Коли б’ють гармати, музи не мовчать. У цьому виснажливому протистоянні, поступово, українські театри почали бачитись із глядачами. Бо кожному потрібно робити те, що вмієш найкраще. Про тижні з пустими залами, прем’єри, нові бачення та адаптацію до воєнного стану розповіла директорка Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька — Юлія Пивоварова.

Закритий театр та внутрішній показ вистави «Саша, винеси сміття»

Спочатку всі театри були закриті. Хлопці десь за тиждень зробили укриття і багато акторів знаходились тут. Разом було якось легше це проходити. Десь у середині березня наш актор Олександр Самусенко сказав мені: “Я збожеволію. Як жити далі? Я хочу працювати”. На той момент ми всі були на вимушеному простою, коли ніхто не працює. Я зателефонувала нашому режисерові, Максиму Голенко, з пропозицією щось робити. Саме він обрав «Саша, винеси сміття».

“Дві самотні жінки — Катя й Оксана — тягнуть побутовий віз самостійно і згадують Сашу. Він військовий, який під час свого життя воював хіба зі своєю дружиною. І тільки після його смерті в країну приходить війна, у якій він міг би проявити себе. Тому Саша, попри встановлений дружиною красивий пам’ятник, вирішує стати в стрій для захисту своєї держави і робити все те, що вмів. Бо ж народжений був не тільки для того, щоб на вимогу дружини й падчерки виносити сміття… Він має надію нарешті стати видимим для суспільства, як став видимим для своєї сім’ї після своєї смерті.”

П’єса написана Наталкою Ворожбит у 2015 році.

Максим Голенко ставив її одразу у підвальному приміщенні, тому що воно одночасно і сховище. Почалась робота над виставою, трошки її змінили, адже деякі акценти, з повномасштабним російським вторгненням, стали інакше звучати. Як на мене, Максим зробив дуже сильну, хорошу виставу. Але нам не дозволяли її показувати глядачу. Внутрішній показ відбувся 29 квітня, це перша вистава, яка під час війни була зроблена в країні (наскільки я пам’ятаю). 

Глядачі чудово відреагували, їх одразу було багато. Вистава хітова, та й коли лунає повітряна тривога, ми не перериваємось, бо працюємо вже в укритті.

Для мене найскладнішими під час війни були квітень і травень. Розуміла, що все зроблене, репертуар, люди — щоденні втрати, ніби все просто знищено. Тоді мені полегшало і кожен крок давався краще. Максим Голенко теж це розумів, прийшовши до мене з фразою: “Ми з тобою втратили театр”. Я його привітала з тим, що він це зрозумів і ми почали робити далі.

Гастролі та єднання між театрами країни

Тоді ми не знали, чи дозволять нам грати, яка буде ситуація, тому що всі театри були закриті. Наші колеги, Рівненський академічний український музично-драматичний театр та його директор Володимир Петрів, запросили нас з гастролями та цією виставою. Все ж ми встигли зробити прем’єру в Одесі, відіграли одну виставу та поїхали. Нас дуже тепло прийняли у Рівному. У ці дуже складні часи ми стали розуміти наскільки близькі в театральному світі. На той момент у них було кілька вибухів за містом, вони не чули того, що чула Одеса. Тому, коли ми їхали назад, рівненці обіймали нас всіх і казали: “Хороші наші, куди ж ви їдете? У вас там небезпечно, залишайтесь з нами. Будемо всі разом, якось помістимось…”.

Така ж історія відбулась в Івано-Франківську, куди нас запросили. Театр виїхав, але перший день не грали, через ракетну навалу 10 жовтня. Ми відіграли дві вистави та подивились кілька їхніх. А пан Ростислав Любомирович, директор і художній керівник Івано-Франківського театру, надав можливість нашим акторам безкоштовно відпочити в Буковелі протягом двох днів. Поїхали всі разом. 

Такого єднання з іншими театрами ще не було, то, як на мене, чудова історія відбувається. 

У кінці жовтня до нас в Одесу приїздив Херсонський театр імені Миколи Куліша. Показували в театрі юного глядача свою виставу. Ми домовились з директором Олександром Книгою, що наступні гастролі з «Лишатися (не) можна…» будуть на одеській сцені. Робимо анонси на 1-2 грудня. Залучені херсонські актори та Римма Зюбіна. Тому історія буде цікава.

Поки що не плануємо гастролі, але є пропозиції навесні поїхати на фестивалі у Литву, Польщу. Це складно зараз робити, бо гастролі дороговартісні, а ми не Національний театр, нам такі витрати не оплачують. Витрачати можемо лише те, що заробимо самі. 

Вистави для глядачів, гроші, волонтери та відключення світла

Знаю, що по різних областях країни виникали складні ситуації стосовно театрів, тому дуже вдячні нашій військовій адміністрації. Особливо керівнику Департаменту культури ОВА Олені Олійник. Вона така маленька та тендітна жінка, але скільки значного зробила. Ми одні з перших почали грати на сцені і зустрічатись із глядачем, отримуємо заробітну платню. Навіть в Києві такого не було. Тому я розумію, наскільки багато зроблено для театрів та культури в Одесі. 

Коли були призупинені контракти, величезну допомогу надавали і волонтери. Разом споряджали наших хлопців у ЗСУ. 

Деякі гроші були на рахунку, але ми витрачали їх дуже обережно. Держава нам допомагає з теплопостачанням. Тож, якщо буде тепло в місті, теплішатиме і в театрі. Допомагають із оплатою енергопостачання, тому не повністю все на нас. 

Графіків відключень зараз немає, як і самих відключень по факту. Разом з департаментом культури прописали час вистав. Цілеспрямовано перенесли вистави у вихідні на 15:00, щоб люди встигли прийти до театру, ми не вмикали багато світла, могли дограти у разі повітряної тривоги. І, звичайно, щоб люди могли доїхати додому. У будні працюємо о 18:00. Спочатку думали, як це буде, але якщо людина має намір прийти до театру — вона прийде. Розуміємо ситуацію, яка зараз в країні та адаптуємось.

Прем’єри та нове бачення

У нашій команді нові актори, дехто переїхав з Рівного, з Миколаєва, Києва. Склад дуже міцний і за це я вдячна Максиму Голенку. Він вміє ставити, підбирає акторів і вони хочуть працювати саме з ним. Долучились медійні актори: заслужений артист України Марк Дробот та актор Володимир Гладкий. 

Як на мене, будь-яка вистава не може жити безліч років, якщо не говоримо про оперу і балет, адже там інші закони жанру. У нашому світі кажуть, що у неї є десь сім років. Динамічний сучасний драматичний театр має оновлювати репертуар. Змінюються темпи, ритми, сприйняття подій, а зараз ми просто вимушені ставити. Оновили вистави: «Серце навпіл», «Клуб самотніх сердець» і працюємо над «Приречені танцювати». Є пропозиції стосовно «Черевичків», яку ставить Олексій Гнатковський за гоголівською повістю «Ніч перед Різдвом». Це буде сучасне прочитання тексту. Чекаємо, як зможе навідатись режисер Іван Уривський для змін у нашій візитівці — виставі «Тіні забутих предків».

Серед прем’єр у воєнний час «Чуваки не святкують, або Ukrainian» з глядачем на сцені. Актуальна вистава за новелами Руслана Горового, дуже емоційна, актори швидко рухаються та змінюють свої персоналії — вийшло круто. 

«Собаче серце» — так, це інсценування за Михайлом Булгаковим, українською мовою. Конкретно до цього твору: більша частина людей не читали, а дивились фільм Євгена Євстігнєєва. Якщо говорити відверто, у книзі професор Преображенський геть зовсім не такий білий і пухнастий, як і доктор Борменталь. У нашому прочитані немає гарного і хорошого професора, яким він і не був. На цю виставу приходять і військові, і волонтери. Реакції чудові. Вона пояснює, чому це зараз відбувається в країні і чому росіяни напали. Вистава вийшла ще більш актуальною.

До речі, у будь-якому театрі є актори, які йдуть попереду: провідні і нібито баласт. Це питання дуже хвилювало мене та режисера. Коли я подивилась цю виставу, сказала Максиму Голенкові, що у нас немає баласту. Кожен з них — гідний найголовніших ролей у кращих виставах. 

В роботі вистава «Метод Грьонхольма» — психологічний детектив каталонського драматурга Жорди Гальсерана. Працюватиме наша штатна режисерка Лера Федотова. А Максим Голенко спробує відновити виставу «Золоте теля», але це вже навесні. Ми її кілька разів всього зіграли, а потім почалась війна. А вистава цікава, багатофігурна, за сучасним прочитанням. Є велика різниця між часом, коли Ільф та Петров писали «12 стільців» та «Золоте теля». Під час першого, вони були романтиками, очікували від революції чогось хорошого чи доброго. Друге писалось значно пізніше. Є багато над чим працювати. 

Культурні заходи грають не останню роль для розвитку міської економіки. Це ті ж самі робочі місця, податки, гості міста… І не завжди культура – про розваги, вона теж протистоїть війні, сприяє повному розкриттю людей, появі нового поля для осмислення та свідомих рішень. Закриття всього, що асоціюється з нормальним життям призводить до дестабілізації країни, чого ворог і хоче. Тому, можемо сходити до театру, хоч і у сховищі. 

Фото: Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька.