«Подорож крізь східну казку» — це мультидисциплінарний художній проект Майї Макєєвої, що поєднує фотографію, дизайн авторського одягу, дослідження культурної пам’яті та особисту ідентичність у єдиний простір візуального та смислового діалогу.

В основі проекту лежить прагнення авторки дослідити власне коріння, національну приналежність, міжпоколінську пам’ять та культурну спадщину Сходу через два взаємопов’язані напрямки: фотопроект «Коріння» та проект авторських кафтанів «Мистецтво внутрішньої форми».

Назва проекту «Подорож крізь східну казку» звертається не до казки як до вигадки, а до казки як до архетипного простору пам’яті, культури та символів. Схід у цьому контексті стає метафорою спадщини, багатошаровості походження, краси, сили та пошуку власної форми.

Через мову художньої та документальної фотографії авторка звертається до питань роду, втрати, пам’яті та формування власного «я». Проводить дослідження того, як родові сценарії, культурні традиції, жіночі лінії сім’ї, історичні потрясіння та етнічне походження стають частиною особистої ідентичності. Проект порушує універсальні питання: Хто ж я? Звідки я? Які смисли та сценарії я успадкувала і які вибираю зберегти?
 

 

 
Проект авторських кафтанів продовжує пошук вже через мову одягу як художню форму. Тут кафтан стає не просто предметом гардеробу, а символом внутрішньої сили, гідності, національної ідентичності та візуального самовираження. Кожен виріб є художнім об’єктом, створеним на перетині культурної пам’яті, сучасного дизайну, психології форми та інтелектуальної розкоші. «Подорож крізь східну казку» — це подорож як крізь культуру Сходу, так і крізь особисту історію себе.
 
Фото: Світлана Корольова/Фейсбук.

На 66-му Краківському міжнародному кінофестивалі нагородили дві українські кінострічки. Перемогу здобули короткометражна стрічка “Пасхальний день” та документальне кіно “Тиха повінь”.

Художник Анатолій Базилевич є, напевно, найпопулярнішим та найупізнаванішим українським ілюстратором книжок  –  хто ж не бачив  його Енея, Юнони, Дідони  й інших персонажів відомої всім зі шкільної програми «Енеїди» Івана Котляревського.

Через півтора століття після написання знакового твору, який започаткував період нової української літератури, ілюстратор Анатолій Базилевич так візуалізував «Енеїду», що кожен  запам’ятав: «Еней був парубок моторний. І хлопець хоть куди козак». Бо художник вдало поєднав античність, сарматський міф, етнографізм і бурлеск.

Анатолій  Базилевич  народився 7 червня 1926 року. Укрінформ до ювілейної дати митця поспілкувався з його сином – художником і викладачем Олексієм Базилевичем, щоби розпитати саме про ті дев’ять років, упродовж яких були створені ілюстрації до «Енеїди», та прототипів зображених героїв.

Не обійшли увагою ще двох моментів у житті художника: як у 1932 році –  період Голодомору – сім’я із Жмеринки  (нині Вінниччина) переїхала в Маріуполь та як поверталася в 1945-му, після того як у Другу світову війну українську родину відправили на примусові роботи до Німеччини. Батько юного Анатолія Базилевича роком раніше загинув на чужині під час бомбардування.

Автор найвідоміших  ілюстрацій «Енеїди» малював рай і пекло,  і прожив більшість років із 79 в радянській дійсності, яка намагалася стерти українську ідентичність, проте художникові вдалося її примножити.

До речі, Анатолій Базилевич тимчасово, коли був студентом, мешкав у харківському будинку «Слово», розповідає його син.

ЯК  ХУДОЖНИК СТВОРЮВАВ 130 СЮЖЕТІВ «ЕНЕЇДИ»: ЛОКАЦІЇ І ПРОТОТИПИ ПЕРСОНАЖІВ

Із Олексієм Анатолійовичем Базилевичем ми зустрілися на виставці «Нескінченна Енеїда», де представлені найвідоміші зображення до поеми Івана Котляревського в різних мистецьких техніках роботи понад десяти митців: Івана Падалки, Дмитра Дерегуса, Володимира Данченка, Олександра Гордійчука та інших. У розмаїтті, розміщеному в кількох виставкових залах у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, творчість Анатолія Базилевича відвідувачі впізнають без підказки.

Створити ілюстрації до подарункового видання класичного твору, який  задумали перевидати до 200-річного ювілею Івана Котляревського, київське видавництво «Дніпро» запропонувало художникові 1959 року. У столиці Анатолій Базилевич мешкав із 1953-го, зовсім скоро зустрів свою другу половину Ірину Федькіну, з якою побралися. Первісток Олексій народився в подружжя в 1956-му. Донька Ірина з’явиться ще через шість років.

Анатолій Базилевич, щоб дійти до нині впізнаваних сюжетів,  шукав типажі, робив початкові ескізи на звичайних аркушах паперу, потім замовляв книжковий блок і створював макет майбутньої книги.

Спочатку втілювали  іншу концепцію: ілюстрацій не мало бути так багато. Також художник експериментував із вибором колірної гами. Загалом він зробив щонайменше три макети «Енеїди» упродовж дев’ятьох років роботи над цим твором.  Щоправда, в цьому тривалому періоді  були перерви і створення ілюстрацій для інших книжок. 

Фінальну версію про моторного Енея Анатолій Базилевич малював упродовж 1966–1967 років. Видання побачило світ 1968-го.

«Добре пам’ятаю, що у 1967 році ми родиною майже місяць були у Седневі на Чернігівщині, в Будинку творчості і відпочинку для художників. Напевно, терміни здачі підганяли, тож батько брав із собою роботу. Там йому позувала молода художниця, здається, для Венери»,– згадує Олексій Анатолійович.

Загалом художникові допомагали створювати роботи близько півтора десятка професійних натурниць. Винятком була 19-річна Людмила, яка працювала в керамічній майстерні – пластика її фігури стала прототипом Дідони.

Тим часом усі боги  в «Енеїді» намальовані з одного чоловіка – Павла Карповича Кардашевського. З ним Анатолій Базилевич  познайомився просто на вулиці в 1954 році.  Зевс із бородою – це абсолютна схожість із натурником, каже Олексій Анатолійович.

«Він був немолодим, уже за 70, але міцним. До пропозиції батька стати натурником спочатку поставився недовірливо. Полагіднішав після того, як його тато запросив у ресторан і пригостив. Потім заприятелювали. Павло Карпович багато часу проводив у батьковій майстерні»,– розповів син художника.

Особлива історія з Енеєм. На перший показаний варіант художника у видавництві зреагували зауваженням про те, що головний персонаж має бути більш героїчним, а не кумедним. Спочатку Анатолій Базилевич орієнтувався на живописця, заслуженого художника Віталія Кравченка, якому справді був притаманний жартівливий регістр. Потім позував чоловік зі столярної майстерні Будинку художників Олексій Міщенко, з нього є начерк.

А остаточним прототипом для Енея став Володимир Іванович Юрчишин, заслужений діяч мистецтв, видатний художник-графік, лауреат Шевченківської премії, який здобув освіту у Львівському поліграфічному інституті. У нього шляхетна зовнішність, ніс із горбочком.  На прохання Анатолія Базилевича колега навіть відпустив вуса. З часом митці взагалі  потоваришували.

В ілюстраціях до «Енеїди» Анатолій Базилевич зобразив навіть себе. У композиції «Пекло» його образ знаходиться ліворуч. У «Раю» художник – теж ліворуч, посередині.

Ілюстратор зображував сюжет твору Івана Котляревського не лінійно: більш пізні в поемі епізоди могли народжуватися в уяві та на папері раніше. Художник робив підготовчі рисунки, проте кожен оригінал був у єдиному екземплярі. Усього створив, можна вважати, рекордних 130 ілюстрацій. А також продумав макет і  шрифтове оформлення. «Енеїду»  набирали  Першим українським набірним шрифтом, який розробив художник Василь Хоменко (нині існує комп’ютерна версія).

«Угоду з видавництвом укладали вже тоді, коли ілюстрації були майже готові,– уточнює Олексій Базилевич.– Така практика була загальноприйнятою».

Анатолій Базилевич постійно багато малював. «Батько був позбавлений пафосу. Він ніколи не займався повчанням. Але своєю кропіткою роботою постійно показував приклад незвичайно відповідального ставлення до професії»,– розповідає син Олексій.

РОДИННІ МІСЦЯ БАЗИЛЕВИЧІВ У ЖМЕРИНЦІ ТА ПІСЛЯВОЄННЕ СТУДЕНТСТВО ХУДОЖНИКА В ХАРКОВІ

Минулого року Олексій Базилевич відгукнувся на прохання Жмеринського міського історичного музею показати там виставку робіт батька. Символічно її назвали «Повернення додому», адже вперше за багато років твори митця експонувалися в містечку, де він народився. Серед понад 30 робіт був і зворушливий портрет матері Анатолія Базилевича, намальований  у 1978 році внуком-студентом. Транспортувати роботи панові Олексію допоміг племінник Василь – архітектор, який саме повернувся з фронту.

«Одноповерховий цегляний будинок, де батько народився, не зберігся,– розповідає син. – Хоча в місті ще є кілька подібних».

У Жмеринці у XVIII століття був зведений костел, який згодом перетворили у православний храм. «Там служив мій прадід»,– каже Олексій Анатолійович.

Із Жмеринки Базилевичі поїхали в Маріуполь 1932 року. Батькові майбутнього художника запропонували  посаду інженера на металургійному заводі. Нині, коли оприлюднено багато  свідчень про Голодомор в Україні, нескладно здогадатися, що переміщення на індустріальний Донбас було порятунком від винищення цілеспрямованим відбиранням харчів, а ще  способом не згадувати дотичності родини до церковного служіння. Вже в Маріуполі родина побачила, як на вулицях міста помирають від голоду селяни.

Саме в Маріуполі почали розвиватися мистецькі здібності Анатолія Базилевича. Після повернення з Німеччини, з примусових робіт, він працював художником-оформлювачем на заводі, а в 1947-му вступив у Харківський художній інститут.  Ще до його закінчення – у 1951 році – побачила світ перша книжечка з ілюстраціями здібного рисувальника, збірка байок.

Олексій Базилевич опрацював листи дідуся. Звіряв дати й написав досить розлого про період навчання Анатолія Базилевича в Харківському художньому  інституті.

«Жилося студентам після Другої світової війни важко. Багатьох тоді не забезпечували місцем у гуртожитку. Батькові пощастило під час навчання жити у своїх родичів. Вони мешкали у будинку «Слово». Бо чоловіком тітки Марії Пилинської був спочатку письменник Іван Дніпровський, який помер від сухот, – і це його врятувало від радянських репресій,  хоча співробітники НКВД чи ГПУ забрали весь архів небіжчика. Згодом тітка  вийшла заміж за Бугаєвського –  зведеного брата мого дідуся»,– розповів Олексій Базилевич, який жив два місяці в родичів у харківському будинку «Слово» після аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Кілька років у домашньому середовищі української інтелігенції, навіть коли про багатьох достойників змушені були говорити пошепки,  спричинили  колосальний вплив на Анатолія Базилевича. Тітка була літератором і перекладачем, співавторкою двомовного словника фразологічних висловів. «Батько дуже багато розповідав і про своїх однокурсників, і про викладачів. Безумовно, він знав про репресії»,– каже син.

СИН ЧАСТО ПОЗУВАВ БАТЬКОВІ, А НИНІ ПИШЕ СПОГАДИ ПРО  НЬОГО

Олексій Базилевич каже, що вже студентом розумів, якого масштабу художником був його батько. Шкодує, що не створив його портрета. «У мене є хороші рисунки з мамою. А з батька тільки начерки, – розповідає. –  Я його намалював до ювілею уже за фотографією. Те зображення – батько сидить за роботою – у 2016 році прикрасило конверт».

Анатолій Базилевич часто сина просив бути натурником. «Я батькові позував дуже багато, –  розповідає син. –  Скажімо, треба було зобразити, як персонаж тримає шаблю. Батько давав мені палицю в руку – а сам малював».

Олексій Анатолійович каже, що в дитинстві був кругловидим і дещо смішним. Цей типаж хлопця Анатолій Базилевич зобразив у книзі «Пан Халявський». Залучав його й тоді, коли працював над ілюструванням образу ледачого сина в казці «Ох». Було таке, що хлопець позував, за проханням батька, вилізши на невелику кухонну шафу. Художник малював персонажа, який сидів на печі.

«Я рано одружився,  жив окремо,– розповідає Олексій Базилевич.–  Але ми постійно спілкувалися з батьком. Працювали в одній майстерні.  Я й зараз у ній працюю. Мені вдалося, як члену Національної спілки художників України, зберегти її».

Олексій Анатолійович нині викладає графічний дизайн на кафедрі комп’ютерної інженерної графіки та дизайну в Національному транспортному університеті. Як професійний художник, не чекає натхнення, а працює, коли має час і нагоду. Й одночасно пише спогади про легендарного батька – Анатолія Базилевича.

 «Написав чимало ще десь років 10 тому. Мотивувала попередня домовленість з одним із видавництв розповісти читачам про рисунок батька. Не склалося. Однак тоді я зрозумів, що літературна праця важкувато дається. Малювати мені легше»,– розповів співрозмовник.

Анатолій Базилевич упродовж життя намагався залишити в себе хоча б один примірник оформленої ним книги – так утворилася велика колекція. У ній є твори Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, братів Грімм, Шарля Перо та багатьох інших письменників. Син доповнює ці понад сто видань з ілюстраціями батька, а також зберігає його мистецьку спадщину й організовує виставки.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка та надані Олексієм Базилевичем