Українців після депортації відправляли до Польщі, а потім — через український кордон. Про це повідомляє CNN, яке поспілкувалося з українцями.

Один з них — Володимир Дуднік. Він розповів, що не встиг дійти додому, як його було мобілізовано.

“Коли я був на літаку до України, я розумів, що на мене чекає. Але сподівався, що, можливо, дозволять повернутися додому. Усе сталося ще швидше, ніж я думав. Я не дійшов додому, я ще не бачив своїх батьків”, — розповів він.

Після затримання він провів 51 день у навчальному таборі, а згодом проходив навчання як оператор безпілотників. Зараз він воює на передовій на сході, а побратими дали йому позивний “Америка”.

За даними ДПСУ, з 45 депортованих у листопаді 2025 чоловіків, 24 були оголошені в розшук, після чого їх передали співробітникам поліції, які потім доставили їх до ТЦК. Там наголосили, що “розшукуваним” вважається той чоловік, який не оновив свої дані або порушив правила мобілізації.

Загалом, за даними Міноборони, близько 2 мільйонів людей перебувають в розшуку через ухилення від мобілізації.

У CNN нагадують, що адміністрація Дональда Трампа зробила імміграційну політику більш жорсткою. При цьому, попри заяви влади, багато депортованих мають мінімальні порушення або взагалі не мають кримінального минулого.

Для українських чоловіків, пише CNN, депортація може означати безпосередню відправку на фронт.

Загалом 280 000 українців в’їхали до США за програмою U4U, перш ніж її було призупинено в січні 2025 року разом з усіма іншими категоріальними гуманітарними програмами після вступу Трампа на посаду президента.

Раніше у Вінниці було створено мобільні групи оповіщення, які будуть займатися адресним врученням повісток щодо необхідності з’явитися до ТЦК.

Раніше Фокус пояснював, що від час воєнного стану та загальної мобілізації, що продовжують діяти в Україні, військовозобов’язані чоловіки отримують повістки, які мають деякі відмінності.

Нагадаємо, що журналіст Юрій Бутусов заявив, що головні проблеми мобілізації в Україні полягають не лише у “бусифікації”, а й у тому, що система розбита на “кілька безвідповідальних фрагментів”.

Вторгнення російських військ обірвало його юність. З 19 років Анатолій служив у Силах спеціальних операцій, побратими знали його як сміливого воїна.  

Він народився 24 червня 2004 року в Херсоні, потім сім’я переїхала до села Микільське на Херсонщині. Анатолій був другою дитиною в багатодітній родині – мав двох сестер і брата.

Річка, де можна розважатися з друзями, приваблювали хлопця більше, ніж шкільний клас. «У нас була велика компанія, ми постійно шукали собі пригоди”, – згадує друг дитинства, десантник із позивним «Льова».

Зі школи Анатолій захоплювався спортом: біг, турнік, штанга, бокс – звичайні заняття для нього. Разом із друзями освоював паркур – подолання перешкод. Але найбільше любив плавати, це, можливо, і визначило його долю. Любив річку Інгулець у рідному селі, Чорне море в Одесі, а ще – шоколадні батончики «Твікс». Після школи юнак навчався у професійно-технічному училищі, де здобув фах слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів та водія категорії «С».  

24 лютого 2022 року російські окупанти зайшли в село Микільське. Анатолію на той час було 17 років. З першого дня він почав допомагати українським військовим: ходив селом і фотографував російські танки, передавав координати ворожої техніки. «Льова» згадує, що одного разу росіяни помітили «підозрілу» поведінку Толика, але тоді пощастило – він встиг видалити весь компромат з телефона, тож його відпустили. Залишатися в рідному селі стало небезпечно. За словами мами, Тетяни Вікторівни, найбільше син боявся, що росіяни примусово його мобілізують, а він ніколи б не погодився воювати за Росію.  

«Не знаю, звідки у нього це. В дитинстві він ні слова не казав, що хоче бути військовим… Може, коли ми жили в окупації, він побачив, що росіяни творять. Вони з друзями привозили продукти в село, їздили через блокпости. Думаю, тоді у нього всередині щось визріло. Він казав: “Мама, я хочу, щоб сестра жила у спокійній, мирній країні”», – згадує жінка. 

Аби уникнути примусової мобілізації, хлопець виїхав до Латвії, де йому виповнилось 18 років. Але контраст між реальністю російської окупації та спокійним життям за кордоном не давав йому спокою. «Коли Толя був за кордоном, я вже служив. Ми постійно спілкувалися. Його не влаштовувало спокійне життя, там він не знаходив себе. Казав, що йому не вистачає адреналіну, а потім написав, що їде в Україну підписувати контракт», – розповідає «Льова».

У листопаді 2022 року ЗСУ звільнили Микільське. За тиждень Толик уже був удома й вирішив, що піде воювати. Близько року пані Тетяна відмовляла сина від служби, але у вересні 2023-го, коли родина Павленків змушена була виїхати з Микільського, яке опинилося на лінії вогню, до Миколаєва, Толя уже не питав дозволу, його рішення воювати було остаточним. У 19 років він підписав контракт із ЗСУ.  

Хлопець долучився до 73-го морського центру спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого – частини спеціальної розвідки ССО ЗСУ. Він тричі проходив спеціальні навчання за кордоном: двічі – в Італії, раз – у Латвії, здобув дві спеціальності – кулеметника і водолаза. Через юний вік спершу отримав позивний «Буся», але потім став «Твіксом», бо дуже полюбляв ці батончики. Після вишколу потрапив на Херсонський напрямок. 

У взводі, де проходив навчання, він познайомився з бійцем із позивним «Філя», який згодом стане його найближчим побратимом. «Він був веселий, енергійний, сильний. Цікава людина з мотивацією, – розповідає «Філя». – Ми в групі одразу здружилися й трималися разом. Він був екстраверт, я – інтроверт, але ми ладнали. Обидва молоді, обидва стали водолазами». 

Потім були бойові виходи. Восени 2024 року в бою «Твікс» фактично врятував «Філі» життя. Під час операції у спецпризначенців раптово завʼязався стрілецький бій з росіянами. Тоді Анатолій вперше мав контакт з ворогом. 

«Я перший приймав бій. Вийшло так, що я був ближче до ворога. Я отримав кульове поранення в руку. Толик був кулеметником. Якби не його рішучі дії в той момент, я б там і залишився. Толик подавляв противника вогнем і прикривав мене, тож мені вдалося вийти й вижити», – згадує «Філя».

У тому бою ще кілька бійців отримали контузії, й Толик опинився сам зі своїм кулеметом проти ворога, але не злякався, і завдав росіянам суттєвих втрат. Завдяки його діям група відійшла до безпечного місця. 

За словами мами, Анатолій був дуже сімейним, обожнював молодшу сестричку, а з коханою дівчиною Вікторією хотів створити сім’ю. В Одесі закохані любили гуляти біля моря, кататися на самокатах, разом дивитися кіно. На Новий 2025 рік він приїхав додому до рідних вже з коханою Вікою. 

«Ми постійно говорили про майбутнє, про дітей, про дім, де будемо жити. Я колись випитала в нього: “Скажи чесно, чого б ти хотів”? А він відповів: “Щоб ти стала моєю дружиною”», – згадує Вікторія. Якось вона пожартувала, що хотіла б отримати обручку, коли зробить гарний манікюр. І перед останнім завданням Анатолій написав: «Роби манікюр. Я повернусь у відпустку, і ми обов’язково одружимось». 

У січні 2025 року захисник повернувся з лікування, бо мав проблеми зі спиною – професійну хворобу кулеметника, а вже 6 січня вирушив у Курську область РФ. 16 січня – перед самим виходом на важливе завдання – він востаннє зателефонував мамі. 

«Толик ніколи не дзвонив перед завданнями. Тільки писав “Паляниця” – це було наше кодове слово, яке означає, що він іде на завдання. А цей раз подзвонив. Ми довго-довго спілкувалися по відео», – розповідає Тетяна Вікторівна. 

Група «Твікса» потрапила під масований артобстріл у Суджанському районі Курської області. Анатолій отримав важке поранення. Побратими затягнули його в укриття, надали першу допомогу, але поранення було несумісним із життям. Бійцю назавжди залишилося 20 років… Понад добу військові не могли вийти зі сховку через постійні обстріли. Але побратимам вдалося забрати тіло воїна. 18 січня його родині зателефонували й повідомили про загибель. «Я знаю, що там була дуже велика кількість FPV-дронів. Артобстріл, у якому було застосовано дуже багато озброєння. Можна сказати, що Толик своїм тілом прикрив хлопців, бо всі уламки полетіли в нього», – каже «Філя».

Захисника поховали на Балабанівському кладовищі у Миколаєві. На могилі завжди лежать його улюблені шоколадні батончики «Твікс».

За коротке життя Анатолій Павленко був удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, нагороджений нагрудним знаком «Іду на Ви» ІІІ ступеня, відзнакою міністра оборони України «За зразкову службу», грамотою за сумлінне виконання обов’язків, непохитність духу та відданість українському народові. Посмертно захисника удостоєно ордена «За мужність» ІІ ступеня. 

Вічна пам’ять і шана Герою! 

Тетяна Тиндик

Фото з сімейного архіву та сайту Bilozerka.info

За матеріалами Bilozerka.info, Меморіал. Платформа пам’яті, Вгору, Нова Каховка.City, УП.Життя

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Сили оборони України завдали ураження по зенітно-ракетному коплексу «Тор-М1», складах із боєприпасами та інших об’єктах російських військ на тимчасово захоплених територіях Донецької і Луганської областей.