Про це в інтерв’ю Укрінформу сказав CEO української defense-tech компанії UNWAVE Тарас Бублик.

«Дрони стають дедалі складнішими. Паралельно системи радіоелектронної боротьби ставатимуть розумнішими. Тому в найближчі роки технології безпілотників і засоби протидії їм розвиватимуться паралельно, постійно адаптуючись одне до одного», – сказав Бублик.

Серед напрямів розвитку технологій він бачить як вдосконалення вже наявних технологій, так і перспективи застосування таких новітніх технологій для протидії безпілотникам, як-от лазерних систем, електромагнітних імпульсів тощо. Головним викликом буде економічна доцільність таких рішень, адже в умовах війни навіть найдорожче обладнання може бути швидко знищене. Тому пріоритетом у найближчому майбутньому залишатимуться ефективні та масштабовані засоби як ураження, так і захисту.

Бублик також зазначив, що інтеграція штучного інтелекту дозволятиме ефективніше працювати з різними протоколами зв’язку і протидіяти дедалі автономнішим безпілотникам. На тлі стрімкого зростання обсягів інформації з поля бою ШІ допомагатиме швидше зіставляти дані, відсіювати зайве та формувати ціліснішу картину обстановки.

Представник оборонного сектору констатував, що наразі найбільшим викликом у протидії дронам є те, що універсального засобу не існує, потрібні комплексні рішення. Дрони швидко адаптуються та вдосконалюються, стають більш автономними, отже протидія дедалі більше потребує комплексного підходу.

«Ідеться про поєднання радіоелектронної розвідки з радарами, оптичними, тепловізійними, акустичними та іншими засобами виявлення. А також про швидку обробку й злиття даних між ними», – зазначив Бублик.

Не менш важливим, за його словами, є правильний вибір засобу безпосередньої протидії відповідно до типу загрози: не тільки якомога раніше побачити й класифікувати дрон, а й швидко визначити найбільш ефективний і економічно доцільний спосіб його нейтралізації.

Окремою проблемою, за словами Бублика, є масштаб: сучасне поле бою генерує такий обсяг сенсорної інформації, що людина фізично не встигає її аналізувати в реальному часі. Саме тому дедалі важливішими стають автоматизація, штучний інтелект та злиття даних.

Як повідомляв Укрінформ, командувач Сил безпілотних систем Роберт «Мадяр» Бровді заявив, що українські інженери вже розробили перші засоби протидії реактивним «Шахедам» та провели їхні перші успішні запуски зі збиттями.

Фото: UNWAVE

Максим Міщенко загинув під час евакуації поранених побратимів на Запоріжжі внаслідок масованої атаки ворожих FPV-дронів. Він не вперше ризикував життям, щоб урятувати інших: ще під час АТО вивозив побратимів з-під ворожого вогню. 

Максим народився 28 вересня 1994 року в Кривому Розі. У 1997 році його родина переїхала до Петрового на Кіровоградщині. Змалку хлопець цікавився технікою, любив допомагати батькові ремонтувати автомобіль. Після закінчення школи у 2011 році вступив до Олександрійського СПТУ №31, де здобув спеціальність тракториста-машиніста широкого профілю. 

У 2013 році Максима призвали на строкову військову службу. Згодом він залишився у війську за контрактом. Військова справа поєдналася з тим, що Максим умів і любив робити найкраще, – працювати з технікою. 

З 2016 року чоловік служив за контрактом у Національній гвардії України та виконував бойові завдання на сході країни. Разом зі старшим братом Дмитром вони проходили службу у 4-й бригаді оперативного призначення. 

«З 2016 по 2019 рік виконували завдання на Донеччині як водії гармат, а також чергували в маріупольському аеропорту. Макс брав участь у випробуваннях броньованих машин “Козак” у бойових умовах. За братом було закріплено декілька вантажівок різних типів – вахтівка, шосейна, важкий тягач та бронеавтомобіль. Він любив свою справу та був надзвичайно талановитим водієм», – згадує старший брат Дмитро.

Професіоналізм Максима був не просто вмінням керувати різними машинами. На фронті від водія залежало, чи дістануться бійці до позицій, чи вдасться доставити необхідне, чи зможуть поранені вибратися з-під обстрілу. 

Про один із таких випадків розповідав Павло Жицький, заступник командира дивізіону по роботі з особовим складом. Улітку 2014 року біля Тельманового на Донеччині підрозділ потрапив у ворожу засідку. Бійців потрібно було вивезти з-під щільного вогню мінометів і стрілецької зброї. 

«Особовий склад з технікою потрапив у ворожу засідку. Потрібно було евакуювати бійців з-під щільного вогню мінометів і стрілецької зброї. Єдиним, хто зголосився поїхати у те пекло, був Максим. Будучи водієм БТР, він під обстрілами на пошкодженій машині вивіз особовий склад у безпечне місце і тим самим врятував життя побратимів», – згадує Жицький. 

Пізніше Максим продовжив службу в гаубичному артилерійському дивізіоні першої оперативної бригади, а згодом – у четвертій бригаді оперативного призначення швидкого реагування. У 2019 році повернувся до цивільного життя й працював трактористом-машиністом

Зі своєю дружиною Любов’ю вони росли в одному селищі й навчалися в одній школі. Максим був старшим на три роки. Проте їхня історія кохання почалася пізніше, коли Любов уже навчалася в педагогічному університеті в Кропивницькому, а Максим проходив строкову службу. 

«Ми жили мирним життям до 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, я пішла на роботу, а Максим – в армію. “Якщо не ми, то хто ж?” – говорив мені чоловік», – згадує Любов. 

У вересні 2022 року Максим і Любов одружилися. А у 2023-му в них народилася донька Уляна. Війна розділяла подружжя відстанню, але вони постійно підтримували зв’язок.  

«Ми постійно спілкувалися, телефонували одне одному по відеозв’язку. Максим не любив розповідати про війну, тільки казав, що в нього все добре. І підтримував мене, хоча йому та підтримка, можливо, була потрібніша», – ділиться дружина.

Чоловік долучився до Олександрійської територіальної оборони. Разом із побратимами пройшов Марганець на Дніпропетровщині, Воронцовку на Херсонщині, Старомайорськ на Донеччині, Біленьке та Оріхів на Запоріжжі. Згодом служив у другому батальйоні безпілотних систем 121-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. 

Сергій Тимченко знав Максима задовго до війни. Обоє пройшли АТО, а після початку повномасштабного вторгнення знову опинилися у війську. 

«Ми виросли в одному селі та на одній вулиці, хоча я старший на три роки. Він добре грав у футбол, і ми часто разом плавали на ставку. Ми обидва були в АТО, і коли почалася повномасштабна війна, знали, на що йшли. У війську подружилися по-справжньому. Можна сказати, ми з однієї тарілки їли, він мені як брат був. Навіть перев’язували один одного після поранень і уколи робили. Без водіїв на передовій нічого не робиться. Максим ризикував та віддав життя за побратимів, він справжній герой!» – говорить Тимченко. 

За службу Максим отримав низку відзнак, зокрема «Хрест Сил територіальної оборони», подяку командира 17-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ та грамоту за сумлінне виконання службових обов’язків і зразкову військову дисципліну. 

11 березня 2026 року поблизу Степногірська на Запоріжжі Максим вирушив евакуювати поранених побратимів. Під час завдання автомобіль потрапив під масовану атаку FPV-дронів. Старший сержант отримав тяжкі множинні уламкові поранення й загинув на місці. 

Бойові побратими Вадим Карлюга та Сергій Гаркуша згадують Максима такими словами: 

«Максим був людиною слова, великого серця, щирим і відданим військовій справі. Завжди перший, коли треба було прийняти важливе рішення або виконати бойове завдання. Це не просто побратим – це брат і вірний друг». 

Побратим Ігор Снопов додав: 

«Я пам’ятаю Максима як вірного побратима, добру, сміливу та чесну людину, мужнього воїна і справжнього патріота. Він був одним із найкращих водіїв-професіоналів, з якими мені довелося служити. Це дуже прикра втрата…». 

Попрощалися з воїном 17 березня 2026 року. Місцем вічного спочинку Максима Міщенка стала Алея Слави центрального кладовища у Петровому. 

Мирослава Липа

Фото надані 121-ю окремою бригадою ТрО ЗСУ

За матеріалами 121-ї окремої бригади ТрО ЗСУ та Петрівської селищної ради

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Про це в інтерв’ю Укрінформу сказав CEO української defense-tech компанії UNWAVE Тарас Бублик.

«Один із головних викликів – ціновий дисбаланс між загрозою та засобами протидії. Якщо для знищення відносно дешевого дрона щоразу використовувати дорогу ракету, підтримувати такий захист у тривалій перспективі буде складно. Вартість протидії має бути співмірною з вартістю загрози… Засоби протидії мають бути доступними, вироблятися в достатній кількості й працювати як єдина система», – підкреслив Бублик.

Рішення він бачить у багаторівневій системі захисту, яка поєднує виявлення, радіоелектронну боротьбу, дрони-перехоплювачі, фізичні засоби захисту та традиційну ППО. Такий підхід дає можливість обирати ефективний і водночас економічно доцільний спосіб протидії конкретній загрозі. При цьому різні засоби мають доповнювати один одного, щоб там, де достатньо радіоелектронного придушення або дешевшого перехоплювача, не доводилося витрачати дорогу ракету.

Представник українського оборонного сектору вважає, що для Європи це означає необхідність інвестувати як у самі технології, так і в їх інтеграцію та масштабування виробництва. Наявність передового озброєння сама по собі ще не гарантує готовності до його ефективного застосування, зауважив він. Збільшення європейських оборонних бюджетів є позитивним кроком, але є ризик, що значна частина цих коштів спрямовуватиметься на рішення, розроблені без урахування досвіду сучасної російсько-української війни.

«Через це існує ризик інвестувати в дорогі системи, які можуть виявитися недостатньо ефективними… Європейським країнам необхідно навчитися інтегрувати дрони, засоби РЕБ та інші технології у виконання конкретних бойових завдань, враховуючи досвід України», – вважає Бублик.

Він зауважив, що значна частина критичної інфраструктури в Європі наразі недостатньо підготовлена до відповіді на сучасні безпілотні загрози. Навіть на тих об’єктах, де вже встановлені певні системи захисту, вони часто розроблені без урахування практичного досвіду застосування своїх технологій у бойових умовах. Україна, яка вже має практичний досвід застосування таких рішень у бойових умовах, готова допомогти європейським країнам врахувати цей досвід у розбудові власного захисту.

«Європейські країни мають використовувати український досвід захисту критичної інфраструктури та вже зараз переходити від планування до створення й розгортання відповідних систем», – переконаний Бублик.

Паралельно він звернув увагу не недосконалість нормативної в Європі бази: сьогодні в багатьох європейських країнах існують обмеження на використання засобів радіоелектронної боротьби, зокрема на роботу в певних частотних діапазонах. Необхідно визначити правила застосування таких систем у разі реальної загрози, а відповідальні служби повинні мати чіткі повноваження та механізми оперативного реагування, щоб не втрачати дорогоцінний час на отримання дозволів, коли загрозу вже виявлено.

Як повідомлялось, на початку жовтня Україна та Німеччина підписали угоду щодо поглиблення співпраці у сфері протидії безпілотникам, у межах якої ФРН має ширше використовувати український досвід.

Фото: UNWAVE