Чотири роки тому, 24 лютого вся Україна прокинулася від повідомлень про початок повномасштабного вторгнення. Війська Росії перетнули кордони суверенної держави з метою її захоплення, зруйнувавши життя мільйонів людей. У ті перші години й дні українці безперервно стежили за новинами, оновлювали стрічки соціальних мереж і вірили, що це швидко завершиться. Минуло рівно чотири роки, але війна триває. Ворог і далі обстрілює мирні міста, руйнує інфраструктуру та намагається просунутися на фронті. За цей час мільйони людей втратили свої домівки, були змушені залишити рідні міста або виїхати за кордон. Водночас українці переосмислили власні цінності, навчилися жити в умовах постійної небезпеки та невизначеності, зберігаючи віру, витримку і прагнення до перемоги.

Журналісти Новини.LIVE запитали одеситів і гостей міста, як змінилося їхнє життя за чотири роки великої війни.

Реклама

Повномасштабне вторгнення 

Чимало людей зізнаються, що війна насамперед вплинула на їхній психологічний стан. Постійні повітряні тривоги, новини з фронту та невизначеність щодо майбутнього змушують жити в напрузі. Водночас українці відзначають, що стали більш витривалими та навчились цінувати прості речі. 

“Дуже змінилося, як і у всіх пересічних українців, ми більше в тривозі, більше такі, не дуже впевнені, що буде не тільки завтра, а десь за годину, ми не знаємо. Але при цьому, мабуть, ми сталися сильніші. Найголовніше – віру не втрачаємо, що все буде добре, і ще заживемо і ми, і Україна”, — діляться Ірина та Олег.

Війна вплинула на фінансове становище, стабільність та відчуття безпеки. Люди втратили впевненість у завтрашньому дні, а багато планів довелося відкласти або повністю змінити. Навіть звичайні речі, які раніше здавалися буденними, тепер набули зовсім іншого значення. 

“Звичайно все змінилося, не в кращу сторону, як і у всіх. Нічого кращого, все тільки гірше”, — каже Наталя.

Попри всі труднощі, українці продовжують працювати, творити та розвиватися. Для людей творчих професій війна стала не лише випробуванням, а й поштовхом до переосмислення свого мистецтва. 

“Кардинально змінилося, тому що маємо пристосовуватися до нових змін, тобто дуже складно стало, але попри це ми продовжуємо жити далі і творити. Я як музикант, по-новому стала сприймати навколишній світ. Тобто ми стали сильніші, нас все згартувало і зробило ще більш витримальнішими”, — зазначає Софія.

Втрачені домінки 

Особливо болючими зміни стали для тих, хто був змушений покинути рідне місто. Втрата дому, звичного життя та оточення стала серйозним випробуванням для тисяч українців. Багато людей починали все з нуля в новому місті, намагаючись адаптуватися до нових умов.

“Ми з Маріуполя, у нас геть все змінилося, у нас нічого нема. Ми переїхали в інше місто, все змінилося, координально. Одеса дуже подобається, для тих людей, що з Маріуполя, головне, що тут є море”, — ділиться Олена.

Особливо складно переживає війну молодь, адже вона вплинула на навчання, спілкування та можливість жити повноцінним студентським життям. Постійна небезпека та обстріли створюють напругу, яка не дозволяє відчувати себе спокійно. Молоді люди змушені дорослішати швидше, ніж планували, і пристосовуватися до нових реалій. 

“Я з Дніпра, чесно кажучи, дуже важко, тому що це вплинуло на моє шкільне життя. Зараз я навчаюся в університеті і я не можу нормально співіснувати зі своїми друзями, тому що постійні обстріли заважають цьому і це дуже важко. Це неймовірна душевна біль, тому що справді хочеться жити”, — каже Ліна.

Українці закордоном

Частина українців була змушена виїхати за кордон, рятуючись від війни або заради навчання та безпеки. Там вони будують нове життя, але часто зізнаються, що відчувають сильну тугу за домом. Навіть якщо умови за кордоном комфортніші, рідна країна залишається важливою частиною їхнього серця. 

“Ми проїхали за кордон і приїжджаємо на тиждень або на два. Там, звичайно, подобається, але додому хочеться”, — зауважує Дарія.

Хтось втратив дім, хтось — відчуття безпеки, а хтось — звичне життя і спокій. Водночас українці продовжують жити, працювати, навчатися та мріяти. Попри втому, біль і втрати, люди зберігають головне — віру в майбутнє і надію на мир. Саме ця внутрішня сила допомагає вистояти навіть у найскладніші часи.

Раніше ми писали, що під час тристоронніх перемовин України, США та РФ вдалося досягти значного прогресу. І РФ, і Україна погодилися інформувати своїх лідерів і разом працювати над досягненням мирної угоди. Чи чекати завершення війни вже цього року? А також, про те Після нічної останньої російської атаки по Одесі без комунальних послуг залишилися десятки тисяч людей. У місті тривають аварійні роботи, а ситуація з енергопостачанням залишається складною. 

Ваша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчилася

Повномасштабна війна з боку Росії стала точкою неповернення для мільйонів українців. Хтось залишив свої домівки, хтось змінив професію, а хтось узяв до рук зброю, щоб захистити країну. Серед них — ветеран російсько-української війни Назар Давін. До 24 лютого 2022 року він будував власний бізнес, займався спортом і жив звичайним життям. Але в одну ніч усе змінилося.

Про службу, бойове поранення, реабілітацію та новий сенс життя через спорт, розповів журналістам Новини.LIVE ветеран російсько-української війни Назар Давін. 

Реклама

Повномасштабне вторгнення

До початку великої війни Назар мав клінінгову компанію, поступово розвивав власну справу та будував плани на майбутнє. Його життя, як і життя більшості українців, було стабільним і передбачуваним. Робота, повсякденні турботи, звичні зустрічі з друзями — усе це здавалося незмінним. Однак новини про початок вторгнення перекреслили звичну реальність. Уже в перші години Назар зрозумів: залишатися осторонь він не зможе.

“Сказав, що все, я йду захищати країну. Тобто, на той час, в скільки РТЦК заходив, військоматів. І вже на Голосійському нас тоді прийняли, і потихеньку так закрутилось”, — згадує ветеран російсько-української війни Назар Давін.

Рішення було усвідомленим і твердим. Назар не шукав додаткових причин чи виправдань — він просто знав, що має діяти. Для нього це було питання відповідальності перед країною, родиною та самим собою. Уже з перших днів служби він опинився серед тих, хто стримував ворога на найгарячіших напрямках. Разом із побратимами він був прикомандирований до 95-ї бригади, згодом виконував бойові завдання на Миколаївському та Херсонському напрямках у складі 112-ї бригади київської територіальної оборони. Саме там він провів значну частину служби, виконуючи завдання в умовах постійної небезпеки.

Бойове поранення

Виконання бойових завдань вимагало максимальної концентрації, адже будь-яка помилка могла коштувати життя. Назар згадує одну з операцій на островах після підриву Каховської гідроелектростанції. Територія була складною для пересування: густі зарості, зруйнована місцевість і повна невизначеність створювали додаткову загрозу для військових. Саме під час одного з таких виходів він отримав важке поранення.

“Слава Богу, що ми обійшлися малою кров’ю на той час. Не так сильно нас помітили. Тому що, я підірвався, і наступний раз мій старший групи підірвався, тому що ми працювали 2–2, він на наступний день”, — розповідає військовий.

Попри важкість ситуації, чоловік морально був готовий до будь-якого розвитку подій. Усвідомлення ризику було частиною служби, і він прийняв це ще тоді, коли вперше вирушив на фронт. Після поранення на нього чекала тривала реабілітація. Однак навіть у цей складний період він не втрачав внутрішньої стійкості. Після кількох місяців відновлення Назар повернувся до служби та ще пів року провів на фронті. Лише згодом він ухвалив рішення завершити військову службу.

Реабілітація і новий виклик

Після важкого поранення почався новий етап — повернення до життя. Реабілітація вимагала не лише фізичних зусиль, а й психологічної витримки. Кожен день ставав випробуванням, але водночас і кроком вперед. Від самого початку військовий поставив перед собою чітку мету — не просто відновитися, а повернутися до життя та фронту.

“В мене стояла чітка ціль — встати і повернутися назад. Тому були плюс-мінус моменти, але на мене завжди сварилися. Я як тільки вдягнув протез, я навіть костилі майже не брав. Тому всі сварилися. В мене стояла основна ціль, повернутися, і я її добився”, — каже ветеран.

Після фронту виникає відчутний розрив між військовим і цивільним життям. Це різні реальності, які непросто поєднати. Проте Назар переконаний: головне — не втрачати внутрішній стрижень і рухатися вперед, попри всі труднощі.

Відновлення спортом

Саме спорт став для Назара одним із ключових інструментів відновлення. Він прийшов до нього у 2023 році, під час реабілітації після поранення. Тоді в Одесі відкривалася філія ліги, яка працює з ветеранами та людьми з ампутаціями. Там він познайомився з джиу-джитсу — видом спорту, що відкрив для нього нові можливості.

“Чому саме джиу-джитсу? Це один з таких видів спорту, які дуже чітко можна підлаштувати під будь-яку ампутацію. Чи двох ніг, чи руки. І в сенсі цього є багато різних моментів”, — розповідає Назар.

Спорт став не лише фізичною активністю, а й способом знайти внутрішній баланс. Тренування допомагають відновити не тільки тіло, а й психіку. Спілкування з однодумцями, які пройшли подібний шлях, створює відчуття підтримки та розуміння. 

Як змінилася Одеса під час війни

Війна змінила не лише людей, а й міста. Одеса поступово трансформується разом із країною. Попри всі труднощі, він бачить у цих змінах позитивний потенціал і сподівається, що вони приведуть до сильнішого та більш свідомого суспільства.

“Одеса потрошки трансформується. І завжди, як кажуть, треба починати з себе. Тому, в цілому, я надіюся, ці зміни, які зараз відбуваються в Одесі і в Одещині, вони будуть на краще”, — зазначає ветеран російсько-української війни Назар Давін.

Історія Назара Давіна — це приклад сили духу та здатності не зламатися навіть після найважчих випробувань. Війна змінила його життя, але не змогла забрати головного — віри в себе та майбутнє. Сьогодні він продовжує відновлюватися, займається спортом і будує нові плани. Його шлях — це нагадування про те, що навіть після фронту боротьба триває. І ця боротьба — за життя, за відновлення і за право рухатися вперед.

Раніше ми писали, що в Одесі відбулася акція пам’яті, присвячена річниці анексії Криму та вшануванню жертв Небесної Сотні. Одесити вкотре засвідчили: вони пам’ятають, що Україна вже багато років живе в умовах боротьби — за свою землю, за рідних і близьких, за право бути вдома, у вільній і незалежній країні. 

Також ми розповідали історію старшого лейтенанта Дмитра Дмитрієва, який повернувся з російського полону. Його шлях додому — це історія витримки, віри та внутрішньої сили, яку складно осягнути тим, хто ніколи не стикався з неволею. Як українські захисники витримують цей жах? Завдяки вірі в Україну, підтримці побратимів і незламному бажанню повернутися додому.

Ваша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчилася

Перший день великої війни назавжди розрізав життя одеситів на “до” та “після”. Замість шуму моря місто прокинулося від гуркоту ракет та тривожних сирен. Одеське узбережжя за лічені години перетворилося на оборонний вал, а мирні жителі взялися до зброї та лопат. 

Новини.LIVE вирішили пригадати, як одесити пережили перший день повномасштабної війни.

Реклама

Перші вибухи

Ранок 24 лютого почався близько п’ятої з потужних вибухів. Ворог завдав авіаударів по аеропорту, промисловій та цивільній інфраструктурі. Але одесити не злякалися, поки одні організовувалися для захисту рідного міста, інші набирали на пляжах пісок у мішки, які були необхідні для будівництва барикад. За лічені години всі згуртувалися заради захисту південної пальмири. Кадри із протитанковими їжаками на Дерибасівській облетіли всі світові ЗМІ.

Висадка десанту

Весь день Одеса затамувала подих в очікуванні морського десанту. Російські кораблі вже бачили на горизонті з вікон багатоповерхівок. Військові почали терміново мінувати пляжі. До вечора доступ до води повністю закрили, а місто готувалося до першої в своїй новій історії комендантської години.

Пізніше керівник оборони Миколаєва Дмитро Марченко заявив, що у російських військових захопили мапу, яка свідчила, що вони збиралися за два дні оточити Миколаїв і за три дні — Одесу. Проте успішна оборона Миколаєва запобігла висадці в Одеси російському десанту. Ворог не пробачив цього і почалося планомірне знищення міст — цивільний терор не припиняється всі чотири роки.

24 лютого

Перший день війни для одеситів запам’ятався величезними чергами на заправках, у банкоматів, на вокзалах та порожніми полицями в магазинах, де відмовлялися приймати оплату за банківськими картками. За кілька годин на кордонах утворилися багатокілометрові пробки з машин та автобусів, у яких були жінки та діти. Чоловіки тим часом вишиковували перші блок пости, готували коктейлі Молотова, які мали піти в хід на випадок появи ворога. 24 лютого поділила життя людей на до та після. Росіяни і сьогодні роблять все, щоб ускладнити життя одеситам – по кілька днів, а іноді й тижнів немає світла, з відключеннями води та тепла. Але, незважаючи на це, горожани не залишають свою рідну Одесу і вірять в Україну та воїнів ЗСУ.

Нагадаємо, Новини.LIVE запитали одеситів і гостей міста, як змінилося їхнє життя за чотири роки великої війни. Чимало людей зізнаються, що війна насамперед вплинула на їхній психологічний стан. Постійні повітряні тривоги, новини з фронту та невизначеність щодо майбутнього змушують жити в напрузі. Водночас відзначають, що стали більш витривалими та навчились цінувати прості речі. 

Також ми писали про те, що ветеран російсько-української війни Назар Давін розповів журналістам Новини.LIVE про службу, бойове поранення, реабілітацію та новий сенс життя через спорт. До початку великої війни Назар мав клінінгову компанію, поступово розвивав власну справу та будував плани на майбутнє.