В останні роки в Україні інтенсивно розвивається інститут викривання

З’явилася міцна законодавча база, запущено спеціальний портал для повідомлень, відбулися перші виплати винагород особам, які повідомили про корупційні правопорушення. Проте, попри досягнення у формуванні юридичних та інституційних механізмів, ключовим чинником успіху у становленні викривання як суспільної норми залишається розвиток відповідної правової культури. Адже можна створити найдосконаліші правові норми і процедури, але якщо викривачів продовжуватимуть сприймати як «стукачів», це не принесе бажаного результату.

Ставлення до викривачів є індикатором рівня правової культури, сталості інституцій та довіри до держави. Водночас воно істотно варіюється в різних країнах залежно від історичного досвіду, культурного контексту та правової системи. Аналіз ситуації в Україні та Європейському Союзі дозволяє виділити основні бар’єри на шляху ефективного функціонування  інституту викривання, а також окреслити кроки, необхідні для подолання упереджень та посилення суспільної підтримки викривачів.

ТЕРМІН «ВИКРИВАЧ»: ВІДМІННОСТІ У ВИЗНАЧЕННЯХ

Термін  «викривач» має певні відмінності в Україні та країнах ЄС, що відображає правовий контекст.

В Європейському Союзі це поняття закріплено в Директиві (ЄС) 2019/1937 й охоплює широке коло осіб, які повідомляють про порушення права Союзу. Держави-члени можуть навіть розширювати сферу захисту на національному рівні.

В Україні визначення викривача регулюється  Законом України “Про запобігання корупції” і стосується виключно повідомлень про корупції. Тобто в нашій країні не можна отримати статус викривача, повідомивши, наприклад, про крадіжку, шахрайство чи інший некорупційний злочин. Це обмежує можливості інституціоналізації механізму викривання щодо інших правопорушень.

БАР’ЄРИ ДЛЯ ПОВІДОМЛЕНЬ

Одним із найстійкіших бар’єрів для повідомлень є стигматизація викривачів, сформована історичними та політичними впливами. За даними опитування Єврокомісії (2017 р.), 81% європейців вважають причиною мовчання викривачів саме негативне ставлення до них у суспільстві.

Так, у Східній Європі (Чехія, Словаччина, Румунія) викривачів часто сприймають як «інформаторів». У Болгарії та Італії  – як «зрадників» або  «шпигунів». В Угорщині, Латвії, Естонії та Литві – як «стукачів». Негативна конотація має коріння в тоталітарному минулому, коли інформування державних органів було інструментом репресій і контролю, а не служінням суспільному благу.

Наратив «стукацтва» сформований історичним контекстом, тривалий час був притаманний й ідентифікації викривачів в Україні, впливаючи на готовність громадян повідомляти про корупцію. Однак актуальні дані свідчать про поступову трансформацію суспільної свідомості. За результатами дослідження «Корупція в Україні 2024: розуміння, сприйняття, поширеність», підтримка викривачів серед українців досягла історичного максимуму – 74,3%. У 2023 році цей показник становив 67,3%. Підтримка викривачів з боку українського бізнесу залишається стабільно високою, перевищуючи 85% протягом 2023-2024 років.

Водночас як у країнах  ЄС, так і в Україні на готовність викривачів фактично повідомляти про правопорушення впливає цілий комплекс взаємопов’язаних бар’єрів.

Психологічні

Страх помсти та переслідувань: 93% європейців бояться юридичних наслідків, 92% – фінансових, 86% – соціального осуду.

Правові та інституційні

Недовіра до системи правосуддя: 78% респондентів опитування Єврокомісії  вважають, що їхні повідомлення не приведуть до змін.

Ці тенденції підтверджують й дані Eurobarometer, 2024: 28% респондентів переконані в безперспективності повідомлень про корупцію через відсутність покарання для винних, ще 28% заявили про неналежний захист для осіб, які роблять такі повідомлення.

Відсутність вжитих заходів до порушників та недостатня довіра до ефективності каналів повідомлення називає причинами мовчання викривачів і кожен 8-й респондент дослідження Прінга.

Складність доведення правопорушень та брак знань про процедури повідомлення: 86% європейців переконані, що довести загрозу суспільним інтересам буде занадто складно, а 84% не знають, куди звертатися (опитування ЄК). Складність доведення фактів корупції є основною причиною її замовчування у 23 країнах-членах ЄС. Показники варіюються від 60% у Фінляндії до 29% у Румунії.

Інша вагома причина – необізнаність про канали повідомлення (43% респондентів). В Україні відсутність знань про порядок подання повідомлень та гарантії правового захисту викривачів, визначені Державною антикорупційною програмою на 2023-2025 роки, серед основних причин – небажання особи повідомляти про відомі їй факти корупції.

Організаційні та управлінські перешкоди

Брак довіри до керівництва: 43% працівників приватного сектору ЄС не повідомили про відомі їм порушення на робочому місці. Головні причини – недовіра до керівництва (28%) та страх втратити роботу (27%) (дослідження Донде).

ФАКТИЧНА КАРТИНА В ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ: СТАТИСТИКА ГОТОВНОСТІ ТА ДІЙ

У ЄС лише 18% тих, хто зіткнувся з корупцією, повідомили про неї (Eurobarometer, 2024).

Ситуація в Україні схожа: про факти корупції повідомили лише 9,7% громадян і 17,2% представників бізнесу, хоча готовність повідомляти висловили дещо більше респондентів – 12,3% громадян і 21,3% бізнесу.

Ці цифри свідчать про розрив між цінностями й практикою. Люди все частіше підтримують викривачів на рівні «мовчазної згоди», але не завжди вдаються до дій через згадані бар’єри.

Разом із тим, трансформація ставлення до викривачів – це не лише зміна риторики, яка вже фактично відбулася, а фундаментальний зсув у парадигмі: від остраху – до власної участі.

Європейський досвід свідчить, що навіть у країнах із сильними інституціями перешкоди для викривання залишаються. Україна ж, де інститут викривання наразі перебуває в стадії розвитку, має шанс не просто імплементувати найкращі світові практики, а й стати прикладом ефективного використання цього інструменту задля утвердження прозорості й доброчесності.

Одним із перших важливих кроків у цьому напрямі стали виплати винагороди викривачам, здійснені у 2024 р. (Джерела 1 та 2). Винагорода фактично значить більше, ніж просто матеріальне заохочення. Вона діє як важливий суспільний сигнал, що демонструє визнання державою та суспільством ключової ролі викривачів у боротьбі з корупцією. Це не тільки стимул, а й публічне підтвердження того, що держава цінує внесок кожного, хто наважується викрити зловживання.

Проте винагорода – лише частина ширшої трансформації. Цей процес мусить охоплювати:

• створення максимально безпечного середовища для інформування про порушення, де кожен потенційний викривач почуватиметься захищеним від  можливих помсти й тиску;
• посилення гарантій захисту викривачів на законодавчому рівні;
• підвищення обізнаності суспільства про права викривачів, процедури повідомлення та механізми захисту, щоб кожен знав, як діяти й куди звернутися.

Лише комплексний підхід, який поєднує юридичні гарантії, суспільну підтримку та матеріальні стимули, здатен зробити викривання нормою громадянської поведінки.

Ганна Новосьолова, комунікаційниця НАЗК

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства