Події
Від Курбаса до Уривського: «Макбет» крізь століття
Постановки шекспірівської трагедії режисерами різних поколінь допомагають відчути українську театральну культуру
Вистава «Макбет» за п’єсою Шекспіра в постановці режисера Івана Уривського стала однією з найочікуваніших прем’єр сезону в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. У новій інтерпретації події 400-річної давнини переосмислюються крізь призму впливу сучасних інформаційних технологій на людину. Водночас звернення до цієї класичної історії про жагу до влади під час повномасштабної війни спонукає провести паралелі з новаторським театром Леся Курбаса столітньої давнини.
Ця прем’єра долучається до справжнього «шекспіроБУМу» в Україні: за останні десять років, як раніше повідомляв Укрінформ, з’явилося 111 нових вистав за п’єсами видатного драматурга.
Про паралелі між сучасною постановкою «Макбета» Уривського та виставою Курбаса, репресованого радянсько-московською владою, ми детальніше поговорили з театрознавицею Ганною Веселовською та акторами вистави – виконавцем ролі Макдуфа Ренатом Сєттаровим і виконавцем ролі Банко Віталієм Ажновим.
ВІЩУНОК ШЕКСПІРА УРИВСЬКИЙ ПЕРЕТВОРИВ НА СУЧАСНИХ МОНСТРІВ ІНФОРМАЦІЙНОГО ВПЛИВУ
У трагедії Шекспіра, і відповідно у виставі франківців, прем’єра якої відбулася 28 лютого, воєначальники Макбет та його друг Банко повертаються з війни переможцями. Вони зустрічають трьох відьом, які пророкують Макбету королівський трон.
У сучасній постановці віщунки – це не люди, а три рухомі світлові екрани, розміщені на гігантських гіроскопних кранах (подібні використовують під час кінозйомок). Протягом півторагодинної вистави без антракту глядачі відчувають демонічний вплив цих технологічних монстрів: їхніх голосів та рухомих металевих конструкцій, що чинять фізичний і психологічний тиск. На білих екранах посеред темряви з’являється кров — символ жертв тих, хто йде до влади через убивства.
Від цих роботизованих інформаційних систем ніде сховатися: вони заповнюють увесь сценічний простір і навіть кілька разів висуваються у глядацьку залу. Так режисер Іван Уривський та художник-постановник Петро Богомазов демонструють нав’язливість і всеохопність сучасної цифрової реальності, що здатна лякати й заганяти у глухий кут. Не всі здатні протистояти таким маніпуляціям, що призводить до фатальних наслідків.
Художниця з костюмів Тетяна Овсійчук використала для постановки виключно чорний колір та його відтінки. Протягом вистави актори тричі змінюють костюми: спочатку постають у робочому одязі, а згодом перевтілюються у барокові шекспірівські образи. Це візуально скорочує дистанцію між часом написання п’єси та сьогоденням.
ТИРАНІЇ ТА ДЕСПОТИЗМУ ЗАВЖДИ ПРОТИСТОЇТЬ ПОТУЖНІША СИЛА
У виставі «Макбет» задіяні переважно актори, які вже мають досвід роботи з Уривським. Постановку створили швидко — трохи більше ніж за два місяці інтенсивних репетицій.
«Ми звикли до такого темпу, – розповідає Віталій Ажнов. – Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну взагалі всі стали мобільнішими. Хочеться все швидко встигнути, бо не знаєш, що буде завтра. Максимальна концентрація, довіра акторів до режисера, довіра режисера до акторів, неймовірна команда. Все як завжди в роботі з Іваном Уривським – в любові і співтворчості».
І додає: «Шекспір – вічний, неймовірний автор, у якого знаходимо безліч паралелей із сучасністю. «Макбет» є дуже важливою виставою в нинішній час та пересторогою суспільству. Тиранія, деспотизм і жага необмеженої влади не мають шкали вимірювання; неможливо визначити, хто гірший – Макбет чи Калігула. Навіть найменше зло залишається злом. І чим довше воно безкарне, тим більше розростається».
У своїй постановці Уривський помітно скоротив кількість персонажів шекспірівської п’єси. Це дозволяє сконцентрувати увагу на сутності ключових образів: Макбета (Акмал Гурєзов, Олександр Рудинський) і його дружини Леді Макбет (Тетяна Міхіна, Мальвіна Хачатрян), Банко (Віталій Ажнов, Іван Шаран), Дункана (Арсеній Тимошенко, Дмитро Чернов), Макдуфа (Ренат Сєттаров, Роман Ясіновський) і Малколма (Павло Шпегун, Леонід Шеревера).
Поступово Макбет і його дружина стають страшнішими за будь-яких демонів. Їхні стосунки просякнуті підступністю та жорстокістю, які витісняють любов. Зрештою, не так важливо, хто виявився слабшим чи мав більші амбіції, – руки у крові залишаються і в злочинця, і в його спільників.
Актор Ренат Сєттаров – виконавець ролі Макдуфа, який першим запідозрив Макбета у вбивстві, каже: «Інколи треба нагадувати, і розуміти, що ніхто не безсмертний; що за все скоєне треба буде згодом відповісти». Для актора роль Макдуфа є підтвердженням істини: на кожну силу знайдеться інша, потужніша.
ПОСТАНОВКА «МАКБЕТ» ЛЕСЯ КУРБАСА 1924 РОКУ: ПОНАД 30 ПЕРСОНАЖІВ ТА 5 ДІЙ
У Національному театрі імені Івана Франка нову постановку «Макбета» розглядають як продовження дослідження людської природи сценічними засобами. Сто років тому, у 1924-му, першу масштабну українську постановку цієї трагедії Шекспіра в театрі «Березіль» створив видатний режисер-авангардист Лесь Курбас.
Театрознавиця, докторка мистецтвознавства Ганна Веселовська розповідає, що «створення вистав за п’єсами, знайомими попереднім поколінням глядачів, є способом актуалізувати важливі події минулого». За її словами, постановки «Макбета» Леся Курбаса та Івана Уривського дуже різняться – через 100 років це зовсім інший театр. «Але важливо демонструвати цю тяглість. Подібна практика існує і в інших театральних культурах: кожне нове покоління режисерів звертається до класичної п’єси, пропонуючи власне бачення тексту».
Вона зауважує, що більшість глядачів не йде на виставу з підручником з історії театру. «Проте важливою є можливість нагадати про знакові для української культури імена: 100 років тому «Макбета» ставив Лесь Курбас, сьогодні — Іван Уривський».
«Коли розповідь про новаторство Леся Курбаса у 1920-х роках доповнюється сучасною візуалізацією — виставою Уривського, — знання глядача стають предметнішими: про історію театру в Києві, його репертуар, режисерів та акторів. Це допомагає наблизитися до епохи, яку тоталітарний радянський режим намагався стерти з пам’яті українців та світу», – каже пані Ганна.
Лесь Курбас вперше зрежисував «Макбета» і зіграв у ньому головну роль ще у 1920 році в мандрівному театрі, який показував цю виставу у Білій Церкві на Київщині. А згодом, у 1924 році, створив масштабну постановку в «Березолі», де вже сам не грав. На двомовному (українською та англійською) сайті «Open Kurbas: цифрова колекція» — https://openkurbas.org/, створеному Музеєм театрального, музичного та кіномистецтва України, серед оцифрованих 12 тисяч музейних предметів можна почитати анкети глядачів постановки «Макбет», які дивилися виставу 14 листопада 1924 року. Свої враження залишили, зокрема, вчитель, працівниця готелю, студент, слюсар, переписувач.
Вистава Курбаса 1924 року складалася з 5 дій і виразно демонструвала крах особистості в боротьбі за трон театральними засобами. Сценографію та костюми створив Вадим Меллер — художник-кубофутурист, засновник конструктивізму в українському театральному мистецтві. На сцені було задіяно понад 30 персонажів, не враховуючи учасників масових сцен. Дійство набувало рис політичного фарсу, позбавляючи героїв величі та формуючи до них іронічне ставлення.
ТЕХНОЛОГІЇ ТА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ
Хоча Іван Уривський залишив лише «скелет» відомої п’єси, через 100 років після Леся Курбаса він демонструє дуже цікавий підхід до тексту, зазначає Ганна Веселовська. «Мене абсолютно не бентежить те, що глядачам показують тільки одну лінію із твору Шекспіра. Коли люди у побутовому середовищі роблять такий закид, то я ставлю собі запитання: невже всі читали трагедію «Макбет» і детально її знають?», – пояснює театрознавиця.
На її думку, ця вистава – погляд на проблеми комунікації, але не стільки між людьми, скільки між людиною і технологіями. Це надзвичайно актуально сьогодні, в епоху роботизації, штучного інтелекту та інформаційних воєн. Адже в повсякденному житті ми взаємодіємо з безліччю пристроїв, часто не усвідомлюючи, яку роль їм відводить хтось невидимий.
«Містична роль у постановці «Макбету» Уривського відведена технологічним засобам – це сучасно. Проте такий аспект не відкидає розмови про морально-етичні принципи, дію людського фактору та потребу людей зберігати в собі все людське», – резюмує Ганна Веселовська.
Валентина Самченко. Київ
Фото Юлії Вебер надані Театром Франка та з сайту «Open Kurbas: цифрова колекція»
Паризький Лувр наступного року підвищить на 45% ціну на квитки для відвідувачів із країн, що не входять до Європейської економічної зони (ЄЕЗ).
Про це повідомляє Euronews Culture, передає Укрінформ.
Зазначається, що з 14 січня 2026 року громадяни країн, що не входять до ЄЕЗ, яка включає країни ЄС, Ісландію, Ліхтенштейн і Норвегію, муситимуть сплатити за відвідування Лувру 32 євро, що на 10 євро більше за поточну вартість вхідного квитка.
Підвищення цін на квитки має на меті залучити до 20 мільйонів євро на рік для вирішення структурних проблем та фінансування капітального ремонту музею.
Рішення про підвищення цін, схвалене у четвер радою директорів Лувру, стосуватиметься, зокрема, американців, які складають найбільшу групу іноземних відвідувачів музею, а також китайців, які опинилися на третьому місці, згідно зі звітом про діяльність музею за минулий рік.
У 2024 році Лувр відвідали 8,7 мільйона людей, з них іноземці становили 69%.
Профспілки засудили підвищення цін, розкритикувавши рішення про скасування єдиного внеску за вхід для всіх національностей. У найбільшій національній профспілковій федерації Франції CFDT заявили, що такий крок буде сприйнято як «дискримінацію».
Утім, до аналогічних дій незабаром можуть вдатися й інші великі туристичні пам’ятки у Франції. За словами міністра культури Рашиди Даті, у 2026 році буде запроваджено диференційовану структуру цін для «всіх національних культурних операторів».
Наразі Версальський палац розглядає можливості підвищення ціни на індивідуальні відвідування на 3 євро для мешканців країн з-поза меж ЄЕЗ, однак це рішення ще не схвалене.
Як повідомляв Укрінформ, вранці 19 жовтня у паризькому Луврі сталося зухвале пограбування, вартість викрадених коштовностей королівської династії Наполеона оцінили у 88 мільйонів євро.
Ґжеґож Яжина разом з акторами двох національних театрів переосмислить античний міф крізь сучасний досвід війни
Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки та Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка розпочали роботу над спільною постановкою «Кассандра. PROJECT».
Прем’єра запланована на весну 2026 року на сцені театру імені Лесі Українки. Актори двох театральних колективів однією чималенькою командою активно готуються (остаточний склад вистави буде оголошено пізніше), а ми розповідаємо деталі про те, чого очікуємо від цієї цікавої міжтеатральної колаборації, що відбувається в межах Меморандуму про співпрацю, підписаного в жовтні.
РЕЖИСЕР: МЕНЕ ДУЖЕ БЕНТЕЖИТЬ ДУМКА, ЯК УКРАЇНСЬКІ ЖІНКИ ПІД ЧАС ВІЙНИ В УКРАЇНІ ВИТРИМУЮТЬ
За задумом режисера Ґжеґожа Яжини та драматурга Романа Павловського-Фельберга вистава має висвітлити узагальнені історії жінок, які споконвіку за своєю природою не ініціюють світових конфліктів, але найбільше потерпають від їхніх наслідків. Тобто, з української сцени вустами Кассандри промовлятимуть усі жінки, на долю яких випало жити у кровопролитних війнах – від античних, до сучасних. Це буде поєднання сучасного і античного текстів. При тому, що драматургія вистави спиратиметься на класичні твори Гомера, Есхіла, Евріпіда, а також на твори Лесі Українки і Жана-Поля Сартра, вони будуть представлені крізь оптику сучасних реалій України, з елементами детективу, можливо, навіть трилера.
ГРЕЦЬКА ТЕМА ДАЄ НАГОДУ УЗАГАЛЬНЮВАТИ ІСТОРІЮ, ТОМУ ЩО ВІЙНИ ЗАРАЗ ВІДБУВАЮТЬСЯ ПО ВСЬОМУ СВІТУ
«Мене дуже бентежить думка, як українські жінки під час війни в Україні витримують це. Кассандра кладе своє життя задля боротьби, вона жінка-воїн, яка постає проти дуже сильної людини – лідера великого війська. Ми узагальнюватимемо кейс, коли жінки беруть на себе тягар боротьби, оскільки такий приклад є і в Україні, і в усьому світі – це загальнолюдська ситуація. Надзвичайно важливо, щоб голос жінки був почутим і художнє дослідження цієї теми вкрай важливе», – ділиться пан Ґжеґож.
Режисер пояснює, що обрав тему Троянської війни як універсальний символ боротьби, болю, трагедії і… повторюваності людських помилок: «Ми можемо бачити, що минають часи, а людство досі не впоралося з помилками, які робило тисячі років тому, і війни тривають. А грецька тема дає нагоду узагальнювати історію, тому що війни зараз відбуваються по всьому світу». Водночас постановка «Кассандри» є досить делікатною справою, оскільки є спільною європейською темою, пов’язаною із загальним досвідом Другої світової війни.
ВИБІР МАТЕРІАЛУ ВИПАВ НА ТІ ПИТАННЯ, ЯКІ ТУРБУЮТЬ ЛЮДСТВО КРІЗЬ УСІ ВІКИ – ВІЙНА
Ґжегож Яжина – відомий діяч сучасного польського театру, багаторічний керівник TR Warszawa (Teatr Rozmaitości). Театрознавці називають його вистави революційними, оскільки вони містять реакцію на гостросоціальну проблематику сьогодення. З лютого 2022 року митець постійно стежить за подіями в Україні і глибоко переживає їх. Він декілька разів приїздив до Києва під час повномасштабного вторгнення, і коли під час першого візиту познайомився з драмою Лесі Українки «Кассандра», це стало вирішальним поштовхом до ідеї створення проєкту та активізувало його багаторічні дослідження історії Давньої Греції.
У 2024 році під час зустрічі з керівництво Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки – генеральним директором-художнім керівником Кирилом Кашліковим та директором-розпорядником Оксаною Немчук було обговорено всі деталі, і робота над київською «Кассандрою» розпочалася.
«Звісно, під час війни було б неправильно брати щось інше, тому вибір матеріалу для постановки випав на ті питання, які турбують людство крізь усі віки – війна», – говорить режисер Яжина, який особисто проводив у Києві кастинги та воркшопи для акторів майбутньої вистави.
На наше запитання, які в нього відчуття, коли він перетинає кордон і опиняєтеся в країні, яка постійно перебуває під загрозою балістичних обстрілів, відповідає: «Коли я виїжджаю з Варшави, то розумію, що їду в зовсім інший світ, і це справді досить дивні відчуття, в яких є певна доля страху. Але коли я вже перетинаю кордон з вашою країною, бачу українські міста, бачу ваших людей, то стаю одним із них і розумію, як це круто бути в Україні саме в цей час».
ПРОДЮСЕРКА: ЦЕЙ ПРОЄКТ СПРИЯТИМЕ ЗМІЦНЕННЮ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПІВПРАЦІ
Тепер щодо самого Меморандуму про співпрацю між двома національними театрами. «Кассандра. PROJECT» – перша спільна робота в його межах, яка, на думку театрів, стане не лише культурною ініціативою обох театральних установ, а й важливим мистецьким жестом солідарності. Окрім того, цей проєкт сприятиме зміцненню українсько-польської культурної співпраці. «Кассандра. Project» – охоплює не тільки постановку вистави, а також проведення мистецьких і освітніх заходів, зокрема, воркшопи, лекції та панельні дискусії.
«Якщо говорити загалом, то підписання меморандуму передбачає розвиток партнерських відносин, обмін досвідом, а також спільну роботу над творчими, освітніми та мистецькими проєктами. А конкретні напрями співпраці можуть передбачати створення спільних вистав, мультидисциплінарних проєктів, які б залучали різні мистецькі чи освітні напрями – лабораторії, конференції, воркшопи, дискусії. Також маємо на меті організовувати спільні гастрольні тури», – пояснює продюсерка проєкту «Кассандра. PROJECT» Оксана Немчук.
МИ ОБ’ЄДНУЄМО СВОЇ ЗУСИЛЛЯ ЩОБ ПІДТРИМУВАТИ БЕЗПЕРЕРВНІСТЬ ТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ ПІД ЧАС ВІЙНИ
То чи можна вважати, що підписання меморандуму про співпрацю зламало стереотип, що театри мають конкурувати між собою?
«На мою думку ʺздороваʺ конкуренція має бути в мистецькому середовищі, – пояснює Оксана Немчук. – Конкуренція стимулює пошук нових форм, сміливі режисерські рішення. Вона спонукає митців працювати над оригінальністю, професійним зростанням і створенням унікальної художньої мови. І в результаті ми спостерігаємо, як розвивається театральне середовище. Стосовно саме нашої співпраці, то це скоріше жест солідарності та партнерства. Ми об’єднуємо свої зусилля щоб підтримувати безперервність творчого процесу під час війни. Можливо, сьогодні ми робимо перші кроки до переосмислення моделі театральної співпраці в Україні, і місце ʺконкуренціїʺ в майбутньому займе розвиток театрів через партнерство».
Вона впевнена, що в сучасній Україні, особливо в умовах економічних, безпекових, воєнних викликів, об’єднання зусиль театральних інституцій має надзвичайне значення. Окрім того, така співпраця сприятиме розвитку театральної спільноти.
«Ми маємо підтримувати моральний дух українців, давати простір для мистецького осмислення травм і водночас зберігати та розвивати українську культурну традицію», – говорить продюсерка «Кассандра. PROJECT» Оксана Немчук.
Любов Базів. Київ
Фото Олександра Клименка та Ірини Сомової
На головній світлині: актори Сергій Детюк та Анастасія Шестопал під час ІІ-го етапу роботи над проєктом «Кассандра.PROJECT»
Віцепрем’єр-міністр з гуманітарної політики України — міністр культури Тетяна Бережна обговорила з Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Туреччина Мустафою Левентом Більгеном потенційні партнерства у сфері культури.
Про це Бережна повідомила у Фейсбуці, передає Укрінформ.
“Зустрілася з Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Туреччина Мустафою Левентом Більгеном та його командою. Обговорили поточні проєкти співпраці між країнами, а також потенційні партнерства у сфері культури. Подякувала Туреччині за підтримку України в умовах повномасштабного вторгнення”, – написала урядовиця.
За її словами, під час зустрічі сторони обговорили нові можливості співпраці: від участі Туреччини у програмах Альянсу культурної стійкості до спільних проєктів між нашими музеями, архівами й науковими інституціями.
Бережна зазначила, що Міністерство культури продовжує працювати з міжнародними партнерами над подоланням наслідків руйнувань і відновленням культурного потенціалу України.
“Окремо хочу відзначити особисту увагу пана посла до нашої країни: він активно подорожує українськими регіонами. Було дуже приємно дізнатися, що нещодавно він відвідав і моє рідне місто — Рогатин. Саме там народилася Настя Лісовська. Більше відома як Роксолана, дружина Сулеймана І Пишного, султана Османської імперії. Для мене важливо, що турецька сторона зацікавлена в академічних обмінах — у тому числі спільних дослідженнях османських архівів. Це глибока й цінна робота, що відкриває нові шари нашої історії”, – зауважила Бережна.
Як повідомляв Укрінформ, Тетяна Бережна та представники медіаплатформи ARTE обговорили шляхи поглиблення співпраці й механізми прискорення запуску україномовної версії каналу.
Фото: Данило Антонюк/Укрінформ
Більше наших фото можна купити тут
-
Усі новини1 тиждень agoКонкурс Міс Всесвіт — українка Софія Ткачук вийшла на подіум в купальнику
-
Суспільство1 тиждень agoСлужба відновлення роздала підрядів на майже 743 млн
-
Відбудова6 днів agoВідновлення пункту пропуску «Орлівка» може тривати кілька тижнів
-
Суспільство1 тиждень agoВ Україні із початку повномасштабної війни загинули 669 дітей
-
Одеса1 тиждень ago
Паркомісця для людей з інвалідністю в Одесі — роботи тривають
-
Усі новини1 тиждень agoТуриста зняли з круїзу після сутички з пасажиром: сім’я продовжила відпочинок
-
Усі новини1 тиждень agoСмартфони Android і iPhone тепер можуть обмінюватися файлами, але є один нюанс
-
Події1 тиждень agoВ Одесі триває фотовиставка, присвячена полоненим і зниклим безвісти