й синочок. І я хочу, щоб наші діти росли в тиші та спокої. Тому я тут».

Що далі? Військовий планує зробити наступний крок в армійській кар’єрі: пройти навчання на офіцера, отримати нове звання і мати змогу керувати батареєю, дивізіоном чи іншим підрозділом бригади. Бойового досвіду для цього – більш ніж достатньо. Про інші свої мрії та плани на майбутнє він говорить лаконічно, адже все залежить від ситуації на фронті.

«В усієї України головна мрія – одна. І в мене вона така сама, як і у вас. Щоб ця війна закінчилася! Але бачимо, що зараз про фінал не йдеться. Тож маємо працювати далі, готувати новобранців, збільшувати фінансування армії. Але найголовніше, що потрібно нам, тим, хто у війську – це справедливість. Командири й підлеглі, військові та цивільні – всі ми маємо ставитися одне до одного по-людськи».

«КЛИЧЕМО ДО НАС МОЛОДЬ І ТИХ, ХТО МОЖЕ Й ХОЧЕ СЛУЖИТИ В АРТИЛЕРІЇ»

Останнім часом «Метис» багато днів проводить з побратимами на полігонах: його підрозділ укомплектовується та активно навчається. І бригаді потрібні ще новобранці.

«Кого ми хотіли би бачити в наших лавах? Найперше – молодь, а також тих, хто хоче й кому здоров’я дозволяє служити в артилерії. Адже снаряд 155-го калібру важить не кілька кілограмів (вага повного пострілу, снаряду та заряду, перевищує 50 кг, – ред.). Можна бути ким захочеш: номером обслуги, навідником, водієм САУ, бусолістом, та навіть командиром гармати. Нас не просто так називають «боги війни»: служба в артилерії має свої переваги».

Таких переваг «Метис» та його побратими з 68 ОАБр називають декілька:

• Задоволення від ефективної бойової роботи: українська артилерія калібру 155 мм нищить ворога швидко, масштабно, на велику відстань.

• Мінімальні втрати особового складу. Артилеристи працюють по супротивнику з укриттів та (або) з досить великої дистанції, екіпажі українських САУ вражають цілі швидше й точніше за ворога, а командири батарей та дивізіонів бережуть бійців.

• Технологічність: артилерійська установка – це високоточне обладнання, яке працює у поєднанні з безпілотниками, зв’язком та програмним забезпеченням. Артилерист – це цікавий і сучасний військовий фах, який і далі динамічно розвивається.

• Професіоналізм: українське військо дедалі більше вкладається в навчання особового складу. Причому артилеристів готують довше, ніж багатьох інших військових фахівців.

• Розуміння командирами 68 ОАБр потреб бійців, підтримка воїнів, сприяння у вирішенні життєвих ситуацій.

«Я не буду говорити за все керівництво, скажу про тих, кого знаю особисто. Так, командир нашого дивізіону, Данило Антонович – достойна людина і воїн. Кращих командирів такої ланки я ще не зустрічав. Дивлюся на нього – і хочу бути таким, як він!», – зізнається «Метис».

І, трохи поміркувавши, говорить про головне:

«Артилерія – це гарний варіант послужити своїй країні, наблизити перемогу і побачити її на власні очі. Я вважаю, що це хороший план для кожного, хто з нетерпінням чекає кінця війни».

68 окрема артилерійська бригада є військовим з’єднанням нового типу, в основі якого – сучасні технології та турбота про людину.

У бригаді є варіанти проходження служби за різним фахом, від кухаря до оператора БпЛА та командира артилерійського підрозділу. Всі подробиці можна дізнатися за телефоном 0933867586 або через соцмережі 68 ОАБр. Для того, щоб піти до війська добровольцем, не обов’язково контактувати з ТЦК та СП. Рекрутери бригади допоможуть новобранцю на всіх етапах: від оформлення першого документу та військової підготовки – і до початку служби на обраній посаді.

Євген Солонина, 1-й центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства