Події
Від Курбаса до Уривського: «Макбет» крізь століття
Постановки шекспірівської трагедії режисерами різних поколінь допомагають відчути українську театральну культуру
Вистава «Макбет» за п’єсою Шекспіра в постановці режисера Івана Уривського стала однією з найочікуваніших прем’єр сезону в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. У новій інтерпретації події 400-річної давнини переосмислюються крізь призму впливу сучасних інформаційних технологій на людину. Водночас звернення до цієї класичної історії про жагу до влади під час повномасштабної війни спонукає провести паралелі з новаторським театром Леся Курбаса столітньої давнини.
Ця прем’єра долучається до справжнього «шекспіроБУМу» в Україні: за останні десять років, як раніше повідомляв Укрінформ, з’явилося 111 нових вистав за п’єсами видатного драматурга.
Про паралелі між сучасною постановкою «Макбета» Уривського та виставою Курбаса, репресованого радянсько-московською владою, ми детальніше поговорили з театрознавицею Ганною Веселовською та акторами вистави – виконавцем ролі Макдуфа Ренатом Сєттаровим і виконавцем ролі Банко Віталієм Ажновим.
ВІЩУНОК ШЕКСПІРА УРИВСЬКИЙ ПЕРЕТВОРИВ НА СУЧАСНИХ МОНСТРІВ ІНФОРМАЦІЙНОГО ВПЛИВУ
У трагедії Шекспіра, і відповідно у виставі франківців, прем’єра якої відбулася 28 лютого, воєначальники Макбет та його друг Банко повертаються з війни переможцями. Вони зустрічають трьох відьом, які пророкують Макбету королівський трон.
У сучасній постановці віщунки – це не люди, а три рухомі світлові екрани, розміщені на гігантських гіроскопних кранах (подібні використовують під час кінозйомок). Протягом півторагодинної вистави без антракту глядачі відчувають демонічний вплив цих технологічних монстрів: їхніх голосів та рухомих металевих конструкцій, що чинять фізичний і психологічний тиск. На білих екранах посеред темряви з’являється кров — символ жертв тих, хто йде до влади через убивства.
Від цих роботизованих інформаційних систем ніде сховатися: вони заповнюють увесь сценічний простір і навіть кілька разів висуваються у глядацьку залу. Так режисер Іван Уривський та художник-постановник Петро Богомазов демонструють нав’язливість і всеохопність сучасної цифрової реальності, що здатна лякати й заганяти у глухий кут. Не всі здатні протистояти таким маніпуляціям, що призводить до фатальних наслідків.
Художниця з костюмів Тетяна Овсійчук використала для постановки виключно чорний колір та його відтінки. Протягом вистави актори тричі змінюють костюми: спочатку постають у робочому одязі, а згодом перевтілюються у барокові шекспірівські образи. Це візуально скорочує дистанцію між часом написання п’єси та сьогоденням.
ТИРАНІЇ ТА ДЕСПОТИЗМУ ЗАВЖДИ ПРОТИСТОЇТЬ ПОТУЖНІША СИЛА
У виставі «Макбет» задіяні переважно актори, які вже мають досвід роботи з Уривським. Постановку створили швидко — трохи більше ніж за два місяці інтенсивних репетицій.
«Ми звикли до такого темпу, – розповідає Віталій Ажнов. – Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну взагалі всі стали мобільнішими. Хочеться все швидко встигнути, бо не знаєш, що буде завтра. Максимальна концентрація, довіра акторів до режисера, довіра режисера до акторів, неймовірна команда. Все як завжди в роботі з Іваном Уривським – в любові і співтворчості».
І додає: «Шекспір – вічний, неймовірний автор, у якого знаходимо безліч паралелей із сучасністю. «Макбет» є дуже важливою виставою в нинішній час та пересторогою суспільству. Тиранія, деспотизм і жага необмеженої влади не мають шкали вимірювання; неможливо визначити, хто гірший – Макбет чи Калігула. Навіть найменше зло залишається злом. І чим довше воно безкарне, тим більше розростається».
У своїй постановці Уривський помітно скоротив кількість персонажів шекспірівської п’єси. Це дозволяє сконцентрувати увагу на сутності ключових образів: Макбета (Акмал Гурєзов, Олександр Рудинський) і його дружини Леді Макбет (Тетяна Міхіна, Мальвіна Хачатрян), Банко (Віталій Ажнов, Іван Шаран), Дункана (Арсеній Тимошенко, Дмитро Чернов), Макдуфа (Ренат Сєттаров, Роман Ясіновський) і Малколма (Павло Шпегун, Леонід Шеревера).
Поступово Макбет і його дружина стають страшнішими за будь-яких демонів. Їхні стосунки просякнуті підступністю та жорстокістю, які витісняють любов. Зрештою, не так важливо, хто виявився слабшим чи мав більші амбіції, – руки у крові залишаються і в злочинця, і в його спільників.
Актор Ренат Сєттаров – виконавець ролі Макдуфа, який першим запідозрив Макбета у вбивстві, каже: «Інколи треба нагадувати, і розуміти, що ніхто не безсмертний; що за все скоєне треба буде згодом відповісти». Для актора роль Макдуфа є підтвердженням істини: на кожну силу знайдеться інша, потужніша.
ПОСТАНОВКА «МАКБЕТ» ЛЕСЯ КУРБАСА 1924 РОКУ: ПОНАД 30 ПЕРСОНАЖІВ ТА 5 ДІЙ
У Національному театрі імені Івана Франка нову постановку «Макбета» розглядають як продовження дослідження людської природи сценічними засобами. Сто років тому, у 1924-му, першу масштабну українську постановку цієї трагедії Шекспіра в театрі «Березіль» створив видатний режисер-авангардист Лесь Курбас.
Театрознавиця, докторка мистецтвознавства Ганна Веселовська розповідає, що «створення вистав за п’єсами, знайомими попереднім поколінням глядачів, є способом актуалізувати важливі події минулого». За її словами, постановки «Макбета» Леся Курбаса та Івана Уривського дуже різняться – через 100 років це зовсім інший театр. «Але важливо демонструвати цю тяглість. Подібна практика існує і в інших театральних культурах: кожне нове покоління режисерів звертається до класичної п’єси, пропонуючи власне бачення тексту».
Вона зауважує, що більшість глядачів не йде на виставу з підручником з історії театру. «Проте важливою є можливість нагадати про знакові для української культури імена: 100 років тому «Макбета» ставив Лесь Курбас, сьогодні — Іван Уривський».
«Коли розповідь про новаторство Леся Курбаса у 1920-х роках доповнюється сучасною візуалізацією — виставою Уривського, — знання глядача стають предметнішими: про історію театру в Києві, його репертуар, режисерів та акторів. Це допомагає наблизитися до епохи, яку тоталітарний радянський режим намагався стерти з пам’яті українців та світу», – каже пані Ганна.
Лесь Курбас вперше зрежисував «Макбета» і зіграв у ньому головну роль ще у 1920 році в мандрівному театрі, який показував цю виставу у Білій Церкві на Київщині. А згодом, у 1924 році, створив масштабну постановку в «Березолі», де вже сам не грав. На двомовному (українською та англійською) сайті «Open Kurbas: цифрова колекція» — https://openkurbas.org/, створеному Музеєм театрального, музичного та кіномистецтва України, серед оцифрованих 12 тисяч музейних предметів можна почитати анкети глядачів постановки «Макбет», які дивилися виставу 14 листопада 1924 року. Свої враження залишили, зокрема, вчитель, працівниця готелю, студент, слюсар, переписувач.
Вистава Курбаса 1924 року складалася з 5 дій і виразно демонструвала крах особистості в боротьбі за трон театральними засобами. Сценографію та костюми створив Вадим Меллер — художник-кубофутурист, засновник конструктивізму в українському театральному мистецтві. На сцені було задіяно понад 30 персонажів, не враховуючи учасників масових сцен. Дійство набувало рис політичного фарсу, позбавляючи героїв величі та формуючи до них іронічне ставлення.
ТЕХНОЛОГІЇ ТА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ
Хоча Іван Уривський залишив лише «скелет» відомої п’єси, через 100 років після Леся Курбаса він демонструє дуже цікавий підхід до тексту, зазначає Ганна Веселовська. «Мене абсолютно не бентежить те, що глядачам показують тільки одну лінію із твору Шекспіра. Коли люди у побутовому середовищі роблять такий закид, то я ставлю собі запитання: невже всі читали трагедію «Макбет» і детально її знають?», – пояснює театрознавиця.
На її думку, ця вистава – погляд на проблеми комунікації, але не стільки між людьми, скільки між людиною і технологіями. Це надзвичайно актуально сьогодні, в епоху роботизації, штучного інтелекту та інформаційних воєн. Адже в повсякденному житті ми взаємодіємо з безліччю пристроїв, часто не усвідомлюючи, яку роль їм відводить хтось невидимий.
«Містична роль у постановці «Макбету» Уривського відведена технологічним засобам – це сучасно. Проте такий аспект не відкидає розмови про морально-етичні принципи, дію людського фактору та потребу людей зберігати в собі все людське», – резюмує Ганна Веселовська.
Валентина Самченко. Київ
Фото Юлії Вебер надані Театром Франка та з сайту «Open Kurbas: цифрова колекція»
Український короткометражний фільм “Тиша” Павла Шпегуна увійшов до конкурсної програми Orizzonti Short Films 83-го Венеційського міжнародного кінофестивалю.
Як передає Укрінформ, про це Українська кіноакадемія повідомила у Фейсбуці.
Для Шпегуна, який є відомим українським актором театру та кіно, це перша режисерська робота, яка одразу була відібрана до конкурсу одного з найпрестижніших кінофестивалів світу.
“Співпродюсерами стрічки стали Анна Яценко та Володимир Яценко, кінопродакшен ForeFilms – досвідчені кінопродюсери, які посилили в “Тиші” команду дебютантів”, – ідеться у повідомленні.
Раніше у конкурсі Венеційського кінофестивалю брали участь кілька стрічок виробництва ForeFilms – зокрема, “Люксембург, Люксембург” Антоніо Лукіча та “Відблиск” Валентина Васяновича.
Стрічка “Тиша” – камерна психологічна історія про близькість, втрату та мовчання, яке іноді говорить більше за слова.
Як повідомляв Укрінформ, на Венеційському кінофестивалі покажуть фільм “Відбій повітряної тривоги”.
Фото: Українська кіноакадемія
Відомий український кінорежисер Антоніо Лукіч через 7 років знову взяв участь у Карловарському міжнародному кінофестивалі (KVIFF). У 2019-му його дебютна повнометражна робота, трагікомедія «Мої думки тихі», здобула спеціальну премію журі у секції «East of West» («На Схід від Заходу»).
Цього разу Лукіч привіз не готову роботу, а проєкт своєї майбутньої стрічки «Screaming Girl» («Дівчина, що кричить»), який представив в «Індустріальній програмі» фестивалю. Це захід для просування відомих кінематографістів з Центральної Європи, майбутніх проєктів ігрового кіно зі значним фінансуванням та сприяння спільному виробництву.
Укрінформ поспілкувався з режисером у паузі між зустрічами з потенційними партнерами.
МІСІЯ – ПОКАЗУВАТИ, ЩО У ЛЮДЕЙ З УКРАЇНИ Є ПОЧУТТЯ ГУМОРУ, ІНТЕЛЕКТ І МОЖЛИВІСТЬ ПОКАЗУВАТИ ТАКЕ, ЧОГО НІХТО НІКОЛИ НЕ БАЧИВ
– Антоніо, з якими очікуваннями ви приїхали сюди? Яких партнерів шукаєте на цьому етапі?
– Моя задача як автора фільму – привернути увагу. А вже потім продюсер конвертує цю увагу в роботу безпосередньо з копродюсерами, з агентами із продажів, які можуть запропонувати вигідні умови.
Нашим проєктом, не буду цього приховувати, цікавляться.
– Я була на вашому пітчингу. Присутні реагували дуже жваво. Якщо сформулювати в кількох словах: яку емоцію ви хотіли викликати?
– Що це проєкт світового рівня і проєкт із почуттям гумору. Це моя маленька місія – показувати, що у людей зі Східної Європи, а особливо з України, є почуття гумору, інтелект і можливість показувати щось нове, таке, чого ніхто ніколи не бачив.
– Два роки тому ви отримали головний приз європейського ринку копродукції на фестивалі Berlinale. Як це впливає на ставлення іноземних продюсерів до проєкту та до перспектив отримати фінансування?
– Впливає. За проєктом тягнеться шлейф успішності, його сприймають більш серйозно, коли ти продовжуєш пошуки фінансування. А це ще та пригода.
Якщо говорити за індустріальну секцію (Production days), то це можливість представити проєкт на ярмарку, і, зазвичай, на ярмарку люди його або купують, або не купують. Так само, як люди привозять на якийсь сільськогосподарський ярмарок свої продукти, ти привозиш фільм. Це є продукт, продукт із України. Люди цікавляться, ти знаходиш нові знайомства і формуєш бюджет фільму.
У НАШІЙ РЕАЛЬНОСТІ РОЗМИЛИСЯ КОРДОНИ ВСЬОГО – НОРМАЛЬНОСТІ, ЛЮДЯНОСТІ, БУКВАЛЬНО ВСЬОГО
– Ваші попередні фільми, які отримали міжнародне визнання, («Мої думки тихі», «Люксембург, Люксембург») балансували на межі комедії та драми. Чи збережеться цей фірмовий трагікомічний стиль у новій роботі?
– Я б назвав її абсурдистська комедія. Абсурдистський фільм, де відбуваються певні магічні події. У нашій реальності просто розмилися кордони всього – нормальності, людяності, буквально всього. І складно втримати дійсність.
– Сюррелізм…
– Так, сюрреалізм.
Складно втримати межі нормальності в творчості, коли все ось так.
Звичайно, перше запитання, яке задається кінематографістам: чи можна історію розповісти документально? І якщо можна, будь ласка, знімайте документальний фільм. У мене так само є в розробці документальні фільми. Але цю історію про дівчинку, до якої прилипає костюм, в якому вона грає, документально не знімеш. Тому ми написали сценарій, над яким працюємо уже 5 років. Ми називаємо це «довгостроєм». Ми терпляче рухаємося до того, аби почати предпродакшн наступного року.
– Як індустрія реагує на синопсис? Історія про українську емігрантку в Ірландії, у житті якої з’являються «фантастичні події». Як цей закручений сюжет сприймають європейські продюсери під час пітчингів?
– Зацікавленість максимальна, очікування теж максимальні. Хочеться просто це довести до кінця і зняти, показати. Коли ти 5 років працюєш над чимось, то реальність змінюється, і ти підпорядковуєш її під свою ідею.
Певною мірою цей фільм – великий ризик. І я вирішив із цим ризиком грати до останнього.
ХОТІЛОСЯ ПОКАЗАТИ, ЩО В КОЖНІЙ ЛЮДИНІ Є БАГАТО ЧОГО ЦІКАВОГО
– Давайте повернемося до самого початку: як виникла ідея, коли ви почали?
– Вже на початку повномасштабної агресії, 2022-й рік. Захотілося зіштовхнути дуже крихку маленьку мрію простої людини з дуже жорсткою реальністю навколо.
– У сюжет фільму попри його «абсурдизм» були покладені реальні історії?
– Трошки були. Близька мені людина захотіла стати акторкою. Але якщо ти українка – можливості дуже обмежені, бо таке відчуття, що головні ролі пишуться для всіх, окрім як для нас, а наша «стеля» – це ролі у масовці. Тож захотілося трошки поіронізувати над відчуттям масовки всередині нас і показати, що в кожній людині є багато чого цікавого. Багато реального. Саме з цього складалися певні сцени.
– На пітчингу ви сказали, що поки не будете називати акторів…
– Там є одна супер-приваблива роль, головна роль – нашої дівчинки. І ще є роль її ментора, з яким вона стикається в Дубліні. Тут для нас є шикарна можливість залучити відносно відомого там актора.
– Чому взагалі події відбуваються в Ірландії? Тому що там знайшлися партнери?
– Це природно вийшло. Ірландія прийняла 120 тисяч біженців. Там жили десь тисяча українців до повномасштабного вторгнення, а зараз 120 тисяч. І це був природний спосіб відправити нашу дівчинку кудись у повністю незнайому реальність, яка дуже фантасмагорична, казкова. Немає більш казкової країни, на мій погляд, аніж Ірландія. Здається, там може відбутися все, що завгодно. Будь-яка магія.
– Природно, що й мова англійська. Це буде ваш перший англомовний проєкт. Англійська – компроміс чи художня вимога, чи намагання від початку розширити міжнародну аудиторію? І які були виклики, пов’язані з адаптацією сценарію та роботи з міжнародною командою?
– Тут усе в комплексі.
Ця історія, якщо йти за реальними подіями, мала би початися в Італії. Але якщо ти знімаєш фільм в Італії – ти знімаєш фільм для однієї країни. Італійською мовою його подивляться в Італії. Якщо ти знімаєш фільм в Англії, чи в Шотландії, чи в Ірландії – це місток між Європою і всім світом. І одразу його можуть подивитися більше людей. Це на широку аудиторію, так. Наскільки воно ринково буде успішним – поки невідомо.
І так сталося, що у нашого продюсера Володі Яценка були хороші друзі з його продюсерського курсу саме в Ірландії. І він каже: «Давай тоді не розглядати Англію, Шотландію, давай подивимося на Дублін». І в цей момент якраз у Дублін просто приїхали тисячі українців. Ми знайшли реальних прототипів цієї історії, почали дослідження. Кілька разів я мав можливість туди поїхати і поспілкуватися, набрати купу матеріалу, який потім ми обробили. Це така робота над сценарієм.
– Назва «Дівчина, що кричить» – це про внутрішній біль, неможливість бути почутою в чужому середовищі?
– Насправді суть цієї назви досить комічна, бо це просто назва її ролі, яку вона грає. Коли ти в масовці, то ти не маєш імені, ти просто «дівчина, що кричить», і все.
А глибинно, змістовно, звичайно, крик – це те, з чого ми починаємо наше життя, й іноді те, чим наше життя закінчується. Це може бути тихий крик чи голосний, але все одно це щось про життя та про смерть.
КОЖЕН ЗНЯТИЙ ФІЛЬМ – ЦЕ ПОДВИГ
– Ви раніше говорили в інтерв’ю, що європейці часто очікують від України лише драм та страждань. Чи складно просувати фільм з українським гумором, комедії у цей час на міжнародних кіноринках?
Зняти фільм – це вже неймовірне завдання. Це вже комплекс мільйона удач і досягнень. Зняти фільм і показати – це досягнення
– Я б не назвав це комедією. Це просто історія. Вона сучасна, і вона не те щоб українська. Це просто сучасна і, я маю надію, світова історія родом із України, яка пішла разом зі мною.
Там просто присутні комічні якісь елементи, як і в нашому житті. Під час найгірших подій усе одно ви заходите у соціальні мережі і бачите насправді різне: і смішне, і сумне.
– Яким, як ви вважаєте, є завдання українського кіно за кордоном сьогодні?
– Яке завдання? Складно сказати. Зняти фільм – це вже неймовірне завдання. Це вже комплекс мільйона удач і досягнень. Зняти фільм і показати – це досягнення. А про що цей фільм – це все-таки вже відповідальність автора.
З України однаково можна виходити з жахливими фільмами і так само з офігенними фільмами, які виграють тисячі фестивалів.
– Офігенних фільмів, напевно, дуже багато бути не може…
– Може, може. Зараз роблять експеримент, який називається «Тисячовесна» (масштабна державна програма, ініційована для створення якісного українського культурного продукту, – ред). І я так розумію, інвестують просто безліч грошей у безліч українських фільмів. І ми побачимо, які фільми чогось будуть варті, а які ні.
Кожен знятий фільм – це подвиг однієї людини чи цілої групи людей
Я вірю в те, що у нас є до 10-20, можливо, авторів, які, я думаю, могли би зняти щось оригінальне. Я прямо вірю у двадцятку сильних фільмів з України щороку. При безумовній підтримці держави, такої, щоби просто всіх заткнути і сказати: фільми у нас у пріоритеті – авторські, потужні. Двадцять таких, і ще давайте 5 за допомогою штучного інтелекту. Просто хочеться, щоб це розвивалося. От тоді це буде дуже круто.
– Добре, фільмів дуже гарних вистачає. Але на цьому фестивалі, наприклад, представлений усього один, і той не змагається за «Кришталевий глобус».
– І це вже величезне досягнення! Круто, що цей фільм є.
Кожен знятий фільм – це подвиг однієї людини чи цілої групи людей. Це я кажу як людина, яка зняла два фільми. Це дуже складно.
Ольга Танасійчук, Карлові Вари
Фото автора
Український режисер-документаліст Сергій Буковський став лавреатом премії за внесок у розвиток українського кінематографа X Національної кінопремії «Золота Дзиґа».
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Державне агентство України з питань кіно.
Премія за внесок у розвиток українського кінематографа – це спеціальна почесна нагорода Національної кінопремії «Золота Дзиґа», лавреата якої визначає Національна спілка кінематографістів України.
Нею відзначають видатних діячів за багаторічну працю, професійну майстерність і визначний вплив на розвиток українського кінематографа.
«Буковський є одним із найвизначніших кінодокументалістів сучасності, чия творчість стала частиною національного екранного скарбу. Десятки унікальних стрічок автора, відомих в Україні та за кордоном, допомагають осягнути історію через долі людей. Значущий внесок у розвиток української школи документального кіно зробив як непересічний педагог», – зазначив голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Борденюк.
Буковський – один із найавторитетніших українських документалістів, чиї фільми вже понад чотири десятиліття формують сучасну українську документальну школу. Його творчість здобула міжнародне визнання завдяки глибокому гуманістичному погляду, уважності до людських історій та здатності осмислювати складні історичні й суспільні процеси мовою кіно.
У різні роки Буковський створив десятки документальних стрічок, серед яких «Назви своє ім’я», «Живі», «Головна роль», «Іван та Марта», телевізійний серіал «Війна. Український рахунок» та інші роботи, що стали важливими подіями українського кіно. Його фільми неодноразово представляли Україну на міжнародних кінофестивалях і були відзначені престижними нагородами.
Як повідомляв Укрінформ, церемонія вручення X Національної кінопремії «Золота Дзиґа» відбудеться 25 липня у Києві.
Фото: journalism.ucu.edu.ua
-
Суспільство5 днів agoАмпфутбол та візит президента: в Одесі провели щорічну зустріч Superhumans Анонси
-
Суспільство1 тиждень agoДилогія Антона Санченка: морська проза, якої нам бракувало Анонси
-
Усі новини6 днів agoПара з різницею у віці
-
Усі новини1 тиждень agoтоп 3 моделі на різний бюджет (фото)
-
Усі новини1 тиждень agoМаша Полякова – у дочки Олі Полякової проблеми зі здоровʼям
-
Усі новини1 тиждень agoДіана Зіброва – донька співака схудла на 23 кг
-
Війна1 тиждень agoУ Brave1 планують запровадити винагороду за фіксацію суїцидів російських військових
-
Політика1 тиждень agoУ Болгарії відхилили спробу проросійської партії скасувати безпекову угоду з Україною