Connect with us

Війна

Україна — бренд переможця: Які шанси Одеси прийняти EXPO 2030. Розповів Роман Григоришин

Published

on

Виставка EXPO — іміджевий захід світового масштабу і в України є всі шанси на проведення виставки в Одесі у 2030 році. Наразі йде підготовка до голосування за кандидата. Воно відбудеться у листопаді 2030 року, де 170 країн, члени Міжнародного бюро виставок, голосуватимуть за одного з чотирьох кандидатів. Міста-суперники Одеси: Пусан, Рим, Ер-Ріяд. Про одеські переваги та плани виставки для “Дайджесту Одеси” розповів директор Департаменту інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності, міжнародного співробітництва і туризму Одеської обласної військової адміністрації, Роман Григоришин.

Фото: УСІ

Розглянемо конкурентів

Виставка можливо не такий відомий захід, як Чемпіонат Світу з футболу чи Олімпійські ігри, але йде на рівні з ними. А економічний ефект навіть більший, адже виставка триває півроку. 

Виставка планувалась на 2020 рік в Дубай, була перенесена і проходила з жовтня по березень 2021 року. В 2025 році пройде в Японії. Тому, якщо планувати виставку у Пусані (Південна Корея) або Ер-Ріяду (Саудівська Аравія) — це суперечить базовому олімпійському принципу: виставка повинна подорожувати континентами. 

Розглянемо Ер-Ріяд. Ми розуміємо, що фінансово — це точно фаворит, тому що таких можливостей, мабуть, немає у жодної з інших країн. Проте, є аспекти, які грають проти: закритість країни та питання забезпечення прав жінок. Ми зараз будемо спостерігати Чемпіонат Світу з футболу в Катарі. І вже зустрічаються різні ситуації по персоналу саме жіночої статі. Цивілізованому світу зазвичай важко робити такі кроки в напрямку країн, які важко назвати демократичними. 

Італія. У 2015 році виставка була в Мілані. Якщо дивитись на столітню історію виставок, то в цій країні вона була дуже багато разів. А у Східній Європі виставки не було останні 40 років. 

Серед претендентів була москва, але вона сама собі вистрілила в ногу. Москви немає, тому з огляду на це Одеса — є одним із фаворитів. Ми не фантасти, розуміємо, що у багатьох з цих міст виставку можна проводити хоч завтра, а Одесі — треба попрацювати. Але для цього якраз є оці сім років, за які ми можемо перевтілити наше місто. І зробити таким, яке зможе прийняти протягом 6 місяців мільйони туристів. 

Переваги міста і для нього

Сам проєкт EXPO дуже класно підходить у контекст відновлення України. Країна є форпостом протистояння проти нацистів сучасності. Тому було б дуже слушно, аби інші країни підтримали в наданні права на проведення виставки саме в Україні. Так вони б надали нам не рибу, як зазвичай, а вудочку, якою б ми зловили своє щастя. 

https://youtu.be/4r_h0yTJUQ0

Відповідно, це може бути флагманський проєкт всього півдня України. Логістично немає сенсу будувати ще один чи два аеропорти в Одесі. Треба робити місто доступним для інших аеропортів, з’єднувати швидкими шляхами з Миколаєвом (відновлення аеропорту) і з Ізмаїлом (реконструкція злітної смуги). І звичайно швидкою залізницею Одеса-Київ, щоб ми були в межах 3-4 годин зі столицею. Цей логістичний ланцюжок по-новому зв’яже Одесу із Європою, Києвом та Миколаєвом. 

Одеса у світі популярне місто, проте на жаль не випустило нічого нового у сучасності, а та спадщина, яка була, вже розгубилась. Проте ми знаємо, що іноземці визнавали це місто як комфортне для життя. Багато хто закохувався в місто, а хтось —в людей, купував нерухомість і час від часу приїжджає. Саме Одеса серед міст України найбільше зачаровує іноземців. На це багато підстав. Виставка — стимул приїхати, тим хто чув, але не був тут.  

Щодо економічного добробуту міста, звичайно, хочемо, щоб вони приїхали, отримали задоволення, витратили тут гроші, підтримали нашу економіку, або стали б частиною цієї економіки. Тому це неймовірно великий шанс, історичний для Одеси. 

Куди крокуємо стосовно EXPO

У кінці листопада 171 Генеральна асамблея МБВ, на якій відбудеться презентація нашої заявки, цього разу в офлайн режимі. Там буде вперше представлено саме архітектурний концепт, який розробляла Zaha Hadid Architects.

Фото: EXPO 2030

У проміжку між лютим-квітнем буде перевіряюча місія. Перше, що інспектуватимуть — гарантії центральної влади. Ми наразі робимо план, який запропонуємо Міжнародному бюро по візиту. Вони тут працюватимуть з понеділка по п’ятницю. Перші день-два вони проведуть у Києві, потім прибудуть до Одеси. Відбудеться зустріч з керівництвом міста, області, виїзд на саму локацію, демонстрація проєктів, логістики. Крім нашої презентації, готуємо кілька крутих сюрпризів для них. 

Ми розуміємо усю безпекову ситуацію, отримали завірення від Генерального Секретаря Міжнародного бюро виставок. Як мінімум він точно приїде, а щоб місія відбулась, потрібно ще троє делегатів. Я думаю, що не буде проблеми. На крайній випадок думатимемо про якийсь гібридний варіант цієї місії, можливо в онлайн-режимі. Але офлайн — краще.

Місце зустрічі — поля зрошення: де планують проходження виставки

Запланована територія — 250 га полів зрошення в 15 хвилинах їзди до центру. Про цю територію говорять останні років 20. Є купа варіантів, а щоб перейти від слів до справи, треба вирішити цілий ряд проблем. І так склалось, що, бюджетом міста чи області — це майже неможливо. Навіть, якщо ми не виграємо, то в будь-якому випадку, це можливість привести до ладу місце. Адже це справді територія пріоритетного розвитку: величезна ділянка, на якій може з’явитись як новий мікрорайон, так і різні економічні суб’єкти. Великий простір для росту, що знайти у місті на узбережжі — важко. І до речі, — ще одна перевага Одеси, відносно суперників. В інших країн немає ділянки в межах центру міста. 

Кожна країна по-різному підходить до виставки. Хтось приїжджає себе продавати, представляючи виробників, а хтось презентує країну. Є країни, які концептуально не сприймають, коли ти презентуєш виробника, як США, наприклад, вони себе презентували, як країну загалом. Зрештою — велика конверсія грошей та привернення уваги до країни. Наприклад, у 2021 році, український павільйон був також заточений на кількох виробників. І вони підписали багато контрактів. Це можливість. 

Попри війну: як готуватись до проєкту 2030 року, коли у країні війна

Безумовно вторгнення вплинуло. Рік тому, коли ми заявили про цю ініціативу, до того як її підтримав президент, багато людей дуже скептично ставились. Особливо ті, хто був у Дубай і розуміють що це таке. 

Через вторгнення та події в Україні і такої уваги, то з цього боку є трохи позитивного впливу для проєкту і можливостей. росію викинули з процесу, а Одеса стала хабом для міжнародних організацій, центром зернової угоди.

Організаційно та ментально після вторгнення було важко повернутись до роботи. Коли тут питання життя та смерті, розмовляти про те, що буде у 2030 році — складно. Коли вся адміністрація, і я також, працювала на забезпечення військових, навіть в думках не було питання “Що робити з ЕКСПО?”. 

На кінець лютого планували почати процес підготовки досьє. Були підібрані підрядники, розуміння фінансування, адже це не мало бути за кошти платників податків. Ми були готові починати з 1 березня. Почалась повномасштабна війна і зрозуміло, що ніхто до цього не повертався. І я чесно кажу, не знаю як склалось, якби в середині квітня мені не подзвонила Генеральний директор Zaha Hadid Architectsі. Вона сказала, що фірма готова продовжувати співпрацю. Нагадаю, це найдорожче та найпопулярніше архітектурне бюро у світі. Дуже багато компаній, міст змагаються за те, щоб компанія щось проєктувала чи будували в них і це коштує дуже дорого. До цього ми розглядали комерційну співпрацю з цим бюро, і коли вони в квітні подзвонили, то була дискусія. Навіть якби були гроші, нас би ніхто не зрозумів. Але фірма вирішила подарувати нам цей проект, тому що за їхніми словами: “ Україна — бренд переможців”. Вони хотіли бути з нами, підтримати та перемогти разом. 

Після цієї історії особисто я та моя команда не розглядали, що ми не подаємо це досьє. Так, це було дуже важко — програмний документ англійською та французькою мовами. Там розписано все до деталей: як рухаються люди, де вони живуть, яка економіка процесу, як будуватимуться павільйони, як ми будемо це промоутити. 

Маленька довідка: 7 вересня Україна офіційно подала реєстраційне досьє до Міжнародного бюро виставок у Парижі (BIE) для участі у конкурсі серед країн-кандидатів на право проведення Всесвітньої виставки Expo 2030 в Одесі. Цей крок є ключовим і обов’язковим для кожної країни-кандидата на етапі розгляду проєкту та в процесі голосування.

Фото: EXPO 2030

Ми з’єднались з командою CIVITTA. Ця консалтингова компанія веде дуже багато проєктів Кабінету Міністрів і ми почали співпрацю. Вони дуже молодці, надзвичайно креативні, крута професійна команда, яка допомогла все це зібрати в один документ. Тут варто відзначити, що Обласна адміністрація, всі департаменти, міністерства, місто оперативно надавали інформацію та допомагали. Це був як мурашник і в мене літо пройшло під лозунгом “досьє ЕКСПО”. 

Часто запитують чому ми цим займаємось, при тому що немає абсолютної гарантії, що ми переможемо. Але мені подобається бути причетним до чогось великого і це не купиш ні за які гроші. Думаю, що можливо завдяки цій роботі, колись в 2030 році, гулятиму зі своєю дитиною на виставці ЕКСПО в Одесі. З гордістю скажу: “я працював над цим”.

Хочу відзначити, що абсолютно всі країни, які є нашими конкурентами в боротьбі за ЕКСПО, абсолютно коректно себе поводять. Не бачив жодного висловлювання, що в Україні немає шансів, бо у них війна. 

Дізнатись, нададуть Одесі право чи ні, зможемо за 14 місяців. Це довгий дипломатичний шлях, на меті якого показати світу сучасну та прогресивну Одесу.

Війна

За жовтень на Гуляйпільському, Оріхівському й Олександрівському напрямках знищили 279 росіян

Published

on

Упродовж жовтня на Гуляйпільському, Оріхівському та Олександрівському напрямках російські війська втратили 279 військовослужбовців і 60 одиниць озброєння та військової техніки внаслідок підриву на мінно-вибухових загородженнях.

Про це кореспондентові Укрінформу повідомила заступниця речника Угруповання військ (сил) «Південь» Анастасія Шевченко.

«На Гуляйпільському, Оріхівському та Олександрівському напрямках внаслідок підриву на інженерних боєприпасах противник втратив 279 військовослужбовців та 60 одиниць озброєння і військової техніки. Значну частину уражених цілей становлять мотоцикли та квадроцикли, за допомогою яких окупанти намагаються прискорити переміщення особового складу та здійснювати маневри», – зазначила вона.

За словами Шевченко, мінно-вибухові загородження, облаштовані інженерними підрозділами угруповання військ (сил) «Південь», упродовж жовтня стали одним із дієвих чинників стримування російських військ на трьох напрямках.

«Ефективність мінно-вибухових загороджень полягає в тому, що вони не лише перешкоджають просуванню противника, а й завдають йому втрат без необхідності безпосереднього вогневого контакту з українськими підрозділами», – пояснила заступниця речника.

Водночас вона додала, що важливу роль у цьому процесі відіграють безпілотні системи, за допомогою яких інженерні підрозділи дистанційно облаштовують загородження.

«Це дозволяє підвищувати ефективність інженерного забезпечення оборони та зберігати життя українських військовослужбовців», – наголосила Шевченко.

Читайте також: ВМС України за жовтень знищили шість російських літаків та 10 РСЗВ

Як повідомляв Укрінформ, військовослужбовці Сухопутних військ Збройних сил України показали, як інженерні дрони встановлюють захисні загородження на фронті.



Джерело

Continue Reading

Війна

Новий рекорд ЗСУ: мінус 2500 загарбників за добу

Published

on

Не встиг жовтень стати найрезультативнішим місяцем за втратами ворога за весь період вторгнення Росії в Україну, як 1 листопада оновився рекорд добових втрат



Джерело

Continue Reading

Війна

Пам’яті командира роти Богдана Гучка (позивний «Борода»)

Published

on


У чоловіка змалку був хист допомагати людям і рятувати їх

Богдан народився 12 листопада 1993 року в Івано-Франківську в родині медиків. Батько – хірург, мама – медична сестра. У сім’ї росли двоє хлопців – старший Богдан та молодший Роман. 

«Це були звичайні хлопчики – дуже шустрі, часом нечемні, галасливі. Але там, де був Богдан, завжди був порядок. Він був дуже наполегливим. Пам’ятаю, коли вперше сів на велосипед, то і падає, і встає, але за кілька хвилин вже їде», – пригадує мама Богдана, пані Олександра. 

Хлопець займався боксом, боротьбою, тхеквондо. Захоплення футболом привело Богдана у команду «Спартак», з якою він виборював свої перші відзнаки. 

«Де був Богдан, завжди був сміх і чудова атмосфера. Він дуже швидко вливався у колективи. Попри те, що був веселим, Богдан мав твердий характер і був принциповим: міг вступити у конфлікт, якщо відчував за собою правду. Любив чесність, порядок і дисципліну в усьому. Брат змалку був міцним і дуже сильним», – пригадує молодший брат Роман.

Розповідає, що у школі Богдан думав про медичний фах, але після 9-го класу вступив у Коломийський економіко-правовий фаховий коледж. Після нього продовжив навчання у Чернівецькому університеті, де здобув фах економіста. Паралельно з навчанням Богдан завжди працював. Він добре знався на техніці, любив автомобілі та вмів їх ремонтувати. 

На початку повномасштабної війни Богдан залишив усе. Разом із Романом вони здали кров на потреби фронту і вранці 25 лютого прийшли у військкомат. Того ж дня брати одягли військову форму.  

«Ніколи не забуду той перший день війни. Сини мені сказали: «Мам, ти ж знаєш, у нас одна-єдина Україна, і не буде ні другої, ні третьої, ні п’ятої… А тепер прийшла велика біда». Сини встали і пішли. Мені залишалось лише вимолювати у Бога, аби вони повернулись. Це були роки страшного очікування. Я тільки тим і жила, аби отримати повідомлення, аби бачити, що сини на зв’язку», – розповідає пані Олександра.




Каже, в ті перші дні на війні були не лише її сини, але й чоловік Роман. Він служив ще під час АТО, а коли почалась повномасштабна війна, додому приїхав не відразу. На позиціях переніс інфаркт і повернувся з війни з інвалідністю.   

Роман та Богдан розпочали службу у роті контрдиверсійної боротьби. Побратими називали Богдана «Борода». 

«У Богдана справді була борода, яка виділяла його. То хлопці його так назвали  ще під час військової підготовки, перед відправкою на фронт», – пригадує дружина бійця Ася.   

Вони познайомились у 2020 році. Коли почалась війна, Ася ще намагалась зупинити Богдана, але потім збагнула, що вмовляння марні. Хлопець  був твердим у своєму рішенні захищати країну.  

«У брата було велике бажання вчитись. Йому майже відразу довірили командувати відділенням. Очевидно, роздивились у ньому командирський хист, лідерство та  готовність взяти на себе відповідальність навіть тоді, коли її усі боялись. Таким був Бодя», – ділиться Роман. 

Після розформування контрдиверсійної роти Богдан та Роман перейшли служити у стрілецький батальйон. «Нас не цікавили підрозділи забезпечення чи інші тилові формування. Ми хотіли воювати», – наголошує Роман.  

Богдан пройшов складний бойових шлях, служив у 75-му батальйоні 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, згодом у 1-му батальйоні 106-ї окремої бригади Сил ТрО. Воював на різних посадах, згодом очолив стрілецьку роту. На Запорізькому напрямку брати стояли разом.  

«Вони обоє були командирами, підтримували один одного. Що розповідав Богдан? Говорив, що війна – це важко, а ще й величезна відповідальність перед хлопцями», – згадує дружина.

«Богдан був одним із перших, хто ставав у бій, вмів підняти за собою людей. За пораненими він йшов у найважчі ділянки, звідки можна було не повернутись. Ми завжди забирали вбитих і поранених після бою», – пригадує Роман.  

Розповідає, що на службі Богдан керувався гаслом: «Я вимагаю тільки те, що сам готовий зробити. А коли все погано, командир має зробити набагато більше, ніж від нього очікують». А ще Богдан відмінно володів тактичною медициною та завжди спішив на допомогу побратимам. 

«У Богдана змалку був хист допомагати людям і рятувати їх. На службі він ніколи не був бойовим медиком чи санітаром, але дуже добре вмів “латати” хлопців у польових умовах. Якось у нас був нічний бій у міській забудові, коли один із побратимів отримав поранення. До нього складно було добратися, але Боді вдалось. Він відтягнув його в укриття, а потім виніс на собі. Богдан тампонував йому рани, зупинив критичну кровотечу і зберіг йому не лише життя, але й кінцівку. І таких випадків, коли він надавав домедичну допомогу, було багато», – розповідає молодший брат.

Каже, що Богдан часто ходив розміновувати шляхи та дороги у Гуляйполі, якими переміщались його бійці, і це не було обов’язком для командира роти. Тоді він ще збивав ворожі БпЛА. Під час чергової такої вилазки на його очах ворожий дрон влучив у автомобіль військових.  

«Богдан відразу побіг до авто. У ньому один боєць був у критичному стані: у нього була пробита легеня і зупинялось дихання, а другий отримав численні осколкові поранення. Богдан відтягнув найважчого, після надання допомоги боєць почав дихати. Іншому наклав турнікети. Поки вони відходили, ворог вдруге вдарив по автівці. Вона згоріла вщент, а поранених бійців Богдан із побратимом вивезли із у стабпункт і це врятувало їм життя», – додає Роман.  

У червні 2024 року Богдан приїхав на кілька днів у відпустку до Івано-Франківська. Його кохана Ася чекала дитину і молодята вирішили розписатись. На весіллі були лише найближчі. А 25 грудня 2024-го у подружжя народився хлопчик.  

«Богдан хотів бути присутнім на пологах, але не встиг. Його відпустили на три дні. Він їхав усю ніч, щоб нас побачити. Ми разом обрали ім’я сину, назвали Арей», – розповідає дружина.     

Зізнається, тоді вона намагалась вмовити Богдана залишити службу заради сім’ї та сина. Але він відповідав твердо, що буде служити до останнього.  

«Ми ще планували поїхати у весільну подорож, на море, бо разом так ніде і не їздили. Хотіли взяти шлюб, облаштувати для себе будиночок… Його остання відпустка була у серпні 2025 року, а у вересні Богдан вирушив на фронт і ми більше не бачились», – згадує Ася.  

У листопаді 2025 року у Гуляйполі почалися важкі бої. Богдан та Роман зі своїми підлеглими тримали оборону міста. Противник постійно тиснув і ситуація стрімко погіршувалась.  

«Ми робили все, що можливо. 10 грудня я з побратимом потрапили у ворожу засідку, тоді я отримав кульове поранення. Вийти з оточення ворога без допомоги нам би не вдалось. Брат врятував нас. Богдану із побратимом вдалося зачистити будинок, з якого нас обстрілювали, і ми змогли вийти. Пораненого, в якого була перебита кістка та сухожилля, брат виніс на собі. Оскільки його  вчасно евакуювали, то медики врятували йому ногу», – розповідає Роман.

Каже, ситуація у Гуляйполі ставала катастрофічною. Окупантам вдалося охопити місто і активно просочуватись. Основні позиції ЗСУ залишались відрізаними. 

«Ми тримались до останнього. Коли перегруповувались, Богдан категорично відмовлявся виходити з міста до тих пір, поки не вийдуть всі його бійці. Він залишився їх прикривати», – говорить чоловік.

В оточеному місті ворог проник у будівлю, де були наші військові. Богдан першим вступив у стрілецький бій. Вже пізніше стане відомо, що тоді йому вдалося зупинити ворога, виграти дорогоцінний час для перегрупування та врятувати життя 19 військових.   

«Під ранок наступного дня противника вдалося вибити. Брат ціною власного життя вчергове продемонстрував готовність битися до останнього і знову ризикувати заради інших…», –  пригадує Роман.  

Тіло брата він виносив під ворожим вогнем, здолавши майже вісім кілометрів.  

«Богдан телефонував мені у той день вранці. Тоді ми змогли поговорити довше, ніж зазвичай. Він ще по відеозв’язку побачив сина. Розповідав, що вперше за багато днів йому вдалося поїсти гарячого супу. Вони тоді практично не їли кілька днів, а Богдан ще й захворів… Це була наша остання розмова», – пригадує дружина.  

17 грудня 2025 року Богдан отримав кульове поранення в голову, несумісне із життям. Його поховали 24 грудня на Алеї Героїв у селі Чукалівка біля Івано-Франківська. Того дня «Борода» мав отримати звання старшого лейтенанта. 

«25 грудня його сину, Арею Богдановичу, виповнився рік. Ми ще з Богданом говорили, якщо вдасться вийти, було б класно поїхати додому на Різдво і відсвяткувати його день народження. Але не склалося», – згадує Роман. 

«Ми так чекали, що сини мали приїхати на день народження онука… У мене страшенний біль. Ось вийду з хати і бачу Богдана, його усмішку, і ніби знову чую, коли він каже: «Мам, ще трошки зачекай і ми будемо вдома»… Син завжди  мені казав, що хоче бути лікарем. То оцю мрію він зміг реалізувати на фронті. Багато хлопців мені тепер дякують за те, що їх врятував Богдан», – додає пані Олександра. 





Лейтенанта Богдана Гучка посмертно нагороджено Хрестом бойових заслуг. Йому назавжди 32 роки. 

25 вересня 2026 року Івано-Франківська обласна рада ухвалила звернення до Президента Володимира Зеленського щодо присвоєння лейтенанту Гучку Богдану Романовичу звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Раніше таке ж звернення ухвалили депутати Івано-Франківської міськради. 

15 жовтня 2026 року Верховна рада підтримала це рішення більшістю голосів.  

«Він загинув так, як жив і служив, – попереду своїх побратимів, не перекладаючи небезпеки та відповідальності на інших. Його останній бій став продовженням усього його військового шляху – шляху воїна, який повертався за своїми під ворожим вогнем, рятував поранених, виносив загиблих і до останньої миті залишався вірним військовій присязі», – йдеться у зверненні облради.  

У Богдана Гучка залишились батько Роман, мама Олександра, дружина Ася, син Арей та брати-воїни Андрій та Роман. Роман продовжує службу у ЗСУ. Каже, що справу брата ще не завершено. 

Слава Герою! 

Ірина Дружук

Фото з сімейного архіву

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.