Останній повний тиждень 2025 року розпочався вже традиційно. По результатах переговорів в Маямі представник Кремля Дмитрієв заявив, що все там було «конструктивно», а представник Білого дому Стів Віткофф і зовсім повторив багато разів чуте: мовляв Путін «хоче миру». В перекладі на мову реальності це означає, що Росія продовжує тягнути час. Путін досі вірить, що він війну виграє, що ще трошки і він на білому коні кудись там в’їде, хоча насправді Росія уже програла війну, яку розв’язала, і масштаби з наслідками цієї поразки збільшуються з кожним тижнем і місяцем.  

Ще одна деталь, яка вичерпно характеризує сучасний світ: як стверджують ЗМІ, Ушаков, представник Путіна, військового злочинця, який розпочав у Європі агресивну війну, найстрашнішу з часів Другої світової, має нахабство говорити, що пропозиції, які «внесли або намагаються вносити європейці з українцями (…) не покращують можливість досягти довгострокового миру».

Залишається погодитися з відомим українським оглядачем Вадимом Денисенком: так, Путін перестав боятися Трампа і в цьому – одна з головних проблем поточного моменту. Чи вдасться Сполученим Штатам повернути у цій проблемі статус-кво? Ну, для початку цього треба захотіти.

І в різдвяній промові президент Сполучених Штатів заявив, що повертається до вирішення проблем України, Росії і Китаю. Досвід нас вчить, що не треба спішити оцінювати і коментувати ці слова Дональда Трампа. Бо по-різному може бути… Тож Україні та її союзникам без варіантів доведеться продовжити дипломатичну гру із задобрюваннями господаря Білого дому. А ще знову нам залишається усіма наявними засобами – далекобійними, дипломатичними, економічними – позбавляти російського ворога його ілюзій. В тому числі й тих, про які пише пан Денисенко: Росія більше не буде ані другим, ані третім, ані будь-яким полюсом світу. Хоча ні, полюсом підлості й безкарності вона ще якийсь час залишатиметься.

Саме під цим кутом треба дивитися й на несподівану публічну, на рівні Президента України, «презентацію» мирного плану з 20-ти пунктів, «майже» погодженого з представникам США в Маямі. Абсолютна більшість цих пунктів уже відома і кілька тижнів мусується пресою. І ми не будемо тут повторювати загальновідоме. Ті самі пункти – про територіальні поступки, тобто, демілітаризовану вільну економічну зону на заході українського Донбасу, а також про долю Запорізької АЕС – залишаються непогодженими. Немає сумнівів і в тому, що Росія, Путін такого не підпише. Про це вже, власне, заявили в його обслузі й Ушаков, і Рябков, і Пєсков.

З росіянами все ясно. Адже фактично, це означало б визнання путінської поразки. Бо головне в 20-ти пунктах те, що Україна без варіантів залишиться поза зоною впливу Кремля. Мрії, що ми будемо «сірою зоною», озвучені нещодавно угорським прем’єром Орбаном, також фікція. Цього вже не дозволимо не лише ми, проти – Європа, яка визнала Рашу основною загрозою для себе і для якої Україна – щит. Це остаточно стало очевидно минулого тижня, з пам’ятної промови німецького канцлера Фрідріха Мерца на партійному з’їзді ХДС у Мюнхені. (Ми писали про це минулого тижня). І заява французького президента Макрона про необхідність відновлення інформаційного обміну з Кремлем – фактично про те саме. Європа не хоче залишатися без права голосу в тіні сучасної американської дипломатії. Тож висновок: Путіну аж ніяк неможливо буде видати таку мирну угоду за «перемогу» скаженому й задуреному російському плебсу. Адже пропаганда – здається, єдине, що працює в рашистів бездоганно…

Повернімося до топ-новини середи. Навіщо тоді Президент Зеленський вийшов з такою «не сенсацією» до журналістів? З великою часткою ймовірності, це зроблено для того, аби зафіксувати позицію, щоб усі, включно з Дональдом Трампом, бачили, що саме відкидатиме російська сторона у погодженому мирному плані. Кремль докладатиме всіх зусиль, щоб зробити проєкт таким, який не погодиться підписати вже Україна. Звісно, майже все у цьому переговорному процесі знову залежатиме від Білого дому, але ми свою позицію  зафіксували, включно із визнанням можливості проведення в Україні референдуму щодо територіального питання. Тобто публічна «засвітка» української позиції – це правильно було зроблено. А як там буде з «референдумом» – це ще вилами по воді писано, тим більше, що в Україні таку перспективу переважна більшість оглядачів з різних причин не схвалює.

В якій ситуації у підсумку опинився наш ворог? Хоч він Трампа більше не боїться, але використовувати його для досягнення своїх цілей розраховує й надалі. Тому з переговорного процесу Москва не вийде. Але тут варто повторити: час уже грає проти агресора.

 Політолог Олег Саакян слушно згадав у ролику на Ютубі казку Пушкіна про золоту рибку. Бо є факт: Росія уже проминула найвигідніший для себе момент, коли треба було виходити з війни з найбільшими для себе здобутками. Це був початок 2025 року, коли до влади у США прийшов Дональд Трамп, а через місяць стався вікопомний скандал в Овальному кабінеті.

Його причину досі намагаються трактувати як помилку українського Президента. Але давайте згадаємо те 28 лютого без упередження – це був наслідок реального настрою і рівня розуміння України в новій американській адміністрації. Тоді у Вашингтоні ще вірили щиро у швидкий «мир» за наш рахунок. І саме тоді Київ був у найгіршій позиції у стосунках з тими, хто його так чи інакше підтримував протягом усієї Великої війни. За Україною тоді ще не стояла та Європа, яка прокинулася, яка згадала і про ганьбу Мюнхена-1938, і про безпекову конференцію у Мюнхені-2025. Тобто спроб задобрити агресора за чужий рахунок більше не буде, а промова американського віцепрезидента європейцями взята до уваги і адекватні висновки з неї зроблені.

Тож тепер Кремль стоїть перед дилемою: закінчення війни загрожує руйнівним катаклізмом у Росії, яка не досягла своєї мети в Україні, а її продовження – обернеться тим, що «золота рибка», яка явилася «спасителем Кремля» 20 січня 2025 року, «махне хвостом»  і  поверне Путіна до «розбитого корита» – війну доведеться вертати в режим низької інтенсивності. Але чи можливо це, в принципі, для охопленої чорним безумством Росії в тому тупику, в який вона сама себе загнала?

Це тепер нагадує картинку «Полювання на мамонта» зі шкільного підручника історії. Нагадую, що там було зображене: мамонт провалився в яму-пастку, а люди у шкурах скраю тієї ями добивають його каменюччям і палками. Що було далі? Мамонта з’їли. А його скелет нащадки зібрали по кісточці і встановили в природничому музеї… Так буде і з постімперською Росією. Звісно, європейці вже не у шкурах, а в руках у них не палки, але вони так само сповнені рішучості покінчити із безвихідним страхом перед кривавим анахронізмом, під назвою «Російська Федерація», читай – Російська імперія. Тому суть не змінюється: нинішня Раша не вписується в сучасність, вона є історично приреченою. Десь на краю цієї пастки стоїть українець з піднятою над головою найбільшою каменюкою справедливого гніву, він і завдасть, уже завдав (!) смертельного удару скаженому мастодонту. Амінь.

Олег НОВИЧЕНКО, Київ