Видатному українському акторові та режисеру зі світовим ім’ям – Іванові Миколайчуку цього літа могло би виповнитися 85 років. Проте він перетнув позначку 46 літ – і його життя 3 серпня 1987-го обірвала тяжка хвороба.

Він ніс у собі український космос, українські цінності й вони ставали близькі людям будь-якої країни, – так характеризує геніального актора, режисера і сценариста Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька. Другокурсником буковинець із багатодітної родини яскраво зіграв молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та закоханого в Марічку Івана Палійчука в «Тінях забутих предків», – за визначенням експертів, найкращому українському фільмі усіх часів.

Ще три кінострічки, в яких створив образи Іван Миколайчук, а також доклався як сценарист чи \ і режисер, – займають позиції в рейтингу 100 найкращих до 12-ї: «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» і «Пропала грамота». В усіх кінострічках основною фабулою є українське життя різних періодів, разюче художньо потрактоване в різний спосіб. Як і у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» про емігрантську історію, який кінознавці розмістили всередині списку.

Викликом радянській системі від Івана Миколайчука було вже те, що він у зросійщеному Києві говорив українською мовою. А його акторське обличчя знали, без перебільшення, десятки мільйонів глядачів, зокрема, фільм «Анничка» за перший рік подивилися понад 25 мільйонів людей.

Чому творчість Івана Миколайчука продовжує бути актуальною й про що нагадує нам, сьогоднішнім? Бо яскраво демонструє українську ідентичність; розвінчує «меншовартість», яку впродовж століть нав’язує Україні Москва; демонструє ефективність культурної дипломатії. Геніальний митець, який вірив у Бога й не вірив у комунізм, навіть у лещатах ідеологічних заборон та цензури в радянські часи зміг донести в екранних образах українську національну гідність, глибоким корінням якої є людяність і прагнення до волі.

ХАРИЗМА З БУКОВИНСЬКОГО КРАЮ ЧЕРЕМОША ТА ПЕРЕБЕРІЯ-МАЛАНКУВАННЯ

Нинішні реалії такі, що в ніч на 15 червня – день народження Івана Миколайчука – російські нападники атакували Національну кіностудію імені Олександра Довженка, яка формувала творчу долю непересічного митця. Після російського влучання була знищена значна частина костюмів. Оскільки частину речей зберігали ще у двох локаціях, а унікальні були в музеї, – вдалося зберегти, зокрема, костюм Івана Палійчука з фільму «Тіні забутих предків».

Виконавець цієї ролі в легендарних «Тінях забутих предків» у складі творчої команди був на відомій прем’єрі фільму в кінотеатрі «Україна» в Києві 4 вересня 1965 року, коли відбувся один із перших публічних протестів на підтримку арештованої інтелігенції. Кінознавець Сергій Тримбач  зауважує, що актор-початківець у мистецьке життя входив передусім через творче коло, яке згенерував Сергій Параджанов: до нього входили Іван Драч, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Георгій Якутович, Іван Дзюба, Роман Балаян та інші діячі. За інформацією автора книги «Іван Миколайчук. Містерії долі», буковинець часто разом із дружиною Марічкою бував у Києві у знаменитій квартирі режисера неподалік Галицької площі (у ті часи – площі Перемоги) та універмагу «Україна».

Народна артистка Людмила Приходько, яка вчилася одночасно з Іваном Миколайчуком (на різних факультетах) в Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого, розповідала, що дружила з ним та його дружиною зі студентства. Збиралися у спільній компанії, там бували письменник Григір Тютюнник і її майбутній чоловік і режисер Микола Стефурак. У гуртожитку часто співали пісень, читали вірші та прозу.

Іван Миколайчук мав талант від Бога і вроджену харизму. На аматорській сцені хлопець  із багатодітної сім’ї – (у сім’ї народилося 13 дітей, до повноліття дожили 10)  опинився рано, грав ролі в постановках драмгуртка. Танцював і музикував на сопілці; умів спародіювати, як хто з односельців у крамниці вибирає товар чи як дядько повертається додому напідпитку. За таку самодіяльність від батька, який працював на залізниці, навіть отримував на горіхи.

Іванко – з краю Черемоша в Чернівецькій області, із Чорториї,  там 1991 року реконструювали батьківську хату, й відтоді діє меморіальний музей. Буковина – барвистий край талановитих українців, вірування яких переплітаються з містикою. У невеликому рідному селі актора красується в парку вишуканий палац пана Манеску, де в радянські часи облаштували заклад для душевнохворих. До речі, у студентській анкеті для товариша в березні 1963 року Іван Миколайчук на запитання, яку б іншу професію обрав, окрім акторства, відповів, що фах психіатра.

Буквально за кілька кілометрів від родинного обійстя Миколайчуків сусідствують Вашківці – відомий центр особливого буковинського маланкування, або, як заведено називати там, переберії: театралізованого народного святкування, де в усі образи перевтілюються виключно чоловіки. Ми ж бо пам’ятаємо, де школярував, а отже, і спочатку надивлявся світу Іван Миколайчук: 4 класи – в Чорториї, потім вчився в сусідньому селі Брусниця, восьмирічку закінчив у Вашківцях, а програму старших класів штудіював у вечірній школі.

ОДРУЖЕННЯ І ПЕРШІ СТУДЕНТСЬКІ РОЛІ ЗІ ЗЛЕТОМ ДО МІЖНАРОДНОГО ВИЗНАННЯ

Після восьмого класу (на той час, здобувши неповну середню освіту), щоби працювати в сільському клубі, хлопець вступив до Чернівецького музичного училища, переповідає подробиці про життя Івана Миколайчука кінознавиця Лариса Брюховецька у книзі «Талант і гра». Оскільки юнак не мав початкової музичної освіти, як того вимагав вступ у профільне училище, йому запропонували пройти шестимісячні курси за спеціальністю хормейстер художньої самодіяльності. Закінчив їх 1957 року.

Тоді ж юнак-лицедій вступив до театральної студії Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. «Прийшов до мене хлопчина в татових штанях, шинелі й кашкеті», – згадував актор Петро Міхневич. Першого професійного наставника зірки українського кіно можна побачити у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером, сценаристом та виконавцем якого є вдячний учень Іван Миколайчук.

Далі талановитий 20-річний буковинець дійшов до кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого (нині це Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Підкорювати столицю їхали з Марією Карп’юк, з якою разом були початківцями у студії чернівецького театру. Однолітка з чудовим голосом вступала в Український народний хор імені Григорія Верьовки; згодом вона стане співачкою легендарного тріо «Золоті ключі», разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською, а організуватися в такий колектив їм порадить саме Іван Миколайчук.

Іван та Марічка одружилися 29 серпня 1962 року.

А далі талановитому харизматичному другокурсникові випала нагода, як з’ясується зовсім скоро, без перебільшення, назавжди ввійти в історію українського і світового кіно. Фільм про трагічне кохання за твором Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» із магією гуцульських звичаїв і вірувань та чарами карпатської природи здобула десятки міжнародних нагород і призів на кінофестивалях. Головні ролі в шедеврі Київської кіностудії імені Олександра Довженка виконали Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова. За перший рік прокату кінострічку подивилися понад 8 мільйонів глядачів.

Голова Держкіно УРСР Святослав Іванов в офіційному листі 1972 року писав, що фільм «Тіні забутих предків» після тривалої перерви знову вивів українську кінематографію на міжнародний екран. Констатував, що стрічку продали в понад 30 країн.

Проте для московської тоталітарної радянської системи найважливішим було знищити будь-які прояви вільнодумства в Україні. Епатажний режисер фільму «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов, до якого КДБ придивлявся ще з 1950-х, у квітні 1968 року підписав «Лист 139» до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, протестуючи проти арештів молодої інтелігенції в Україні. Митцеві цього та багатьох «дрібніших» дій та слів вільнодумства не пробачили: 25 квітня 1974 року Сергія Параджанова незаконно засудили «за сукупністю скоєних злочинів» до п’яти років позбавлення волі у ВТК суворого режиму. За півтора місяця, 6 червня, Верховний Суд УРСР вирок залишив без змін. Це означало, що радянська влада наклала табу на всю творчість режисера з «Тінями забутих предків» включно.

Тому на початку 1970-х знищили видрукуваний 50-тисячний тираж буклета про творчість Івана Миколайчука, який підготувала Людмила Лемешева, розповідає кінознавець Сергій Тримбач. Цю ситуацію двічі розглядав секретаріат Спілки кінематографістів Радянського Союзу. На захист Івана Миколайчука тоді став режисер Микола Мащенко.

Як результат – вийшла робота в новій редакції, проте без згадки «Тіней забутих предків», «Білого птаха з чорною ознакою» та «Пропалої грамоти». Навіть 1985 року, якою би дивиною це не було тепер, у статті про Івана Миколайчука в довіднику «Спілка кінематографістів України» не згадали фільму режисера Сергія Параджанова, який здобув багато міжнародних нагород до фактичної його заборони уже в кінці 1960-х.

ПОТРІЙНА ЦЕНЗУРА, АБО В ЯКИЙ ФІЛЬМ ВНЕСЛИ 186 ПРАВОК

Кіновиробництво було особливою зоною контролю в радянські часи, тож лещата обмежень і цензури не оминали нікого. Як і в Тараса Шевченка, якого Іван Миколайчук зіграв у фільмі «Сон», в актора партійні та державні функціонери не бачили покори в очах.

Актор високопрофесійно перевтілився у 42 героїв. Проте багато з них не дотягували до амплітуди його таланту. Найкращими фільмами, в яких знімався Іван Миколайчук, окрім названих перших, стали «Анничка» і «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1970), «Пропала грамота» (1972), який був під забороною понад 10 років, та «Вавилон XX» (1979).

Усі кінострічки, які створювали на українських кіностудіях, проходили потрійний контроль, нагадує у книзі «Таємна історія фільмів. Пам’ять документів» Лариса Брюховецька. На всіх етапах вирішальний вплив мала Москва, в Києві додавали зауважень ідеологи ЦК КПУ, а за місцем роботи кінематографістів, на студіях, були «навчені» редактори. «О народе нужно писать с любовью и пониманием», – так уже у 1980-х повчав Івана Миколайчука Володимир Сосюра-син, в. о. директора і головний редактор Кіностудії імені Олександра Довженка, перед тим як розірвати угоду про сценарій «Небилиці про Івана».

Тим часом Жанна-Марі Тищенко, старший науковий співробітник кіновідділу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, скеровує до спогадів Галини Сулими, виконавиці головної жіночої ролі у фільмі «Така пізня, така тепла осінь» (1981). Кіноробота поєднала таланти Івана Миколайчука артиста, режисера, сценариста та автора музичного оформлення. До речі, дуже велика ймовірність того, що назвав персонажа, якого зіграв, Григором у честь письменника Григора Тютюнника, який наклав на себе руки у знак протесту проти радянської тоталітарної системи.

«У цій картині був фантастичний акторський склад: Петро Михневич, Григорій Гладій, Наталка Сумська, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун і Лесь Сердюк, – констатує Галина Сулима. – Ми всі захоплювались Іваном Миколайчуком. Але радянське Держкіно не погоджувалося з нами: на Кіностудію Довженка керівництво надіслало 186 правок. Їм не подобалося все: любов до своєї землі, те, що героїня приїжджає з Канади, закохується та залишається в Україні. Вони лякалися філософії у фільмі. Вони розуміли, що Іван – геній, і знали, який він має вплив на глядачів, тому боялися його. Але Миколайчук завжди робив саме те, що хотів та відчував. Тому всі його ролі у фільмах щирі й талановиті».

ІКОНА СТИЛЮ І МИСЛЕННЯ: ЗАВЖДИ ВАЖЛИВО МАТИ ЧЕСТЬ І ДУМАТИ

Понад 10 років не допускали в широкий прокат блискучої іронічної стрічки «Пропала грамота», за твором Миколи Гоголя. Затверджуючи її виробництво, в Москві, поза сумнівом, за зразок бачили російськомовну анімаційну однойменну 40-хвилинну агітку 1945 року «Союзмультфільму», де головним героєм є пародійний опецькуватий козак, до якого скаче скелет коня. А натомість отримали відзняту переважно на Полтавшині пересипану мемами яскраву картину, де лунає Запорізький марш, а козаки-красені перемагають нечисту силу та ще й дають ляпаса в Петербурзі цариці (вивертаючи так, що то неначе він дістався не колонізаторці України).

Оприлюднено багато конкретики, до чого саме чіплялися цензори. Проте у «Пропалої грамоти» не було жодних шансів вийти на екрани в Україні відразу після здачі. Бо 1972 рік почався з операції КДБ «Блок», коли упродовж кількох днів заарештували 14 активістів у Києві та Львові. А до 1974-го число репресованих сягнуло 193 осіб. Під грифом «таємно» 23 квітня 1973 року на восьми аркушах була відправлена інформація ЦК КПУ Центральному комітету КПРС про ідеологічну роботу, яка починалася з того, що «отмечается заметное оживление националистических елементов» у 1967–1971 роках.

Іван Миколайчук, однак, продовжував торувати україноцентричні стежки, коли знову випала нагода. У «Вавилоні ХХ» (1979) його герой Фабіан кілька разів акцентує з екрана, що треба думати: починаючи з фрази «Cogito ergo sum» («мислю, отже існую»). А ще зауважує: «Маю честь». У вуста священника вкладено конкретну програму дій: «Очищайтеся від комунівської скверни!» Цей фільм – перша режисерська робота актора, Іван Миколайчук був також його сценаристом та укладачем музики. Його підбірка, зокрема, народних пісень завжди заслуговує окремого захоплення.

«Актор, який – починаючи від головної ролі в “Тінях забутих предків” – став іконою національного стилю і мислення, наважився продовжити робити пошуки в напрямі, означеному ще Миколою Гоголем, Тарасом Шевченком, Олександром Довженком. І вітчизняним кіно 1960-х – початку 1970-х», – резюмує кінознавець Сергій Тримбач про Івана Миколайчука.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка та Володимира Тарасова

Головне фото – з фондів ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного

Молода художниця, Ольга Зубець, випускниця Греківки 2026 року, учениця одеського художника Ігоря Варєшкіна відкрила свою першу персональну виставку, яка складається з серії творів великого формату «Серед стін». На виставці також представлено дипломну роботу Ольги. У сюжетах творів зображені герої – молоді люди, які перебувають, як правило, у специфічних просторах занедбаних приміщень, що створює певний емоційний та смисловий контекст.

«Роботи були виконані у напрямку фігуративного сюрреалізму і поєднують у собі два різних початку: вписування плоского лінійного малюнка та написів у простір, прописаний реалістично. Відбувається демонстрація всіх накопичених мною вражень та нотаток, перетворюючи непримітні, поламані, зруйновані речі на образи. Коли певний відрізок часу та подій зберігає у своїх уламках спогади про пережите. Я прагну розглядати не зовнішню красу місця, а заглиблююсь у його історію. Прикладом містичного і духовного розуміння ідеї місця є для мене образ занедбаних будівель, як територій, віддалені від звичних і комфортних для нас умов, які дозволяють проникнути начебто в інший світ, що відрізняється від загальноприйнятого. Світ, який закликає осягати і перейматися його естетикою зруйнованого та покинутого. У них втілюється ідея того, що знаходитись за фасадами будівель, за дверима кімнат. Сюди входять і старі двори, і зруйновані споруди. Це якийсь чудовий виворот зовнішнього життя. Я займаюся дослідженням життя усередині стін», – розповіла авторка про ідею серії творів «Серед стін».

М’яка дипломатія є одним із ключових інструментів зміцнення міжнародної підтримки України, адже культурні, освітні та гуманітарні проєкти формують довготривалу повагу, симпатію та розуміння України у світі.