Події
Таємниця «Каховського об’єкту». Українські військові проти радянських зомбі
У столиці знімають перший український зомбі-муві, герої якого знищують пережитки радянщини та розбивають міфи тоталітаризму
Зомбі-горор «Каховський об’єкт», зйомки якого стартували в Києві 10 березня, стане другим фільмом із задуманої командою FILM.UA кіно-тетралогії, де відважні героїні будуть боротися з тотальним злом у різних уособленнях. Відьма Олена з «Конотопської відьми» – силою Мороку проти сусідів-загарбників, військова Мара з «Каховського об’єкту» – зі зброєю в руках проти відродження тоталітарного минулого та сучасних злочинів Росії, в третьому фільмі протагоністка воюватиме з вампірами-нацистами, а в четвертому – всі три героїні зійдуться разом, щоб зупинити третю світову війну.
Події у «Каховському об’єкті» відбуваються в наш час. Група українських військових знаходить секретний бункер після підриву Каховської ГЕС, а там… оживають жахіття з радянського минулого. Але наші безстрашні хлопці й дівчата сподіваюся, подолають їх з таким же завзяттям і легкістю, що аж друзки від них полетять, як полетіли від символічно розбитої ними на початку знімального процесу гіпсової голови комуністичного ідола!
КОСТЮК: МИ НЕ «МАРВЕЛ», МИ – КІНОСТУДІЯ FILM.UA НА ТРОЄЩИНІ, І САМЕ ТУТ МИ СТВОРЮЄМО ГЕРОЇНЬ НАШИХ ТЕМНИХ ЧАСІВ
Хтось уже навіть назвав це «українським Марвелом», але Ірина Костюк (яка продюсувала «Конотопську відьму» і зараз – «Каховський об’єкт») не дуже любить порівняння, тому говорить: «Ми не голлівудський «Марвел», ми – кіностудія FILM.UA на Троєщині, і саме тут ми створюємо своїх героїнь наших темних часів. На жаль, тем для таких фільмів жахів у нас достатньо».
За її словами, ідея знімати «Каховський об’єкт» саме в такому вигляді виникла не відразу після «Конотопської відьми», адже зпочатку планувалося, що всі фільми будуть з етнічним бекграундом, засновані на міфології. Але покази «Конотопської відьми» на міжнародному кіноринку, дали розуміння унікальної фішки, що дія фільму жахів відбувається на тлі поточних воєнних подій в Україні. І коли сценарист Ярослав Войцешек запропонував ідею з каховським бункером, було вирішено дещо переорієнтуватися – наступні героїні також матимуть етнічний бекграунд, але все, що з ними відбуватиметься, станеться на фоні поточного зла, якого у нас зараз вистачає.
Знімальний процес триватиме всього півтора місяця, такі швидкі терміни, за словами продюсерки, забезпечують економічну виправданість фільму. Бюджет – 500 тис. дол., половину коштів інвестує кіностудія «FILM.UA Group», половину – приватні інвестори.
«Це наша нова бізнес-модель, коли ми взагалі не беремо державні кошти, а створюємо фільм повністю за приватні. І це дуже важливий фактор, який означає економічне здоров’я кіноринку, тому що український приватний бізнес повірив в українське кіно. Спочатку у нас був челендж, щоб глядач повірив у нього, тому що, згадайте, ще десять років тому ми чули: а, українське кіно, не піду. А зараз уже ходять і ми збираємо великі каси! Другий фактор, якого ми досягли – в українське кіно повірив український бізнес, ми мали п’ять інвесторів у «Конотопській відьмі» і шість інвесторів у «Каховському об’єкті».
Нагадаємо, що «Конотопська відьма» вийшла абсолютно локальним хітом з колосальними зборами в українському широкому прокаті, плановий бокс-офіс для того, щоб все окупити і виконати всі зобов’язання перед інвесторами, мав бути 15 млн гривень, а він перевищив 57 млн. Але при тому, що на нашому ринку план було перевиконано, на закордонному – був недобір.
За словами пані Ірини, вони часто чули від потенційних іноземних замовників, що «не все так однозначно» і «чому це ви російську армію так однобоко показуєте?». Але це скеля, яку треба лупати і доносити інформацію про те, що у нас відбувається усіма засобами, тому в «Каховському об’єкті» зло буде однозначне для всіх – комунізм і тоталітарний режим. Ну, і зомбі, звісно.
РЕЖИСЕРСЬКЕ БАЧЕННЯ НАМ «ЗАПАЛО» НАСТІЛЬКИ, ЩО НАВІТЬ ДОВЕЛОСЯ ТРОХИ ПЕРЕНЕСТИ ЗЙОМКИ І ПОЧЕКАТИ ЙОГО – КОСТЮК
Режисером «Каховського об’єкту» став Олексій Тараненко, відомий глядачам за успішним фільмом «Я працюю на цвинтарі». Команда віджартовується, що він зробив кар’єрний стрибок в одній площині – від кладовища до зомбі.
«Режисерське бачення Олексія «запало» нам настільки, що навіть довелося трохи перенести зйомки і почекати, доки він дозніме свій попередній проєкт – серіал «Митець». Цей режисер має великий досвід у рекламі, і хоча в нього є досвід повнометражного фільму, але він трошки артхаузний, а тут – абсолютно комерційний проєкт. Тобто, це також для нього новий челендж, де треба працювати для більш ширшої аудиторії», – розповіла Ірина Костюк.
Фільм знімають на двох основних локаціях: у павільйонах кіностудії FILM.UA, де є і справжня радянська «молочна кухня» з радянським реквізитом, і коридори з катакомбами, а також у приміщенні НДІ «Оріон», де більше спейсу, великі приміщення з високою стелею, що дозволяє знімати екшн-сцени. До того ж там справжнє бомбосховище з автентичними герметичними дверима та радянськими генераторами.
Натурних зйомок мало, тому що за сюжетом все відбувається в бункері, хоча їх буде трохи на початку, де воїни йдуть із бази ЗСУ, й у фіналі, де вони проходитимуть по дну Каховського водосховища, яке вже на той час (події у фільмі відбуваються восени 2023року) поросло чагарником.
У НАС ПРЕКРАСНИЙ АКТОРСЬКИЙ АНСАМБЛЬ. ДУЖЕ ІМПОНУЄ, ЯК УСІ ВЖИВАЮТЬСЯ В РОЛІ – КОСТЮК
У фільмі грають відомі українські актори: Марина Кошкіна, Володимир Ращук, Олександр Яцентюк, Михайло Дзюба та інші.
«У нас прекрасний акторський ансамбль. Володимир Ращук, який є дійсним військовослужбовцем, під час підготовки буквально ганяв інших акторів із 7-ї ранку по лісу зі зброєю, вчив пристрілюватися, тренуватися. Мені дуже імпонує, як вони всі вживаються в ролі, надзвичайно відповідально до всього ставляться. Саша Яцентюк – це просто знахідка. Коли я побачила його Отелло в Національному театрі Лесі України, ходила три рази подивитися, і в «Памфірі» він чудовий, але в оцей свій образ, мені здається, він просто неймовірно вписався! – поділилася Ірина Костюк.
Актриса Марина Кошкіна єдина жінка в загоні хлопців. Є, щоправда, ще дві… але то й не зовсім жінки і про них трохи згодом.
ВОЙЦЕШЕК: ВСІ ОБРАЗИ У ФІЛЬМІ – І ВОЇНІВ ЗСУ, І «ЗЛОГО ГЕНІЯ» КАРЛОВА – ЗБІРНІ
За словами сценариста Ярослава Войцешека, всі створені ним образи – збірні, адже в підрозділах ЗСУ насправді можна зустріти безстрашних хлопців і дівчат, схожих характерами чи навіть зовні на усіх цих персонажів. Це ж стосується і «злого генія» Карлова, який втілив образ людини, що вірить в «совок 2.0» і дуже хоче його повернути, при цьому до кінця не може сформулювати чому. «Думаю, що такі й досі десь існують», – говорить Войцешек.
– Ваші зомбі названі на честь дуже гарних квітів – чи варті ці страшні створіння такої поетики?
– Так це ж реальна традиція, поширена в Радянському Союзі, який любив називати, наприклад, військову техніку назвами квітів – є «тюльпани», «гвоздики», «акації» та ін. Тому я припустив, що, якби вони створювали надсолдатів, які повинні стати суперзброєю, то теж би йшли від цього й називали їх іменами квітів. Тому у нас Фіалка й Айстра, – розповів пан Ярослав.
Радянського вченого Володимира Борисовича Карлова, який на Каховському об’єкті досі створює цих суперсолдатів, ставлячи досліди на людях, грає актор Андрій Жила. Його персонажу дістався записник батька (теж ученого) з усіма формулами, і він продовжив його роботу. В ході цих наукових злочинів виявилося, що суперсолдати чоловічої статі, виходячи на поверхню, перетворювалися на звичайних зомбі, а от жіночі особини були набагато сильніші й по-різному впливали на людей. Тобто, вони ставали не зовсім звичайними зомбі, які заражають інших своїм укусом – Айстра (актриса Влада Марчевська), наприклад, генерує жахливу чорну речовину, якою буквально блює на своїх сородичів – інших зомбі, і регенерує їх. А Фіалка (актриса Ірина Кудашова) має небезпечні пронизливі чорні очі, за рахунок яких психологічно впливає на людей, які впадають у настільки реалістичні марення, що вони самі себе вбивають.
КОШКІНА: МАРА – СИЛЬНА, СМІЛИВА ЖІНКА. Я ВПЕРШЕ ГРАЮ ВІЙСЬКОВУ І ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ВКРАЙ ВІДПОВІДАЛЬНО
Героїню Марини Кошкіної звати «Мара», ні, не від марИ чи примари, а від імені Марина, це її позивний. Історія починається з того, що дівчина з невеличкою групою військових вирушає на пошуки свого молодшого брата з позивним «Вітер» (актор Дмитро Павко), який разом з побратимами натрапив на таємний бункер, створений ще під час холодної війни, де проводилися досліди на людях. Хлопці зайшли в нього і не повернувся.
Мара – професійна військова, яка служить з 2014 року, після того як росіяни вбили її батьків.
«Моя Мара – сильна, смілива жінка, складний, неоднозначний персонаж. Я вперше граю військову і для мене це вкрай відповідально. Ми проходили поводження зі зброєю, тактику – це надскладно, та навіть носити цю форму на майданчику, у мене все тіло болить! І коли я її знімаю, то вкотре думаю про наших жінок-воїнів і кажу, що вони для мене супергероїні. До того ж, це професійний виклик, тому що я не працювала в жанрі зомбі-горор. А це зовсім інший стиль існування персонажів. Я готувалась, дивилася світове кіно про зомбі, хотіла зрозуміти, який сенс вони несуть, чому люди хочуть ходити і дивитися фільми жахів? Але тут зомбі – це уособлення «радянщини», яку хотілося б повибивати з голів. Коли ми їх вбиваємо, то вбиваємо її. Це нагадування світу про найжахливіший злочин Російської Федерації, коли вони підірвали дамбу Каховської ГЕС. Наші герої натрапили на бункер із залишками злочинних дослідів і борються проти наслідків цього зла. По суті, це дуже цікава метафора, бо насправді у нас у країні ще багато є таких «бункерів», які треба звільнити від радянщини, щоб жити у вільній і незалежній країні», – поділилася Марина Кошкіна.
ШРАМ ГЕРОЇНІ – ЦЕ НЕ ПРОСТО ВІДМІТИНА, ЦЕ ТЕ, ЩО Є ЗАРАЗ У ДУШІ В КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ, З ЧИМ НАМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЖИТИ ВСЕ ЖИТТЯ – КОШКІНА
У Мари на щоці великий шрам від нещодавнього поранення, але він зовсім не псує вроди дівчини, бо схожий на квітку.
«Цей шрам у неї залишився тоді, коли вона втратила свою сім’ю. До речі Мара з Донецька, і ця деталь для мене дуже важлива, тому що моя мама теж родом з Донецька. Я – з Луганської області. І це вже моя особиста позиція говорити про те, що в Донецьку і в Луганську є дуже багато людей, які люблять нашу країну і дуже хочуть жити в Україні, – розповідає актриса. – Шрам – це не просто відмітина, яка залишилася після тієї події, це більше – це той шрам, який є зараз у душі в кожного українця, з яким нам та нашим дітям доведеться жити все життя. Але при тому творити, любити, відбудовувати нашу країну. І нам треба це прийняти».
Героїня проходить цей шлях пізнання, прийняття себе і любові до себе. Зі своїми шрамами, зі своїм характером, зі своїми болями, травмами вона все-таки продовжує жити.
За сюжетом військова Мара приходить з іншого підрозділу і їй ще треба взяти хлопців під своє командування, але ж вони не даються, – і за цими притирками теж цікаво спостерігати.
«Мара з’являється у фільмі як самостійна окрема субстанція. Їй ніхто не потрібен, вона може все сама. Але згодом розуміє, що по-перше – сила тільки в єдності і що оці три хлопці (актори Андрій Подлєсний, Орест Пасічник, Михайло Дзюба) стають їй родиною. Вона розуміє, що разом краще, ніж окремо. І мені здається, це треба пам’ятати всім українцям, – разом можна зробити набагато більше, ніж сам, який би впевнений у собі ти не був. От я сьогодні думала про те, що в такі надскладні, непередбачувані для нас часи ми створюємо кіно. Хтось скаже, що це якесь божевілля, навіщо? Можливо, завтра вже не буде, а ми от сьогодні тут, робимо щось для того, щоб підтримувати одне одного, мотивувати на культурному рівні. Це зайвий раз підтверджує нашу незламність і шалене бажання жити і творити у вільній країні без усіляких цих зомбі, зомбованих людей. Мені здається, це круто», – говорить Марина Кошкіна.
ДЗЮБА: ХУДОЖНИКИ НАКИДАЛИ СКРІЗЬ «ЗОМБАКІВ», А ТИ Ж НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ВОНИ ЛЕЖАТЬ, МОЖНА БУЛО Й ПЕРЕЛЯКАТИСЯ ВІД НЕСПОДІВАНКИ
Один із тих, з ким незалежна Мара спочатку притирається, а потім плече до плеча б’ється з навалою нечисті – військовослужбовець із позивним «Вакула», якого грає актор Михайло Дзюба («Королі репа»). Ми зустріли його на знімальному майданчику з перев’язаною рукою.
– Невже зомбі вже вкусили?
– Та ось вкусили і тепер така нервова історія: чи стане мій персонаж зомбі, чи ні. Це доволі хвилююче, – посміхається актор.
Розпитую його про враження від першого знімального дня.
«Початок роботи класний, але ж він стартував набагато раніше, ніж зйомки. Ми багато репетирували, розбирали сценарій, працювали над своїми персонажами. Це дуже важливо, тому що репетиції – це запорука успіху. І зараз, коли почався знімальний процес, – все дуже гарно та якісно», – говорить Михайло.
Що стосується самого жанру, в якому знімається, то він чесно зізнався, що особисто зомбі-горори не дуже любить, але було надзвичайно цікаво опинитися в цьому всередині, побачити як це робиться.
«Дуже цікаво в цьому попрацювати – світло, грим, це все дуже класно. Ми перший раз, коли прийшли на локацію, художники накидали скрізь цих «зомбаків», скелетів, обтягнутих якоюсь шкірою, а ти ж не знаєш, де вони стоять чи лежать, просто заходиш у темну історію, то можна було трохи й перелякатися від несподіванки», – поділився актор. Тож, як бачимо художник-постановник Володимир Романов, художник з костюмів Мар’яна Славянська та художник з гриму Олена Семенець попрацювали так, що аж акторів реалістичністю налякали, значить і у глядачів будуть такі ж яскраві емоції.
– А взагалі, цікаво, чому зомбі-муві таке популярне у світі? – запитую на завершення екскурсії по знімальному майданчику у сценариста.
– В цілому це про певний ескопізм, тому що коли ми дивимося такі жанри (це стосується і зомбі, і фантастичних пригод), то розуміємо, що це – неправда. Страшно, але неправда. А от якісь реальні драми набагато більше впливають на емоції та психіку, коли ми точно знаємо, що вони відбувалися з кимось у справжньому житті – це абсолютно інший рівень переживань. Тому як не дивно, на горорах можна відпочити», – говорить Ярослав Войцешек.
Тож будемо чекати на радянських зомбі та їх сучасних українських переможців у широкому прокаті. Це справді динамічна, видовищна, оригінальна історія з карколомним сюжетом. Буде страшно, буде атмосферно і точно не нудно. Прем’єра фільму «Каховський об’єкт» планується на Геловін (31 жовтня), але його творці не виключають, що це може статися й трішки раніше.
Любов Базів. Київ. Фото Павла Багмута
Гран-прі першої Української джазової премії в номінації «Найкращий український джазовий гурт 2025» здобуло тріо Hyphen Dash.
Як передає Укрінформ, про це повідомив у Фейсбуці Український інститут.
Переможці вирушать у європейське турне, виступлять на провідних джазових майданчиках за підтримки членів European Jazz Network.
Спеціальні нагороди премії отримали:
- ShekBand Family Trio – одноденна сесія звукозапису на студії DUMA Studios у Києві;
- Oleksandr Malyshev Quintet – професійна консультація від українського лейблу POMITNI щодо міжнародного просування.
У номінації «Найкращий джазовий реліз 2025» переміг альбом Unnatural Root гурту Hilarious Disasters. Колектив отримає спеціальний пакет міжнародного просування, що передбачає рецензії на альбом та/або інтерв’ю з артистами у провідних світових джазових медіа.
Інші альбоми, які відзначило міжнародне журі: Proteus Андрія Показа, Get a Second Wind Дмитра Бондарєва, UTOPIA гурту GANNA Music, Seasons / Rhythmus der Welt’ Тамари Лукашової.
Журі сформує кураторський чарт найкращих альбомів, який поширять на міжнародних медіаплатформах, радіостанціях та у професійних спільнотах. Це сприятиме популяризації українського джазу й допоможе залучити нову аудиторію по всьому світу.
Як повідомлялося, Ukrainian Jazz Prize заснована в листопаді минулого року Українським інститутом у партнерстві з Europe Jazz Network.
Це щорічна премія, мета якої – надати українським джазовим артистам можливість міжнародного розвитку та знайомства з європейською публікою через концертне турне країнами Євросоюзу за підтримки членів Ukrainian Jazz Prize.
Як чотири роки дружини захисників чекають, волонтерять, виховують дітей і переживають втрати
Нещодавно в Києві відбувся закритий показ документального фільму «Вона» режисерки Тетяни Станєвої. До офіційної прем’єри в Україні його вже показали в Болграді Одеської області, бо це історія про жінок, які там мешкали на початку повномасштабної російсько-української війни, та їхніх чоловіків – морських піхотинців із військової частини, яка дислокується в українській Бессарабії.
Місцем офіційної світової прем’єри стрічки цього року 25 лютого стала столиця Болгарії – Софія, бо розповідає, зокрема, про українських болгар. Також фільм, який ще називають щоденником дружин військових ЗСУ, показали у Пловдиві.
У Київ приїздили майже всі головні герої і героїні стрічки, що показує зв’язок тилового життя і служби українських захисників, які чинять спротив російській агресії. Тож Укрінформ подивився документальний фільм «Вона» й поспілкувався з військовими та їхніми дружинами, щоби більше дізнатися про зйомки і моменти, які лишаються за кадром.
ФОКУС УВАГИ НА ЖІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ЗАХИСНИКІВ
За понад чотири роки професійно створено десятки документальних фільмів про повномасштабну російсько-українську війну: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова
(здобув премію «Оскар» у номінації «Найкращий повнометражний документальний фільм») і цього ж режисера «2000 метрів до Андріївки»; «Одного літа в Україні» Володимира Тихого; «Порцелянова війна» Брендана Белломо і Слави Леонтьєва; цикл фільмів про митців «Культура vs війна», ініційований асоціацією «Дивись українське!»; «Да Вінчі» Володимира Сидька; «Андрій Жованик. Світ як воля та уява» Сергія Дарійчука; «Куба & Аляска» Єгора Трояновського, багато інших.
Стрічка «Вона» Тетяни Станєвої поміж усіх вирізняється темою – тим, що фокусує увагу на житті жінок та родичів українських захисників, допоки роками чоловіки захищають країну від ворожого нападу. А ще це фільм-спостереження за героями упродовж кількох років.
«Майже чотири роки я спостерігала за цією історію. І вона про любов: дружин до військових; військових до своїх родин; нас усіх – до рідної землі. Про любов, яка перемагає страх і мотивує битися; яка змушує чекати та єднає нас усіх у допомозі війську», – коментує режисерка фільму «Вона» Тетяна Станєва, ініціаторка й організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», який народився в українській Бессарабії і міцно поєднав Україну і Болгарію.
Документальний фільм «Вона» розповідає про життя після 24 лютого 2022 року жінок різного віку: Ольги Атанасової, Олени Лисак і Ніни Биковської. Їх об’єднує те, що вони стали обраницями військових 88 окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Тож разом переживають за захисників, волонтерять, долають психологічні проблеми та травми.
Насправді у фільмі більше сюжетних ліній. Глядачі співчувають гагаузці Христині Карагез, яка втратила на війні свого чоловіка – Костянтина Карагеза, уродженця села Залізничне Болградського району. Творці стрічки, зокрема, підсвічують гуманітарну ініціативу «Буджак реліф», яка була створена в Україні у співпраці з турецькими партнерами, залученими за ініціативою «Союзу гагаузів України» для посилення гуманітарної підтримки південного регіону.
«Я особисто щиро радію, що мій Болград і наш 88 окремий батальйон морської піхоти у кадрі і в архіві нашої війни. В історичній памʼяті нашої країни є звитяги, супротив і боротьба мого Південного краю», – констатує режисерка й додає, що фільм зроблений за підтримки Міністерства культури України.
Кожна з понад тисячі п’ятиста діб повномасштабного супротиву агресії РФ із безпрецедентним героїзмом українців різних етнічних груп та дуже болючими втратами нерідко наповнені, на жаль, і непорозуміннями між тими, хто постійно перебуває на фронті, та деякими людьми в тилу. Тетяна Станєва сподівається, що кіноісторія «Вона» зменшуватиме прірву відчуження між військовими і цивільними.
Досвід тих і інших дуже різний, проте кожен живе у війні. І головне – порозумітися, відчути стан того, хто поряд чи на відстані. Бо за відносним тиловим спокоєм, порівняно з гарячими точками фронту, може причаїтися чиясь болюча раптово перервана вагітність чи нервова перенапруга, яку неможливо здолати без допомоги лікарів і транквілізаторів.
«ТА СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ТРИВАТИМЕ»: ІСТОРІЯ ОЛЕНИ І ДМИТРА
У кадрах документального фільму «Вона» – переважно цивільне життя. Моменти вихоплювали кілька років поспіль із літа 2022-го: спочатку у Болграді, де застала всіх героїнь повномасштабна російсько-українська війна, а потім – у Житомирі, куди деяких героїв кінооповіді закинула доля згодом.
Прохання документалістів знімати військових 88 окремого батальйону морської піхоти задовольнили не відразу. Але режисерка Тетяна Станєва цілеспрямована й наполеглива у своєму намірі реалізувати задум, тож дозвіл отримали. І один день зйомок на Покровському напрямку вже восени 2025 року додав унікальних кадрів із захисниками.
Одна з історій у фільмі – Олени Лисак, яка зараз перебуває у відпустці для догляду за дитиною. Меншому синові подружжя, чиїм першим словом стало «тата», зараз – понад півтора рочку. Старший уже ходить у другий клас, а на початку фільму глядачі його бачать ще в дошкільному віці.
«Продовжуємо підтримувати хлопців, наскільки це зараз можливо, – коментує Олена. – Чоловік продовжує служити, вже у званні майора. Ми терпляче чекаємо і віримо, що все буде добре: Діма повернеться, і ми разом насолоджуватимося спілкуванням із нашими дітьми».
Співрозмовниця додає: «Кожен момент фільму, який ми переглядаємо, – це для мене не просто «альбом спогадів». Кожну минулу подію я проживаю знову. Те, що всі бачили у фільмі, – це десь 7 % нашого реального життя, нашого болю і радощів».
Олена дякує долі, що чоловікові надали кількатижневу відпустку, тож сім’я мала змогу побути разом. Коли Дмитро на службі, якомога частіше намагаються спілкуватися через відеозв’язок – щоби хоч у такий спосіб тата-військового бачили сини.
«Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, – розповідає Олена. – Потім приїхав майже через шість місяців… Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже складно. Навіть коли неначе остаточно вже до цього призвичаїлася, – однак, приходить момент, коли обсідають думки: “Та скільки ж це триватиме?”, “Чому так живемо саме ми?”».
За ці роки в житті Олени був дуже складний період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. «Ми дуже чекали доньку. Це була важка втрата», – каже дружина захисника.
В один голос Олена з чоловіком кажуть: «Наш батальйон – це наша сім’я. Разом із дітьми, з дружинами зустрічаємо свята зазвичай».
Олена і Дмитро разом приїхали вже на другий показ документального фільму «Вона»: спочатку був болгарський, наступний – український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за складом характеру йому більше до вподоби бути поза кадром) розповідає, що стрічка дає йому можливість побачити меншого сина в періоді, який він через війну пропустив: не мав змоги спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати.
НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ
«Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Бо там є дуже багато спеціфічних моментів», – зауважує інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.
Наприклад, у фільмі професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується в новенькій формі. У перші місяці повномасштабної російсько-української війни знайти таку було майже нереально. Проте стараннями всього батальону її доставили нареченному. Він був дуже щасливий.
На жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, який пройшов військове навчання в Грузії, загинув унаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, біля Давидового Броду поряд із позицією «Орел», 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака і Сергія Биковського повномасштабна війна розпочалася у Вугледарі у Донецькій області.
Хтось не надає значення цивільному авто на задньому плані в кадрі фільму «Вона», коли оператор працював у 88 окремому батальйоні морської піхоти. А для військових відразу зрозуміло, що зйомка відбувалася не на передньому краї, а на другій лінії оборони.
«Наші хлопці емоції не показують. І достукатися до них дуже складно, – розповідає Сергій Биковський. – На дурні думки у морських піхотинців немає часу, бо постійно чимось зайняті: готують техніку до виходу, заправляють, тренуються на стрільбах, на денних і нічних заняттях. Бійці просто валяться з ніг після цього всього, коли випадає 4-5 годин поспати».
Пан Сергій – професійний військовий, у Збройних силах із 1988 року. Закінчив військове училище, військовий льотчик 3-го класу. Після розвалу Союзу написав рапорт і продовжив службу в Збройних силах України. Прослужив 14 років за цим фахом. За скороченням звільнився. Майже сім років працював журналістом. А у 2018-му пішов контрактником у морську піхоту.
Бійці 88 окремого батальйону морської піхоти утримували п’ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару і в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону – 500 осіб.
Кожному глядачеві документального фільму «Вона» запам’ятовується мудрість військового психолога, яку він передає щойно мобілізованим чоловікам: як треба поводитися зі зброєю і ставитися до ворога, який напав на нашу незалежну державу. «Я гадки не мав, що цей мій інструктаж увійде у фільм, – коментує Сергій Биковський. –
Із щойно мобілізованих чоловіків, які потрапили до нас від ТЦК, мені й іншим командирам треба було тоді, як і щоразу, швидко зробити бійців морської піхоти. У документальний фільм «Вона» ввійшли кадри, як ми з ними проводили дуже інтенсивний курс підготовки, де пояснюємо, чому варто не боятися ворога. Не всі все витримують; однак ті, що доходять до кінця, воюють як леви!».
ДОКУМЕНТУВАТИ ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТРЕБА ЩОДНЯ
Ніна Биковська за фахом учитель початкових класів, нині працює в дитячому садочку. Маючи чоловіка-військового, теж свого часу прослужила вісім з половиною років, тож старший сержант. «Тобто я знаю детально військову службу зсередини, тому мені ще важче, ніж дівчатам», – каже співрозмовниця.
Молодша донька Биковських, яка закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, уже 25 лютого 2022 року зробила перший пост у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. «До нас приходили люди і приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи приєдналася Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про повномасштабну війну ми тоді ще не думали».
Ольга Атанасова – дружина морського піхотинця Олександра Атанасова на київський закритий показ приїхала із сином. Вони, які і всі рідні захисників і захисниць, понад усе мріють бачити їх удома в мирному житті.
Документувати події під час війни треба щодня, вважає режисерка документального фільму «Вона» Тетяна Станєва. «Ми вже багато пропустили, і гадки не маю, як наздоганяти. Та треба. Інакше нам не буде що розповісти дітям і світу, – каже вона. – Ми всі думали, що перемога буде близькою і відповідно історія закінчиться швидко. Але не так сталося, як гадалося».
За період від початку зйомок стрічки влітку 2022-го до її світової прем’єри в лютому 2026 року в героїнь – дружин українських захисників – відбулося багато змін. Багато що змінилося. Одна встигла виконати свою мрію, не дочекавшись Перемоги, – народити сина від коханого. Інша пережила переїзд, панічні атаки та зміну професії. Третя також зазнала життєвих змін, хоч її життя з боку видається відносно стабільним. Місто Болград наразі обʼєднує цих жінок спогадами, місцем дислокації військової частини, де служать їхні чоловіки, і фільмом «Вона».
Самченко Валентина, м. Київ
Фото Дениса Сивенка і Юліани Литвиненко надала команда фільму «Вона»
Рівненський академічний обласний театр ляльок готує виставу, адаптовану для дітей з інвалідністю, і звертається до глядачів із проханням за можливості надати ляльки Барбі для її прем’єри.
Про це у Телеграмі заявив голова Рівненської облради Андрій Карауш, передає Укрінформ.
«Для цієї прем’єри театр просить глядачів, за можливості, поділитись ляльками Барбі. Їх можна принести безпосередньо в установу, де вони, після стилізації художниками-бутафорами, стануть частиною цієї вистави. Орієнтована постановка на вік 5+», – написав голова облради.
Зазначається, що прем’єру вистави запланували на липень, над її назвою ще працюють. Постановка розповідатиме про сім нот, одна з яких – Мі – є незвичайною. Це є аналогією до того, що діти можуть мати власні особливості. До роботи над виставою директор театру запросив молодих випускників КНУТКіТ імені І. Карпенка-Карого.
Наголошується, що виставу адаптують для дітей з інвалідністю. Її створюють під формат сцени в укритті, тобто вона розрахована на кількість до 30 глядачів. З нею також планують подорожувати областю.
«Щоб була така чиста інклюзія – то такого ми ще не робили. Це буде і нам цікаво», – розповідає директор Рівненського академічного обласного театру ляльок Володимир Данилюк.
На сторінці театру у Фейсбуці також інформують, що для нової вистави театр оголошує «кастинг для Барбі». Глядачів, які їх мають, закликають дарувати лялькам нове життя на великій сцені, приносити їх у театр. Як зазначається, про все інше подбають художники-бутафори.
Як повідомляв Укрінформ, Рівненський драмтеатр готує документальну постановку, у якій ветерани – співтворці і виконавці.
Фото: IgorT/wikipedia.org
-
Суспільство1 тиждень agoМиколаїв отримав понад 2 мільярда допомоги: куди пішли гроші Анонси
-
Суспільство1 тиждень agoНа Національному військовому кладовищі встановлюватимуть кенотафи полеглим захисникам
-
Політика1 тиждень agoВенс заявив, що Європа не доклала зусиль для припинення війни в Україні
-
Війна1 тиждень agoВорог другий тиждень поспіль доставляє до порту Бердянська таємничі морські контейнери
-
Політика1 тиждень agoУ МЗС України з’явиться посол з питань полонених
-
Відбудова1 тиждень agoУ Полтавській громаді ще майже 40 родин отримають компенсації за пошкоджене обстрілами житло
-
Події1 тиждень agoФільм «2000 метрів до Андріївки» номінований на «Еммі»
-
Події1 тиждень agoВ галереї Міського саду Artodessa триває виставка “Одеській палімпсест”