Connect with us

Війна

Прем’єри, відсутність баласту, театр у сховищі з віяловими відключеннями світла. Інтерв’ю Юлії Пивоварової

Published

on

Коли б’ють гармати, музи не мовчать. У цьому виснажливому протистоянні, поступово, українські театри почали бачитись із глядачами. Бо кожному потрібно робити те, що вмієш найкраще. Про тижні з пустими залами, прем’єри, нові бачення та адаптацію до воєнного стану розповіла директорка Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька — Юлія Пивоварова.

Закритий театр та внутрішній показ вистави «Саша, винеси сміття»

Спочатку всі театри були закриті. Хлопці десь за тиждень зробили укриття і багато акторів знаходились тут. Разом було якось легше це проходити. Десь у середині березня наш актор Олександр Самусенко сказав мені: “Я збожеволію. Як жити далі? Я хочу працювати”. На той момент ми всі були на вимушеному простою, коли ніхто не працює. Я зателефонувала нашому режисерові, Максиму Голенко, з пропозицією щось робити. Саме він обрав «Саша, винеси сміття».

“Дві самотні жінки — Катя й Оксана — тягнуть побутовий віз самостійно і згадують Сашу. Він військовий, який під час свого життя воював хіба зі своєю дружиною. І тільки після його смерті в країну приходить війна, у якій він міг би проявити себе. Тому Саша, попри встановлений дружиною красивий пам’ятник, вирішує стати в стрій для захисту своєї держави і робити все те, що вмів. Бо ж народжений був не тільки для того, щоб на вимогу дружини й падчерки виносити сміття… Він має надію нарешті стати видимим для суспільства, як став видимим для своєї сім’ї після своєї смерті.”

П’єса написана Наталкою Ворожбит у 2015 році.

Максим Голенко ставив її одразу у підвальному приміщенні, тому що воно одночасно і сховище. Почалась робота над виставою, трошки її змінили, адже деякі акценти, з повномасштабним російським вторгненням, стали інакше звучати. Як на мене, Максим зробив дуже сильну, хорошу виставу. Але нам не дозволяли її показувати глядачу. Внутрішній показ відбувся 29 квітня, це перша вистава, яка під час війни була зроблена в країні (наскільки я пам’ятаю). 

Глядачі чудово відреагували, їх одразу було багато. Вистава хітова, та й коли лунає повітряна тривога, ми не перериваємось, бо працюємо вже в укритті.

Для мене найскладнішими під час війни були квітень і травень. Розуміла, що все зроблене, репертуар, люди — щоденні втрати, ніби все просто знищено. Тоді мені полегшало і кожен крок давався краще. Максим Голенко теж це розумів, прийшовши до мене з фразою: “Ми з тобою втратили театр”. Я його привітала з тим, що він це зрозумів і ми почали робити далі.

Гастролі та єднання між театрами країни

Тоді ми не знали, чи дозволять нам грати, яка буде ситуація, тому що всі театри були закриті. Наші колеги, Рівненський академічний український музично-драматичний театр та його директор Володимир Петрів, запросили нас з гастролями та цією виставою. Все ж ми встигли зробити прем’єру в Одесі, відіграли одну виставу та поїхали. Нас дуже тепло прийняли у Рівному. У ці дуже складні часи ми стали розуміти наскільки близькі в театральному світі. На той момент у них було кілька вибухів за містом, вони не чули того, що чула Одеса. Тому, коли ми їхали назад, рівненці обіймали нас всіх і казали: “Хороші наші, куди ж ви їдете? У вас там небезпечно, залишайтесь з нами. Будемо всі разом, якось помістимось…”.

Така ж історія відбулась в Івано-Франківську, куди нас запросили. Театр виїхав, але перший день не грали, через ракетну навалу 10 жовтня. Ми відіграли дві вистави та подивились кілька їхніх. А пан Ростислав Любомирович, директор і художній керівник Івано-Франківського театру, надав можливість нашим акторам безкоштовно відпочити в Буковелі протягом двох днів. Поїхали всі разом. 

Такого єднання з іншими театрами ще не було, то, як на мене, чудова історія відбувається. 

У кінці жовтня до нас в Одесу приїздив Херсонський театр імені Миколи Куліша. Показували в театрі юного глядача свою виставу. Ми домовились з директором Олександром Книгою, що наступні гастролі з «Лишатися (не) можна…» будуть на одеській сцені. Робимо анонси на 1-2 грудня. Залучені херсонські актори та Римма Зюбіна. Тому історія буде цікава.

Поки що не плануємо гастролі, але є пропозиції навесні поїхати на фестивалі у Литву, Польщу. Це складно зараз робити, бо гастролі дороговартісні, а ми не Національний театр, нам такі витрати не оплачують. Витрачати можемо лише те, що заробимо самі. 

Вистави для глядачів, гроші, волонтери та відключення світла

Знаю, що по різних областях країни виникали складні ситуації стосовно театрів, тому дуже вдячні нашій військовій адміністрації. Особливо керівнику Департаменту культури ОВА Олені Олійник. Вона така маленька та тендітна жінка, але скільки значного зробила. Ми одні з перших почали грати на сцені і зустрічатись із глядачем, отримуємо заробітну платню. Навіть в Києві такого не було. Тому я розумію, наскільки багато зроблено для театрів та культури в Одесі. 

Коли були призупинені контракти, величезну допомогу надавали і волонтери. Разом споряджали наших хлопців у ЗСУ. 

Деякі гроші були на рахунку, але ми витрачали їх дуже обережно. Держава нам допомагає з теплопостачанням. Тож, якщо буде тепло в місті, теплішатиме і в театрі. Допомагають із оплатою енергопостачання, тому не повністю все на нас. 

Графіків відключень зараз немає, як і самих відключень по факту. Разом з департаментом культури прописали час вистав. Цілеспрямовано перенесли вистави у вихідні на 15:00, щоб люди встигли прийти до театру, ми не вмикали багато світла, могли дограти у разі повітряної тривоги. І, звичайно, щоб люди могли доїхати додому. У будні працюємо о 18:00. Спочатку думали, як це буде, але якщо людина має намір прийти до театру — вона прийде. Розуміємо ситуацію, яка зараз в країні та адаптуємось.

Прем’єри та нове бачення

У нашій команді нові актори, дехто переїхав з Рівного, з Миколаєва, Києва. Склад дуже міцний і за це я вдячна Максиму Голенку. Він вміє ставити, підбирає акторів і вони хочуть працювати саме з ним. Долучились медійні актори: заслужений артист України Марк Дробот та актор Володимир Гладкий. 

Як на мене, будь-яка вистава не може жити безліч років, якщо не говоримо про оперу і балет, адже там інші закони жанру. У нашому світі кажуть, що у неї є десь сім років. Динамічний сучасний драматичний театр має оновлювати репертуар. Змінюються темпи, ритми, сприйняття подій, а зараз ми просто вимушені ставити. Оновили вистави: «Серце навпіл», «Клуб самотніх сердець» і працюємо над «Приречені танцювати». Є пропозиції стосовно «Черевичків», яку ставить Олексій Гнатковський за гоголівською повістю «Ніч перед Різдвом». Це буде сучасне прочитання тексту. Чекаємо, як зможе навідатись режисер Іван Уривський для змін у нашій візитівці — виставі «Тіні забутих предків».

Серед прем’єр у воєнний час «Чуваки не святкують, або Ukrainian» з глядачем на сцені. Актуальна вистава за новелами Руслана Горового, дуже емоційна, актори швидко рухаються та змінюють свої персоналії — вийшло круто. 

«Собаче серце» — так, це інсценування за Михайлом Булгаковим, українською мовою. Конкретно до цього твору: більша частина людей не читали, а дивились фільм Євгена Євстігнєєва. Якщо говорити відверто, у книзі професор Преображенський геть зовсім не такий білий і пухнастий, як і доктор Борменталь. У нашому прочитані немає гарного і хорошого професора, яким він і не був. На цю виставу приходять і військові, і волонтери. Реакції чудові. Вона пояснює, чому це зараз відбувається в країні і чому росіяни напали. Вистава вийшла ще більш актуальною.

До речі, у будь-якому театрі є актори, які йдуть попереду: провідні і нібито баласт. Це питання дуже хвилювало мене та режисера. Коли я подивилась цю виставу, сказала Максиму Голенкові, що у нас немає баласту. Кожен з них — гідний найголовніших ролей у кращих виставах. 

В роботі вистава «Метод Грьонхольма» — психологічний детектив каталонського драматурга Жорди Гальсерана. Працюватиме наша штатна режисерка Лера Федотова. А Максим Голенко спробує відновити виставу «Золоте теля», але це вже навесні. Ми її кілька разів всього зіграли, а потім почалась війна. А вистава цікава, багатофігурна, за сучасним прочитанням. Є велика різниця між часом, коли Ільф та Петров писали «12 стільців» та «Золоте теля». Під час першого, вони були романтиками, очікували від революції чогось хорошого чи доброго. Друге писалось значно пізніше. Є багато над чим працювати. 

Культурні заходи грають не останню роль для розвитку міської економіки. Це ті ж самі робочі місця, податки, гості міста… І не завжди культура – про розваги, вона теж протистоїть війні, сприяє повному розкриттю людей, появі нового поля для осмислення та свідомих рішень. Закриття всього, що асоціюється з нормальним життям призводить до дестабілізації країни, чого ворог і хоче. Тому, можемо сходити до театру, хоч і у сховищі. 

Фото: Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька.

Війна

Командир гармати CAESAR назвав її пріоритетні цілі на фронті

Published

on

Основними цілями французької самохідної артилерійської установки CAESAR нині є жива сила ворога та точки злету його дронів.

Про це в інтерв’ю Укрінформу розповів головний сержант артилерійського взводу, командир гармати CAESAR 148 окремої артилерійської Житомирської бригади Десантно-штурмових військ Дмитро Жук.

«Відпрацьовуємо по тому, що можемо дістати, а дістаємо ми далеко – до 40 км. Наша гармата доволі точна. Тепер переважно працюємо по живій силі й точках злету їхніх FPV та БпЛА. Це наші пріоритетні цілі», – зазначив Жук.

В екіпажі гаубиці – четверо військовослужбовців. Разом із ними на завдання їздить мобільна вогнева група з двох воїнів, які прикривають небо, поки працює гармата.

За словами командира, нині на мобільність САУ CAESAR суттєво впливає активність дронів.

Раніше Жук працював на радянській САУ «Акація», а в 2023 році перейшов на CAESAR.

«Нова САУ мені одразу сподобалася. Вона переважає «Акацію» за ефективністю. Я просто їду, а комп’ютер показує напрямок стрільби. Біля якоїсь посадки ми відпрацьовуємо, далі кудись переїжджаємо і ховаємось. А поки вони (росіяни – ред.) щось запускають у небо, щоб нас знайти, вже їдемо в інший населений пункт і звідти починаємо працювати», – поділився артилерист.

Військовослужбовець зауважив, що CAESAR стріляє точно, знищуючи та уражаючи цілі. Він згадав кілька бойових епізодів, якими пишається найбільше.

Зокрема, під час Запорізького контрнаступу артилеристи півтори доби вибивали росіян із будинків, щоб штурмовики ЗСУ змогли зайти в населений пункт. Ділянка була небезпечною, адже ворог постійно відкривав вогонь із вікон. Артилерія настільки добре відпрацювала по противнику, що захисники увійшли до населеного пункту, не застосовуючи стрілецької зброї.

«Ще пригадався один випадок із весни минулого року, коли росіяни хотіли наступати на Андріївку Донецької області. Ішов майже батальйон броньованої техніки і живої сили, по якій почала працювати наша артилерія. Вони вибігали серед поля і просто тікали назад. Машини масово горіли, а на землі лежала купа їхніх. Це було видовище, як у фільмі про апокаліпсис», – зауважив Жук.

Читайте також: Росія втратила за добу на війні проти України ще 1560 загарбників

Як повідомляв Укрінформ, військовослужбовці Десантно-штурмових військ ЗСУ найкраще відгукуються про американський великокаліберний кулемет Browning M2, кулемет ПКМ, американський бронетранспортер Stryker, німецьку броньовану машину піхоти Marder.

Фото надав Дмитро Жук



Джерело

Continue Reading

Війна

«Під прицілом САУ “CAESAR” – точки запуску російських дронів»

Published

on


Головний сержант артилерійського взводу Дмитро Жук – про те, як самохідна артилерійська установка «CAESAR» влаштовує ворогу «апокаліпсис»

Дмитро Жук на позивний «Гері» – військовослужбовець 148 окремої артилерійської Житомирської бригади Десантно-штурмових військ, що нині є найрезультативнішою артбригадою ЗСУ та елітним підрозділом Сил оборони.

Його молодість співпала з війною. Двадцятитрирічний головний сержант артилерійського взводу служить на посаді командира гармати «CAESAR» («Цезар»), яка успішно нищить живу силу й техніку ворога.

Кореспондентці Укрінформу вдалося поспілкуватися з Дмитром у перерві між його бойовими завданнями. Військовослужбовець розповів, зокрема, про особливості роботи французької САУ, «жирні» цілі та мотивацію продовжувати боротьбу.

БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ У ЩАСТІ

«Гері» родом із Житомирщини. Після школи здобув фах машиніста автомобільного крана. Каже, що спробувати себе в професії ще не встиг – не було коли.

Після професійного училища Дмитро трохи попрацював на агрофірмі. Розуміючи, що попереду строкова служба, вирішив підписати контракт із ЗСУ. Обрав 148 окремий гаубичний самохідний артилерійський дивізіон і в березні 2021 року долучився до війська, а восени відбув у зону проведення ООС.

– Наша ротація була запланована на кінець лютого 2022 року, – розповідає військовий. – Перші гармати дивізіону поїхали на завдання ще 20 лютого, коли надійшла інформація про дуже велике скупчення сил противника. У ніч на 24 лютого я був у наряді. Ми з товаришем стояли й розмовляли, і було відчуття, що це тиша перед бурею. У якийсь момент по рації передали: бойова тривога, загальний збір, всі по машинах… За п’ять хвилин ми вже були готові.

Тоді Дмитро працював на САУ «Акація» радянського зразка. Каже, що гаубиця добре виконувала свій функціонал. На початку повномасштабного вторгнення в ній доводилося й ночувати. Воїн згадує сніг, морози і відчуття, ніби прокидався в морозильній камері. Зауважує, що на бойовий дух це не впливало.

– Війна для мене розпочалася з населеного пункту Щастя Луганської області, де й відбулося бойове хрещення нас, молодих і не обстріляних, – згадує воїн. – На той час мені було 19 років. Тоді страху не відчував. Бачив вогонь, але не встигав боятися. Ми були на адреналіні. У деякі моменти не відчувалося ані голоду, коли банку тушкованки ділили на чотирьох, ані втоми. Перший страх у мене з’явився ближче до літа, адже ми вже багато чого побачили і відчули.

Після Щастя підрозділ «Гері» відбув у Сіверськодонецьк. Там артилеристи працювали приблизно два місяці. Його «Акація» тоді допомагала нищити колони росіян.

– Я не знаю, у яких масштабах передати виконану нами роботу. От уявіть, що ми займали позицію на якійсь висоті, звідки розкидався гарний краєвид, і вдалині бачили дорогу, а на ній – протяжність диму на два кілометри. І в той момент розуміли, що горить колона, по якій ми щойно працювали, – ділиться військовий.

За роки війни Дмитро воював на Луганщині, Донеччині, Харківщині, Запоріжжі, а тепер виконує завдання на Олександрівському напрямку. Фронт він залишає тільки під час коротких відпусток.

АРТИЛЕРИСТИ ПІВТОРИ ДОБИ ВИБИВАЛИ ВОРОГА З БУДИНКІВ

У 2023 році на базі 148 дивізіону створили 148 окрему артилерійську Житомирську бригаду. Тоді в підрозділі відбулося переозброєння й «Гері» пересів на САУ «CAESAR».

– Нова САУ мені одразу сподобалася, – ділиться артилерист. – Вона переважає «Акацію» за ефективністю. Я просто їду, а комп’ютер показує напрямок стрільби. Біля якоїсь посадки ми відпрацьовуємо, далі кудись переїжджаємо і ховаємось. А поки вони (росіяни, – ред.) щось запускають у небо, щоб нас знайти, вже їдемо в інший населений пункт і звідти починаємо працювати.

За його словами, «CAESAR» стріляє точно, знищуючи та уражаючи цілі. «Гері» пригадує кілька випадків, якими пишається найбільше.

Зокрема, під час Запорізького контрнаступу артилеристи півтори доби вибивали росіян із будинків, щоб штурмовики ЗСУ змогли зайти в населений пункт. Ділянка була небезпечною, адже ворог постійно відкривав вогонь із вікон. Артилерія настільки добре відпрацювала по противнику, що захисники потрапили туди, не використовуючи стрілецької зброї.

– Ще пригадався один випадок із весни минулого року, коли росіяни хотіли наступати на Андріївку Донецької області. Ішов майже батальйон броньованої техніки і живої сили, по якій почала працювати наша артилерія. Вони вибігали серед поля і просто втікали у зворотному напрямку. Машини масово горіли, а на землі лежала купа їхніх. Це було видовище, як у фільмі про апокаліпсис, – ділиться Дмитро.

«ДІСТАЄМО НА ВІДСТАНЬ ДО 40 КМ»

Він зауважує, що тепер на мобільність САУ «CAESAR» суттєво впливає активність дронів.

– Відпрацьовуємо по тому, що можемо дістати, а дістаємо ми далеко – до 40 км. Наша гармата доволі точна. Тепер переважно працюємо по живій силі й точках злету їхніх FPV та БпЛА. Це наші пріоритетні цілі, – пояснює він.

В екіпажі гаубиці – четверо військовослужбовців. Разом із ними на завдання їздить мобільно-вогнева група з двох воїнів, які прикривають небо, поки працює гармата.

У підпорядкуванні Дмитра – чоловіки віком за 30 років. На запитання, чи слухають його, 23-річного командира, підлеглі, відповідає:

– Я наймолодший не тільки в екіпажі, а й у своєму підрозділі. Вік на війні не має значення, адже важливий досвід. У моєму екіпажі кожен знає, що треба робити. Я не переживаю, що в когось щось не вийде або хтось підведе. Люди, з якими працюю, не ниють і не мають страху. Та й у них настрій поліпшується, коли мені приходить інформація, що знайдена ціль і треба по ній відпрацювати.

«ЦИВІЛЬНИМ ТРЕБА ЖИТИ, ХОДИТИ НА РОБОТУ Й ДОПОМАГАТИ ЗСУ»

– Дмитре, наскільки розумію, ваш трирічний контракт уже закінчився, але ви продовжуєте воювати. Що вас мотивує це робити?

– Мій контракт закінчився у 2024 році, тож служитиму до завершення воєнного стану. У якийсь момент я поставив собі питання, а що буде з моїм майбутнім, якщо не перебуватиму тут. Я не хочу і не дозволю, щоби хтось прийшов і почав мені розказувати, за якими правилами жити, якою мовою розмовляти, чи щоб у мене щось відібрали. Я відстоюватиму своє за будь-яку ціну, і це для мене справа принципу.

На початку мене мотивував наш народ. У мене було відчуття, що ми маємо перевагу, бо з нами люди і ми працюємо разом. Коли на одну нашу гармату припадало сім російських, було дуже важко, але хотілося воювати, бо за нами стояв народ. Не потрібно було нічого просити, люди самі допомагали. Тепер усе кардинально змінилося.

Вирішив, що маю бути тут, аби моє майбутнє, моїх молодших братів, мами, дружини, доньки було в Україні. Звісно, можна втекти від цього всього і жити красиво десь в іншій країні, але я цього не хочу.

– А ваш екіпаж у чому черпає сили?

– Ми просто тримаємося. Фізичні сили є завжди. Людьми, які хворіють, займаються медики. Я повідомляю комбата, що є військовий, який потребує звернення до лікаря, і згодом приїжджає той, хто може його замінити. Наших військовослужбовців також періодично скеровують на відновлення, бо людям треба подбати про спину, руки, ноги, очі й душу.

Я морально дуже виснажений. Буває, що мене просто накриває. Я вже дуже довго тут і просто не встиг пожити тим життям, яким би мав.

Треба частіше вживати магній – і тоді все буде добре. Мені це допомагає.

– Чи відчуває ваш підрозділ нестачу людей?

– Нам потрібні люди. Останнім часом прибувають чоловіки віком 50–60 років, і виходить, що в нас є робоча сила, але вона не працює, бо не може. Наприклад, на завдання їдуть семеро людей, а активно й ефективно щось роблять тільки троє, бо інші – старші, і з них багато не візьмеш. Молоді тепер дуже мало. Я вважаю, що найрезультативніший вік для служби у ЗСУ – 23–45 років.

– Що б ви зараз порадили цивільним?

– Треба набратися терпеливості й жити, бо іншого виходу немає. І допомагати ЗСУ. Та й на роботу варто ходити, бо це добре для нашої економіки.

Хочеться, щоб люди трохи заспокоїлися, бо це вже нахабство, коли кажуть: «Та я нікому нічого не винен». Дехто говорить, що буде відстоювати своє місто чи область, коли вони (росіяни, – ред.) уже зайдуть туди. Та ні, так не буде. Вони спочатку зітруть все КАБами, ракетами, «шахедами», а коли вже не буде живого місця, зайдуть.

Це все треба якось зупиняти. Бо якщо його лиш трішки придушити, знову набереться сил і нагряне.

Ірина Чириця, Житомир

Фото надав Дмитро Жук



Джерело

Continue Reading

Війна

Сили безпілотних систем знищили рідкісний ударно-розвідувальний дрон РФ у Курській області

Published

on

Сили безпілотних систем ЗСУ 27 липня збили над територією Курської області російський ударно-розвідувальний безпілотник «Форпост-Р», який є носієм керованих боєприпасів.

Як передає Укрінформ, про це командувач Сил безпілотних систем Роберт «Мадяр» Бровді повідомив у Фейсбуці.

«Носій керованих лазерним наведенням авіабомб КАБ-20, виявлено та знищено 27 липня 2026 року пілотами 7 бату Топота 414 обр “Птахи Мадяра” над територією Курської області РФ українським перехоплювачем “Чаклун-КМ” на висоті 4300 метрів», – зазначив Бровді.

Безпілотник «Форпост-Р» має злітну масу 500 кг і тривалість польоту 18 годин на висоті до 6000 м.

Читайте також: Оператори Сил безпілотних систем придушують БпЛА противника за допомогою РЕБ

За його словами, це – рідкісний трофей, шостий підтверджений збитий за час повномасштабного вторгнення РФ в Україну та другий на рахунку 414-ї окремої бригади безпілотних систем «Птахи Мадяра» (перший збили у квітні 2025 року).

«З моменту створення Угруповання СБС (11.06.25) пілотами підрозділів уражено/знищено 45067(43688) ворожих ударних та розвідувальних крил та 9186 шахедів/гербер. Серед них Форпост – лише другий», – додав командувач СБС.

Як повідомляв Укрінформ, Сили безпілотних систем знищили два засоби ППО російських загарбників на тимчасово захоплених територіях Запорізької області.

Фото ілюстративне



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.