Як передає Укрінформ, про це у Фейсбуці повідомляє Українська кіноакадемія.

Над повнометражним ігровим фільмом «Дні нашого життя» (це його робочою назвою) працює кінокомпанія Arsenal Films.

Одну з головних ролей у стрічці виконає Станіслав Боклан.

Зазначається, що фестивальна прем’єра фільму запланована на 2027 рік.

«Дні нашого життя» – повнометражний режисерський дебют відомого художника-постановника та володаря чотирьох статуеток національної кінопремії «Золота Дзиґа» Одуденка.

Він також виконав у фільмі головну роль – 50-річного Влада, який опинився між обов’язком перед батьками, що потребують постійного догляду, і прагненням жити із сім’єю, що виїхала за кордон після повномасштабного вторгнення.

Кіно зображує, як війна змінює приватне життя: про родини, роз’єднані на роки, про дистанційне батьківство, про виснаження тих, хто доглядає за близькими, і про любов як щоденну дію.

Виробництво здійснюється в копродукції з іспанською кінокомпанією Edna Cinema та European Solidarity Fund For Ukrainian Films (ESFUF).

Продюсер та оператор фільму – Валентин Васянович, режисер фестивальних хітів «Атлантида», «Відблиск» та «За перемогу!», оператор фільму «Плем’я».

Візуально й стилістично фільм стане стриманою, але емоційно глибокою оповіддю зі статичною камерою та довгими, споглядальними кадрами. Природне, м’яке освітлення та поєднання професійних і непрофесійних акторів створять відчуття реалістичності й камерності – історія є автобіографічною для режисера.

Знімальний процес триває. Наступного року творці планують міжнародну фестивальну прем’єру, а у 2028 році картина вийде в національний кінотеатральний прокат.

Проєкт реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

Як повідомляв Укрінформ, художній фільм «Довженко. Перший погляд» українського режисера та сценариста Костянтина Коновалова за перший тиждень прокату зібрав понад 1,6 млн грн.

Фото: Українська кіноакадемія

У селі Великий Ключів, що на Івано-Франківщині, майже у кожній хаті зберігаються давні світлини, на яких жінки з їхньої родини виходять заміж у вінку із гусячого пір’я. Скільки років цій традиції, точно тут ніхто не береться рахувати, але вміння виготовляти весільну красу у селі не лише стараються зберегти, але й передати молодшому поколінню.

Укрінформу вдалося знайти майстриню та розпитати її про давній вінок із пір’я, мистецтво виготовлення якого у липні поповнило Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України.

ЦІЙ ТРАДИЦІЇ ПОНАД 100 РОКІВ

Великий Ключів восени – це справжня казка. Адже тут майже біля кожної хати росте яблуневий сад і люди починають збирати запашний урожай, а тому гірське повітря у селі наповнюється ароматом яблук та осінніх квітів. У цю пору часу на розмови у місцевих обмаль. Утім, щоб розповісти про традицію пір’яного вінка, жінки таки залишили хатні справи і ми поринаємо у спогади, пісні та весільну красу.

– Давніше було більше майстринь, які робили ці вінки та збирали молоду. Це було й у Великому Ключеві, й у Малому Ключеві, й у Мишині. Але коріння цієї традиції та створення цього вінка належить Великому Ключеві, – наголошує майстриня Марія Петрівна Куник і показує численні фото зі свого родинного архіву.

Відновлення пір’яного вінка у Великому Ключеві приписують Парасці Кушляк. Вона, кажуть, мала добру пам’ять і після занепаду традиції, яку спостерігали у радянський період, відтворила давній вінок із пір’я для місцевого колективу і потім його разом повезли у столицю.

– Коли ми виступали із цим вінком у Музеї Івана Гончара, я собі дала слово, що як буде моя доня виходити заміж, то обов’язково зроблю їй правдиве весілля – коли молода у пір’яному вінку та їде з молодим на конях», – говорить Марія Куник.

Щойно прийшов час віддавати доньку, майстриня усе робила, як задумала. Молодих студентів умовила на весільну ходу верхи і разом із сусідкою Параскою Кушляк взялася за пір’яний вінок.

– Більше уваги до того вінка приділяла Параска, а я тоді вчилась у неї. А тепер я вже роблю вінки самотужки. Ось, прошу глянути, у роботі є ще один пір’яний вінок (показує, – авт.). Наша Параска вже небошка (померла, – авт.), то я тепер стараюся сама», – зізнається Марія Петрівна.

Ще за життя Параски у Великому Ключеві зробили пір’яний вінок на замовлення Тіни Кароль і той, який відвезли у Музей Івана Гончара. Його там і залишили. Кажуть саме той вінок вбирала для фотографії Ніна Матвієнко. Ще один весільний вінок із гусячого пір’я має місцевий колектив «Ключівські візерунки». Нині Марія Петрівна робить новий вінок для цього колективу. Запевняє, коли його учасники виходять на сцену, то глядачі бачать не лише давній одяг, а й автентичне весілля у Великому Ключеві.

– У нас немає шитих костюмів, усе – із бабусиної скрині. Цій традиції понад 100 років, ми її бережемо і дуже радіємо, що молоді люди її теж тепер підтримують. Наші предки зберегли чудовий віночок із пір’я і сьогодні він є родзинкою нашого колективу, – запевняє керівниця народного аматорського фольклорного колективу «Ключівські візерунки» Марія Бойчук-Біланюк.

ГУСКА МАЄ БУТИ БІЛА-БІЛЕСЕНЬКА

– Зробити пір’яний вінок – це клопітка справа, а тому їх є не багато, – підхоплює розмову Марія Куник.

Каже, найбільша проблема – це пір’я, бо сьогодні мало людей тримають гусей. Та й не кожний господар хоче віддати гусяче пір’я, бо його ще пускають на подушки.

– Гуска має бути біла-білесенька, аби не мала жодної цяточки. Бо, якщо та гуска десь має природну плямку, то з неї пір’ячко на весільний вінок не можна брати. Кажуть, тоді доля молодої буде не щасливою, – пояснює майстриня.

За її словами, для правдивого вінка обов’язково беруть пір’я із шиї гуски.

– Те пір’ячко гнучке і з нього можна створити пелюсточку, а з них складати квіточку. Цих пелюсток треба зо п’ять-шість, аби вийшла гарна квітка (показує, – авт.). Хто має на пір’я алергію, то це не зможе робити, – посміхається пані Марія.

Майстриня зізнається, нині через війну у селі поменшало весільних забав. Але, якщо їх таки грають, то кожна молода хоче мати весільний вінок.

– Ось до квіточки я роблю ще трісучку – накручую ґудзичків і вкладаю у квітку. Раніше це робили на кінській шерстинці і ця трісучка увесь час у вінку потрясувалася. Тепер коней теж не густо, то ми користуємося дротиками. Навколо ще робиться сіканочка – серединка з акрилу та в одному тоні – темному чи зеленому. У неї вставляється трісучка (показує, – авт.). Таких квіточок треба зробити на два ряди вінка, – пояснює майстриня.

Каже, кількість квіток у вінку залежала від статури молодої. Якщо вона була худорлявою, то у ряд вінка вкладали 11 квіток, або й менше. Головне – це число має бути не парним. Якщо ж молода була круглолицею, то вистачало 13 квіток у ряду.

– Як молода йшла до танцю, то пір’ячко колихалося, трісучка потрясувалася. Тому й казали, що це – жива краса, – міркує майстриня.

Запитую, чи довго її робити.

– Усі квітки за день не можливо зробити. Аби за тиждень, бо треба часу на кожний ґудзичок, перлинки, пацьорки, вівсянки… Одним словом, це все не просто, як здається. Але як є бажання, то десь більше місяця треба працювати. Бо ж іще є задній вінок, – показує Марія Куник.

Розповідає, що у давнину молодій вкладали вінок на голову частинами. Спочатку закладали вишиванку, потім ружички, драшпани (блискучі прикраси) і вже потім складали у ряди пишні пір’яні квіти. Задню частину вінка робили окремо і густо прикрашали стрічками та позлітками.

Нині пір’яний вінок роблять суцільним. Тоді його швидше можна вкласти на голову молодій і це суттєво економить час. Його вага – близько кілограма. Пір’яними квітами ще прикрашають капелюх молодого. Він, традиційно, має бути із соломки, а тому його місцеві називають солом’єнка. До пір’яного вінка та солом’єнки молодих одягали у вишитий одяг та кептарі. Весілля гуляли від п’ятниці й до неділі.

– Здавна було так – приходить плетільниця, яка була на два села і має ці квітки (з пір’я, – авт.), і збирає молоду. За це їй дяка від батьків. Як у п’ятницю заплете, то аж у неділю її розплітає, коли в’яжуть молодій хустку, і ці квітки забирає. А потім іде до наступної молодої і вдягає її тими квітками, – пояснює Марія Куник.

Над віночком молодій ще робили «мухи».

– Заплітали дівчині з волосся маленьку кісочку, мастили її медом, і так вона була понад бровами молодої, й аж потім вкладали вишиванку (частину вінка, – авт.). Оце й співали так: «Помастили косу медом, щоби солоденький, а віночок – позліткою, щоби золотенький», – наспівує майстриня.

ЯК СІДАЮТЬ ДО ВІНКА, ТО ПЕРШИЙ РАЗ МОЛЯТЬСЯ

Якщо молода була більш заможною, то могла собі пір’яний вінок залишити. Тепер, каже майстриня, сучасні дівчата собі ще купують віночок із квітами, які створюють не з пір’я, а з білих атласних стрічок. Його теж роблять вручну, зберігаючи округлу форму давнього пір’яного вінка, який нагадує корону і символізує велич молодої на весіллі.

У селі ще роблять вінок, яким батьки благословляють молодих. За нього жінки беруться у четвер перед весіллям, виспівуючи давні куплети, які знають лише у Великому Ключеві.

– Журилисі сусідоньки, журилисі люди,

Що на моїй голівоньці віночка не буде, віночка не буде.

Не журітьсі сусідоньки, не журітьсі люди,

Ще на моїй голівоньці срібний вінок буде, срібний вінок буде…, – співають жінки.

– Ой яка ж то трава файна, що їй косар косить, ой яка ж то дівка файна, що вінок доносить, – підхоплює завідувачка Народного дому села Великий Ключів Наталія Тафійчук.

Вона розповідає, аби зробити віночок для благословення молодих, батьки найперше беруть гілочку молодої яблуньки і знімають з неї кору. Якщо вона трісне, у віночок її вже не ставлять, а беруть нову.

– У неї вкладають жито, цукор, свячені сіль та воду і стрижуть ще кінчики всяких грошових купюр – доларів, євро, гривень, обмотують їх у фольгу і теж вкладають у віночок на щасливу та багату долю. Тоді цим віночком батьки благословляють молодих і ті йдуть до шлюбу, – ділиться Наталія Тафійчук.

Каже, віночки тепер у Великому Ключеві на майстер-класах вчать робити молодих дівчат.

– Їх може більше прийти, може – менше, але охочих навчитись у нас є багато, – показує на фото Наталія Тафійчук.

Жінка запевняє, що у Великому Ключеві віночок на день благословення вміють робити майже у кожній хаті. За традицією, за цю справу беруться лише шанобливі молодиці з родини, але не вдовиці та не розлучені. Після весілля ці віночки молодята зашивали у подушки, аби на все життя.

– А як сідають до вінка, то перший раз моляться, а потім прикрашають маленькі гілочки. Раніше їх ще вставляли у графини з вином, а тоді казали: «Боже, благослови нашу княгиню», – уточнює Марія Куник.

Після благословення молода брала три калачі у хустку, дружок і разом ішли кликати на весілля.

– Збираюсі, моя мамко, в гостину

Запросити на весілє родину.

Збираюсі, моя мамко, я в село,

буде моїй родиночці весело, – заспівує Марія Куник.

Каже, коли молода приходила із села, починався посаг. Кухарка ще з четверга готувала голубці, студінці та інші страви. Й аж тоді вже приходили музики.

МИ ЗАВЖДИ БЕРЕГЛИ СВОЇ ТРАДИЦІЇ

– У нашому селі люди завжди любили все найкраще. Вони ніколи не шкодували своїх рук, праці, часу. Ось погляньте лише на наші сорочки та кептарі (показує, – авт.). Кожна дівчина, як виходила заміж, то вишивала свій узір, вигадувала його, як і прикраси на головний убір. Ми завжди берегли свої традиції і в нас їх переймали з інших сіл, – ділиться Марія Бойчук-Біланюк.

– А як ключівські дівчата виходили заміж в іншому селі, то й там одягали пір’яний вінок, – додає Марія Куник.

Нині у колективі «Ключівські візерунки» мають надію, що одна з дівчат скоро вийде заміж, а це означає, що у Великому Ключеві знову побачать молоду у вінку із гусячого пір’я.

– Молоді дівчата та хлопці у нашому колективі не цураються давніх строїв, уборів, сорочок, яким понад 100 років. І це означає, що наші традиції будуть жити, – посміхається Марія Бойчук-Біланюк.

Вона показує численні грамоти та відзнаки, які здобув колектив «Ключівські візерунки». Сподівається, що після війни цей колектив буде ще більшим, бо повернуться хлопці та й пісні стануть веселішими.

– Ключів файне село, бо Ключів Великий,

У Ключеві всі співають ще й грають музики.

А в Ключеві файні ґазди вміють ґаздувати,

Вони си вміють веселити ще й файно співати.

А в Ключеві сади цвітуть, яблука сі родять,

Всі ключівські богатчики ґонорові ходять, – заспівують жінки.

Жінки пригощають яблуками зі своїх садів і дарують на згадку пишну пір’яну квітку, як подяку за увагу до їхнього Ключева та унікальної спадщини – віночка, пісень та весільних традицій.

Ірина Дружук. Івано-Франківськ–Великий Ключів

Фото авторки та з архівів колективу «Ключівські візерунки»

До нього увійдуть оцифровані записи вистав та інші архівні матеріали, які мають історичну й наукову цінність. Про це повідомили учасниці пресконференції в Укрінформі.

За словами керівниці проєкту, завідувачки літературно-драматургічної частини Харківської опери Інги Лобанової, робота над віртуальним музеєм розпочалася після того, як унаслідок російських бомбардувань постраждала будівля театру. Тоді колектив вирішив оцифрувати наявні матеріали, щоб зберегти історію закладу.

«Ми зрозуміли, що нам необхідно просто створити якийсь такий важливий для себе кейс, тобто оцифрувати за можливості ту колекцію, яка у нас є. І ми створили перший в Україні музей оперного театру», – зазначила Лобанова.

До першого етапу музею увійшли театральні програмки, фотографії, зокрема зображення костюмів, значки та інші експонати. Загальна кількість фотографій сягнула близько 6 тисяч. Значну частину роботи становила атрибуція знімків, на яких не були зазначені імена зображених людей.

До цієї роботи долучилися Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Харківський художній музей і Харківська спеціалізована музично-театральна бібліотека імені К. С. Станіславського. Результати першого етапу представили у жовтні 2024 року.

Після цього команда вирішила розширити музей, доповнивши його відеоматеріалами. Як зазначила Лобанова, нині проєкт перебуває на завершальному етапі, а до його фіналу залишається трохи більше ніж два тижні.

«Я мріяла, щоб тепер наш музей зазвучав», – підкреслила вона.

За словами керівниці проєкту, відеоархів охоплює записи вистав кінця 1990-х – початку 2000-х років. Це оперні та балетні постановки, телевізійні програми, творчі зустрічі й інші матеріали, які дають змогу побачити артистів на різних етапах їхньої кар’єри.

«Йдеться не конкретно про голоси оперні. Це можуть бути голоси доль людських. Це можуть бути представлені якісь балетні вистави. Тобто в такому ж широкому плані ми брали цю назву», – пояснила Лобанова.

Вона наголосила, що архів має бути не просто сховищем записів, а живим ресурсом, яким зможуть користуватися глядачі, дослідники та самі артисти. Команда працює над стабілізацією звуку й відеоряду, а також встановлює імена виконавців, назви постановок та інші відомості про записи.

Окремим напрямом стала підготовка матеріалів, записаних російською мовою, до введення в український науковий і публічний обіг. Менеджерка проєкту Ольга Дорофєєва зазначила, що робота передбачає субтитрування та ретельне опрацювання інформації про виконавців і постановчі команди.

«Досвід роботи з такими архівами, з такими відеозаписами може бути важливим не тільки для нашого театру, а й претендувати на те, що це певна модель роботи, яка може проводитися іншими театрами, іншими інституціями, які також опрацьовуватимуть, оцифровуватимуть такі архіви», – зауважила вона.

За її словами, під час дослідження архівів команда неодноразово стикалася з відсутністю інформації про митців в інтернеті. Значна частина відомостей про театральне життя 1990-х і 2000-х років збереглася лише у друкованих виданнях або приватних архівах.

«Імовірно, цей проєкт буде також важливим для відновлення повноцінних біографій багатьох харківських митців, які працювали в Харківському театрі опери та балету», – підкреслила менеджерка проєкту.

Значення відеоархіву для дослідження історії театру відзначила й завідувачка кафедри театрознавства Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського Юлія Щукіна.

За її словами, новий етап розвитку віртуального музею відкриває можливості для вивчення режисури, музичних інтерпретацій, сценографії та творчих біографій артистів.

«А сьогодні я заздрю майбутнім дослідникам цього театрального колективу, тому що я розумію, що перед ними 841 одиниця такого архівного відео, серед яких багато повних записів вистав», – зазначила Щукіна.

Вона висловила сподівання, що поява доступу до цих матеріалів сприятиме підготовці нових наукових праць і монографій про видатних митців Харківської опери.

Згідно з описом проєкту, за підтримки Українського культурного фонду театр планує оцифрувати до 400 годин відео, а ще 150 годин відновити із цифровою реконструкцією зображення та базовою корекцією звуку. На основі опрацьованих матеріалів створять 30 коротких відеоробіт, об’єднаних у відеоінсталяції.

Оцифровані матеріали поступово публікуватимуть на цифрових платформах театру, зокрема на сайті віртуального музею, де вони будуть доступні щонайменше три роки.

Крім того, театр планує демонструвати короткі відеоролики перед виставами. Вони знайомитимуть глядачів з архівними фрагментами постановок та історичними подробицями. За допомогою QR-кодів відвідувачі зможуть перейти до відповідних матеріалів у віртуальному музеї.

Проєкт «Голоси, що звучатимуть знову» покликаний зберегти та повернути в культурну пам’ять історію театральних постановок і людей, які їх створювали.

Перше фото: Суспільне Харків/Давид Надворний

Фото в тексті: Павло Багмут/Укрінформ

Більше наших фото можна купити тут