Насправді їх було чимало – тих, хто виборював незалежність зі зброєю в руках, або опонував радянській владі словом. Більше було тих, хто зітхав і лише потайки мріяв про вільну Україну, а ще більше тих, хто й не думав і не гадав, але, попри все, радо сприйняв ідею незалежності. Сьогодні ж згадаємо декого з безпосередніх учасників вікопомних подій серпня 1991-го. Творців Історії. Чи всі вони пройшли випробування незалежністю?  Що з ними – нами – стало?

Левко Лук’яненко (1928-2018). За українську незалежність він сидів у камері смертників і був за крок від розстрілу. А потім – ще 25 років у тюрмах, таборах і засланнях. Лук’яненко – ключова постать тих історичних подій, автор чернетки Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Щоправда, зачитував його з трибуни ВР не він, а більш спритний Володимир Яворівський… Вже вночі, на Софійській площі, перед морем люду, він виголосить Акт особисто. Левка Григоровича Лук’яненка можна назвати бездоганним українським націоналістом, відданим лицарем незалежної України і непримиренним борцем із тими, хто на неї зазіхав. Єдине, що може викликати німе запитання – це те, чому він обрав «Блок Юлії Тимошенко»… В усьому іншому він був відданим і послідовним. Справжній Герой України. «Незалежну Україну хочу бачити побудовану не на ненависті, а на любові», – таким було його життєве кредо.

Ігор Юхновський (1925-2024). Фізик-теоретик, учасник Другої світової війни. Співавтор Декларації про державний суверенітет України. Автор ідеї про Всенародний референдум. Саме Юхновський, депутат Верховної Ради УРСР, після зловісних новин із Москви про серпневий путч 1991-го, досить наполегливо спонукав тодішнього голову ВР Леоніда Кравчука скликати позачергове засідання українського парламенту. Саме Юхновський, зловивши в кулуарах ВР Левка Лук’яненка, попросив того «накидати» чернетку Акта незалежності. Чому не зробив це сам? «Бо я ж учитель… Я бачу, хто може виконати добре виконати завдання й тому доручаю його виконати…» – віджартовувався згодом Ігор Рафаїлович. У 1991 році Юхновський був кандидатом у Президенти України, але набрав критично мало голосів. Тоді українська опозиція примудрилася висунути проти прокомуністичного функціонера Леоніда Кравчука аж трьох кандидатів, показавши, тим самим, хронічний потяг українців до розбрату… Упродовж багатьох років Ігор Рафаїлович перебував у царині влади: обіймав посаду першого віцепрем’єр-міністра на початку 90-х, був народним депутатом декількох скликань, очолював різноманітні комітети, комісії, ради тощо. Один із засновників групи «Першого грудня». Перший очільник Українського інституту національної пам’яті. Герой України. Як і Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський прожив «довге й довго послідовне життя».

В’ячеслав Чорновіл (1937-1999). Харизматичний лідер, одна з найяскравіших зірок українського політикуму 90-х. Шляхетний максималіст. Він стояв біля витоків української незалежності, був одним із головних ініціаторів ухвалення Декларації про державний суверенітет України і Акта проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Майже 15 років провів у тюрмах і таборах де його за невгамовність називали «мотором мордовських зон» і «зубатим зеком». Чорновіл завжди був в епіцентрі політичних подій. Зібрання його творів складає десять томів. Це сотні статей, виступів, листів. Його думки, зауваження – гострі, непересічні, прозорливі, ніколи не втрачали своєї актуальності: «Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу…» Це написано далекого мирного 1997 року, коли Кучма з Єльциним з обіймами та цілунками підписали в Києві «Договір про дружбу» і пакет документів про розподіл Чорноморського флоту… А ще страшенно йому боліли інтриги й незгоди серед соратників, одвічне, як він писав, «одне-одного-жерство». Чорновіл, на відміну від інших незалежників, завжди залишався для певних сил (як в Україні так і в РФ) суттєвою потенційною небезпекою. Його життя трагічно обірвалося на 61-му році в автокатастрофі на шосе під Борисполем у березні 1999-го. Він міг би стати українським Гавелом, але не став.

Вадим Гетьман (1935-1998). Економіст, фінансист, новатор, меценат. «Батько» української гривні. Любив конкретику і чіткість в усьому. Народний депутат 1-2 скликань. Брав активну участь у розробленні та ухваленні Конституції України, розробці таких принципово нових і важливих законопроєктів, як «Про ціни і ціноутворення», «Про економічну незалежність України», «Про банки і банківську діяльність», «Про національний банк України» тощо. Гетьман не належав ані до радянських дисидентів, ані до рухівців. У 1990 році він ще був членом комуністичної партії України. Але він був відданий ідеї української незалежності. Крім того, вирізнявся людяністю і порядністю – вельми рідкісними рисами для політика. 22 квітня 1998 року був застрелений у ліфті київського будинку, де він мешкав. Цьогоріч у липні Вадиму Гетьману виповнилося б 90 років. Утім, поважна дата пройшла в Україні непоміченою.

Сергій Головатий (1954). Юрист, науковець і політик. Амбітний і наполегливий демократ. Але не бездоганний. Політичну кар’єру починав наприкінці 80-х, був поряд із В’ячеславом Чорноволом, хоча до його найближчого оточення і не входив. Співзасновник Товариства української мови імені Тараса Шевченка і Руху. Брав активну участь у процесі державотворення від самого початку проголошення української незалежності в серпні 1991 року. Головатий був одним з авторів остаточного тексту Декларації про державний суверенітет України, власноруч доопрацьовував текст Акта проголошення незалежності України; є реформатором загалом юридичної та зокрема судової систем. Верховна Рада стала для нього другою домівкою, адже він був народним депутатом шістьох скликань. У 2000-х певно що потрапив у зону політичної турбулентності, бо перебував і в БЮТі, і в «Нашій Україні», та навіть у Партії регіонів, чим шокував багатьох… Нині експолітик та суддя Конституційного суду працює в приватному виші «Київська школа економіки» (так званий університет Милованова), викладає дисципліну «Конституційне право». Певно, якби пан Головатий не став професійним юристом, то став би професійним філологом. Українська мова – його пристрасть. Надзвичайно пізнавальною є його остання книга «Щодо мови правничої: студії, зібране, словники, документи». 

Олександр Лавринович (1956). Адвокат, юрист. «Дволикий Янус» української юстиції. Один із засновників і керівників першої проукраїнської партії Народний рух України (1989), один із активних організаторів Всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України 1991 року. Співавтор Конституції України і той, хто намагався в 2010 році цю ж Конституцію змінити, задля збільшення повноважень президента. Заступник Чорновола й одіозний міністр юстиції часів Януковича. Перехід у табір реакціонерів здійснив на початку 2000-х. «Уславився» величезною кількістю скандалів, зокрема підготовкою «Харківських угод». У 2022 році Лавриновичу заочно було оголошено підозру у вчиненні державної зради через візування Мінюстом довідки Про погодження розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення проєкту угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування ЧФ РФ на території України». Можна сказати, що зрадив ідею української незалежності, піддавшись спокусі влади. Нині перебуває у розшуку, орієнтовно живе на Кіпрі.   

Михайло Бойчишин (1948-1994). Голова секретаріату Народного Руху України, один із його засновників; права рука В’ячеслава Чорновола. Його ім’я нині майже забуте, а він був «мозком» Руху, визначною особистістю і чимало зробив для української незалежності. Бойчишин брав активну участь у створенні Товариства української мови імені Тараса Шевченка, був депутатом Львівської обласної ради. Зник безвісти 15 січня 1994-го, вийшовши ввечері з офісу НРУ. Разом із ним зникли також і документи, що стосувалися фінансування Балто-Чорноморського нафтопроводу. Була тоді така ідея у демократичної опозиції України та Білорусі про утворення Балто-Чорноморської співдружності, яка б мала об’єднати Україну, Білорусь, Польщу, Литву, Латвію й Естонію для захисту від політичного та економічного тиску з боку Росії. Москві це дуже не подобалась. Але це лише одна із версій зникнення політика. До пошуків Бойчишина були задіяні навіть кримінальні авторитети, але вони нічим не змогли допомогти. Українська тоді ще міліція, фактично саботувала розшук. Загадкове зникнення Бойчишина і по сьогодні залишається «темною» справою. Ліквідація ключової постаті НРУ під час передвиборчої кампанії 1994-го, дезорганізувала і завдала відчутного удару по Руху, який на той час був потужною політичною силою та надзвичайно небезпечним конкурентом «перефарбованих» комуністів.

Вілен Мартиросян (1940-2023). Вірменин, який доклав чимало зусиль до формування Збройних сил незалежної України. Рухівець. Вольовий, енергійний полковник з Рівного у 1991 році став одним із організаторів і першим головою Всеукраїнської громадської організації військово-патріотичного спрямування «Спілка офіцерів України». Перший установчий з’їзд організації відбувся в липні 1991 року в Київському будинку офіцерів. На ньому були присутні понад чотириста депутатів. Дехто побоявся прийти у формі. Вище радянське (фактично російське) командування і КДБ чинило безпрецедентний тиск на офіцерів. Полковник Мартиросян заявив тоді: «Наших синів убивають на службі імперської армії. Пустопорожніх декларацій про суверенітет недостатньо. Якщо Україна рухається не тільки до «паперової» незалежності, а до такої, яку має будь-яка інша держава, нам потрібна незалежна українська армія». Діяльність СОУ на чолі з Віленом Мартиросяном поклала початок формуванню Збройних сил України.  Його 55-ий полк був одним із першим вийшов з підпорядкування МО СРСР і ввійшов у підпорядкування Верховної Ради України. Полк першим склав Військову присягу на вірність народу України. Але наприкінці 90-х Мартиросян заснував проросійську партію «Вітчизна», почав виступати за союз із Росією та Білоруссю. У червні 2021-го генерал-лейтенант Вілен Мартиросян в ефірі проросійського пропагандистського телеканалу «НАШ» публічно зізнався, що шкодує про те, що в 1991 році перейшов на бік України з лав Радянської Армії.

Лариса Скорик (1939). Архітектор і політик. У 90-х українці діаспори називали її «пітбулем опозиції». Пристрасна, яскрава, непримиренна, різка. Член Народного Руху України, Конгресу національно-демократичних сил. Луна її голосу напевно що й сьогодні чується в залі ВР, де вона до хрипоти сперечалася з комуністами на зорі української незалежності. Пані Скорик 24 серпня 1991 року категорично наполягала на департизації всіх державних установ. Інакше, застерігала вона, вся ця історія (з проголошенням незалежності) може перетворитися на фарс. Пані Скорик відіграла помітну роль у прийнятті символів української державності, зокрема герба… Але потім якось відійшла від своїх попередніх позицій. Що в тому було – зневіра, розчарування чи щось інше – знає лише вона. У 2004 році підтримала Януковича. І хоча в депутати не пішла, була активною прибічницею «Партії Регіонів», виступаючи час від часу зі скандальними заявами.

P.S. Це лише декілька яскравих прикладів подальших доль тих, хто стояв біля витоків української незалежності. Хтось витримав спокусу владою, а хтось ні; хтось залишився відданий ідеї незалежності до останнього подиху, а хтось зрадив власним поглядам; хтось був убитий, а хтось зробив успішну кар’єру. Чи можна когось за щось засуджувати? Певно що ні. Кожен відповідає за власні вчинки. Яке суспільство – такі й народні обранці… У 1992, через рік після прийняття української незалежності, Чорновіл у статті «Що далі?», зауважив: «Перефарбована партноменклатура окопалася в органах влади всіх рівнів і готова провалити будь-яку економічну реформу. Ці люди… небезпечні своєю організованістю, круговою порукою, повною безпринципністю і готовністю вдатися до будь-яких методів для досягнення власних цілей. Ми дали їм можливість очухатися…, перегрупуватися й організуватися заново. Сьогодні вони підтримали українську незалежність, розраховуючи на консервацію звичного способу суспільного буття хоча б на цій території. Завтра, якщо маятник хитнеться вправо, якщо різко поправіє Росія, – вони продадуть незалежність України так, як 24 серпня продали компартію…»

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Укрінформ. На вулицях біля Верховної Ради 24 серпня 1991 року.

Внаслідок атаки ворога на Херсонщину минулої доби загинула людина і ще двоє дістали поранень, серед них — дитина.

Про це повідомив начальник Херсонської ОВА Олександр Прокудін.

Під ворожим вогнем ворожим перебували 25 населених пунктів: Антонівка, Берислав, Білозерка, Велетенське, Веселе, Дніпровське, Качкарівка, Кізомис, Козацьке, Комишани, Костирка, Микільське, Молодіжне, Новорайськ, Олександрівка, Осокорівка, Придніпровське, Ромашкове, Софіївка, Станіслав, Токарівка, Тягинка, Федорівка, Широка Балка та місто Херсон.

Російські окупанти били по житлових кварталах населених пунктів, пошкодивши 3 приватні будинки та багатоповерхівку, атакували критичну та соціальну інфраструктуру, зокрема, освітній заклад.

Війська рф протягом доби 22-23 серпня обстрілювали понад 25 населених пунктів Херсонщини. Унаслідок атак поранено 16 мирних жителів, пошкоджені будинки. 

Окупанти били по житлових кварталах, об’єктах критичної та соціальної інфраструктури. Внаслідок обстрілів пошкоджено 11 приватних будинків, газогін, гараж та кілька автомобілів.

За офіційними даними, від атак постраждали 16 людей, усі вони отримали поранення.

У Білозерці, де напередодні ввечері ворог атакував із дрона, 41-річний чоловік  дістав поранення грудної клітини та вибухову травму. Вранці 18 серпня селище знову опинилося під обстрілом: постраждала ціла родина — 50-річний чоловік і дві жінки 81 та 52 років. Усі з контузіями, струсами мозку та вибуховими травмами.

До лікарні також звернувся ще 64-річний чоловік, якого поранили 13 серпня під час атаки на Херсон. В один день десятки мирних жителів регіону отримали контузії, вибухові та уламкові поранення. 

Катерина Глушко

27 липня 2025 року в місті Одеса відбулися одразу два масштабні спортивні заходи: всеукраїнський турнір зі змішаних єдиноборств MMA Open Octagon Vataga DP та чемпіонат України з грепплінгу за версією ADCC, яка вважається однією з найпрестижніших у цьому виді боротьби. У змаганнях взяли участь понад тисячу спортсменів з усієї країни, передає Бессарабія.UA.

Місто Ізмаїл представляли вихованці спортивних клубів Grappler Life Beginners та Grappler Life Izmail. П’ятеро спортсменів виступили на змаганнях і принесли місту п’ять медалей.

Давід Колмиков, 2006 року народження, здобув три нагороди. У змаганнях зі змішаних єдиноборств він посів друге місце. У грепплінгу виборов І місце у віковій категорії 17–18 років (вагова категорія 83 кг) та ІІ місце серед учасників віком від 19 років (вагова категорія 77 кг), ставши чемпіоном України з грепплінгу за версією ADCC.

Дарина Чумаченко, 2004 року народження, завоювала бронзову медаль на чемпіонаті України з грепплінгу ADCC.

Даніїл Колмиков, 2018 року народження, посів ІІІ місце в турнірі зі змішаних єдиноборств.

Максим Михальченко (2015 р.н.) та Варвара Удалова (2014 р.н.) отримали важливий змагальний досвід і гідно виступили на змаганнях.

Загалом спортсмени з Ізмаїла вибороли п’ять медалей: одну золоту, дві срібні та дві бронзові.

Тренери спортсменів — Олексій Кравченко та Євген Маламен. За підсумками участі команда отримала фінансову нагороду в розмірі 7 тисяч гривень від організаторів турніру.

Злагоджена робота тренерів, спортсменів, батьків і партнерів забезпечила гідний виступ команди Ізмаїла на всеукраїнському рівні та стала ще одним кроком у розвитку бойових мистецтв у місті.