Камера М. Чернічкіна документувала епоху, у якій спорт був і видовищем, і ідеологією, і формою національної самоідентифікації

У 80 років Михайло Чернічкін залишається не просто ветераном фотожурналістики, а справжньою людиною-архівом українського спорту, культури, політичних подій 1970-х – початку 2000-х. Багато років він пропрацював в Укрінформі.

СПОРТ, СПОРТ, СПОРТ

Його камера фіксувала не просто перемоги чи поразки, вона документувала епоху, у якій спорт був і видовищем, і ідеологією, і формою національної самоідентифікації. Знімкував виступи української збірної команди на Олімпійських іграх у Нагано (Японія), Сіднеї (Австралія), Солт-Лейк-Сіті (США), Афінах (Греція), Турині (Італія), Пекіні (Китай), Ванкувері (Канада) і  Лондоні (Велика Британія). Його світлини друкувалися і досі друкуються у багатьох найвпливовіших виданнях світу. 

Спортивна фотографія — один із найскладніших жанрів. Вона вимагає не лише технічної майстерності, а й інтуїції: вміння передбачити мить, коли рух перетворюється на знак. Чернічкін володіє цим відчуттям бездоганно. Він натискав на кнопку камери в мить максимальної напруги: удар, стрибок, кидок, секунда перед тріумфом або поразкою.

Він знімав тоді, коли плівка не прощала помилок, а кожен кадр мав ціну. Саме тому в його роботах майже немає випадковості, а тільки вивірена композиція, пластика тіла і драматургія спортивної дії. Не дарма Михайла Чернічкіна вважають одним із найкращих спортивних репортерів України, його відзначили званням «Заслужений працівник культури».

ПОРТРЕТИ СИЛИ І ХАРАКТЕРУ

Окрема сторінка творчості Чернічкіна — репортажні портрети тренерів і гравців київського «Динамо» Валерія Лобановського, гандбольного клубу «Спартак» Ігоря Турчина та інших. Емульсія плівок ввібрала тонкі образи, психологічні, емоційні портрети людей відповідальності. У зморшках облич, у напрузі погляду, в жорсткій поставі рук він зчитує не лише спортивний досвід, а й характер епохи.

Його фотографії спортсменів — глибоке візуальне дослідження антропології радянського і пострадянського спорту: дисципліна, контроль, мовчазна вимогливість і внутрішня самотність лідера.

Його репортажі особливо цінні сьогодні, бо вони фіксують перехідність: зміну символів, форм, інтонацій. Спорт тут стає дзеркалом важливих, глобальних соціальних трансформацій.

Чернічкін знімає тренування як надважку людську працю: виснаження, концентрацію, момент після фінального свистка, коли напруга спадає і з’являється справжнє обличчя.

ЗАВЖДИ ВСЕРЕДИНІ ПОДІЇ

Але Чернічкін знімав не лише спорт. Спорт був доброю школою, як навчитися тримати подих і не тремтіти, коли мить вирішує все. Була політика. Він умів бачити владу не зверху, а знизу, з рівня асфальту, де стоїть людина, яка вперше перестала мовчати.

Були миротворчі місії. Він фіксував крихкий стан між «ще можна» і «вже пізно». Людей, які тримають світ.

Були студентські голодування на граніті. Юні обличчя, у яких ще немає зморщок, але вже є історія. Хребет, який формується не від штанги, а від рішення протестувати, йти на самопожертву, лежати на холодному камені, бо інакше не можна, інакше не перемогти. Його камера запам’ятовувала.

І були Майдани. Як серцебиття країни. Дим, сніг, вогонь, пісня, смерть і обличчя, які стають старшими за одну ніч. Чернічкін знімав революції так само, як фінали матчів: він знав, що таке вирішальна мить. 

У його кадрах немає пафосу. Є гідність. Немає метушні, а є напруга. Немає випадкових людей, кожен на своєму місці, навіть якщо це місце на краю історії.

Він фотограф, який не тікав від часу і не біг за ним. Він ішов поруч і вмів зупинити його одним клацанням затвора.

ДОСЛІДНИК УКРАЇНСЬКОЇ ФОТОГРАФІЇ

Принципово важливо, що Михайло Чернічкін відзначився як дослідник історії української фотографії до 1917 року. Його інтерес до джерел медіуму свідчить про глибше розуміння фотографії як культурного явища. Він працює із архівами, іменами, забутими сюжетами, повертаючи українській фотографії історичну тяглість, яку довго намагалися стерти або підмінити імперськими наративами. Робить справжні відкриття, знаходить давно загублені історичні світлини. У цьому сенсі Чернічкін відбудовував міст між імперською фотографічною традицією та сучасною українською візуальною культурою, відкриваючи нові факти з фотографічного життя тогочасної України. Він заново відкрив біографію відомого київського фотографа і поета Володимира (Влодзімежа) Висоцького. Ательє якого розташовувалось на Хрещатику і стало потужним осередком української і польської культур. Підкреслюючи ключову роль Висоцького у фіксації української культури, зокрема фотографування Лесі Українки та Івана Франка, Михайло розглядає його світлини та літературну творчість як безцінний доробок для національного відродження України, попри польське походження. Чернічкін буквально заривався в фонди архівів і бібліотек, вишукуючи по крихтах безцінні свідоцтва, документи, світлини.

ФОТОГРАФ ЯК СВІДОК

80 років! Ювілей фотографа, свідка цілої епохи змін, який працює, не втрачаючи внутрішньої дисципліни і професійної честі. Доробок Михайла Чернічкіна — якоюсь мірою ностальгія і матеріал для майбутніх досліджень, виставок, переосмислень.

Він пише світлом історію українського спорту, України: без пафосу, але з гідністю; без випадкових ефектів, але з глибоким розумінням моменту. Михайло Чернічкін ловив миті скаженого руху буття… і тишу, в якій чутно, як народжувалася країна.

Перше фото: Фотокореспондент Укрінформу Михайло Чернічкін знімає футбольний матч на Республіканському стадіоні у Києві, 1979 рік. Фото з архіву Михайла Чернічкіна

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства