Патронат над дитиною – це про дім і турботу тоді, коли вони потрібні негайно

Коли дитина залишається без батьківської опіки, патронатна сім’я стає для неї безпечним тимчасовим прихистком і допомагає пережити кризу з мінімальною травмою. 

За офіційною статистикою, менше 4% дітей після перебування в патронатній сім’ї потрапляють до інституцій. Інші повертаються до біологічних родин або їм знаходять нову постійну сім’ю. Зараз ми бачимо, що система патронату розвивається в Україні, але досі три чверті громад не мають своїх патронатних сімей, а діти у складних життєвих обставинах – «рятівного кола», коли допомога потрібна тут і зараз. 

Пропоную розібратися, що таке патронат, хто може стати патронатним вихователем, які умови роботи і куди звертатися.

Патронат — оплачувана послуга тимчасового догляду за дітьми 

До патронатної сім’ї дитина потрапляє тоді, коли терміново потрібен надійний дорослий поруч. Наприклад, коли в її родині виникає криза й залишатися вдома стає небезпечно, а родичів, які могли б її прихистити, немає. Патронатні родини також приходять на допомогу, коли батьки потребують лікування, а дитину немає з ким залишити. В умовах війни, коли зростають ризики втрати доходу і житла, роз’єднання сім’ї, психологічних травм, як ніколи гостро постає потреба в наявності “швидкої допомоги” у вигляді альтернативного догляду. 

Раніше єдиним варіантом були інституції, потрапляння до яких травмувало дітей ще більше. Нині ж є альтернатива – патронатна сім’я, де дитина отримує догляд, турботу, підтримку та родинне тепло, поки її батьки за підтримки соцслужб долають кризу або поки дитині шукають постійну родину.

Що таке патронатна сім’я? 

Насамперед це патронатний вихователь/ка, який/ка має досвід виховання або роботи з дітьми, безпечне і комфортне житло, де є простір для перебування дитини. 

Обовʼязковою умовою є наявність помічника/ці. Тепер це може бути як родич, який мешкає з патронатним вихователем, так і будь-яка інша доросла людина. Якщо майбутній патронатний вихователь/ка не має помічника, служба у справах дітей допомагає з пошуком.

Перед початком роботи вихователь і його помічник проходять спеціальні курси. Їх вчать працювати з дітьми в кризі та травмі, зокрема з тими, хто пережив втрату або насильство.

У патронатній родині дитина перебуває зазвичай до трьох місяців, в окремих випадках – до шести, але під час воєнного стану цей термін може бути продовжений.

Бути патронатним вихователем – це повноцінна оплачувана робота: “чистими” три мінімальні заробітні плати на місяць з доплатами в певних випадках. Також є оплачувана відпустка, оплачується час очікування дитини та нараховується стаж. Можна працювати як ФОП. На потреби дітей виплачується окрема щомісячна допомога.

Вихователі та діти отримують також різноманітну підтримку у межах проєкту «Родина для кожної дитини: розвиток сімейного патронату», який покликаний забезпечити доступність послуги патронату в кожній громаді. Проєкт реалізується спільно Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ), Партнерством «Кожній дитині», Мінсоцполітики, Держслужбою у справах дітей, Національною соціальною сервісною службою, Координаційним центром з розвитку сімейного виховання та догляду дітей за фінансової підтримки ЄС.

Отримати безоплатну допомогу психолога або пройти курси з батьківства без стресу можна і в Центрах життєстійкості по всій країні. Є також групи взаємопідтримки і спільноти альтернативних батьків і патронатних вихователів, де можна спитати поради і ділитись своїм досвідом з іншими.

Щороку патронату в Україні потребують близько 7000 дітей 

Станом на початок року в Україні працюють 638 патронатних сімей, в яких перебувають 1213 дітей. У 2025 році створено 237 нових патронатних сімей.

Але фактична потреба в тимчасовому догляді в рази більша. За даними Мінсоцполітики, в Україні щороку близько 7000 дітей потребують альтернативного догляду. І це великий потенціал для тих, хто прагне реалізуватися в роботі з дітьми. Зараз патронатні сімʼї є лише у кожній четвертій громаді, а мають зʼявитися у всіх без виключення. 

Ми бачимо, що все більше людей обирають патронат своєю роботою, і це тішить. Кожна нова патронатна сім’я – це надійне, безпечне плече для ще декількох дітей, які не мають на кого спертися.

Тому важливо поширювати інформацію про можливість такої роботи, яка забезпечує конкурентну оплату, соціальні гарантії і відчуття значущості справи, яку робиш. 

У цьому переконана Тетяна Остренко – патронатна вихователька з Київщини, яка до того працювала на заводах у Словаччині та Польщі. Вже понад рік жінка піклується про дітей і каже, що більше не хоче розглядати інші вакансії, бо має гарну і корисну роботу. Ба більше, її досвід надихнув інших людей в громаді створити патронатні сім’ї.

Куди звертатися?

Консультацію можна отримати у службі у справах дітей за місцем проживання. Це допоможе потенційному патронатному вихователю оцінити свою готовність до цієї роботи і зрозуміти, як діяти далі.

Про патронат більше дізнатися можна на сайті dity.gov.ua, а також в областях діють гарячі лінії, де проконсультують щодо різних форм сімейного влаштування дітей, навчання і курсів, оформлення документів, юридичних питань та підготовки до батьківства:

• Волинська область — 0-800-339-083

• Дніпропетровська область — 0-800-331-801

• Запорізька область — 067-944-79-74

• Закарпатська та Львівська області — 0-800-300-484

• Полтавська область — 044-354-73-00 

• Миколаївська область — 097-759-00-79

• Харківська область — 0-800-300-823 

• Чернівецька область — 0-800-401-000

Наступний крок – подати спільну з кандидатом у помічники заяву і пакет інших необхідних документів. Потім будуть співбесіда та обовʼязкове навчання. 

Після цього укладається письмовий договір з органом опіки та піклування. І ось останній крок – прийняти дітей, яким потрібна тимчасова безпечна родина.

Патронат – це бути поруч з дитиною, коли їй як ніколи потрібен надійний дорослий, який прийме, нагодує, вислухає, якщо треба, відведе до потрібних лікарів та інших фахівців. Тому патронатний вихователь має бути в кожній громаді – перша і найшвидша адреса для дитини у кризі, а не інтернат.

Катерина Осадча, відома українська телеведуча, лідерка думок та засновниця Фундації Катерини Осадчої

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

Колишня працівниця військкомату, засуджена за хабар, під час окупації очолила псевдополіцію Бериславського району та відкрито підтримала “референдум”. СБУ оголосила їй підозру.

Про це свідчить підозра Офісу Генпрокурора.

За даними СБУ, 40-річна Анжеліка Осадча у 2022 році очолила створений окупантами “відділ поліції” у Бериславському районі Херсонщини. Вона публічно підтримувала російську агресію проти України та закликала місцевих жителів брати участь у незаконному “референдумі“. Служба безпеки України заочно повідомила їй про підозру у вчиненні двох злочинів. 

У вересні 2022 року вона агітувала земляків голосувати на псевдореферендумі та давала інтерв’ю російським пропагандистам. У розмові з ними Осадча заявила, що проголосувала за “майбутнє з рсійською федерацією”, додавши, що цього нібито давно прагнули. Невдовзі після цього вона залишила район, який згодом був звільнений від окупантів.

Їй інкримінують колабораційну діяльність та виправдовування збройної агресії рф проти України (ч. 7 ст. 111-1 та ч. 3 ст. 436-2 КК України). Санкції статей передбачають від 12 до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

За даними центру Миротворець, Осадча працювала у Бериславському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Правоохоронці викрили її на отриманні хабаря за надання відстрочки від призову.

Як писав Центр журналістських розслідувань, 26 вересня 2017 року Бериславський районний суд визнав її винною в отриманні неправомірної вигоди, призначивши штраф у 17 тисяч гривень.

Після втечі з Бериславського району жінка очолювала відділ взаємодії з евакуйованими громадянами в місцевій окупаційній адміністрації, а згодом обіймала посаду заступниці начальника відділу кадрів тієї ж структури.

На боці окупантів діяв і її цивільний чоловік Сергій Колб, 1988 року народження. До повномасштабного вторгнення він працював у системі військкомату та займався питаннями комплектування підрозділів. Під час окупації, за даними розслідування, він брав участь у викраденнях цивільних та катуваннях.

Зокрема, він супроводжував російських військових під час викрадення 26 червня 2022 року старости села Зміївка Миколи Курівчака. Потерпілий розповів журналістам, що окупанти шукали учасників АТО за списками, мали значну кількість військової техніки в селі, а його самого силоміць посадили в автомобіль та вивезли в невідомому напрямку.

Також у лютому суд заарештував керівника відділу  спорту окупаційної адміністрації на Херсонщині. Він організовував  спортивні заходи та публічні події на підтримку росії.

Анна Бальчінос

Вопрос даты основания Одессы и ее переименования из Хаджибея остается одним из самых мифологизированных в городской истории. В течение десятилетий официальный нарратив опирался на 2 сентября 1794 года как “день рождения” города, однако современная историческая наука все увереннее отходит от этой даты. В то же время появляется и другая спорная дата, 7 февраля 1795 года, как переименование Хаджибея в Одессу.

Какую дату следует считать правильной и какой именно смысл они несут журналисты Новини.LIVE разбирались вместе с доктором исторических наук Александром Музычко.

Реклама

Переименование Хаджибея в Одессу

Февраль 1795 года часто упоминают в контексте появления названия Одесса в официальных документах. Речь идет об упоминании в акте об учреждении Вознесенского наместничества, где впервые фигурирует это название. В то же время, как отмечают историки, этот документ нельзя считать актом переименования Хаджибея. Он не содержал ни одного императорского указа или административного решения об изменении названия населенного пункта. Более того — сам текст документа оставляет пространство для сомнений относительно статуса нового названия.

“Даже в этом акте было написано: Одесса, запятая, татарами именуем Хаджибей. Это свидетельствует, что они сами понимали — название “Одесса” очень искусственное, очень странное. И в этом акте вообще не понятно, откуда оно берется. Судя по всему, можно сказать, что оно где-то появляется именно в этот период, но ни одного документа, который бы четко свидетельствовал, что Хаджибей по приказу императора или губернатора официально переименовывается в Одессу, в природе не существует”, — объясняет доктор исторических наук Александр Музычко.

Это отсутствие формализованного решения является принципиально важным для понимания истории города. Оно свидетельствует не только об искусственности имперского нарратива, но и о том, как именно воспринимался Хаджибей в конце XVIII века. Город уже существовал как сформированный населенный пункт с собственной историей, функциями и географическим значением. После чего была создана еще одна искусственная дата, которая десятилетиями воспроизводилась в учебниках, юбилейных материалах и городских празднованиях. Однако ни одного аутентичного документа, который бы подтверждал основание Одессы 2 сентября 1794 года, не существует. Отдельное внимание Александр Музычко обращает на так называемый рескрипт Екатерины II к Хосе де Рибасу, который часто подается как “доказательство” основания Одессы. По его словам, этот документ не только не содержит упоминания о городе, но и вообще не касается вопроса переименования Хаджибея.

“Также очень важно то, что документ, который был датирован – рескрипт Екатерины II к Хосе де Рибасу, еще раньше, которым часто размахивали, что это основание Одессы, тоже является абсолютно фейковым, потому что там даже упоминания не было об Одессе. Все эти документы, они подтверждают очень важный факт: даже современники осознавали Хаджибей как, по сути, часть истории Одессы, абсолютно органично”, — отмечает историк.

Таким образом, имперская администрация не “создавала” город с нуля, а скорее пыталась переосмыслить уже существующее пространство. Хаджибей не исчезал мгновенно — он еще долгое время сосуществовал в документах рядом с новым названием. Это хорошо видно из официальных источников конца XVIII века. Один из таких документов датируется февралем 1795 года и касается создания Вознесенского наместничества. Именно там впервые появляется название Одесса, однако и в этом случае речь не идет о формальном переименовании.

Реальная история Одессы

Отдельная часть дискуссии касается вопроса: с какой даты вообще стоит вести отсчет истории Одессы. Историки отмечают, здесь важно четко различать условную юбилейную дату и научный подход к прошлому города. Большинство европейских городов опираются не на археологические находки, а на первое письменное упоминание.

“Речь идет о 19 мая 1415 года в хронике знаменитого историка Яна Длугоша о Качубиев, — это считается определенное упоминание, что да, это уже был здесь город, потому что отправляли из Качубиев в Константинополь, то есть столицу на тот момент еще действующей Византийской империи”, — говорит эксперт.

Это упоминание, не означает момента основания, но фиксирует факт существования городского поселения. Аналогичный подход применяется и ко Львову, и ко многим другим городам Европы. История как наука основывается прежде всего на письменных источниках, а не на удобных политических легендах. Таким образом, миф об “основании Одессы” или “переименовании” в 1794 году постепенно теряет научную основу. Зато все четче вырисовывается непрерывная история города, которая начинается задолго до российского имперского присутствия.

Поселение на месте Одессы

Попытки привязать историю города исключительно к XVIII веку методологически ошибочны. Юг Украины издавна был пространством пересечения культур, народов и цивилизаций. Эти земли никогда не были “пустыми” или “ничейными”, как это часто пытались подать имперские и советские нарративы. Наоборот — здесь формировался сложный исторический ландшафт задолго до появления российской администрации. И именно этот контекст является ключевым для понимания истоков Одессы. В античный период здесь были греческие поселения, еще раньше — кочевые и полукочевые культуры, а в эпоху энеолита — известная усатовская культура, которую исследователи считают продолжением или региональным вариантом трипольской цивилизации. Некоторые из этих поселений археологи называют протогородами, а иногда — полноценными городами по уровню организации.

“Письменное упоминание о Хаджибее 1415 года, оно не перечеркивает все, что было до этого, очевидно. Оно просто показывает, что именно XV-XVI век, то есть период Великого княжества Литовского, — это очень важный этап. И, в том числе потому, что на историческую арену выходит украинское казачество, выходят, собственно, украинцы, уже полноценно сформированные”, — подчеркнул доктор исторических наук Александр Музычко.

Этот период, принципиально важный, ведь именно тогда юг начинает четко входить в украинское историческое пространство. Речь идет не только о военном присутствии, но и о социально-экономических процессах, переселении и формировании локальных сообществ. Украинское население не “появляется” здесь в XVIII веке — оно уже является частью региона значительно раньше.

Одесса в Советском Союзе

Отдельный блок касается того, как историю Одессы пытались переосмыслить уже в российский имперский, а затем — в советский период. Обе системы имели собственные идеологические интересы, но ни одна из них не была заинтересована в полноценном признании украинского фактора. Российская империя стремилась сделать из Одессы “русский город”, однако эта политика фактически потерпела поражение. Уже в конце XIX века в самой империи звучали жалобы на то, что Одесса не соответствует представлениям о “русском городе”. Город оставался многонациональным, многоязычным и открытым — с мощным присутствием украинцев, евреев, греков и других сообществ. В советский период ситуация приобрела новые оттенки.

“В Советском Союзе не любили царей, не любили Екатерину, и поэтому в этом смысле появилась лазейка для того, чтобы утверждать и признавать, что украинцы приняли участие в основании Одессы. Но это делалось очень осторожно. Например, в Краеведческом музее не было большого зала, посвященного периоду до XVIII века”, — отметил историк.

Советская историография, по словам историка, сосредотачивалась преимущественно на классовой борьбе, сознательно преуменьшая национальный фактор. И российско-имперская, и советская концепции по сути игнорировали украинский взгляд на историю города. В то же время именно советское признание Хаджибея как важной крепости и исторического пункта позволило в 1990-х годах украинским историкам и общественным деятелям начать формировать собственную, украинскую концепцию истории Одессы.

Дата основания Одессы

Возвращаясь к вопросу даты, с которой следует вести отсчет истории Одессы. Речь идет не о “дне рождения” в праздничном смысле, а о научной опоре. То, здесь, следует принимать во внимание главный показатель — письменные упоминания, именно с этой даты и должен браться расчет происхождения города.

“Однозначно это дата 19 мая 1415 года. Более того, сейчас есть уже и определенное движение, причем достаточно давно, опять, оно генетически связано с Александром Болдыревым”, — подытожил доктор исторических наук Александр Музычко.

Эта дата все чаще звучит в профессиональных дискуссиях как первое зафиксированное письменное упоминание о городе. Она не отрицает более ранние исторические пласты, но дает четкую и проверенную точку отсчета. Именно такой подход, позволяет выйти из плена имперских мифов и вернуть Одессе ее настоящую, многослойную историю.

Ранее мы писали, что Одесса продолжает путь деколонизации и переосмысления собственного городского пространства, почему убирают памятники известным писателям? А также, о том, чем на самом деле является Одесса — и почему дата 2 сентября, несмотря на все исторические противоречия, до сих пор остается “официальным днем рождения”.