Про мужність, професійну самовіддачу й жертовність українських журналістів-чорнобильців

Сорок років тому сталася найбільша в людській історії техногенна катастрофа: у ніч на 26 квітня на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної станції пролунав вибух, який ущент зруйнував покрівлю реактора й машинного залу. «Мирний атом» миттєво вийшов з-під контролю, ставши грізною силою, рівень радіації на ЧАЕС більш ніж у тисячу разів перевищив гранично допустимі норми. Вибух призвів до пожежі й загрози для сусідніх енергоблоків. Пожежу погасили ціною героїчних зусиль і життів шести учасників її ліквідації – перших жертв Чорнобиля. Було ухвалене урядове рішення про евакуацію понад ста тисяч мешканців міста Прип’яті і близьких до станції населених пунктів Чорнобильського району.

Тривожні чутки про цю колосальних масштабів аварію поширювалися тоді з калейдоскопічною швидкістю. І от на їхньому фоні, у тих екстремальних умовах була здійснена безглузда, характерна для тих часів спроба влади приховати якщо й не саму аварію, то її катастрофічні наслідки.

ПРОРИВ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЛОКАДИ

Офіційна Москва вирішила представити вибух на Чорнобильській АЕС як локальний інцидент, навіть як пожежу, яку вдалося швидко погасити. Але вже через лічені години світ заговорив про її моторошне відлуння. До того ж вибух і руїну на ЧАЕС зафіксували американські супутники. Крім того, уже 27 квітня радіоактивний слід від аварії було зафіксовано на Скандинавському півострові, а невдовзі й у багатьох інших європейських країнах. Але радянська пропаганда продовжувала «грати у схованки». Тільки через чотири дні після вибуху в центральних газетах з’являється повідомлення: «Від Ради Міністрів СРСР. Як уже повідомлялося (а ніде ще офіційно не повідомлялося, – ред.), на Чорнобильській атомній станції сталася аварія, що призвела до певного витоку радіоактивних речовин… На цей момент радіаційну обстановку на електростанції та прилеглій місцевості стабілізовано». Друге, ще більш лаконічне повідомлення, з’явилося 2 травня: «Радіоактивність на території селища станції (ідеться про місто Прип’ять з 50-тисячним населенням) зменшилася в півтора–два рази. Ведуться роботи з дезактивації…»

Наступного дня з’явилося повідомлення про те, що «ЦРУ США, розвідслужби деяких західних країн, передусім Англії, є головними джерелами дезінформації стосовно аварії на ЧАЕС. Роздмухують антирадянську істерію». У відповідь тодішній державний секретар США Дж. Шульц заявив, що Радянський Союз намагається приховати катастрофічні масштаби аварії на Чорнобильській станції і що «Сполученим Штатам відомо набагато більше, ніж росіяни кажуть нам і власному народу».

У зв’язку із цим подам спогад Віталія Масола, який тоді був заступником голови Ради Міністрів УРСР і входив до складу очолюваної заступником голови Ради Міністрів СРСР Борисом Щербиною союзної урядової комісії з ліквідації наслідків аварії: «Щербина 5-го, якщо не 4 травня поїхав, – згадує Віталій Масол. – Він у перший день кричав, що треба покликати журналістів, щоб вони висвітлювали, як завтра будова працюватиме, що ця аварія – дрібниці. Послухаєш його, то все виглядає, начебто розвалилась дитяча іграшка, яку можна розібрати або зібрати за пів години. А Горбачов у той час мовчав, Рижков говорив щось, намагався розібратися, чим-небудь допомогти, вирішував питання, які виникали, а Горбачов як у рот води набрав. Ми його не чули і не бачили, узагалі не відчувалося, що в нас є генеральний секретар. Він чогось боявся. Це було видно всюди і по всьому».

Варто нагадати, що 2 травня Чорнобиль відвідали високі особи з Москви і Києва. Їхнє перебування там тривало лише кілька годин. Про зустріч з пресою чи хоча б про короткі коментарі для неї тоді навіть мови не було.

Мимовільним свідком цього візиту став редактор Чорнобильської районної газети «Прапор перемоги» Микола Лаціс: «Перед резиденцією урядової комісії, що містилася в приміщенні райкому партії, зупиняється кілька чорних лімузинів. З них виходять голова Ради Міністрів СРСР М. Рижков, секретар ЦК КПРС Є. Лігачов, перший секретар ЦК КП України В. Щербицький і перший секретар Київського обкому партії Г. Ревенко. Ще раніше тут вишикувалися шпалерою кілька десятків охоронців. Візитери йшли зі суворими, ніби скам’янілими, обличчями. Якийсь полковник кинувся до Щербицького і простягнув йому респіратор. Володимир Щербицький різко відвів його руку і щось уривчасто сказав. Що саме, ми не чули, але полковник стояв ні в сих, ні в тих. Цю картину ми спостерігали з другого поверху друкарні, де йшла підготовка до випуску районної газети “Прапор перемоги” на 3 травня».

Саме редакторові чорнобильської районки Миколі Лацісу стали відомі деякі подробиці суперечок, які точилися того дня в урядовій комісії. Її голова Щербина був проти евакуації населення району. Ревенко наполягав на негайній евакуації. Горбачов вислухав по телефону аргументи за і проти і дав дозвіл на евакуацію. Лацісу випало тоді займатися не тільки випуском чергового номера газети, а й за райкомівським «партійним дорученням» бути уповноваженим за евакуацію жителів Машова, одного з близьких до станції сіл. І тоді ж відбулося переселення (у Бородянку) самої редакції «Прапора перемоги». Її колектив, до якого приєдналися журналісти-вахтовики з різних газет України, жодного дня не припиняв своєї роботи. У такому ж режимі працювала й евакуйована редакція багатотиражки Чорнобильської АЕС «Трибуна енергетика».

Випуски обох цих газет мали особливу увагу від евакуйованих. Уже хоча б тому, що на їхніх сторінках була цінна для прип’ятчан і чорнобильців інформація про адреси та умови розселення їхніх рідних і знайомих. Пишу про це на основі власних спостережень і вражень, бо мені випало тоді займатися питаннями забезпечення роботи цих редакцій на новому місці, а також організацією двотижневих вахт журналістів українських газет, які відряджалися на допомогу своїм чорнобильським колегам. Хотів би зазначити, що участь у таких вахтах була добровільною. Ніхто нікого не примушував їхати в евакуйовані редакції, а нерідко – для організації матеріалів для «Трибуни енергетика» і «Прапора перемоги» – і в зону ЧАЕС. Але, наскільки пам’ятаю, проблем із добровольцями не було. Перед їхніми вахтами я з ними зустрічався, розповідав, що на них чекає, ділився інформацією про радіаційну небезпеку, про важливість дотримання хоча б елементарних способів захисту від неї.

Інформаційний простір світу в ті дні був переповнений сенсаційними повідомленнями і коментарями про техногенну катастрофу на березі Прип’яті. І тоді (якщо не помиляюся, 5 травня) на ЧАЕС побували перші журналісти – кілька представників союзних ЗМІ. Дозвіл на їхню поїздку дали на найвищому рівні і, судячи з усього, не без втручання секретаря ЦК КПРС Олександра Яковлєва. Бо коли ми почали домагатися права на поїздки на станцію українських журналістів, нам сказали: «Звертайтесь до Яковлєва. Це в його компетенції і можливостях». Зрештою, ембарго на такі поїздки було знято, хоча з Москви Київ попередили, що Чорнобильська зона – не прохідний для журналістів двір.

Журналісти з Москви після того першого «десанту» усе рідше їздили в зону (за винятком акредитованих у Києві власних кореспондентів союзних засобів масової інформації). Натомість різко зросла кількість відряджених туди співробітників українських ЗМІ. У їхніх публікаціях, як і в теле- та радіосюжетах, простежувалися намагання відповісти на найбільш тривожні питання, які хвилювали людей, дати їм поради, морально підтримати. Як писав в одному зі своїх матеріалів заступник головного редактора газети «Говорить і показує Україна» Микола Гоменюк, «відзнятий українськими тележурналістами матеріал оперативно і регулярно виходив в ефір не лише на УТ, а й без затримок переганявся по релейках у Москву, на ЦТ, де з ним у ті перші післяаварійні тижні, як на мене, чинили не зовсім добросовісно. Відеоматеріал приймали, монтували, ставили до ефіру – і він виходив у програмі “Время”, але чомусь без посилань на авторство. Московські колеги з “Останкіно” “забували” вказати навіть у титрах, що показані репортажі, сюжети відзняли українські тележурналісти».

У ті найтривожніші дні не можна було не помітити, як журналісти швидко опанували «атомну» термінологію, наскільки зуміли заглибитися у проблематику «мирного атома», специфіку роботи атомних станцій, стати достойними співрозмовниками фахівців цієї сфери. Наші колеги виявляли неабияку винахідливість у тому, щоб побувати в зоні й отримати там ексклюзивну інформацію або ж коментарі, так би мовити, з перших уст, від найбільш авторитетних спеціалістів.

Можна навести багато прикладів професійної самовіддачі, мужності українських журналістів-чорнобильців. І в найскладніші дні приборкання «атомного джина», коли ще не було ясно, як поведеться зруйнований четвертий реактор, і в наступні періоди ліквідації наслідків аварії вони були в епіцентрі подій, ігноруючи небезпеку та наслідки відряджень у зону для свого здоров’я і життя. З великим сумом доводиться констатувати, що багато з них уже відійшли за вічну межу. Ось лише кілька імен із цього чорнобильського мартирологу.

МИ ПАМ’ЯТАЄМО ЇХНІ ІМЕНА

Коли дозиметр зашкалював. Для оператора Українського телебачення Валентина Юрченка рік аварії на ЧАЕС був останнім у його житті. Перед відходом у вічність 5 листопада 1986 року він, за підрахунками його колег, вісім повних робочих днів провів на зйомках у зоні ЧАЕС, зокрема на самій станції.

Ось спогад відомого тележурналіста Валерія Макаренка, який вів разом з Юрченком 11 травня перший репортаж із зони станції з борту гелікоптера: «Наші знімальні групи двічі проривалися в зону, але не далі від Чорнобиля. Тоді мені спало на думку: якщо стільки кордонів на землі, то в повітрі – жодного. Далі – справа техніки: гарні стосунки зі штабом авіації Київського військового округу – і гелікоптер з нами 11 травня сідає на майданчику на околиці Чорнобиля. Ніяких перепусток у нас з Юрченком не було, та вони й не мали б сили – діяли лише московські. Проте всі “режимники” вирішили, що коли ми вже тут, то все гаразд…» Макаренку та Юрченку вдалося тоді взяти сенсаційне 30-хвилинне інтерв’ю в першого заступника голови Ради Міністрів СРСР Івана Силаєва, який тоді почав двотижневу вахту на чолі союзної урядової комісії, змінивши Бориса Щербину. «Тут я взагалі знахабнів і попросив вертоліт для зйомок самого кратера! – пригадує Макаренко завершення цього унікального інтерв’ю. – Силаєв трохи сторопів, але вже за пів години ми кружляли над ядерним розвалом. Подивившись на бортовий дозиметр, я зрозумів усе».

Валентин Юрченко був першим професійним працівником телебачення, який знімав кратер зруйнованого четвертого енергоблока в прямому пучку жорсткого випромінювання. Його кадри обійшли тоді весь світ. Після тих зйомок його одяг так світився, що його негайно конфіскували. Йому жаль було новісіньких кросівок. Просив повернути. Не віддали, сказали, що носити їх – то все одно, що ходити в «атомних реакторах». Через пів року Валентина Юрченка не стало…

Колективний телепортрет біля тунелю під реактором. Досі в моїй пам’яті епізод, коли 3 липня 1987 року в приміщенні Чорнобильського будинку культури почався судовий процес над винуватцями аварії на ЧАЕС (зазначимо, що тоді на лаві підсудних перебувала лише «шістка» керівників станції, без тих, хто створював цього радянського атомного монстра). Пригадався цей епізод тому, що під час проходження до залу судового засідання через рамку дозиметричного контролю майже вся телевізійна техніка, зокрема й телекамера оператора Українського телебачення Сергія Минька, тривожно дзвеніла. Це були сигнали й свідчення її радіаційного опромінення.

Сергієві в перші тижні й місяці ліквідації аварії на ЧАЕС, також у найбільш тривожні, неодноразово доводилося бувати у відрядженні в 30-кілометровій зоні, зокрема й на самій станції. Мені пригадується одне з них, у розпал робіт зі спорудження бетонної «подушки» під четвертим реактором товщиною 1,7 метра, у яку вмонтовували різноманітні прилади, датчики і систему охолодження. Перш ніж потрапити туди, нам довелося в темпі подолати лабіринт коридорів станції і перетнути найнебезпечніше, як нас попереджали, місце – розкопане подвір’я в тилу третього і четвертого енергоблоків. Саме там був робочий майданчик шахтопрохідників. І, як не дивно, саме на цьому подвір’ї панував найбільший спокій, буденний робочий ритм, немовби на звичайному будмайданчику.

Пам’ятаю, насамкінець шахтопрохідники навіть попросили Сергія Минька відзняти на плівку їхній, так би мовити, груповий портрет. Сергій, звісно, не міг їм відмовити, і ці кадри, якщо вони збереглися, – це свідчення і людського героїзму, і… легковажності, якоїсь навіть безшабашності, бо ж і на самому подвір’ї, і, звісно, за стіною, яка до нього примикала, було дуже високе радіаційне поле. Його невидимі руйнівні промені пронизували беззахисний людський організм. Гірка правда: далеко не всі учасники тих робіт і тієї зйомки, також Сергій Минько, дожили до наших днів. 

«Це гірше, ніж Хірошіма». Кореспондентці відділу промисловості та будівництва газети «Радянська Україна» Любові Янюк Чорнобильська станція була відома, як, можливо, нікому з журналістів, бо висвітлювала її будівництво. У гарячий період перед пуском першого енергоблока директивні органи вирішили, що самих публікацій на сторінках «Радянської України» замало і необхідно створити виїзну редакцію, яка б готувала багатотиражні спецвипуски. Любов Янюк взяла на себе головні клопоти, пов’язані із цим. Потім були пуски другого і двох наступних блоків станції. І протягом усього цього часу Любов Спиридонівна підтримувала прямі контакти з колективами будівельників, а згодом і експлуатаційників станції.

Аварія на ЧАЕС стала для неї шоком. Тоді, у перші дні після вибуху, Любов Янюк одна з перших у «Радянці» зголосилася поїхати в зону ЧАЕС. Про побачене розповіла в серії матеріалів. Мені, приміром, запам’яталося, як вона переказала бесіду з Володимиром Холошею, що перед цим здав повноваження начальника зміни блоку і став заступником секретаря парткому станції. На запитання Янюк «Це Хірошіма?» він відповів: «Це гірше». Додам, що чорнобильська тема залишалася провідною в журналістській творчості Любові Янюк до останніх днів її життя, яке передчасно обірвала злоякісна хвороба.

«Я не міг туди не поїхати». Так само дочасно відійшов у вічність Геннадій Душейко. У дні аварії він працював коментатором Українського телебачення і прорвався у Чорнобиль ще до офіційного дозволу на поїздки журналістів, скориставшись знайомством з начальником Головрічфлоту України Миколою Славовим і «підпливши» на пристань неподалік від станції на одному із службових катерів цього відомства. У ті перші дні травня його ексклюзивний репортаж з місця подій був подією нечуваною. Геннадієві тоді дісталося за «самодіяльність», але в очах колег він був героєм.

Утім, до геройства, до дешевої слави Душейко аж ніяк не прагнув. За його словами, він не міг туди не поїхати, бо йому осточортіла офіційна брехня про те, що сталося на ЧАЕС, і хотілося побачити все на власні очі та розповісти про це телеглядачам. Адже Україна тоді жила у великій тривозі. Усі ловили кожне слово про ситуацію на ЧАЕС та про її розвиток.

«Я б не поважав себе як журналіст, як телевізійник, якби не скористався можливістю побувати на місці події і розповісти про побачене людям, – сказав він якось у нашій з ним розмові. – Кожна зйомка тоді супроводжувалася якимось хлоп’ячим зухвальством. Часто-густо не завжди розумним чи поміркованим. Бо то було ще й якесь професійне змагання: хто перший… Хто яскравіший кадр піймає… Гасали в Чорнобиль наввипередки. Приїхали, відписалися, змонтували, дали хутенько в “Актуальну” – і наступного дня знову шлях на Чорнобиль лежав. Часом робили це через “не можна”. Бо не можна було так часто їздити у відрядження. Та ще й такі, щоб походити там, роздивитися, що і як… Кожен із нас вихоплював просто “з печі” оті гарячі цеглинки – фрагменти образу біди і тих трудових буднів, подвигу ліквідаторів, які прагнули якнайшвидше приборкати розгул ядерного монстра, внести спокій у серця не лише українського люду, громадськості, яка хотіла бачити все те на екрані телевізора. От ми й старалися…»

Чорнобильська зона притягувала його, як магніт. Олександр Побігай у ті дні побував і під, і над зруйнованим реактором. Уже після цих відряджень, розповідаючи в одній з публікацій про покійного Валерія Писаревського, відомого українського тележурналіста, який з перших днів аварії постійно був у епіцентрі подій, Олександр Побігай написав: «Його тягло в Чорнобильську зону, наче магнітом». Але так само можна сказати й про самого Олександра Григоровича: його теж, мов магнітом, тягло в 30-кілометрову зону. Він був уже там у перші після аварії дні, коли зони, як такої, ще не існувало (вона з’явилася після пасхальних і травневих свят (тоді Пасха була пізня – 4 травня).

Чи була нагальна необхідність йому, інструкторові сектору телебачення і радіо ЦК КПУ рватися на станцію, маючи достатньо інформації про велику радіаційну небезпеку і серйозні загрози для здоров’я від перебування на ЧАЕС? Ні, звісно. Чи посилав його туди хто-небудь, приміром, Леонід Кравчук, заввідділу пропаганди й агітації, до якого входив сектор? Теж ні. Отже, відрядження на станцію були особистим, добровільним вибором Олександра Побігая. Знаючи його багато літ і часто спілкуючись з ним у ті тривожні дні чорнобильської біди, я, сподіваюсь, розумів і зараз можу пояснити цей його порив. Він, звісно, усвідомлював величезні масштаби наслідків катастрофи на ЧАЕС і добре знав про них, але як справжній журналіст прагнув побачити це на власні очі і правдиво розповісти людям. Також Олександр Григорович вважав, що не має морального права давати вказівки чи поради радіо- і тележурналістам щодо висвітлення ліквідації наслідків аварії, не відвідуючи ЧАЕС і не долучаючись до цього процесу особисто.

Ось лише один епізод з його відряджень на ЧАЕС. У червні 1986 року виїзна бригада інформаційної програми УТ «Актуальна камера» у складі оператора Сергія Минька, відеоінженера Володимира Ракоїда та Олександра Побігая поставила перед собою мету зняти з вертольота початок очищення даху третього енергоблока від уламків зруйнованого реактора.

Це була дуже небезпечна операція для тих, хто її виконував. Олександр Григорович у своїх спогадах на цій небезпеці акцентував особливу увагу: «Операція полягала в тому, що група солдатів на чолі з офіцером стрімко вибігала з укриття на дах третього реактора і лопатами та, ніде правди діти, і руками, скидала в розвал четвертого реактора його залишки, викинуті вибухом на поверхню. Кожна чергова група мала впоратися з цим завданням за одну хвилину. Більше не давала змоги радіаційна ситуація. Навіть найдосконаліші роботи не могли тут працювати».

Автори знімали цю операцію згори, з борту вертольота. Зробивши кілька кіл над зруйнованим реактором, вертоліт завис над ним. Льотчики підчепили Минька на спеціальний рятувальний дріт. Його самого взяв на коліна Володимир Ракоїд, а Побігай страхував за талію останнього. Ці «обійми» були зумовлені тим, що коли вертоліт зависає, то починає вібрувати. Відповідно скаче й зображення в кадрі, а таку «продукцію, що плигала», на телеекран не пропустять. Завдяки «обіймам» цього вдалося уникнути. Цей репортаж того ж дня показали по Українському телебаченню. Без погодження з авторами та до того ж зі значними купюрами його показали в програмі «Время» на московському ЦТ. Побачили ці унікальні кадри й глядачі численних телеканалів світу.

Інтерв’ю було опубліковане тільки в закордонних ЗМІ. Щодо вчених і спеціалістів, які залучалися до ліквідації наслідків аварії, то вони переважно не цуралися контактів з пресою. І цим наші журналісти значною мірою скористалися. Ось один з прикладів. Відомий журналіст і письменник Ігор Засєда, який багато років очолював Київську організацію Спілки журналістів, а тоді, у дні аварії, працював у Київському відділенні АПН, побувавши у Чорнобилі, зумів «розговорити» там заступника директора Інституту атомної енергії імені І. Курчатова, віцепрезидента АН СРСР Євгенія Веліхова.

До слова, тоді представники Курчатовського інституту, який був розробником реакторів РБМК (ця абревіатура розшифровується з російської як «Реактор большой мощности канальный»), входили до урядової комісії. Першим був Валерій Легасов, заступник директора Інституту атомної енергії. Він, як відомо, після Чорнобиля покінчив життя самогубством. А в другій комісії, що очолював І. Силаєв, представником від Інституту Курчатова якраз і був Веліхов, у якого взяв ексклюзивне інтерв’ю Ігор Засєда. «Ми проговорили з Євгенієм Павловичем кілька годин, – написав пізніше про цю зустріч Ігор Іванович. – Веліхову часто доводилося відволікатися і кудись бігти. Здійснили подорож на вертольоті – облетіли четвертий блок. Кілька разів льотчик так шарахнувся убік і вниз, тікаючи від тисячарентгенного “променя”, що я лиш міг подивуватися, як ми залишилися живі… Моя бесіда з академіком Веліховим була першим офіційним інтерв’ю, яке появилося в закордонних ЗМІ. У нас воно так і не було опубліковане».

Творець бібліотечки про Чорнобиль. Олега Гусєва з повним правом можна вважати одним із тих, хто найбільш повно і детально описав події, пов’язані як із самою аварією, так і з боротьбою з її наслідками. З-під його пера вийшло п’ятнадцять книг із цієї тематики – ціла бібліотечка про Чорнобиль. Посвідчення власного кореспондента «Правды» в Україні й перепустка «Всюду» давали йому можливості і для поїздок на ЧАЕС, і для пошуків ексклюзивної інформації. 

Ось лише одна історія із цієї хроніки. Під час чергової поїздки на станцію журналіст вирішив зблизька сфотографувати зруйнований реактор. «Учені з Інституту імені Курчатова, які мене супроводжували, у нерішучості зупинилися перед великою пробоїною в стіні: “Далі йти не можна, ми не відповідаємо за ваше здоров’я, якщо нас не послухаєте”. “Ну а якщо мені дуже потрібно зробити знімок зруйнованого реактора зблизька?”. Я зробив чотири кадри. Напевне, таких ні в кого у світі більше немає. І вже точно не буде, адже над руїнами реактора, як відомо, установили саркофаг, дірку в стіні, крізь яку я фотографував, заштопали. Зате мені, правда, через кілька років, у червні 1993-го, діру зробили “вічну” – лікарі вирізали майже весь шлунок. А ті пам’ятні знімки реактора, який вибухнув, так і не були в 1986 році надруковані в “Правде”. Не з моєї вини. Вони побачили світ тільки через десять років у моїй книзі “Чорнобиль, біль наш довічний”».

У зону їх ніхто не посилав. Іван Лисенко був у ті дні головним редактором, а Микола Гоменюк – його заступником у тижневику «Говорить і показує Україна». Видання розповідало про діяльність підрозділів системи Держтелерадіо України, публікувало теле- і радіопрограми. Чи була для них обох необхідність їхати в Чорнобиль? Звісно, ні. Але вони наполегливо добивалися права на такі поїздки. Іван Лисенко був головредом, а в душі лишався репортером. Ще в молодому віці він здивував читачів і колег, коли, скориставшись пожежною драбиною, зумів сфотографувати з відстані витягнутої руки скульптурне обличчя київського князя Володимира з відомого пам’ятника на Володимирській гірці. Цей знімок обійшов тоді багато видань України і світу. Лисенко і в Чорнобилі шукав унікальні кадри: зависав над зруйнованим блоком на борту гелікоптера, знімав покинуте місто Прип’ять, залишив після себе велику фототеку людей, які ліквідовували наслідки аварії.

Щоб прорватися на станцію, Микола Гоменюк користувався приналежністю газети до системи Держтелерадіо і можливістю приєднатися до телевізійників і радіожурналістів. Він не тільки опублікував серію матеріалів про ці поїздки, а й залишив нам журналістські спогади про них.

Ось фрагмент із них: «У Чорнобиль ми їхали зі знімальною групою, яку очолював заступник редактора інформаційної редакції УТ Григорій Козаков. І вже відразу біля в’їзду в зону приємно вразило ставлення людей, що трудилися тут, до моїх колег-телевізійників. Тільки-но ми вийшли із свого “рафіка”, як почулися голоси: “Наше телебачення приїхало!”. І далі: “Що покаже сьогодні “Актуалка”?”, “Коли приїде Писаревський? Дивились. Здорово в нього вийшли репортажі зі станції”, “Передайте привіт Душейку, Макаренку, Власову, Жукову!”, “Дякуємо вам, хлопці, за вашу роботу!”. І того дня це щире дякую доводилося чути часто. Від будівельників, працівників АЕС, спеціалістів-ядерників, водіїв, офіцерів, рядових воїнів. І дякували не тільки за репортажі, а й за послуги, у яких телевізійники не відмовляли цим мужнім, відірваним від сімей, людям. Комусь допомагали відшукати рідних, загублених під час евакуації, після приїзду в Київ телефонували чиїйсь матері, дружині, дітям».

Згадуючи в цих спогадах свого побратима Івана Лисенка, Микола дав йому найвищі характеристики і завершив відгук про нього такими словами: «Знімки Іванові й нині зберігаються в багатьох редакціях, друкуються в газетах, журналах, книгах. Тільки самого Вані, талановитого журналіста, прекрасної людини, доброго й надійного друга вже нема. Помер раптово, можна сказати, на ходу, травневого дня 1992-го. У медвисновку записано: “Серцева недостатність”. А мені чомусь думається, що то Чорнобиль».

Нема вже й автора цих слів, Миколи Гоменюка. У медичному висновку про його смерть йдеться про злоякісну хворобу, яку, безсумнівно, спровокував Чорнобиль. І, на превеликий сум, скорботний список наших колег-журналістів, які здійснювали прорив інформаційної блокади навколо чорнобильської катастрофи, відкривали Україні й усьому світові зону ЧАЕС та події в ній у той найважчий, найнебезпечніший період весни і літа 1986-го, дуже великий. У ньому – десятки імен тих, хто відійшов за вічну межу.

АГЕНТСТВУ ТОДІ БУЛО НЕ ДО ВІДЗНАЧЕНЬ НОВОСІЛЛЯ

У цьому чорнобильському мартирологу – і співробітники Укрінформу. У весняні дні 1986-го в агентстві (воно ще тоді мало назву РАТАУ) було довгоочікуване новосілля – його колектив переїжджав у центр Києва, у новий будинок на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, 8/16. Звісно, під час чорнобильської аварії було не до святкування. Відразу після вибуху на ЧАЕС в агентстві була сформована бригада репортерів з висвітлення ходу ліквідації аварії, яку очолив головний редактор головної редакції інформації для республіканської преси Віктор Чамара (у 1999–2011 роках – генеральний директор агентства).

У своїх замітках для книги Київської організації НСЖУ «Чорнобиль. Довге і болісне відлуння» Віктор Федорович пригадав, як почалась для нього ця довготривала вахта. Зокрема, 30 квітня 1986 року його викликав тодішній очільник агентства Володимир Бурлай і повідомив, що слід негайно виїздити на ЧАЕС. За його словами, під егідою заступника завідувача відділу пропаганди ЦК Компартії України Володимира Барсука формується невелика оперативна група, до складу якої мав увійти й Чамара. «На збори» йому було надано годину – переодягтися «не в парадний одяг» і запастися в аптеці сухим (таблетованим) йодом.

«Щоб якось мені в цьому допомогти і пришвидшити “збори”, В. Бурлай дозволив скористатися черговим агентським службовим автомобілем. Вирішити питання з одягом вдалося швидко, а от із йодом ситуація виявилася зовсім кепською: у жодній аптеці по дорозі на Борщагівку, де я тоді мешкав, і на зворотному шляху цього препарату не виявилось. Виручив інженер із цивільної оборони РАТАУ Василь Максимович Мельник (маючи звання Героя Радянського Союзу і чимало інших високих бойових нагород, цей скромний, охайний і м’який за характером чоловік був одночасно дуже відповідальним і дисциплінованим). Він виділив мені необхідний препарат з аптечки, що, згідно з вимогами цивільної оборони, входила до наявних обов’язкових засобів захисту співробітників агентства, передбачених на особливий період, нагадав про випадки, правила та дози вживання йоду. Словом, до визначеного місця від’їзду на ЧАЕС я прибув вчасно й у всеозброєнні. Їхали здебільшого мовчки – кожному, напевно, у голову лізли далеко не оптимістичні думки. Та коли проїхали вже більшу частину шляху, наш автомобіль зупинили на одному зі створених уже тоді блокпостів і завернули назад. Ця обставина стала підставою для різних версій, припущень та пересудів. Як згодом виявилось, ситуація на зруйнованому четвертому блоці АЕС ускладнилася».

Потім для Віктора Чамари та його колег поїздки в зону ЧАЕС стали безперебійними й регулярними. Першим номером у «чорнобильській бригаді» агентства вважали фотокореспондента Володимира Репіка. Саме він першим з усіх журналістів здійснив з гелікоптера зйомку зруйнованого реактора четвертого блоку. Той знімок, без перебільшення, обійшов усі світові медіа. І саме Володимирові дісталося найбільше від «мирного атома»: навіть свинцеві плити, покладені в кабіні на черево гелікоптера, не захистили від потужного випромінення з відкритого жерла реактора. До того ж під час зйомок люк доводилося відчиняти.

Вищої спеціальної освіти Репік не мав, він був просто фотографом. Але з приходом в агентство розкрилися такі його професійні якості, така виконавча майстерність, яким міг по-доброму позаздрити будь-хто з його колег. Аж занадто скромний, небагатослівний, він дарував читачам і глядачам, усьому суспільству унікальні фотосюжети, героями яких були люди, представники найрізноманітніших ремесел. Варто було глянути на ці фото – і відразу можна було вгадати по них характери героїв. Він ніколи не дозволяв собі розслабитись, не терпів халтури, оперативну програму виконував якісно і «зі запасом». До цих своїх прекрасних рис Володя додав під час висвітлення Чорнобильської епопеї мужність, надзвичайну силу волі й незламність характеру.

Поруч з ним, точніше буде сказати, поперемінно з ним, працювали в зоні ЧАЕС знані в Україні фоторепортери Анатолій Піддубний і Володимир Самохоцький. Від жодного з них Вікторові Чамарі ніколи не доводилося чути скарг на надзвичайні умови роботи під час поїздок у район ЧАЕС. Ще більше, ніхто з них навіть не оформляв тоді відряджень – було не до того, та й відбувалися поїздки часто раптово. Вони різнилися характерами. Анатолій – м’який, «тихий», Володя – вибуховий, динамічний, веселий, любитель пожартувати. Що їх об’єднувало, то це висока професійність, вірність агентству, справі й почуття високої відповідальності. Великою мірою, вони та Володя Репік створювали фотолітопис масштабного протистояння людей смертельній атомній стихії, відваги, а часто і самопожертви тих, хто в намаганні її приборкати перебував у самому епіцентрі.

Особлива місія дісталася на той час і першому заступникові директора РАТАУ Володимирові Жуковському. За посадою він «вів» творчу роботу агентства на союзну і закордонну пресу. А оскільки в Києві час від часу висаджувалися десанти тарсівських репортерів, приєднувався до їх поїздок у зону ЧАЕС саме Володимир Олександрович. Ці групи авторів відходили від новинних стандартів агенційної журналістики, готували в основному великі за розміром матеріали газетного стилю, героями яких були учасники ліквідації наслідків катастрофи. Так і тривало до кінця 1986 року – склади тарсівських десантів змінювались за вахтовим принципом, а Володимир Жуковський залишався незамінним. Фронтовик, аскет за стилем життя, напрочуд працездатний і працелюбний, з почуттям високої відповідальності, з тонким гумором, він поєднував у стосунках з підлеглими вимогливість з гуманністю, був душею будь-якої компанії. Його щиро поважали і любили в РАТАУ всі, хто був нижче за рангом, бо для кожного з «усіх» Володимир Олександрович був «своїм», рівним.

Творчим і одночасно робочим майданчиком стала в той період зона ЧАЕС для ще одного журналіста РАТАУ – Михайла Волобуєва. Попри те, що його головною темою під час роботи у молодіжній пресі завжди був спорт, в агентстві Михайлові довелося братися за все. Цей «широкий профіль» особливо знадобився під час висвітлення чорнобильських подій. І де б не доводилося бувати Михайлові – на самій ЧАЕС, у Чорнобилі, у місцях, де зводились нові селища, місті для атомників Славутичі, на Зеленому Мисі, – звідусіль він привозив цікаві, живі, повні тривоги і водночас віри в те, що ситуацію вдасться стабілізувати, репортажі, кореспонденції, інтерв’ю. Їхніми героями були атомники, хіміки, прохідники, будівельники – усі, хто в той скрутний час, по суті, собою закривав Україну від нищівної сили некерованого атома. Наслідком роботи в зоні стали тяжкі хвороби, які обсіли Михайла і дочасно обірвали його життєвий шлях.

До когорти тих співробітників агентства, хто був причетний до висвітлення ходу ліквідації чорнобильської аварії, належали також Валентин Вернодубенко та Олексій Петруня. Валентин мав у РАТАУ особливий статус. Навіть коли на певний час перейшов працювати в «Робітничу газету», завжди був в агентстві бажаним гостем, не пропускав іменини жодного із співробітників – обов’язково раптово з’являвся цього дня в кабінеті іменинника з подарунком, а якщо це була жінка – незмінно з квітами. Життя влаштувало йому добрячі випробування. Росіянин за походженням, він потрапив на армійську службу до Львова, там і одружився з місцевою дівчиною Любою. Пізніше подружжя переїхало до Києва, виховало доньку. Люба, на жаль, тяжко хворіла, і Валентин довгі роки її підтримував, де тільки не намагався дружину лікувати. Та все ж втратив її, після чого всього себе віддав доньці та двом онукам, підтримував їх, наскільки це тільки було можливо. Часом здавалося, що в інституті навчається не онука Аня, а Валентин Іванович.

На його життєвій дорозі не бракувало життєвих негод, але він стійко тримався, намагався працювати активно, віднаходив цікаві теми, порушував гострі соціальні проблеми. Як тільки сталася аварія на атомній, він зайшов до Віктора Чамари зі словами: «Може, треба поїхати – я готовий». Домовилися про включення його до складу групи з висвітлення ходу ліквідації наслідків аварії. Валентин розпочав виїзди в зону, писав про тамтешні турботи транспортників, постачальників, військових, будівельників, участь у ліквідації наслідків аварії представників різних республік. Сам запропонував свою кандидатуру для поїздок у зону й Олексій Петруня, Виїздити в район ЧАЕС йому довелося менше, але і його прізвище нерідко з’являлося під матеріалами РАТАУ на чорнобильську тематику, які друкувалися в різних виданнях.

На думку В. Чамари, було б дуже несправедливим не згадати ще одного працівника РАТАУ, підпису якого не знайдете під жодним повідомленням агентства, але прізвище якого мало право стояти під більшістю з них. Це Олександр Синельник, агентський водій. Мінялися учасники поїздок на ЧАЕС, але незмінними залишалися він та закріплений за ним автомобіль. Якою б складною і небезпечною не очікувалась поїздка, Саша безвідмовно, практично без відпочинку сідав за кермо і рушав із черговим тандемом репортера і фотокора чи новою групою журналістів туди, де вирішувалась доля не тільки України, а і Європи. Щодо його беззмінних поїздок керівництво агентства ухвалювало рішення за принципом: якщо вже «забруднювати» і здавати на ядерне звалище автомобіль, то один. Про те ж, що «всмоктував» рентгени і бери Сашко, що це не може минути безслідно, не думали. Як наслідок, він пішов із життя в 44-річному віці першим із чорнобильської когорти працівників РАТАУ.

* * *

Сорок років минуло, як чорнобильська катастрофа потрясла світ, а насамперед Україну. Про біди, які вона принесла, треба говорити не тільки з нагоди таких дат, як нинішня. Чорнобиль продовжує «фонити». І в переносному, і в прямому розумінні цього слова. У центрі європейського континенту залишається закрита зона з особливим життям і гострими проблемами. За необдуманий експеримент на четвертому енергоблоці вже дуже дорого заплачено. Передусім найдорожчим – здоров’ям і життями людей, тих, хто тоді приборкував «неконтрольований мирний атом» і врятував Україну, увесь світ від ще більшої біди.

Серед тих, чий життєвий шлях дочасно обірваний, – багато наших колег-журналістів. У всі періоди приборкання «мирного атома», що вийшов у Чорнобилі з-під контролю, журналісти завжди були в епіцентрі подій і сьогодні з повним правом належать до ліквідаторів аварії. Саме їм, насамперед українським журналістам, належить прорив інформаційної блокади навколо Чорнобиля і розкриття – через численні цензурні рогатки тих років – правди про цю найбільшу в історії людства екологічну, техногенну трагедію.

Михайло Сорока, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

Вибори ректора Одеського національного університета ім. І.І. Мечникова виграв чинний очільник – Вячеслав Труба. 

Про цеповідомили у пресслужбі університету.

За професора Вячеслава Трубу проголосували 56,39% виборців колективу ОНУ імені Мечникова.

Як повідомили в Одеській обласній організації “Комітету виборців України”, яка спостерігала за виборами на волонтерських началах, 

За результатами підрахунку голоси розподілилися так:

• Вячеслава Трубу підтримали 622 голосувавших.
• Сергія Якубовського – 132.
• Володимира Ковальчука – 123.
• Андрія Неугоднікова – 16.

Ще 34 виборці проголосували проти всіх, а вісім бюлетенів визнали недійсними. Спостерігачі Одеського КВУ – Ірина Монастирук, Владислав Череватий та Микита Храмов були присутні на дільницях протягом усього дня: від відкриття до завершення підрахунку голосів – та здійснювали моніторинг дотримання принципів відкритості, прозорості та доброчесності виборчого процесу. За результатами спостереження істотних порушень виборчого процесу, що могли б вплинути на результати голосування, виявлено не було.

Вячеслав Труба – доктор юридичних наук, професор.  До виборів чинний ректор. Закінчив ОНУ й надалі працював там. Протягом 14 років очолював економіко-правовий факультет ОНУ. У лютому 2021 року він був обраний ректором. Викладає цивільне та сімейне право. Очолює Вчену раду ОНУ, є членом Асоціації цивілістів України та входить до редакційних колегій фахових видань, серед яких “Правова держава”, “Право України” та Науковий вісник Київського інституту Національної гвардії.

Обирали ректора таємним голосуванням. Списки виборців складалися: на 75% з наукових, науково-педагогічних та педагогічних працівників, 10% – виборні представники з-поміж інших працівників університету, 15% – представники студентів. Перемагає той кандидат, який набрав абсолютну більшість голосів.

Кирило Бойко

Про це повідомили у національному природному парку «Тузлівські лимани».

Науковці парку зафіксували момент, як один із котів впіймав полівку. Саме такі дрібні гризуни становлять основу їхнього раціону та відіграють важливу роль у природному балансі, адже швидко розмножуються і впливають на рослинність.

Лісовий кіт — рідкісний вид, який є важливою частиною екосистеми. Разом із лисицями, шакалами та борсуками він допомагає контролювати чисельність гризунів. Там, де живуть ці хижаки, зберігається природна рівновага.

Особливо важливо, що ці тварини виросли без звикання до людини. Їх підготували до життя в дикій природі на Ізмаїльській станції юних натуралістів під керівництвом Людмили Філобок.

У заповідній зоні парку є всі умови для їхнього життя — достатньо простору та їжі. Навіть попри складні умови, природа тут продовжує жити своїм ритмом.

Раніше УСІ повідомляли про те, що в Ізмаїлі врятували дитинчат дикого лісового кота, яких після загибелі матері зловив невідомий, а згодом їх передали фахівцям.