У цей день, 27 лютого 1965 року в небо вперше піднявся Ан-22 “Антей” — літак, який не просто встановив десятки світових рекордів, а зламав психологічний бар’єр в авіації. Це був перший у світі широкофюзеляжний транспортник і на той момент — найбільший турбогвинтовий літак планети.

“Це був стрибок від “кукурудзника” до гіганта”, — згадує у розмові з Фокусом авіаційний експерт Костянтин Криволап, який багато років працював на Київському авіазаводі й брав участь у випробуваннях машин КБ Антонова.

Від Ан-2 до “пузатика”, якого боялися навіть конкуренти

Історія “Антея” почалася задовго до його першого польоту. Рішення про створення нового надважкого транспортника ухвалили у 1960 році. Але конструкторське бюро, яке згодом створить гіганта, працювало ще з кінця 1940-х — спочатку в Новосибірську, а з 1952 року — в Києві.

Першою машиною КБ став Ан-2 — простий і надійний біплан, який літає й досі. Коли ж конструкторське бюро перебралося до Києва, вже велися напрацювання над Ан-8. Згодом з’явилися Ан-10 і Ан-12 — поступова еволюція транспортної авіації. Але поява Ан-22 стала революцією.

“До того літаки були довгі, тонкі, витягнуті. А тут — шість метрів у перетині фюзеляжу. Справжній “пузатик”. Багато хто був переконаний: він зламається”, — каже Фокусу Криволап.

Шість метрів ширини — безпрецедентне рішення. На макетній комісії у 1961 році лунали сумніви: така конструкція не витримає навантажень, буде занадто важкою, створить аеродинамічні проблеми. Пропонували звузити корпус.

Олег Костянтинович Антонов наполіг: саме така ширина дасть змогу перевозити танки, бронетехніку, великогабаритні вантажі. І він мав рацію.

Перший політ “Антея” — не “обліт”, а повноцінний вихід у небо

27 лютого 1965 року в небо піднялася машина, у яку багато хто просто не вірив. Не вірили в шість метрів ширини фюзеляжу. Не вірили в те, що “пузатий” гігант не розвалиться під власною вагою. Не вірили, що турбогвинтовий літак таких розмірів буде керованим.

І саме тому його перший політ став не коротким технічним “обльотом”, а повноцінним виходом у небо — демонстрацією впевненості конструкторів у власних розрахунках.

Зазвичай перші польоти нових машин тривають 10–15 хвилин: злетіли, перевірили базові режими, сіли — і далі довга робота над дрібницями. Але Ан-22 пробув у повітрі понад годину. Це був сигнал: літак не просто відірвався від смуги — він одразу полетів як серійна машина, яка знає, що робить.

За штурвалом сидів легендарний льотчик-випробувач Юрій Курлін, другим пілотом був Володимир Терський — згодом командир екіпажів Ан-124 “Руслан”. Це були не просто майстри пілотування. За словами Костянтина Криволапа, це були інженерно мислячі пілоти — люди, які розуміли машину зсередини, прораховували ризики, готувалися до будь-якого сценарію.

Вони знали: у повітря підіймається не просто новий транспортник. Підіймається концепція. Підіймається інша геометрія авіації.

Той перший політ зняв головне питання — “чи витримає?”. Витримав. І не просто витримав — відкрив серію рекордів, які остаточно закріпили за “Антеєм” статус світового феномену.

Уже в грудні 1965 року літак встановив одразу 12 світових рекордів. Серед них — підйом 88 тонн на висоту 6 600 метрів. Для порівняння: це маса повністю завантаженого пасажирського лайнера. А в жовтні 1967-го Ан-22 підняв понад 100 тонн на висоту більш як 7 800 метрів — показник, який і сьогодні дивує.

Це були не просто цифри для довідників. Це була відповідь усім скептикам — і всередині країни, і за кордоном. “Антей” довів: гіганти можуть літати не на межі можливостей, а впевнено, системно і з запасом міцності.

Ле Бурже: шок для Заходу

“У червні 1965 року Ан-22 прибув на авіасалон у Ле Бурже. Багато хто вважав його макетом — настільки нереальними здавалися габарити машини”, — згадує Криволап.

Але “макет” злетів. І не просто злетів — продемонстрував рекордні можливості.

Через кілька років у США з’явився Lockheed C-5 Galaxy — головний конкурент “Антея”. Він був більший, але вже реактивний. Ан-22 же залишався найбільшим турбогвинтовим літаком у світі.

Двохкільова схема і технологічний прорив

Однією з особливостей Ан-22 стала двохкільова схема. Це рішення давало змогу зберегти ефективність керування і згодом стало у пригоді для перевезення великогабаритних вантажів на “спині” літака, а також вирішувало складні аеродинамічні завдання.

Ще один прорив — використання потужних двигунів НК-12 (тих самих, що встановлювалися на стратегічні бомбардувальники Ту-95), а також впровадження гідравлічних бустерів керування. Для такого гіганта це було критично: пілот не міг фізично “перетягнути” штурвал без підсилювачів.

Важливо й те, що літак проєктували без сучасних комп’ютерних систем. Розрахунки виконувалися логарифмічними лінійками, креслення — олівцем. Метод кінцевих елементів у його сучасному вигляді тоді лише формувався.

“Те, що зараз робить один конструктор за комп’ютером, тоді виконували цілі конструкторські бригади”, — зазначає Криволап.

Від “Антея” до “Руслана”

За словами Костянтина Криволапа, Ан-22 був не просто вдалим літаком. Він став ідеологією. Школою. Внутрішнім дозволом на масштаб.

“Антей” психологічно і технологічно підготував “Руслан”. Він довів, що широкофюзеляжна схема працює, що можна створювати гігантів і ними керувати”, — пояснює експерт.

До “Антея” сама ідея шести метрів у перетині фюзеляжу викликала скепсис. Після “Антея” це вже не було фантастикою — це стало відправною точкою. Конструктори отримали найважливіше — впевненість. Якщо цей “пузатик” літає, тримає навантаження, встановлює рекорди, значить, межа ще далі.

І саме ця впевненість вилилася у створення Ан-124 “Руслан” — машини іншого масштабу, іншої вагової категорії, але з тією ж логікою: більше, сміливіше, інженерно точніше.

Криволап згадує момент, який добре передає атмосферу того часу. Йдеться про випробування фюзеляжу “Руслана” у гідробасейні — спеціальній установці, де корпус літака перевіряють на міцність під тиском, імітуючи багаторазові зльоти та приземлення. Усередині — вода, навантаження, цикли “наддув — розвантаження”. Якщо конструкція не витримає, наслідки можуть бути катастрофічними.

Усе відбувалося в умовах суворої секретності. Час підбирали так, щоб над Києвом не пролітали американські супутники спостереження. Фюзеляж маскували брезентами різного кольору, роботи проводили вночі. У світлі прожекторів і на тлі світлого нічного неба отвір басейну здавався меншим, ніж був насправді.

Коли гігантський фюзеляж підкотили до басейну, багато хто мовчки дивився на отвір і думав одне й те саме: не влізе.

“Стоїмо, дивимося — і здається, що не залізе. Просто фізично не залізе”, — згадує експерт.

Розрахунки робили десятки разів. Перевіряли габарити. Переміряли кути заходу, зазори, систему завантаження. Але коли бачиш металевий фюзеляж завдовжки майже 70 метрів перед стінкою басейну — цифри відступають перед інстинктом.

“Двадцять п’ять разів перевіряли. І він таки заліз”, — усміхається Криволап.

Цей епізод — майже метафора всієї історії КБ Антонова. Кожен новий літак здавався “занадто великим”, “занадто сміливим”, “занадто складним”. Але щоразу інженерна школа доводила: якщо все прораховано — воно працює.

“Антей” став першим кроком у цій логіці гігантів. Він не просто перевозив вантажі. Він перевозив амбіцію. І саме з нього почалася пряма дорога до “Руслана” — літака, який Криволап називає гордістю українського авіабудування.

Літак без “скандалів”

Попри масштаб і амбіції, історія Ан-22 не має драматичних провалів. Машина працювала стабільно, виконувала військово-транспортні завдання, фактично здійснила революцію в десантно-військових операціях і перевозила надважкі вантажі.

Його створили менш ніж за п’ять років — від постанови до польоту. Для такого класу техніки це фантастичний темп.

Сьогодні “Антеї” майже зникли з неба. Але саме вони довели світові: авіація може бути не тільки швидкою, а й надзвичайно місткою. І що інженерна сміливість іноді важливіша за обережність.

“В його історії нема нічого надзвичайного. Просто все зробили правильно. І воно запрацювало”, — каже Криволап.

Іноді саме це і є найбільшою революцією.

Нагадаємо, раніше Фокус розповідав про Олега Костянтиновича Антонова — батька української авіації і його легендарні літаки.

30 січня 1930 року радянська влада оголосила боротьбу з куркулями однією зі своїх пріоритетних цілей у сільськогосподарській політиці. Як показали наступні роки, це рішення стало тією самою точкою неповернення на шляху, який обрав Кремль, кінцевою зупинкою якого став Голодомор 1932-1933 років – геноцид українського народу.

Хто управляв СРСР

Більшовики – це радикальна частина російських соціал-демократів. Якщо в цілому цей рух у світі та Російській імперії, зокрема (до неї тоді входила більшість українських земель і серед українських інтелектуалів було чимало представників цієї політичної течії), виступав за встановлення елементарної соціальної справедливості й цілком слушно вказував на об’єктивні недоліки тодішньої економічної системи, складової частиною якої були, наприклад, такі явища як монополії, величезні поміщицькі землеволодіння та практична відсутність соціальних гарантій для звичайних працівників. Селяни ж в основному ледь виживали, намагаючись забезпечити себе харчами із вкрай дрібних земельних ділянок (близько п’ятої частини гектара на сім’ю) за які вони ще й відпрацьовували «панщину» майже аж до початку Першої світової війни.

Більшовики ж пропонували не просто прибрати недоліки з чинної суспільно-економічної системи, а повністю перекроїти світ, створивши «рай на Землі». Вони планували побудувати безкласове суспільство (де усі будуть повністю рівні) в якому більше не буде грошей – основного, на їхню думку, фактора, що створює суспільну нерівність. При цьому більшовики не врахували, що суспільна диференціація виникла за кілька тисяч років до того як виникли перші гроші (в сучасному їх розумінні). Бо гроші – це лише еквівалент, а справжня причина нерівності полягала у різних можливостях доступу до ресурсів і їх більшовики в часи свого правління лише посилили.

Що хотіли створити більшовики

Комунізм – суспільство, за яке боролися більшовики мало стати соціумом громадсько активних людей, які розуміють свою відповідальність перед суспільством. У ньому мав відбуватися вільний обмін товарів, які мали виготовляти активні громадяни без примусу та заохочення із відчуття суспільного обов’язку. А що робити із роботами, не творчими, які мало хто б хотів виконувати добровільно, більшовики не говорили.

Важливо

Під час своєї другої окупації України у 1919 році Російською комуністичною партією (більшовиків) РКП (б) було утворено фейкову державу УСРР і у ній пробували впровадити свої ідеї на практиці, назвавши новий лад «воєнним комунізмом». На практиці виявилося, що більшовики прибрали засоби заохочення з економіки – грошовий прибуток, а от без примусу виробничі процеси налагодити не вдалося.

Найбільше постраждало від хазяйнування більшовиків українське село, де на відміну від Росії, склалися традиції одноосібного господарювання та віддавна поважали добрих господарів – людей, які своєю працею забезпечували собі комфортне та сите життя. В рамках Воєнного комунізму було введено продрозкладку. Якщо коротко – це такий вид податку за якого господарству залишається стільки продукції, скільки йому «об’єктивно необхідно». Тобто, якщо для посівної та для власного харчування потрібно умовно 2 тонни зерна, то йому стільки й залишали, а решта йшла на експропріацію для міських робітників та потреб більшовицької Червоної армії.

Тобто скільки б селянин не зміг зібрати урожаю, він все одно в залишку отримає сталу кількість продукції встановлену для його виживання часто некомпетентним більшовицьким керівництвом. Тобто не факт що встановлене число реально відповідає справжнім потребам господарства. Для чого ж тоді селянам старатися та вирощувати більше? Цього більшовики так і не змогли пояснити ні хліборобам, ні їх політичним представникам. Натомість розв’язали «Червоний терор», жертвами якого стали близько півтора мільйона осіб.

Врешті таке господарювання призвело до голоду, який розгорівся на території УСРР у 1921 році. Його наслідком стала смерть від голоду близько мільйона осіб (найвищі цифри, які називають — близько 2 млн осіб, що загинули голодною смертю та від супутніх хвороб, спричинених недоїданням). Тут варто окремо вказати, що вказаний голод розгорівся уже по завершенні національно-визвольних змагань українців і в рік остаточного утвердження більшовиків при владі. Такий результат війни України за незалежність (поразка) багато в чому став наслідком суспільної інертності, зокрема багатих селян хліборобів, які не хотіли підтримати хоча й лівий (складався із соціал-демократів та інших схожих політиків, але не більшовиків) та все ж власний український уряд УНР. Селяни та українські підприємці не були готові йти на поступові соціальні зрушення і примирилися з червоними окупантами, коли ті зробили свій крок назад – ввели так звану Нову економічну політику (НЕП) саме у 1921 році.

Коротко про «Ленінське танго»

Суть НЕП – це ліквідація воєнного комунізму та фактичне повернення до економічних відносин дореволюційного зразка. Навіть із певним покращенням – тепер землі поміщиків передавалися в оренду тим селянам, які були готові не покладаючи рук їх обробляти. Тих кого самі більшовики ще у 1919 році обізвали куркулями.

Загалом слово «куркуль» означало немісцевих поселенців. У закритих сільських общинах з недовірою ставилися до чужих, можливо саме тому більшовики й обрали саме це слово для позначення своїх основних ворогів на селі. Так вони хотіли вказати, начебто багаті селяни – це чужорідне тіло серед бідного селянства.

У 1925 році керівництво СРСР вирішило взяти курс на індустріалізацію. Тобто масове будівництво заводів, таким чином за найближчі роки країна мала перетворитися з аграрної у промислово розвинуто. Багато галузей промисловості потрібно було будувати з нуля. Для цього було необхідно залучити західні технології, оскільки у Російської імперії й, відповідно у Радянського Союзу не було належної промислової бази – так званої промисловості групи A, тобто потужностей із виробництва обладнання для заводів.

Брак коштів для закупівлі відповідного обладнання та найму іноземних інженерів було вирішено поповнити коштом селянства. СРСР планував експортувати аграрну продукцію, а за виручені кошти закупити необхідне обладнання у країн Заходу. Було введено «плани із хлібозаготівель».

З упровадженням НЕПу продрозкладку було замінено продподатком. Тобто селян після сплати фіксованої суми залишали решту зібраного урожаю собі й могли його продати на ринку. Проте певну частину урожаю вони мали продати державі за вказаною, звичайно ж нижчою за ринкову ціною.

Іншим способом викачування коштів із села була політика, що отримала найменування «ножиці цін». Промислова продукція, необхідна селянам була суттєво неприродно вищою за ціни на аграрну продукцію. Тож селяни примудрилися розвинути свої підприємства за досить складних обставин – вони сплачували високий продовольчий податок, купували за завищеними цінами необхідний для ведення господарства реманент та ще й мусили продати частину урожаю за низькими цінами державі. 

Від НЕПу до розкуркулення

Обсяг хлібозаготівель постійно зростав. Це викликало природний протест у фермерів. Ось тут то держава й вирішила оголосити куркулів ворогами комуністичного ладу. По суті так воно й було – вільні підприємці є природним ворогом комунізму. Проте рішення, які приймали у Кремлі вражали своєю жорстокістю.

Радянська держава у кінці 1920-х років остаточно перейшла на планову економіку. Було введено п’ятирічні плани у яких детально розписувалося скільки у якій галузі мало бути виготовлено продукції. У 1929 році Й. Сталін, який остаточно захопив владу у державі проголосив курс на «форсовану», тобто прискорену індустріалізацію. За короткий проміжок часу промислове виробництво в СРСР мало зрости в рази. Центром матеріальної бази для такого «стрибка» повинен був стати аграрний сектор. І вільне фермерство уже ніяк не вписувалося у цю систему.

Тоді радянська влада й вирішила перейти до ліквідації куркульства як класу. Критеріям«куркульське» відповідали господарства, які мали:

• Найману працю. Це зараз створення робочих місць вітається державою. Більшовики вважали наймання людей, на роботу на фермах, що часто рятувало їх від бідності, «експлуатацією робочого класу».
• Наявність допоміжних виробництв – млина, майстерні тощо.
• Наявність елементів підвищеного комфорту, яким могли вважатися навіть металеві дахи

Як проводили розкуркулення

За п’ять тижнів після прийняття зловісної постанови про боротьбу з куркульством до 10 березня 1930 було розкуркулено понад 60 тисяч господарств. Усі деталі постанови було розсекречено аж у 2000 році. У ній йшлося про необхідність поділу куркулів, тобто працьовитих заможних селян, на три категорії:

• Ті хто підлягали ізоляції у концентраційних таборах або розстрілу
• Ті хто підлягали виселенню у віддалені регіони СРСР
• Ті хто підлягали виселенню за межі колективних господарств, що мали бути утворені на базі конфіскованого майна (конфіскації підлягало майно усіх трьох категорій)

До першої категорії відносили тих, хто активно боровся проти радянської влади. До останньої тих, хто просто важко працював у роки НЕПу аби нажити майно, яке тепер держава конфіскувала. Тих хто був «поза політикою». Чи вдалася б акція розкуркулення, якби усі разом активно виступили проти чинного режиму? Питання, на яке ми ніколи не дізнаємося відповіді.

Каральні органи намагалися встигнути до початку посівної кампанії аби не зірвати виробничий процес. З початком польових робіт радянська влада навіть помилувала частину репресованих аби створити видимість законності та залучити найефективніших господарів до роботи в колгоспах. Відібрати в людей все, а потім залишити їм життя – методи управління найжахливіших тиранів. У Кремлі чудово розуміли, що їхні активісти здатні лише грабувати нажите чужою працею, а господарники з них ніякі, тож просто знищити основу ранньорадянського сільського господарства більшовики не наважилися.

Вже у 1931 році комуністичне керівництво України врахувало досвід попереднього року та провело акцію розкуркулення із новою силою. Тепер третю категорію вже не відселяли, а примусово записували в колгоспи. Тобто людей просто змушували працювати на своїх колишніх господарствах тепер як звичайних робітників. Дехто просто не витримував такої наруги й спеціально знищував власне майно – зокрема, вирізали скот. На це більшовики відповіли репресіями. Піком став так званий «закон про 5 колосків, прийнятий 7 серпня 1932 року. Він передбачав розстріл або десять років ув’язнення за псування колгоспного майна еквівалентом вартості зерна з 5-ти колосків під час збору урожаю. Тобто за будь-яке пошкодження майна. Але це уже перша дія зовсім іншої історії, мабуть, найтрагічнішого моменту в історії української нації – Голодомору 1932-1933 років.

Всього у 1931 році розкуркулено близько чверті мільйона осіб. А за весь час кампанії 1930-1931 років – близько мільйона осіб. Це було майже усе економічно активне населення сіл.

Кампанія із розкуркулення – репресії проти активних, ініціативних та працьовитих селян стала лише прелюдією перед найстрашнішим злочином радянської влади – геноцидом українців у чорну зиму 1932-933 років. Аби заморити людей голодом потрібно було знищити саму основу українського села – ефективних господарів. З цим радянська влада ефективно справилася.

Акція розкуркулення та голодомор, який наступив за нею стала страшним уроком історії – якою жахливою ціною може бути лата за байдужість та політичну недалекоглядність. Адже якби ці господарі не понадіялися на добру волю ворогів та вчасно б підтримали українські державницькі сили, цієї трагедії б не сталося.

А так більшовики проявили себе як умілі завойовники. Вони приспали українську інтелігенцію українізацію, а економічно активних людей НЕПом. Кампанії, які проводилися паралельно. А потім жорстоко розправилися як з одними, так й іншими. Лютому ворогу, який прагне знищити українців як націю не можна вірити ніколи й ні за яких обставин. Це, мабуть, найважливіший урок, який можна винести з цієї жахливої історії, в епіцентрі якої опинилися українці майже сто років тому.

Про соціальні виплати у 2026 році голова податкового комітету Верховної Ради України Данило Гетманцев розповів в інтерв’ю Фокусу. Він згадав про зміни, закладені в державний бюджет на наступний рік і заплановані на найближче майбутнє.

Гетманцев зазначив, що збільшення з 1 січня 2026 року суми виплат на дитину при народженні до 50 000 грн є суттєвим кроком у розширенні державної допомоги українцям.

“Те, що нам вдалося зробити — це допомога при народженні дитини. Дуже великий крок”, — сказав депутат.

Соцвиплати в Україні: що може змінитися

У 2027 році нардепи планують змінити програму допомоги сім’ям із дітьми з інвалідністю.

“Ми повністю змінюємо цю програму. На сьогодні цією допомогою опікуються органи місцевого самоврядування. І де багатший бюджет — там він щось виділяє, де бідний бюджет — взагалі нічого нема. А проблема — це сто шістдесят тисяч сімей, які мають діток, якими треба постійно опікуватися, які потребують догляду”, — розповів Гетманцев.

Він зазначив, що часто такі родини є неповними: матір опікується дитиною сама і не може лишити її, щоб заробляти гроші на утримання. За словами Гетманцева, наразі сім’ї з дітьми з інвалідністю отримують від держави сумарно щонайбільше 8 000 грн. Народний депутат розповів, що вони з колегами пропонують:

• виплати 8 000 грн на дітей з інвалідністю першої групи;
• запровадити асистента, який буде допомагати доглядати за дитиною, і встановити йому заробітну плату 8 000 грн або мінімальну;
• послугу раннього втручання при народженні дитини коштом бюджету;
• супровід дитини при навчанні в дитячому садку, в школі або вдома;
• відпочинок батькам коштом держави.

“Все це ми пропонуємо коштом державного бюджету. Ми пропонуємо прибрати це взагалі з органів місцевого самоврядування. Вони не справляються з цим”, — сказав Гетманцев.

Крім того, депутати мають намір диджиталізувати бюрократичні процедури, щоб діти з інвалідністю могли отримувати довідки в електронній формі, а також прибрати норму, яка вимагає від батьків звільнитися з роботи, щоб отримувати допомогу.

За словами Гетманцева, відповідний законопроєкт уже ухвалений в першому читанні, а незабаром за нього проголосують і в другому.

“Там великі гроші. Це правда. На сьогодні на це виділяється близько двадцяти мільярдів — а треба п’ятдесят, тобто тридцять мільярдів нам потрібно знайти у 2027 році. Але я переконаний, що через перерозподіл програм всередині Мінсоцполітики та через детінізацію у 2027 році це вже буде окрема стаття в бюджеті”, — сказав народний депутат.

Нагадаємо, Данило Гетманцев в інтерв’ю Фокусу розповідав, чому військові не отримали надбавок у бюджеті на 2026 рік. За його словами, основними причинами є обмежені бюджетні ресурси та масштабні ухилення бізнесів від сплати податків в Україні.

Також Гетманцев пропонував скасувати старі формули нарахування пенсій, оскільки чинний підхід фактично зменшує розмір заробленої виплати приблизно на 19%.