Connect with us

Події

Від Курбаса до Уривського: «Макбет» крізь століття

Published

on


Постановки шекспірівської трагедії режисерами різних поколінь допомагають відчути українську театральну культуру

Вистава «Макбет» за п’єсою Шекспіра в постановці режисера Івана Уривського стала однією з найочікуваніших прем’єр сезону в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. У новій інтерпретації події 400-річної давнини переосмислюються крізь призму впливу сучасних інформаційних технологій на людину. Водночас звернення до цієї класичної історії про жагу до влади під час повномасштабної війни спонукає провести паралелі з новаторським театром Леся Курбаса столітньої давнини.

Ця прем’єра долучається до справжнього «шекспіроБУМу» в Україні: за останні десять років, як раніше повідомляв Укрінформ, з’явилося 111 нових вистав за п’єсами видатного драматурга.

Про паралелі між сучасною постановкою «Макбета» Уривського та виставою Курбаса, репресованого радянсько-московською владою, ми детальніше поговорили з театрознавицею Ганною Веселовською та акторами вистави – виконавцем ролі Макдуфа Ренатом Сєттаровим і виконавцем ролі Банко Віталієм Ажновим.

ВІЩУНОК ШЕКСПІРА УРИВСЬКИЙ ПЕРЕТВОРИВ НА СУЧАСНИХ МОНСТРІВ ІНФОРМАЦІЙНОГО ВПЛИВУ

У трагедії Шекспіра, і відповідно у виставі франківців, прем’єра якої відбулася 28 лютого, воєначальники Макбет та його друг Банко повертаються з війни переможцями. Вони зустрічають трьох відьом, які пророкують Макбету королівський трон.

У сучасній постановці віщунки – це не люди, а три рухомі світлові екрани, розміщені на гігантських гіроскопних кранах (подібні використовують під час кінозйомок). Протягом півторагодинної вистави без антракту глядачі відчувають демонічний вплив цих технологічних монстрів: їхніх голосів та рухомих металевих конструкцій, що чинять фізичний і психологічний тиск. На білих екранах посеред темряви з’являється кров — символ жертв тих, хто йде до влади через убивства.

Тетяна Міхіна та Акмал Гурєзов

Від цих роботизованих інформаційних систем ніде сховатися: вони заповнюють увесь сценічний простір і навіть кілька разів висуваються у глядацьку залу. Так режисер Іван Уривський та художник-постановник Петро Богомазов демонструють нав’язливість і всеохопність сучасної цифрової реальності, що здатна лякати й заганяти у глухий кут. Не всі здатні протистояти таким маніпуляціям, що призводить до фатальних наслідків.

Художниця з костюмів Тетяна Овсійчук використала для постановки виключно чорний колір та його відтінки. Протягом вистави актори тричі змінюють костюми: спочатку постають у робочому одязі, а згодом перевтілюються у барокові шекспірівські образи. Це візуально скорочує дистанцію між часом написання п’єси та сьогоденням.

ТИРАНІЇ ТА ДЕСПОТИЗМУ ЗАВЖДИ ПРОТИСТОЇТЬ ПОТУЖНІША СИЛА

У виставі «Макбет» задіяні переважно актори, які вже мають досвід роботи з Уривським. Постановку створили швидко — трохи більше ніж за два місяці інтенсивних репетицій.

«Ми звикли до такого темпу, – розповідає Віталій Ажнов. – Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну взагалі всі стали мобільнішими. Хочеться все швидко встигнути, бо не знаєш, що буде завтра. Максимальна концентрація, довіра акторів до режисера, довіра режисера до акторів, неймовірна команда. Все як завжди в роботі з Іваном Уривським – в любові і співтворчості».

Ренат Сєттаров
Ренат Сєттаров

І додає: «Шекспір – вічний, неймовірний автор, у якого знаходимо безліч паралелей із сучасністю. «Макбет» є дуже важливою виставою в нинішній час та пересторогою суспільству. Тиранія, деспотизм і жага необмеженої влади не мають шкали вимірювання; неможливо визначити, хто гірший – Макбет чи Калігула. Навіть найменше зло залишається злом. І чим довше воно безкарне, тим більше розростається».

У своїй постановці Уривський помітно скоротив кількість персонажів шекспірівської п’єси. Це дозволяє сконцентрувати увагу на сутності ключових образів: Макбета (Акмал Гурєзов, Олександр Рудинський) і його дружини Леді Макбет (Тетяна Міхіна, Мальвіна Хачатрян), Банко (Віталій Ажнов, Іван Шаран), Дункана (Арсеній Тимошенко, Дмитро Чернов), Макдуфа (Ренат Сєттаров, Роман Ясіновський) і Малколма (Павло Шпегун, Леонід Шеревера).

Поступово Макбет і його дружина стають страшнішими за будь-яких демонів. Їхні стосунки просякнуті підступністю та жорстокістю, які витісняють любов. Зрештою, не так важливо, хто виявився слабшим чи мав більші амбіції, – руки у крові залишаються і в злочинця, і в його спільників.

Актор Ренат Сєттаров – виконавець ролі Макдуфа, який першим запідозрив Макбета у вбивстві, каже: «Інколи треба нагадувати, і розуміти, що ніхто не безсмертний; що за все скоєне треба буде згодом відповісти». Для актора роль Макдуфа є підтвердженням істини: на кожну силу знайдеться інша, потужніша.

ПОСТАНОВКА «МАКБЕТ» ЛЕСЯ КУРБАСА 1924 РОКУ: ПОНАД 30 ПЕРСОНАЖІВ ТА 5 ДІЙ

У Національному театрі імені Івана Франка нову постановку «Макбета» розглядають як продовження дослідження людської природи сценічними засобами. Сто років тому, у 1924-му, першу масштабну українську постановку цієї трагедії Шекспіра в театрі «Березіль» створив видатний режисер-авангардист Лесь Курбас.

Театрознавиця Ганна Веселовська. Фото надане співрозмовницею.
Театрознавиця Ганна Веселовська. Фото надане співрозмовницею.

Театрознавиця, докторка мистецтвознавства Ганна Веселовська розповідає, що «створення вистав за п’єсами, знайомими попереднім поколінням глядачів, є способом актуалізувати важливі події минулого». За її словами, постановки «Макбета» Леся Курбаса та Івана Уривського дуже різняться – через 100 років це зовсім інший театр. «Але важливо демонструвати цю тяглість. Подібна практика існує і в інших театральних культурах: кожне нове покоління режисерів звертається до класичної п’єси, пропонуючи власне бачення тексту».

Вона зауважує, що більшість глядачів не йде на виставу з підручником з історії театру. «Проте важливою є можливість нагадати про знакові для української культури імена: 100 років тому «Макбета» ставив Лесь Курбас, сьогодні — Іван Уривський».

«Коли розповідь про новаторство Леся Курбаса у 1920-х роках доповнюється сучасною візуалізацією — виставою Уривського, — знання глядача стають предметнішими: про історію театру в Києві, його репертуар, режисерів та акторів. Це допомагає наблизитися до епохи, яку тоталітарний радянський режим намагався стерти з пам’яті українців та світу», – каже пані Ганна.

Фінальна сцена вистави
Фінальна сцена вистави “Макбет” Леся Курбаса.

Лесь Курбас вперше зрежисував «Макбета» і зіграв у ньому головну роль ще у 1920 році в мандрівному театрі, який показував цю виставу у Білій Церкві на Київщині. А згодом, у 1924 році, створив масштабну постановку в «Березолі», де вже сам не грав. На двомовному (українською та англійською) сайті «Open Kurbas: цифрова колекція» — https://openkurbas.org/, створеному Музеєм театрального, музичного та кіномистецтва України, серед оцифрованих 12 тисяч музейних предметів можна почитати анкети глядачів постановки «Макбет», які дивилися виставу 14 листопада 1924 року. Свої враження залишили, зокрема, вчитель, працівниця готелю, студент, слюсар, переписувач.

Вистава Курбаса 1924 року складалася з 5 дій і виразно демонструвала крах особистості в боротьбі за трон театральними засобами. Сценографію та костюми створив Вадим Меллер — художник-кубофутурист, засновник конструктивізму в українському театральному мистецтві. На сцені було задіяно понад 30 персонажів, не враховуючи учасників масових сцен. Дійство набувало рис політичного фарсу, позбавляючи героїв величі та формуючи до них іронічне ставлення.

ТЕХНОЛОГІЇ ТА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ

Хоча Іван Уривський залишив лише «скелет» відомої п’єси, через 100 років після Леся Курбаса він демонструє дуже цікавий підхід до тексту, зазначає Ганна Веселовська. «Мене абсолютно не бентежить те, що глядачам показують тільки одну лінію із твору Шекспіра. Коли люди у побутовому середовищі роблять такий закид, то я ставлю собі запитання: невже всі читали трагедію «Макбет» і детально її знають?», – пояснює театрознавиця.

На її думку, ця вистава – погляд на проблеми комунікації, але не стільки між людьми, скільки між людиною і технологіями. Це надзвичайно актуально сьогодні, в епоху роботизації, штучного інтелекту та інформаційних воєн. Адже в повсякденному житті ми взаємодіємо з безліччю пристроїв, часто не усвідомлюючи, яку роль їм відводить хтось невидимий.

Вистава «Макбет» за п’єсою Шекспіра в постановці режисера Івана Уривського
Вистава «Макбет» за п’єсою Шекспіра в постановці режисера Івана Уривського

«Містична роль у постановці «Макбету» Уривського відведена технологічним засобам – це сучасно. Проте такий аспект не відкидає розмови про морально-етичні принципи, дію людського фактору та потребу людей зберігати в собі все людське», – резюмує Ганна Веселовська.

Валентина Самченко. Київ

Фото Юлії Вебер надані Театром Франка та з сайту «Open Kurbas: цифрова колекція»



Джерело

Події

Степана Гігу поховають на Личаківському кладовищі у Львові

Published

on



Співака і композитора, заслуженого та народного артиста України Степана Гігу поховають у Львові на Личаківському кладовищі.

Як передає Укрінформ, про це міський голова Львова Андрій Садовий повідомив у Фейсбуці.

“Степан Гіга заповів бути похованим у Львові, на Личаківському кладовищі. Виконуємо його останню волю і повідомляємо про чин прощання з народним артистом України”, – зазначив Садовий.

Прощання розпочнеться у неділю, 14 грудня, о 16:00 у Гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла (Львів, вул. Театральна, 11).

О 19:00 буде звершений чин парастасу.

Триватиме прощання до 23:00.

Чин похорону відбудеться у понеділок, 15 грудня, о 14:00 у Гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла.

Читайте також: Помер співак і співзасновник гурту DZIDZO Лесик Турко

Орієнтовно о 15:00 відбудеться загальноміське прощання на площі Ринок.

Поховають Степана Гігу на 75-му полі Личаківського кладовища.

Як зазначив мер Львова, місто займається організацією прощання та поховання.

Як повідомляв Укрінформ, Степан Гіга пішов з життя 12 грудня внаслідок важкої хвороби.

Фото: Фейсбук / Степан Гіга



Джерело

Continue Reading

Події

На Вінниччині оголосили лауреатів Всеукраїнської премії імені Миколи Леонтовича

Published

on



У Вінницькій області оголошено лауреатів Всеукраїнської премії ім. М. Д. Леонтовича, яка присуджується щороку за визначні заслуги в розвитку музичного і хорового мистецтва, а також популяризацію творчості композитора.

Про це у Фейсбуці повідомила перша заступниця начальника Вінницької ОВА Наталя Заболотна, передає Укрінформ.

«Визначено лауреатів щорічної Всеукраїнської мистецької премії імені Миколи Леонтовича. Премія імені Миколи Леонтовича об’єднує митців і колективи, які своєю працею зберігають традицію та формують сучасну українську музичну культуру. Вони навчають дітей, розвивають колективи, досліджують і осмислюють музичну спадщину», – написала Заболотна.

За її словами, цьогоріч на здобуття премії надійшло 11 заявок у семи номінаціях. 12 грудня журі премії назвало переможців.

Так, лауреатом Всеукраїнської премії ім. М.Леонтовича у номінації «Професійні композитори» став викладач музично-теоретичних дисциплін Київської дитячої музичної школи №22, аспірант Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Юрій Пікуш.

Переможцем у номінації «Професійні хорові колективи» визначено Академічний подільський камерний хор «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії імені Миколи Леонтовича.

Першість у номінації «Навчальні хорові колективи закладів вищої мистецької освіти» здобув студентський хор Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського, а серед колективів закладів фахової передвищої мистецької освіти – хор «Відродження» Криворізького обласного фахового музичного коледжу.

Читайте також: У Києві відкрили виставку, присвячену композиції Миколи Леонтовича «Щедрик»

Зразковий дитячий камерний хор «Кредо» Рівненської дитячої музичної школи №2. Став лауреатом у номінації «Навчальні хорові колективи закладів спеціалізованої мистецької освіти», а серед аматорських хорових колективів звання лауреата здобув Народний аматорський камерний хор «Євшан» Навчально-методичного центру культури і мистецтв Львівщини.

Також визначено переможця у номінації «Дослідники». Ним став член Національної спілки краєзнавців України та Національної спілки письменників України Володимир Прибила.

Як повідомлялось, Всеукраїнська премія ім. М. Д. Леонтовича заснована Вінницькою обласною радою 2017 року з нагоди 140-річчя від дня народження Миколи Дмитровича Леонтовича (1877-1921) – композитора, збирача музичного фольклору, громадського діяча.

Фото: Вінницька ОВА



Джерело

Continue Reading

Події

Публіка полюбила українське кіно

Published

on


Фаворити кінозалів та вищий пілотаж II Національного рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025»

Оголошено переможців II Національного рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025». Минулого року найкращих визначали лише у двох категоріях: найкращий ігровий та неігровий фільм. Тепер експерти оцінювали претендентів ще за чотирма номінаціями: «Найкращий режисер», «Найкращий актор», «Найкраща акторка» і  «Найкращий короткометражний фільм». У всіх шести категоріях Національне інформагентство назвало своїх фаворитів – «Вибір Укрінформу».

У четвертий рік повномасштабної війни маємо немалий список добротних кіноробіт. До лонгліста рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025» увійшли 24 ігрові повнометражні фільми (всі вони вийшли в український прокат нинішнього року), 36 неігрових повнометражних і 43 короткометражні фільми (у 2025-му або були у вітчизняному прокаті, або прем’єри відбулися в межах основної програми українських та міжнародних кінофестивалів). Більшість із них торкається теми війни.

«Це наша принципова позиція як Національного інформаційного агентства, підтримувати все українське мистецтво, зокрема кіно», – сказав генеральний директор Укрінформу Сергій Череватий.

АНДРІЙ ХАЛПАХЧІ: УКРАЇНСЬКЕ КІНО ЗАКЛАДАЄ НАШЕ МАЙБУТНЄ І ДОДАЄ НАСНАГИ

Нагороди II Національного рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025». Фото Валентини Самченко.

Обирали переможців одинадцять авторитетних кінокритиків і кінознавців. Серед них, зокрема  Сергій Тримбач – дослідник кіно, голова Національної спілки кінематографістів 2009–2017 років, лауреат Державної премії України імені Олександра  Довженка, заслужений діяч мистецтв України; Андрій Халпахчі – кінознавець, генеральний директор Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість», який єдиний акредитований із 1993 року в FIAPF (Міжнародній федерації асоціації кінопродюсерів); Володимир Войтенко – головний редактор сайтів «Кіно-Коло» та «Сценарна майстерня».

Національний рейтинг Укрінформу «Інфобум-кіно» минулого року започаткували задля підтримки та максимальної популяризації українського кінематографа, наголосила голова оргкомітету журналістка Любов Базів.  І цей процес триває та розширюється. Бо українське кіно, попри всі труднощі, розвивається та йде вперед.

Найпомітніший поступ за роки повномасштабної російсько-української війни відбувається в сегменті неігрового кіно. Першого переможця назвав експерт рейтингу Андрій Халпахчі.

У промові багаторічний очільник легендарного КМКФ «Молодість» відзначив важливість того,  що в Україні з’явилося більше нагород і премій для кіноіндустрії. «Вони існують скрізь, у багатьох країнах. І те, що є премія від Укрінформу – це теж дуже важливо. Сьогодні ця підтримка потрібна для українського кіно», – сказав  він.

Андрій Халпахчі
Андрій Халпахчі

Андрій Халпахчі переконаний, що створення фільмів у період повномасштабної російсько-української війни є демонстрація нашої стійкості і того, що ми віримо в наше майбутнє. Він підкреслив: «Це кіно, яке закладає наше майбутнє і додає нам справді якоїсь наснаги існувати сьогодні, працювати сьогодні».

Серед кількох десятків дуже достойних неігрових робіт експерти II Національного рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025» найкращим обрали «2000 метрів до Андріївки» режисера Мстислава Чернова, чий попередній документальний фільм «20 днів у Маріуполі» минулого року отримав «Оскара».

Мстислав, за рішенням експертів рейтингу Укрінформу, отримав також визнання як найкращий режисер за свій другий документальний фільм,  де знято бійців Третьої окремої штурмової бригади, що здолали 2000 метрів до Андріївки на Донеччині.

Володимир Войтенко
Володимир Войтенко

Про переможця в номінації експерт Володимир Войтенко сказав: «Закономірно, що це людина, яка вміє так дивитися на те, що з нами відбувається, як мало кому вдається, як і в попередньому своєму фільмі. І, власне, не має спеціальної кінематографічної освіти. Тому що якщо тобі Бог, батьки, життя дало смак, розуміння, бажання, то ти можеш це зробити».

Алекс Бабенко
Алекс Бабенко

Ці дві нагороди  та дипломи рейтингу Укрінформу «Інфобум-кіно 2025»  отримав оператор і співпродюсер фільму «2000 метрів до Андріївки» Алекс Бабенко. Він сказав: «Усі аплодисменти мають іти військовим».  

Тим часом стрічка про контрнаступ українських військових увійшла  до списків претендентів на нагороди 98-ї кінопремії Американської академії кінематографічних мистецтв і наук у двох категоріях: кращий міжнародний та документальний фільм.

У номінації «Найкращий неігровий фільм. Вибір Укрінформу»  перемогла стрічка «Пісні землі, що повільно горить» режисерки Ольги Журби. В ній показано два роки великої війни:  від масової евакуації на початку вторгнення до поступового занурення в буденну воєнну реальність.

Кіноексперт Олександр Гусєв, Сергій Череватий і Дар’я Бассель.
Кіноексперт Олександр Гусєв, Сергій Череватий і Дар’я Бассель.

Продюсерка фільму Дар’я Бассель, отримуючи диплом, повідомила, що Ольга Журба перебуває в Лос-Анджелесі на церемонії нагородження IDA – International Documentary Association . Як у минулому  програмерка Міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA Дар’я з власного досвіду знає, наскільки клопітка робота експертів: передивитися багато фільмів, щоби зробити вибір – це завжди великий труд.  

«Я дуже щаслива бачити, що було так багато документальних фільмів, – сказала Дар’я Бассель. – Ми зараз живемо у страшній ситуації війни, але є певні речі, які дають нам надію, дають світло». Продюсерка відзначила, що, попри все, це круто, бо розвивається документальне кіно і багато талановитих людей працюють в цьому жанрі.

УКРАЇНСЬКІ ФІЛЬМИ ДИВЛЯТЬСЯ СОТНІ ТИСЯЧ ГЛЯДАЧІВ У КІНОЗАЛАХ

У списку претендентів – 24 ігрові повнометражні фільми, тобто у прокат щомісяця в Україні виходили в середньому щонайменше два українські фільми. Немало  з них розповідають про російсько-українську війну і мають помітну фестивальну історію.

Скажімо, «Медовий місяць» режисерки Жанни Озірної із Романом Луцьким у головній ролі – камерна драма  про молоду пару, Тараса і Олю, яка в’їжджає в нову квартиру в київському передмісті, проте застрягає в чотирьох стінах на п’ять діб через російську окупацію,  без електрики, без води та зв’язку. Фільм узяв участь у фестивалях у 15 країнах, отримав три гран-прі.

Про події в Бучі під час російської окупації  – фільм режисера Єгора Олесова «Донька». Його світова прем’єра відбулася на Варшавському кінофестивалі. «Дві сестри» режисера Лукаша Карвовського – про непросту подорож в Україну, де почалася війна, у Харків, двох польок.

Інша тематика ігрових повнометражних фільмів-претендентів на звання найкращого –  постаті української історії. Про колишнього бійця УПА, який намагається знайти себе у світі після звільнення з радянського табору, розповідають  режисери Станіслав Гуренко та Андрій Алфьоров у фільмі «Дисидент». Найпомітнішими стрічками в цьому сегменті стали  «Малевич» Дар’ї Онищенко, де головну роль виконує Віталій Ажнов, та «МУР. Ти (Романтика) в кіно» режисера Олександра Хоменка.

До топ-10  повнометражних ігрових фільмів увійшли, окрім названих,   «Війна очима тварин», «Наш дім в огні», «Киснева станція»,  «Сірі бджоли». Переможцем стала стрічка «Ти – космос».

 «Маю честь представити переможця в цій номінації, тому що це кіно, яке, я думаю, може й мусить стати прикладом, як треба робити кіно; яким воно має бути, і як його любить глядач, – сказав експерт Ярослав Підгора-Гвяздовський,  член Спілки кінокритиків України та Української кіноакадемії. – Це особливо актуально, зважаючи на ті рейтинги, на кількість глядачів, які прийшли на цей фільм».

Ярослав Підгора-Гвяздовський.
Ярослав Підгора-Гвяздовський.

Кіноісторію «Ти – космос» режисера Павла Острікова  про Андрія Мельника з Хмельницького, який перевозив радіоактивні ядерні відходи на безлюдний супутник Юпітера Каллісто, протягом трьох тижнів у вітчизняних кінотеатрах подивилися 208 683 глядача. Фільм за цей період заробив 37,7 млн гривень.

Рік, який завершується, був щасливим для українського кінопрокату, констатувала експертка рейтингу кінознавиця Людмила Горделадзе,   ексдиректорка  (2000– 2018) культового столичного кінотеатру «Жовтень». Глядачі підтримують у прокаті і ігрові, і документальні стрічки.

«Зараз за українським кіно ганяються і директори кінотеатрів, і глядачі. І ми маємо оці дві вершини цього року: це документальна картина «Антарктида», яка взяла касу 70 млн грн – це дуже велика каса для українського кіно, тим більше для документального, –  прокоментувала експертка. – Та ігрова художня картина «Ти – космос», яка показує якісь дивовижні результати. Тому зали повні, публіка полюбила українське кіно. І тому я дивлюся на перспективу позитивно, з оптимізмом».

Володимир Кравчук
Володимир Кравчук


Виконавець головної ролі Володимир Кравчук розповів, що фантастичний фільм «Ти – космос» почали знімати ще до повномасштабного вторгнення. «Саме війна показала, якими можуть бути українці, в яких ситуаціях вони можуть діяти абсолютно безкорисливо, стрімко, із запалом. І цей фільм знову довів, що навіть останній українець може робити вчинки більші, ніж можливо», – сказав він.

Володимир Кравчук став, за оцінками експертів, найкращим актором рейтингу «Інфобум-кіно 2025» за роль у фільмі «Ти – космос». І не приховував радощів: «Усім приємно отримувати нагороди, випадково навіть.  А можливо, невипадково я потрапив у акторство, не маючи професійної освіти. Тому відзнака від людей, які в цьому розбираються, експертів – це дуже приємно», – зізнався виконавець після церемонії. 

І поділився, якими б хотів бачити кіногероїв у майбутніх фільмах: «Мені б дуже хотілося, щоб українське кіно й надалі розвивалося, децентралізувалося в героях. Щоб наші герої були чітко зрозумілі. Якщо вони із Закарпаття, то щоб говорили закарпатською говіркою. Щоб герої набували рис того регіону, де вони виросли або проживають».

ВІРУ В ПЕРЕМОГУ ДОПОМАГАЄ ТРИМАТИ УКРАЇНСЬКЕ КІНО

Людмила Горделадзе і Сергій Череватий.
Людмила Горделадзе і Сергій Череватий.

Потрійний «Вибір Укрінформ» дістався творцям фільму «Сірі бджоли», за твором Андрія Куркова: власне звання «Найкращий ігровий фільм. Вибір Укрінформ»; «Найкращий режисер. Вибір Укрінформу» – Дмитро Мойсеєв та «Найкращий актор. Вибір Укрінформу» – Володимир Ямненко за роль у фільмі про життя двох друзів у зоні проведення АТО на Донеччині. Людмила Горделадзе вважає, що цей фільм, як і багато інших, не добрав глядачів із тієї причини, що в Україні мало кінотеатрів.

Від команди фільму виконавчий продюсер Василь Білоус зауважив: «Володимир Ямненко не ходить ні на прем’єри, ні на нагородження, але він завжди вчасно приходить на знімальний майданчик». 

У номінації «Найкраща акторка»  першість виборола Марина Кошкіна за фільм «Війна очима тварин». «Вибір Укрінформу» – Ірма Вітовська за фільми «Малевич» та «Безвихідь».

Олексій Тараненко, режисер фільму «Життя починається».
Олексій Тараненко, режисер фільму «Життя починається»

Титул «Найкращий короткометражний фільм»  у рейтингу дістався стрічці «Як пройшли мої літні канікули?» режисера Антоніо Лукіча. А інформагентство-організатор виокремило як «Найкращий короткометражний фільм. Вибір Укрінформу» – «Життя починається» режисера Олексія Тараненка. Стрічка розповідає історію ветерана, який після фронту намагається повернутися до мирного життя, але спогади та травми війни не відпускають його навіть удома. Головну роль виконує Володимир Кравчук. Команда вже наступного року має намір зняти  повнометражний фільм за цим сюжетом.

Любов Базів, Сергій Череватий.
Любов Базів, Сергій Череватий.

«Ми привітні до кіно, ми фанати кіно, ми любимо кіно», – сказав на завершення церемонії генеральний директор Укрінформу Володимир Череватий, запевнивши спільноту, що інформагентство готове в будь-яких форматах координуватися з митцями. І додав: «Зараз наша країна переживає тяжкий момент, у багатьох опускаються руки, десь є зневіра. Я б хотів, щоб ми всі своєю діяльністю, журналісти і творці кіно, не давали згаснути нашій надії і вірі в нашу Перемогу».

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Володимира Тарасова та Валентини Самченко, інфографіка – Ігор Любшин



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.