У Миколаєві росіяни знищили торговельний центр «Епіцентр».

Концепція бункера, бомбосховища, укриття змінювалась упродовж десятиліть. Європа пройшла повне коло – від розуміння, що це місце порятунку цивільного населення від ворожих обстрілів під час воєн – далі – до сприйняття бункерів як похмурого релікта минулого, який варто розфарбувати й віддати під галереї чи вечірки, і, зрештою, до усвідомлення, що цивільний захист – це знову потреба сьогодення, а не сторінка з підручника історії. Російсько-українська війна, а також загроза кліматичних катастроф роблять тему цивільного укриття як ніколи актуальною. 

АВІАЦІЯ ПРОДИКТУВАЛА НЕОБХІДНІСТЬ ТА ЧАС НА ОБЛАШТУВАННЯ

Під час Першої світової цивільне населення вперше зіткнулися з повітряними нальотами німецьких цепелінів (дирижаблів) та літаків-бомбардувальників (наприклад, на Лондон та Париж). Але спеціальних укриттів – бункерів і бомбосховищ – ще не існувало. Люди стихійно ховалися у Лондоні та Парижі, як нині в Києві та Харкові, на підземних станціях метро, у підвалах звичайних будинків або виритих у парках траншеях.

Перші укриття та бункери, призначені саме для цивільного населення, почали будувати між Першою та Другою світовими війнами (1920–1930-ті роки). Причому не зволікали, небезпеку усвідомлювали: саме в цей період бойова авіація перетворилася на потужну зброю, і військові стратеги усвідомили, що у майбутній війні бомбардуватимуть не лише передову, а й мирні міста – бомби стануть одним із дієвих інструментів тиску на цивільне населення, примусу його до капітуляції. Приблизно так само, як колись у середньовіччі цю роль відігравала тривала облога міст з позбавленням населення їжі та води.

У міжвоєнний період уряди багатьох європейських країн зрозуміли потребу в системній протиповітряній обороні для цивільних. У 1920-х роках у Великобританії, Німеччині та Франції з’являються перші державні комітети з цивільної оборони. Наприкінці 1930-их почалося і масове будівництво перших спеціалізованих укриттів. Європа швидко наближалася до нової великої війни, на яку натякали численні локальні військові конфлікти, зокрема, громадянська війна в Іспанії (1936-1939), анексія нацистською Німеччиною Австрії (1938), окупація фашистською Італією Албанії (1939). До слова, саме під час громадянської війни в Іспанії з’явилась чимала мережа бомбосховищ. Їх активно будували як прихильники генерала Франко, так і республіканці.

ПРИКЛАД ГРЕЦІЇ: 12 ТИСЯЧ БОМБОСХОВИЩ ЛИШЕ В АФІНАХ

Однією з перших країн, в якій було реалізовано успішну стратегію захисту цивільного населення, була Греція. Країну очолював авторитарний режим генерала Метаксаса. На початок Другої світової в Афінах було збудовано майже 12 тисяч (!) бомбосховищ, бункерів та інших пунктів захисту. Вони активно використовувалися як для захисту цивільного населення, так і для укриття музейних цінностей. Втім, іноді траплялися прикрі інциденти – наприклад, жінки з високим соціальним статусом категорично відмовлялися знаходитися поряд із тими, хто не належав до аристократії.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА І МАСОВЕ БУДІВНИЦТВО ОБ’ЄКТІВ «ДЕ СХОВАТИСЯ»

Під час Другої світової війни будівництво укриттів для цивільних досягло грандіозних масштабів по обидва боки фронту.

Нацистська Німеччина збудувала тисячі надземних і підземних залізобетонних бункерів для захисту робітників заводів та мешканців міст від масованих нальотів союзників. Хоча спочатку дехто з очільників Рейху, а саме маршал Геринг, самовпевнено заявляв, що «жодна бомба не впаде на священну землю великої Німеччини». 

Велика Британія не будувала монструозних залізобетонних споруд. Натомість в якості протибомбового укриття британці широко використовували знову метро, а тим, хто не міг ним скористатися, надавали альтернативу. Уряд ще в 1938 році розробив і почав безкоштовно роздавати британським родинам «укриття Андерсона» – збірні мінібункери з гофрованої сталі, які закопували в саду чи на подвір’ї. Вони були досить ефективними, швидко встановлювалися (приблизно за дві години), але й мали суттєві недоліки, особливо в холодну пору року – в них було холодно і мокро.

Укриття Андерсона були так названі на честь сера Джона Андерсона, який відповідав за запобіжні заходи проти повітряних нальотів Люфтваффе. Загалом під час Другої світової війни британським родинам було видано понад 2 мільйони таких укриттів. Згодом їх замінили на металеві укриття Моррісона – схожу на клітку споруду, яку встановлювали всередині будинку. Укриття Моррісона теж швидко збиралось і могло слугувати не тільки ліжком, але й обіднім столом.

У ЧОМУ РІЗНИЦЯ МІЖ БУНКЕРАМИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ТА ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ?

У міжвоєнний період і під час Другої світової основна загроза була від осколків, фугасних і запалювальних авіабомб. Тип укриття був протибомбовий – з товстими бетонними стінами, які мали б захистити від ударної хвилі та пожеж. Це були тимчасові укриття, в яких люди переховувалися під час нальотів ворожої авіації. Під час Холодної війни найбільше боялися ядерного вибуху, радіаційного зараження, хімічної та біологічної зброї. Протирадіаційні бункери (Fallout shelters) мали герметичні системи, багаторівневі фільтри повітря, автономне життєзабезпечення на тижні/місяці.

Тож концепція бункера як захисту цивільного населення від бомбардувань з повітря, яка з’явилася у 1920–1930-х роках, під час Холодної війни трансформувалася під загрозу застосування ядерної зброї.

БУНКЕРНІ «ЛІДЕРИ» ЧАСІВ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ

Країнами, де за часів Холодної війни було збудовано найбільше укриттів та бункерів, є Албанія та Швейцарія. Щоправда, в Албанії бункери виконували ще й мілітарну функцію, тоді як у Швейцарії це була мережа цивільних протирадіаційних укриттів для населення.

Під керівництвом комуністичного диктатора Енвера Ходжі з кінця 1960-х до середини 1980-х років в Албанії проводилася політика «бункеризації». Через параноїдальну зовнішню політику режим, який жив за принципом «усі довкола вороги», готувався до гіпотетичного вторгнення як з боку НАТО, так і з боку країн Варшавського договору. Бункери будували всюди: на пляжах, у горах, на вулицях міст і на приватних подвір’ях. Метою Ходжі було побудувати один бункер на кожних чотирьох албанців. За його правління збудували понад 700 тисяч бетонних купольних бункерів.

У Швейцарії було збудовано більш як 360 тисяч укриттів. Згідно із законом про цивільний захист 1963 року, країна реалізувала принцип «кожному громадянину – місце в укритті». Місткість швейцарських бомбосховищ й досі перевищує 100% чисельності її населення.

Схожа ситуація була і в Фінляндії. Сусідство з агресивною «парочкою» СРСР-Росією спонукало фінів до особливо серйозного ставлення до безпекових питань. Нагальність облаштування укриттів стала очевидною ще під час радянсько-фінської війни 1939 року. Тож не диво, що тут існує одна з найкращих у світі систем цивільного захисту населення. У країні збудовано понад 50 тисяч бомбосховищ, які можуть вмістити майже все населення країни.

США: ПОДБАЙ ПРО ВЛАСНУ БЕЗПЕКУ САМ

У США під час Холодної війни також масово будували укриття, однак американська модель суттєво відрізнялася від європейської: замість єдиної державної системи протиатомних бункерів тут значною мірою покладалися на приватну ініціативу та пристосування вже існуючих будівель. Бум будівництва приватних сімейних укриттів припав на початок 1960-х років, коли президент Джон Кеннеді закликав американців самостійно подбати про захист своїх родин від радіоактивних опадів. До середини десятиліття, за оцінками, у США було споруджено близько 200 тисяч таких укриттів, проте вони охоплювали лише незначну частину населення. Паралельно уряд запустив Національну програму маркування укриттів: обстежували підвали, станції метро, школи та урядові споруди, які могли забезпечити захист від радіації, і позначали їх спеціальним знаком. Частину таких приміщень централізовано забезпечували водою, медикаментами та запасами їжі. На початку 1970-х років інтерес до приватних бункерів почав згасати: дедалі очевиднішим став масштаб можливих наслідків ядерної війни, а розрядка у відносинах між США та СРСР зменшила страх перед безпосередньою ядерною атакою. Американський досвід показав ще одну особливість Холодної війни: навіть у разі глобальної загрози суспільства могли по-різному визначати, хто саме має відповідати за цивільний захист – держава чи сам громадянин.

БУЛО БОМБОСХОВИЩЕ? СТАЛО МУЗЕЄМ ЧИ АРТПРОСТОРОМ

Після розпаду СРСР та завершення Холодної війни у світі з легкої руки американського філософа Френсіса Фукуями запанувала ілюзія «кінця історії», тобто демократія перемогла, а відтак ядерна війна відмінялася. Утримання величезної мережі бункерів і бомбосховищ здавалося непотрібним та дороговартісним, а самим спорудам почали шукати нове призначення. Наприклад, у Німеччині та й в інших країнах їх перетворювали на музеї, галереї, клуби й навіть готелі.

Один із найвідоміших прикладів – висотний Рейхсбанбункер у Берліні, збудований нацистами під час Другої світової війни для працівників та пасажирів німецької залізниці. Після війни він встиг побувати радянською військовою в’язницею, складом бананів і техно-клубом, а на початку 2000-х став приватним музеєм сучасного мистецтва, де розмістилася колекція Бороса. У 1990-х колишні укриття стали популярними майданчиками для нічного життя: у берлінських бункерах та інших захищених спорудах відкривалися техно-клуби, зокрема всесвітньо відомі Tresor і Berghain.

Чимало нацистських протиповітряних веж – у Гамбурзі, Відні та інших містах – перетворили на артцентри, галереї, виставкові зали, клуби й навіть готелі. В Албанії, де за режиму Енвера Ходжі було споруджено сотні тисяч бункерів, більшість споруд занепадає, але деякі отримали нове життя – від кафе й ресторанів до музеїв Bunk’Art 1 та Bunk’Art 2, присвячених історії комуністичної диктатури.

Загалом у цей період сотні укриттів по всій Європі були приватизовані, списані з балансу цивільної оборони або знесені.

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА: РЕНЕСАНС ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році європейські країни зіткнулися з жорсткою реальністю: більшість цивільної інфраструктури укриттів виявилася непридатною для використання. Країн, які не повірили в «кінець історії» і які зберегли бомбосховища цілими в придатному до використання стані, не так вже й багато: це Швейцарія, Іспанія та Фінляндія. Тож що робить решта?

Уряди європейських країн (зокрема Німеччини, Польщі, країн Балтії) провели аудит наявних сховищ. З’ясувалося, що в Німеччині з двох тисяч укриттів часів Холодної війни придатною залишилася лише невелика частина (на декілька сотень тисяч осіб при населенні 84 млн). МВС Німеччини призупинило програми зняття бункерів з обліку та їхнього продажу приватним особам. В країні створили мобільні застосунки та цифрові карти з переліком найближчих укриттів. Проблему захисту цивільного населення розглядають у рамках нової «Концепції цивільної оборони», розробленої у 2016 році.

У багатьох країнах замість будівництва нових дорогих монофункціональних бункерів (як у часи Холодної війни) ставка робиться на станції метро, підземні паркінги, підвали шкіл та адміністративних будівель, які за потреби можна швидко герметизувати та встановити фільтри. Тобто, будівля використовується згідно з концепцією подвійного призначення.

У Нідерландах на сьогодні немає жодного діючого бомбосховища, тоді як ще на початку 90-х років минулого століття їх було близько 200. Тому уряд країни як альтернативу розглядає використання підземних паркінгів.

У Польщі, Норвегії та Фінляндії (яка й не припиняла розвивати укриття) ухвалюють нові будівельні норми, що зобов’язують передбачати захисні приміщення при будівництві нових великих житлових та офісних комплексів. Щось подібне за задумом зводять в Ізраїлі уже більше 30 років: нове житло будується там з т. зв «мамадом», обов’язковою кімнатою-сховищем з посиленими стінами та герметичними вікнами/дверима. Під час атаки сім’ю зобов’язують ховатися там.  

Мирні десятиліття поступово витіснили із суспільної пам’яті досвід війни, а разом із ним – навички цивільного захисту. Але світ ХХІ століття, а передусім російсько-українська війна, повертає у щоденний побут те, що здавалося «пережитком минулого»: укриття, правила поведінки під час обстрілів, системи оповіщення та саму ідею готовності до небезпеки.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Німецький музей бункерів у висотному бункері Фіхтеля та Сакса у Швайнфурті. Всі фото в публікації взято з Wikipedia.

У п’ятницю, 4 вересня, низка народних обранців від “Слуги народу” зареєстрували законопроєкт №16034, який передбачає надання відстрочки від мобілізації терміном на 90 днів військовозобов’язаним громадянам, які повернулися в Україну. Про це йдеться на сайті українського парламенту.

Хто може отримати відстрочку на 90 днів

Документом передбачається, що протягом 90 календарних днів громадяни, які станом початок повномасштабного вторгнення РФ перебували за кордоном або ж законно виїхали з України вже після 24 лютого 2022 року, не підлягатимуть призову після повернення. Також відстрочку можуть отримати громадяни, які проживали на тимчасово окупованих територіях до прибуття на територію, підконтрольну Україні.

Ініціатори законопроєкту, зокрема Сергій Козир, Євгеній Брагар, Руслан Горбенко, Віталій Войцехівський та Георгій Мазурашу пропонують надавати відстрочку одноразово, оформлюючи її автоматично через державні реєстри, без звернення до ТЦК та СП, розпочинаючи з дати в’їзду до України.

Передбачається, що протягом 90 днів людину можна буде мобілізувати лише за її згодою, а повторний виїзд за кордон не даватиме права отримати нову відстрочку.

У пояснювальній записці до документу представники законодавчої влади зазначають, що після повернення до України громадянам потрібен час на відновлення документів, вирішення сімейних, медичних і трудових питань та впорядкування військово-облікових даних. Держава ж, своєю чергою, отримає бонус у вигляді актуалізації військово-облікових даних новоприбулих та зменшення навантаження на ТЦК та СП.

Фокус писав, що з 1 вересня 2026 року низка категорій громадян не підлягає мобілізації. Серед них люди з інвалідністю, багатодітні батьки, студенти за наявності оформленої відстрочки, заброньовані працівники та жінки.

Також нагадаємо, що українці, які перебувають під тимчасовим захистом у Польщі, почали виїжджати у інші країни.