Георгій Делієв та Борис Барський на Гуморині в Одесі. Фото: УНІАН/Кравцов Олексій

Одеса — це місто, де гумор завжди був частиною життя. Навіть у найскладніші часи одесити не втрачають здатності жартувати та дарувати радість іншим. Але останніми роками через пандемію та війну традиційні святкування 1 квітня Гуморини перестали проводитися. Чи можливо повернути традицію в повному обсязі та яку роль гумор відіграє в житті українців сьогодні?

Про це журналісти Новини.LIVE поспілкувалися з директором театру “Маски” Борисом Барським.

— Що для вас 1 квітня?

— Якщо чесно, я щасливий, що ми маємо таке свято. Я був би щасливий ще більше, якби таких свят було більше в Одесі, як раніше. Ми проводили фестиваль-комедіаду, і він випадав саме на 1 квітня. До нас з’їжджалися коміки, клоуни з усієї земної кулі, 30-35 країн приїжджало. Ми виходили до міста, і це була свобода. Це повітря, яким ти міг дихати на повні груди, посміхатися. До кінця дня у мене боліло обличчя, я вже не міг. Хочу, щоб це все до нас повернулося.

— Незважаючи на війну, ви щоразу щось організовуєте. Чи планується перфоманс цього року?

— Так, першого ми обов’язково вийдемо в місто. Кожен рік ми виходили, навіть під час коронавірусу, обіймалися з усіма, і ніхто не захворів. Цього року теж о першій годині дня обов’язково з’явимось або на Дерибасівській, або у Міському саду. Там буде багато сюрпризів. Про один з них я можу вже сказати. У нас є акція, ми проводимо її в TikTok. Є багато людей, які знаходяться в інших містах, в інших країнах. І вони мають матеріальну можливість придбати квитки в наш театр, але фізично не мають можливості потрапити в нього. А в Одесі є багато людей, які хотіли б прийти в театр, але не мають фінансових можливостей. Нам пишуть, надсилають гроші, ми купуємо ці квитки. І ось 1 квітня ми підемо по Дерибасівській і роздамо ці квитки. І знімати це будемо, тому що потрібно бачити щасливих людей, які отримують маленькі подарунки, навіть маленький, але ковток позитиву. А ми знаємо, як зробити людей щасливими.

— Як ви гадаєте, під час війни наскільки важливим є свято гумору?

— Під час війни, я думаю, загалом будь-який позитив дуже важливий, бо ми живемо у двійковому світі. Є добро, є зло, є чорне, є біле, є день, є ніч. І у нас дуже багато чорного. Останні три роки просто стільки негативу на нас впало. Ми помітили за глядачем, наскільки вони скучили за святом. Тому потрібно хоча б на годину відволіктися від того, що відбувається. І це, я думаю, дуже важливо. Навіть просто згадуючи, наприклад, історію. Під час Другої світової війни їздили бригади, просто виїжджали на фронти. Там були Тарапунька та Штепсель та багато інших. Вони несли радість, трошки вливаючи у серця людей позитив. Це важливо.

— Є приказка, що гумор лікує та продовжує життя. Як ви вважаєте, наскільки це правда?

— Я думав, що це я вигадав. Наш гумор лікує та життя продовжує. Це у нас у кожній рекламній заставці, скрізь звучить. А я ще кажу, що ми вміємо робити людей щасливими. Справді, гумор лікує. Я багато літератури читав із цього приводу. І навіть є такі випадки, коли люди вже в критичному стані, коли ніякої впевненості в тому, що ця людина виживе, але вона раптом починала сама з себе сміятися, і все. І я мав таке. У 1995 році ми знімалися в Москві в партизанському загоні, партизанів грали. Делієв натиснув у машині на гальмо, а ми з Комариком стояли, я перелетів і два ребра зламав. Потім у мене питали за день, чи боляче. Я говорив, що тільки коли сміюсь. Ось сміятися було боляче, а так нічого, нормально.

— Чи змінилося щось у глядачах за три роки?

— Я думаю, що змінилося у кожної людини, яка перебуває тут. Дуже багато людей поїхали. Для них усе трохи не те, вони збоку за цим спостерігають. Я звертаю увагу на глядачів. І я так зрозумів, що ми всі перетворюємось певною мірою на філософів. Починаємо розуміти, що вчора не повернеш, вчора вже немає. А завтра може не настати будь-якої миті. І тому потрібно насолоджуватися кожною миттю. Ми живемо сьогодні, тут, зараз і насолоджуємося миттю. Коли в Одесі були перші вибухи, відразу припинявся продаж у театрі. Ми розуміли, що все, глядачів не буде. Вже день, два, три, а люди ще не йдуть. Зараз ми дивимося: так, бабахнуло 20-го числа, а у нас 22-го чи 23-го спектакль. Я дивлюся, продаж іде. Нормально, люди купують квитки. Значить, вони живуть тут і зараз, сьогодні. Це щасливі люди.

— Як ви вважаєте, чи можна буде повернути клоунаду після війни на вулиці Одеси?

— Я думаю, що так, бо нас підтримували дуже багато людей, які перебувають у інших містах, інших країнах. Ось є Соломея театр у Берліні й ще багато інших дуже хороших друзів. Вони дуже багато донатять грошей і беруть участь, підтримують. Тому я думаю, що це все збережеться.

— Чи є такі друзі, які навпаки відвернулися?

— Є такі, яких я просто стер зі своєї пам’яті, з пам’яті свого телефону. Навіть не хочу про них згадувати. Їх немає, їх не існує.

— Кого б ви запросили на клоунаду після війни першого? Які плани?

— Обов’язково Юджина Чапліна та всіх наших друзів, які приїжджали щороку. Вони обов’язково тут будуть.

— Яким ви бачите майбутнє України після війни?

— Це я на кожній виставі розповідаю, що народ, який не розучився сміятися, перемогти неможливо. Це правда неможливо, оскільки країну захищають троє. Це Інок, Блазень і Воїн. Ось іноки — це наші волонтери, у нас надзвичайно згуртований народ. Найкрасивіші жінки, наймужніші чоловіки. Ось як таку країну можна перемогти? Блазні — це ми. Ми не дамо людям розучитися сміятися. І наші воїни просто незвичайні. Я думаю, що нам пощастило. Й Україна дуже швидко розквітне, якщо отримаємо з них репарації. І всі країни нам допоможуть — а я певен, що вони допоможуть. Прийде ще час, побачите. У мене чуйка краща, ніж у Януковича. Ось настане час, вони ще проситимуться до нас. Навколо нас буде Європейський Союз. А ми будемо в центрі цього раю.

Попри всі випробування, гумор залишається невід’ємною частиною українського духу. Одеса — це не лише місто біля моря, а й столиця сміху, яка готова знову стати осередком радості та свободи. Адже сміх лікує, надихає та дає сили жити. І допоки українці вміють сміятися, їх неможливо перемогти.

Раніше ми писали, про Одесу очима містян, думки розділилися від захоплення до критики.  А також про те, як розіграти коханого 1 квітня.