Російські загарбники фактично заблокували доступ до допомоги для жителів лівобережжя Херсонщини. Голопристанська та Олешківська громади перебувають в умовах критичного дефіциту ліків, продуктів та предметів першої необхідності. 

Про це заявив в інтерв’ю Укрінформу начальник Херсонської ОВА Олександр Прокудін.

Окупанти не лише не забезпечують місцеве населення всім необхідним, а й чинять перешкоди для будь-яких спроб доставити гуманітарні вантажі чи надати медичну допомогу. Зокрема, росіяни продають завезені товари за завищеними цінами, продовжуючи масове мародерство у будинках цивільних. 

Іншим наслідком блокади стала неможливість поховати померлих. Українські розвіддрони фіксують випадки, коли тіла тижнями залишаються в помешканнях, а людей змушені ховати просто у подвір’ях. Росіяни свідомо блокують евакуацію, залишаючи тисячі людей сам на сам із виживанням. Щоб знайти бодай якісь продукти, мешканці громад змушені долати десятки кілометрів пішки під загрозою обстрілів.

Гасаненко наголосила на кричущому цинізмі ворога: росія роками експлуатує тему ”блокади Ленінграда”, водночас влаштовуючи ідентичний терор для мешканців Херсонщини. Сьогодні в Олешках немає їжі, якісної води, електроенергії, газу та тепла. Навіть спроба зібрати дрова для опалення осель може стати фатальною через щільне мінування територій та постійні вибухи.

За орієнтовними підрахунками, у громаді залишилося близько 6 тисяч жителів із 40 тисяч, що проживали тут до повномасштабного вторгнення. Ті, хто не зміг виїхати, змушені існувати в умовах антисанітарії та постійних дронових атак. Російські окупанти ігнорують будь-які норми міжнародного гуманітарного права, не забезпечуючи базові потреби людей і свідомо блокуючи будь-яку допомогу ззовні.

Катерина Глушко

Весна традиційно асоціюється з оновленням, теплом і новим етапом. Після довгої зими, морозів та відключень світла багато одеситів особливо чекають саме цієї пори року. Місто поступово оживає: більше людей з’являється на вулицях, відкриваються літні майданчики, а прогулянки біля моря знову стають щоденною звичкою. Водночас уже четвертий рік поспіль весна для українців має й інший зміст — це очікування змін, спокою та хороших новин.

Журналісти Новини.LIVE запитали одеситів, чого вони найбільше очікують від цієї весни.

Реклама

Весна в Одесі 

Багато містян говорять, що після складного періоду найбільше хочеться простих людських речей — сонця, радості та внутрішньої рівноваги. Люди зізнаються, що саме настрій і віра допомагають переживати непрості часи. Попри втому, одесити намагаються зберігати оптимізм і підтримувати одне одного. 

“Сонечка, скорої перемоги, ще усмішок, радості, щастя, що ми можемо ще пожити. Я вважаю, що головне, що в нас всередині. От якщо ми несемо оптимізм, радість, віру, тоді все буде добре і перемога буде. Треба вставати, усміхатися і казати, що все буде добре”, — каже Міла.

Після холодної та непростої зими чимало одеситів найбільше чекають саме тепла. Люди згадують ожеледицю, перебої зі світлом та складні погодні умови, які впливали на повсякденне життя. Тому весна для них — це не лише зміна сезону, а й повернення комфорту та звичних міських прогулянок. 

“Хочу, щоб було дуже-дуже тепло, тому що зима була максимально холодна. Уже хочеться вдягти легку куртку і вийти погуляти по Приморському бульвару. Після важкої зими та відключень світла хочеться, щоб людям стало спокійніше”, — говорить Валерія.

Перемога в Україні 

Частина опитаних дивиться на весну ширше — як на можливість покращення життя загалом. Люди говорять про соціальні проблеми, складну економічну ситуацію та необхідність підтримки тих, кому сьогодні найважче. 

“Хорошого життя, щоб усім всього вистачало. Щоб пенсіонери не страждали. Щоб було всім здоров’я. І найголовніше, перемоги”, — ділиться Наталія.

Окремо одесити згадують про тих, завдяки кому країна продовжує жити й працювати. Для багатьох головним очікуванням залишається безпека військових та повернення людей додому. 

“Щоб наші захисники були здоровими та живими. Щоб усі мами дочекалися своїх дітей, бабусі — онуків. Адже у нас найкращі люди у світі”, — говорить Тетяна.

Весняне кохання 

Разом із серйозними думками у відповідях зберігається і традиційний весняний настрій. Одесити говорять про красу міста, нові знайомства та атмосферу, яка змінюється разом із приходом тепла. Весна для багатьох — це час закоханості, легкості та бажання більше посміхатися. 

“Краси і любові. Весною люди закохуються. Усі стають красивішими, особливо наші одеські жінки”, — усміхається Наталія Філіпповна.

Попри втому від війни та щоденні виклики, люди продовжують чекати весну з надією. Для когось вона означає тепло і прогулянки, для когось — перемогу та повернення близьких. Але майже всі сходяться в одному — ця весна має принести більше спокою, світла й віри у майбутнє.

Раніше ми писали, що зранку, ворог атакував Одесу дронами-камікадзе. Під удар потрапила цивільна інфраструктура, зокрема приватні домоволодіння. Внаслідок влучання зруйновано будинок і виникла пожежа. 

А також, про те що на Одещині помітили перші зграї рожевих фламінго. Птахи прилетіли, а це означає що справжня весна вже близько. Екологи сподіваються, що цього року їм вдасться успішно загніздитися.

Ваша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчиласяВаша пробна версія Premium закінчилася

Одеситці Дар’ї – 22 роки. Із дитинства вона живе з руховими порушеннями церебрального походження, має другу групу інвалідності. У дівчини активне життя, вона працює тренеркою у кінному клубі, стріляє з лука та арбалета. Свою історію вона розповіла кореспондентам Укрінформу.

“Я СТІЙКА, ЗАЙМАЮСЯ НАРІВНІ З УСІМА”

– Коні дуже позитивно впливають на психіку людини, заспокоюють нас на нейробіологічному рівні. Ці тварини «керуються» ногами – від коліна до п’яток, а це саме ті місця, з якими у мене проблеми. Я мала б іти в адаптивний кінний спорт, але маю стійкий і пробивний характер, тож займаюся нарівні з усіма, – каже Дар’я.

У кінному клубі дівчина працює з двома кіньми – Азою та Донгаром.

– Вони дуже чутливі, реагують на мій голос і так взаємодіють. Донгар – професійний спортсмен: йому вистачає мого легкого імпульсу, щоб зрозуміти, що робити. У листопаді я зайняла друге місце на місцевих змаганнях, – розповідає Дар’я.

Ділиться, що планує опанувати іповенцію (метод психологічної реабілітації та арттерапії, заснований на взаємодії людини з конем без обов’язкової верхової їзди).

Навчалася Дар’я у Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського на дефектолога. Тоді ж зрозуміла, що за фахом працювати не зможе.

– Ми вивчали особливості роботи організму і психіки людей із синдромом Дауна, аутизмом, ДЦП тощо. Моїм завданням було б допомагати людям із порушеннями мовлення, відштовхуючись від їхніх особливостей. Я хотіла працювати з особливими дітками, але виявилося, що для мене це важко психологічно. Мені складно взаємодіяти й не сприймати все на себе, – пояснює вона.

Нині Дар’я – магістрантка факультету іноземних мов Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Вчиться дистанційно. А ще – пише вірші й малює, проходить курси дизайну: “Я багато зображаю чорною ручкою або лінером. Наприклад, розмалювала собі чохол для телефону”.

«У ТРАНСПОРТІ ЛЮДИ ІНОДІ РОБЛЯТЬ ВИГЛЯД, ЩО МЕНЕ НЕМАЄ»

Під час очного навчання дівчина жила в гуртожитку на Дегтярній вулиці в Одесі, до навчального корпусу на Фонтанській дорозі добиралася громадським транспортом.

– По-перше, водії можуть просто не зупинитися, коли бачать на зупинці людину з інвалідністю. По-друге, зауважила байдужість людей, які роблять вигляд, що мене просто не існує. По-третє, у маршрутках дуже мала відстань між кріслами, і людям з інвалідністю важко сидіти, навіть якщо хтось поступиться місцем. Також у деякому транспорті надто високі сходинки, важко піднятися. Часом ти маєш якось пройти через переповнений салон до водія, щоб вийти через передні двері. З тростиною це дуже важко, – розповідає дівчина.

Додає, що був випадок, коли їй довелося навіть сісти на коліна незнайомому юнакові, аби він усе ж поступився місцем. Бувало й таке, що від спеки Дар’я втрачала свідомість у громадському транспорті: “Із дитинства в мене температура 37,3. Якщо влітку дуже спекотно, я не витримую”.

Зауважує, що людям з інвалідністю дуже важко долати залізні сходи, яких у Одесі чимало. Адже на них між сходинками застрягають ноги.

– Здорова людина підніметься ними без проблем. Я ж неодноразово падала, набивала синці та садна, – ділиться співрозмовниця. 

ЯК УДАЛОСЯ ЗДІЙСНИТИ МРІЮ — СІСТИ ЗА КЕРМО

На права Дар’я мріяла скласти з 14 років. Каже: не мала жодних сумнівів, що зробить це.

– Мене дуже приваблювала думка, що пересуватися можна спокійно та самостійно, не користуючись міським транспортом. Я дуже його не люблю, він незручний і не адаптований для людей з інвалідністю. А ще ж круто взяти й зірватися, наприклад, на море! Спочатку я чекала свого 18-річчя, але на той час припала епідемія ковіду, потім почалася війна і було не до того, – каже вона.

Однак, за словами дівчини, сісти за кермо її остаточно надихнув вдалий досвід водіння знайомих, які пересуваються на кріслі колісному: “Якщо чоловік із першою групою інвалідності може керувати величезним джипом, чому я не зможу? Бачу ціль – не бачу перешкод”.

Для навчання дівчина обрала «безбар’єрну автошколу», що діє на базі Одеського державного університету внутрішніх справ. Тут навчаються 10 тижнів, із яких чотири – теоретичні. Після цього студенти складають іспит і одразу беруться до практики. В автошколі є спеціально обладнані автомобілі з механічною та автоматичною коробками передач.

Теорію Дар’я склала з другої спроби.

– Мені було дуже цікаво вчитися. Однак на іспиті стикнулася з «каверзною» постановкою питань і заплуталася не тому, що не знала відповіді, – з тієї причини, що неправильно зрозуміла зміст запитання. Довелося перескладати, – пригадує.

Дівчина навчалася на автівці з ручним керуванням.

– Якщо автомат і механіка мають педалі, то при ручному керуванні газ і гальмо  натискаються ручкою. На автівці, на якій навчалася я, натиск на себе означав рух уперед, від себе – гальмування. На кермі в мене був багатофункціональний джойстик. За його допомогою треба вмикати ті ж склоочисники, адже права рука має бути на ручці, – пояснює дівчина.

Вона добре пам’ятає свій перший виїзд на навчальній автівці.

– Це дуже відповідальний і хвилюючий момент. Ти несеш відповідальність не лише за себе й інструктора поряд, а й за інших учасників дорожнього руху. Невідомо, звідки можуть вискочити наші «милі» люди на електросамокатах, – зауважує.

Інструктор організував її перший виїзд не завантаженими міськими вулицями, а там, де небагато пішоходів і світлофорів: “Я звикла до габаритів автомобіля, і потім ми почали виїжджати в місто. Повільно, десь 30 км на годину”.

ПРИЙНЯТИ ТА ПОДОЛАТИ СТРАХ

Були у водійки-початківця й важкі моменти під час навчання.

– Якось після курсів мене забрала подруга на своєму авто. Я сиділа на пасажирському сидінні. Ми їхали якимись вузькими двориками: там ходили матусі з візочками, на дорозі бавилися діти, бігали тварини, їхали зустрічні автомобілі, з якими було важко розминутися. І тоді мені стало страшно – я уявила себе на місці водія. Зрозуміла, з якою кількістю факторів одночасно доводиться стикатися кермувальнику. Просто прийняла цей факт: так, мені страшно, я ще не готова самостійно водити, але продовжую вчитися й даю собі час підготуватися, – каже вона.

За шість тижнів опанування практичних навичок водіння дівчина складала іспит у сервісному центрі МВС.

– Приїхали мої викладачі, привезли автівку, на якій я навчалася. Поки я чекала своєї черги, спостерігала, як двоє людей не склали іспит, навіть не виїхавши з парковки. Один забув увімкнути поворотник, а інший переплутав газ і гальмо. Після цього моє серце йокнуло, але я взяла себе в руки, прокрутила в голові теоретичні знання, продумала маршрут – і все було добре. Вдихнула, видихнула й поїхала, – каже дівчина.

“ТАНЦЮЮ ПІД ПІСНІ ВУЛИЧНИХ МУЗИКАНТІВ І УСМІХАЮСЯ”

Мріє Дар’я про мандри.

– Сенс життя – у пізнанні нового. Я вважаю, що ми прийшли у цей світ, щоб прожити життя з усіма дарованими нам відчуттями. Ми відчуваємо смак, запах, дотики. Круто було б стрибнути з парашутом, пірнути у водоспад чи зустріти світанок десь на Ямайці. Світ дуже цікавий, і мені прикро, що люди не завжди  можуть зупинитися й подивитися довкола. Я люблю спостерігати за людьми.  Вони кудись поспішають, заклопотані, дивляться в екрани телефонів. Чи живуть вони насправді? Ні, – каже Дар’я.

Дівчина вважає, що останнім часом сучасне суспільство стало більш готовим до сприйняття людей з інвалідністю.

– Молодь до 30 років значно лояльніше ставиться до людей з інвалідністю, аніж люди старшого віку. Гучні безтактні питання про мій стан я найчастіше чую від дорослих жінок, – додає Дар’я.

На її думку, великою проблемою для людей з інвалідністю є страх.

– Він сковує. Я з 13 до 14 років після важких моментів у житті просто сиділа вдома й читала книги. Боялася спілкуватися з людьми. Але потім усвідомила, що життя одне і його треба жити. Зараз я танцюю під пісні вуличних  музикантів і усміхаюся. Не треба боятися, як на нас подивляться інші та що про нас подумають. Коли людина може без страху проявляти свої емоції та почуття – це краса, – каже вона.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок та надані Дар’єю Остапенко