Ключові моменти

• 52-річний моряк із Рені Юрій Джабінський добровольцем пішов на фронт у перші дні вторгнення.

• Його батальйон тримав оборону Чорноморського узбережжя, а згодом бився під Авдіївкою.

• Боєць пережив тяжке поранення, операцію на хребті й повернення до мирного життя.

• Сьогодні він допомагає армії та закликає підтримувати українських захисників.

Тримали берег Чорного моря

Сім’я розуміла: вчинити інакше чоловік і батько не може.

– У мирні часи я був підприємцем, тримав причали, займався рибою, – розповідає учасник бойових дій Юрій Джабінський. – Коли у 2013 році прийшла не дуже добра влада і на підприємців почався пресинг, я був вимушений закрити бізнес. Був на майдані – від початку до кінця. А потім, щоб годувати сім’ю, почав ходити у рейси.

Доброволець з міста Рені потрапив у 68-й окремий стрілецький батальйон, який перший рік війни тримав позиції на Чорноморському узбережжі між Очаковом і Миколаєвом. Ворог стояв на протилежному березі, на Кінбурнській косі.

– Це теж «нуль», хоча прямих бойових зіткнень не було, – каже захисник України з позивним «Мамай». – Обмін артобстрілами  – от це постійно. Ми тримали позиції, щоб ворог не пішов через лиман. Облаштували собі бліндажі та на позиціях просто жили, не ходили у тил на відпочинок. У нашому батальйоні більшість бійців була у зрілому віці, 50+. Як у кіно: «в бій ідуть самі старики».

Впевнений, що ми могли стояти на цих позиціях і до сьогодні, але ворог почав активні дії на Сході України, і у січні 2023 року наш батальйон терміново був відправлений під Авдіївку.

Додались інфаркти, інсульти та обмороження

Обстановка тут, каже Юрій, була зовсім іншою. З неба падало все, що тільки є на озброєнні Росії. Ворог йшов у атаки – хвиля за хвилею. Деякі підрозділи ворога були непідготовлені, йшли як стадо. Мабуть, штрафники з білетом в один кінець. Але й були тактичні, що не підняти голову.

– Але найстрашніше – то були морози мінус двадцять і нижче, – каже наш захисник. – До морозу звикнути неможливо. Якщо молодий воїн стомився до нестями, якось закутався, впав і заснув, то ми, літні, – ну ніяк. І тут ми відчули, що вік має значення. В багатьох бійців зрілого віку не витримувало здоров’я: інсульти, інфаркти, загострились інші вікові захворювання – в кого що. На додаток травми, поранення, ще й обмороження.

Ми йшли на позиції – брали із собою, крім озброєння, лише трохи води та енергетичні шоколадки на два дні. Але доводилось стояти чотири дні, тиждень – не було заміни.

«Дядько, йдіть додому»

– Я потрапив у госпіталь після близького вибуху – в мене відняло руку, перестала працювати легеня, – продовжує свою історію мешканець Рені. – Спочатку  думав, що відійду і – знову на позиції. Але не відпускало. У Дніпрі прооперували, встановили в хребет імпланти. У шпиталі дізнався, що наш батальйон розформували – вже не було кому виходити на позиції, чимало побратимів загинули.

Після лікування та реабілітації я приїхав у іншу бригаду. Зустрів там своїх хлопців, які вижили, їх теж перевели. Зрадів, що зустрів. Пішов з ними на позицію, але через імпланти не міг навіть вдягти шолом і бронежилет. Хлопці несли мій бронік, уявляєте? Зрозумів, що я вже не боєць. Мав надію, що переведуть у тилову частину, як обмежено придатного. Просився. Але лікарі казали, що немає сенсу – через місяць-два знову потраплю у шпиталь. ВЛК мене визнала непридатним, сказали: «Дядько, йдіть додому».

Ніколи не тримали зброю в руках, а стали справжніми командирами

В місті Рені, як і в інших населених пунктах України, є Алея Слави. Серед загиблих захисників – юний Артем Варсан. Біля портрету цього юнака Юрій завжди зупиняється.

– Ми стояли разом під Очаковом, – розповідає Юрій. – Артем був у моєму підрозділі, я був його командиром. Дуже гарний хлопець був – налаштований, бойовий. Коли нас перекинули під Авдіївку, він першим пішов на бойовий пост. Ми ще не знали місцевість – снайпер влучив у Артема. На жаль.

Інколи Юрій Джабінський листає стрічку зі світлинами побратимів.

– На війні люди різні були, – розповідає учасник бойових дій. – Я побачив чимало хлопців, що ніколи не тримали зброю в руках. Вчителі, наприклад. Але деякі з них стали такими командирами, що перевершили професійних військових.

Росіяни думали, що він мертвий

З деякими побратимами Юрій підтримує зв’язок. Дуже зрадів, коли побачив у соціальних мережах повідомлення про Станіслава Левченка.

– З Льовою ми познайомились на позиціях під Миколаєвом, – розповідає Юрій Джабінський. – Я його постійно міняв на позиції. Приходжу – він мені про мопеди розповідає. Вже доросла людина, сорок років, а як почне про свої мопеди – як ремонтував, як збирав. Під Авдіївкою наш Льова чудом залишився живий. В нього були прострілені печінка і нога, а мороз – більше двадцяти градусів. Він сім діб повз до місця збору, бо пам’ятав, що там залишилась вода. Пізніше він розповідав мені, що все було як у маренні: «Я думав, що я мертвий. Росіяни ходили коло мене, теж думали, що я мертвий. А я трохи приходив до тями та далі повз».

Але коли мій товариш досяг місця збору, територія була вже окупована. Потрапив у полон. В нього обморожені руки та ноги, ще й знущались над ним у Донецьку. Потім його викупили чеченці й перевезли в Грозний. Там зробили йому ампутацію ніг, рук, підлікували. Говорить, чеченці не знущались, але тримали українських полонених у підвалі поліцейського відділку, щоб потім обміняти на полонених чеченців. Пощастило – обміняли. Повернувся додому. Зараз у Льови замість рук і ніг протези, але навчився з ними навіть плавати. Уявляєте, через що ця людина пройшла. І таких випадків дуже багато.

Чому дядя Вася з окопу дітей обматюкав

Після війни у кожного – особиста боротьба з посттравматичним синдромом. Юрій каже, що ще довго воював у снах, і вдячний дружині, що розуміла і заспокоювала.

– Під Авдіївкою, на мій погляд, моральна витримка була сильніша у літніх людей. Психічно самі вразливі були молоді хлопці, – розповідає Юрій Джабінський. – От я з ними прослужив півроку, ми разом жили у бліндажі, на позиції ходили. Але коли попали вже в Авдіївку, то людина мінялась за два дні. Тобто я знав одну людину, а через два дні це була інша. Навіть лице мінялось. Ні, вони не те що «ламались», вони мінялись. Це страшно розповідати. Трошки відволікусь від теми. Коли ми були дітьми, до нас часто приходили ветерани Другої світової, розказували нам про війну. Приходили постійно одні й ті самі. А у нас серед сусідів був один дід, весь покалічений такий, боєць з окопу. І ми вирішили: позвемо дядю Васю, хай він розповість нам про війну. Коли ми прийшли до нього, він нас обматюкав і сказав: «Хай НКВДисти розказують, як вони воювали».

Тоді ми його не розуміли, я його не розумів. Поки сам не потрапив на війну.

Брали полонених з вошами

– Пам’ятаю, якось ми з хлопцями були на короткому відпочинку, сиділи та міркували: ось, братику, закінчиться війна, позвуть тебе до школи – і що ти учням розкажеш? – продовжує Юрій. – Що ти бачив навкруги відірвані руки?.. Що тіла вбитих розтаскували дикі собаки і навіть свині? А росіяни взагалі канібалізмом займались, коли з постачанням їжі в них погано.

Що розповісти про наших захисників? Як місяцями живуть у землі? Якщо трохи затишшя, яму вирив, вхід якось закрив, окопну свічку запалив. Сам чорний від копоті, кашляєш, але радієш, що принаймні нуль градусів. До речі, не пам’ятаю, щоб в наших хлопців були воші. Примудрялися навіть взимку півторалітрову пляшку води зігріти, щоб помитися. А якщо наші брали полонених, – то завжди з вошами. Ми дивувались, що для них це якось нормально. Так ось, що про війну розповідати дітям?

Маршрутка на «нуль»

Але війна триває, армія продовжує боронити країну.

– Вони боронять свою сім’ю, вашу сім’ю, щоб діти мали можливість спокійно вчитись, – каже Юрій. – Ми повинні бути вдячні цим людям – їм дуже тяжко морально і фізично. Треба допомагати – донатити.

Так, держава забезпечує армію необхідним, але на війні все одноразове. Наприклад, тепловізор коштує 150 тисяч, а від вибуху він струсився і все – викидай. Щодня виходять з ладу автомобілі, одяг. Держава не може кожен день дати тобі нове.

От зараз вже є протимінні берці: вони коштують дорого, але зростають шанси зберегти здоров’я, життя.

В Ізмаїлі є хлопець з мого батальйону, якого звільнено за віком, його позивний «Батя». Він там із хлопцями скооперувався та збирає допомогу на фронт – речі, гроші тощо. В них курсує так звана «Маршрутка на нуль». Вважаю, що таких маршруток має бути якомога більше.