Події
«Музей у валізі» – не метафора, а дійсність, у якій працюють українські музейники
Як музеї проживають досвід війни та роблять усе можливе, щоб урятована культурна спадщина не мовчала, лежачи у скринях, а працювала на нас тут і тепер
У Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбулася масштабна конференція мережі OBMIN «Стійка культура. Культурна стійкість», одна з панелей якої була присвячена розмові про музеї, але не як про інституції чи будівлі. Вона була – не про звіти і не про статистику, а про рішення, які доводилося ухвалювати за години. Про втрати. Про інтуїцію. І про те, що, врешті, виявилося важливішим за стіни.
Назва панелі – «Музей у валізі». І це не метафора заради красивого звучання. Адже для багатьох українських музеїв це стало реальністю. Учасниці дискусії – керівниці музеїв, які прожили цей досвід дуже по-різному, але кожна з них знає, що означає зберігати культуру в умовах загрози її знищення: Ольга Сошнікова – директорка Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова, Оксана Червоненко – заступниця директора з наукової та музейної роботи Національного науково-природничого музею, Олеся Мілованова – директорка Луганського обласного краєзнавчого музею.
Як модераторка цієї панелі, вважаю важливим детально розповісти про що на ній ішлося.
МИ ВП’ЯТЬОХ ЗА 10 ДНІВ ПЕРЕНЕСЛИ НА СОБІ В ПІДВАЛ 12 ТИСЯЧ ПРЕДМЕТІВ ДУЖЕ СКЛАДНОЇ ГРУПИ – ОЛЬГА СОШНІКОВА
Тож, як музеї діяли в перші дні повномасштабної війни, що спрацювало, а що – ні? Якого досвіду із цього набуто?
Директорка Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова Ольга Сошнікова згадує, що перші дні після повномасштабного вторгнення музейники працювали у страшних умовах, оскільки Харків найпершим зазнав ворожих ударів, вони пішки ходили на роботу під обстрілами, оскільки розуміли свій обов’язок.
За її словами, в той надскладний період колектив музею перетворився на справжню команду, кожен гравець якої чітко розумів своє місце і не перекидав на когось своєї відповідальності.
«24 лютого до музею дійшло п’ять осіб разом зі мною. І на цих п’ятьох була вся відповідальність – сховати та зберегти. Ми рятували колекцію під бомбардуваннями, поспіхом знімали все з експозиції. Не було пакувальних матеріалів, нам довелося загортати крихкі групи, наприклад кераміку, – у старі газети. І ми вп’ятьох за десять днів перенесли на собі в підвал із ліхтариками в руках дванадцять тисяч предметів. Ось така в нас була реальність», – розповідає пані Ольга.
Вона додала, що у 2014 році Харківський музей почав створення сайту та розробив власну систему оцифрування, що їм дуже врятувало час для складання переліку предметів для евакуації під час вторгнення у 2022-му.
У музеї невеликий колектив як на таку велику колекцію (понад 300 тисяч експонатів), на момент повномасштабного вторгнення налічував близько 90 співробітників. Багато хто виїхав із Харкова в перші місяці, згодом почали повертатися, але не всі. І оскільки розроблена система дозволяла працювали дистанційно, ті, хто фізично не був у музеї, допомагали формувати списки на евакуацію віддалено.
Також для того, щоб об’єднати колектив, було створено чат (він і зараз працює), де досі щоранку питають, хто є на зв’язку. Якщо хтось тривалий час не відгукується, інформація передається у відповідні органи, адже за період війни багато людей загубилося, зникло… За деким і досі триває пошукова робота.
МАЮЧИ ЗА ПЛЕЧИМА 2014-Й, МИ РОЗУМІЛИ, ЩО МОЖЕ ВІДБУТИСЯ, ТОМУ ПОЧАЛИ ГОТУВАТИСЯ – ОЛЕСЯ МІЛОВАНОВА
Харків – це досвід моменту, коли часу на роздуми фактично немає. Але є інший досвід – коли музей уже живе в умовах утрати й переміщення.
Історія Луганського обласного краєзнавчого музею – не тільки про повномасштабну війну 2022 року, а про тривале існування без стабільного дому. Адже в березні 2015-го цей музей уже був переміщений на підконтрольну Україні територію до міста Старобільська. І тут «музей у валізі» набуває зовсім іншого значення. Як цей досвід допоміг або не допоміг у 2022 році?
«Для нас проблеми переміщення почалися ще 2014 року, – говорить директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова. – Ми втратили будівлю, майно, наша команда, яка працювала в Луганську (а це понад 110 людей), розпалася. І найголовніша втрата – наша неймовірна колекція з понад 180 тисяч унікальних експонатів».
Музей почали відроджували на базі Старобільського краєзнавчого музею. За вісім років здійснили 50 експедицій, провели безліч пересувних виставок, поповнили колекцію на багато тисяч експонатів, а 20 березня 2022 року планували запустити перше Музейне радіо в Україні. Команда мала великі амбіції та активно рухалася в бік їхнього здійснення, але настав ранок 24 лютого…
«Як і більшість музеїв, ми зустріли початок повномасштабного вторгнення в музеї. Усі прийшли, щоб його рятувати, – ділиться пані Олеся. – Перед початком вторгнення надходила різна інформація, нас заспокоювали, але, маючи за плечима 2014-й, ми розуміли, що може відбутися, тому почали готуватися».
Пакувальних матеріалів не було, тому музейники звернулися до військових, які надали їм скрині для перевезення боєприпасів, у які можна було запакувати експонати. Напередодні розчистили підвали, знесли туди воду, ковдри, свічки, підготували стільці, щоби там сидіти і зберігати речі, чекаючи евакуації. Але евакуація, на яку вони розраховували, не спрацювала – транспорт за ними не прибув.
«Нас одразу окупували… Військові відступили на більш зручні позиції, щоб не опинитися в котлі, а ми залишилися. Це втрати перших днів повномасштабного вторгнення. Страх був, але були також злість та ненависть, які мене так переповнювали, що навіть витісняли страх. Тому що коли вулицями групами по троє-четверо ходять окупанти з автоматами, а ти в цей час намагаєшся прорватися у свій музей і врятувати якісь матеріали, це справді ризиковано. У нас зберігалися матеріали щодо учасників АТО, які ми готували до виставки вшанування. А це ж готові кримінальні справи! Треба було обов’язково їх винести. У мене, крім хворої мами і маленької дитини, нікого немає, і що б із ними сталося, якщо б мене забрали? Професійне взяло гору над особистим. Але я не жалкую ні про жодне своє рішення. Можна пишатися своєю роботою: роздала трудові книжки на руки, відправила людей на дистанційну форму роботи вже до 24 лютого, відпрацювала систему оповіщення, евакуаційну систему. А оскільки ми є методичним центром для всіх музеїв у Луганській області, прописала, хто кому дзвонить, хто що куди виносить на зберігання. Це спрацювало. Перша паніка загасилася, і всі знали що робити», – розповіла Олеся Мілованова.
ЖАХ ВІД ПЕРШИХ ДНІВ ЗМІНИВСЯ СИСТЕМНИМ БАЧЕННЯМ ТОГО, ЧИМ МИ МОЖЕМО БУТИ КОРИСНИМИ – ОКСАНА ЧЕРВОНЕНКО
У лютому 2022 року також гостро постало питання – як в екстремальних умовах повномасштабного вторгнення діяти системно, коли ти відповідаєш за великі колекції і національний рівень. Яке рішення на рівні національного музею було критичним у перші дні вторгнення?
«Зрозуміло, що музей, який має два з половиною мільйони одиниць зберігання евакуювати фізично неможливо, – говорить заступниця директора з наукової та музейної роботи Національного науково- природничого музею Оксана Червоненко. – У нашому музеї зберігаються унікальні експонати – скелет мамонта і хижа з кісток мамонта. Вони великі, їх неможливо розібрати й кудись перевезти, адже це натуральні кістки, які під час таких робіт будуть зруйновані. Природничі музеї часто є сховищами для еталонних зразків, втрати яких невідтворні. Тому великі зразки ми просто закривали й убезпечували як могли в середині будівлі, а для менших – придбали сейфи».
Пані Оксана розповіла, що в перші дні повномасштабного вторгнення вони вдвох із чоловіком ходили в музей щодня й були там зранку до вечора, хоча розуміли, що проти окупантів вони безсилі, однак, наглядали, щоб не було ефекту «розбитих вікон».
«Звісно, було моторошно – кості, багато черепів, загальний психологічний стан…. Музей має охорону, але тоді вона фізично не могла до нього дістатися. Кнопка державної служби охорони – є, а людей – немає, і якщо хтось розіб’є вікно й залізе, то ти будеш тут сам на сам із ним», – говорить Оксана Червоненко.
Музею допомогли з пакувальними та будівельними матеріалами, якими колектив закривав усі щілини, щоб експонати не рознесло вибуховою хвилею в перші дні вторгнення. Здавалося, ніби все убезпечено, але 10 жовтня 2022 року, коли прилетіло просто в центр Києва, в музеї вибило вікна й довелося звертатися по допомогу до всіх.
«Найцікавіше, що нам почали допомагати звичайні люди, ми отримали багато коштів на благодійний рахунок, до того ж були дуже різні внески, і великі, і маленькі, але, отримуючи кожен, хотілося плакати від вдячності – донатили і маленькі діти, і воїни з окопів. Це нас дуже надихало, і, розуміючи відповідальність за збереження колекції, ми порадилися, і вже через місяць після вторгнення наш музей, один із небагатьох на той час, відкрився. Ми не знали, чи прийдуть до нас люди, тому що тривали постійні обстріли, але вони йшли, щоб відволікти дітей, які сиділи по підвалах. Тобто жах від перших днів змінився системним баченням того, чим ми можемо бути корисними в такій ситуації. І ми робили все можливе, щоб залишитися доступними в межах Києва, щоб люди відчули, це ще не край, є куди йти, є надія. На сьогодні вся наша колекція більш-менш убезпечена, ми працюємо, і за минулий рік нас відвідало майже сто тисяч людей», – розповіла заступниця директора з наукової та музейної роботи Національного науково-природничого музею Оксана Червоненко.
ГОРИЗОНТАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ – ЦЕ СПРАВЖНЄ МУЗЕЙНЕ БРАТЕРСТВО
У відповідь на питання, чи відчували музеї на початку повномасштабного вторгнення потребу в координації між собою – і чи була вона достатньою, учасниці панелі не тільки відповіли ствердно, а й назвали нинішню налагодженість горизонтальних зв’язків справжнім музейним братерством.
Олеся Мілованова: Наші особисті та професійні горизонтальні зв’язки спрацювали на початку повномасштабного вторгнення неймовірно! Мені в окупацію, коли зв’язок проривався, дзвонили люди, які навіть мене особисто не знали, але бачили у фейсбуці, і питали, чим допомогти, пропонували прийняти в себе. Ми так і врятувалися – я виїхала до Львова, до моїх давніх друзів та партнерів – Музей «Територія терору». Ми певний час працювали на їхній базі, вони нас професійно підтримали, дали фундамент для старту третього відродження. Горизонтальні зв’язки працюють і сьогодні. І далі працюватимуть, бо це єдине, на що ми можемо покластися – на своїх музейних друзів та партнерів.
І ось 2 квітня у Харкові відкрився унікальний виставковий проєкт «Музей у тривожній валізі», який розповідає про незламність Луганщини та силу пам’яті, яку неможливо евакуювати чи знищити. Це експозиція про те, як музейні фонди стають символом опору, а історія продовжує звучати навіть у якнайскладніші часи. Це спільна ініціатива Луганського обласного краєзнавчого музею та ГО «КЛІО ХАБ» за підтримки Швейцарії.
Оксана Червоненко: Специфіка Національного науково-природничого музею в тому, що у штаті переважна кількість науковців – це академіки, доктори наук, які досліджують певні групи тварин, рослин, геологи – і всі вони мають потужні зв’язки із закордонними музеями. Тому на початку вторгнення нам телефонувало багато людей із-за закордону, підтримували і пропонували вивезти колекції, які їм були цікаві і з якими вони працювали. Але розпорошувати колекцію по світу не було жодного сенсу, і я щиро вдячна, по-перше, донорам, які нас тоді підтримали, і з якими ми змогли встояти, а по-друге, внутрішньому ресурсу наших співробітників, саме завдяки ресурсу та стійкості людей, які працювали на музей і безпосередньо тут, і віддалено. Я їм дуже вдячна й маю низько вклонитися за те, що ми втримали такий величезний неймовірний музей.
Ольга Сошнікова: Я вельми вдячна нашому музейному братерству, всім директорам музеїв, які буквально жили тоді в музеях у надскладних умовах, без вихідних і перерв робили свою роботу та допомагали один одному. Уявляєте, пані Леся (Мілованова – ред.), перебуваючи в окупації, сидячи в підвалі Старобільська, дізналася, що в нас немає продуктів та ліків, якось зв’язалася з Дніпром (вони тоді хабом були), і нам звідти прийшла допомога. Така от відданість і людяність нашого музейного братерства.
Харківський історичний музей імені Миколи Сумцова також є методичним центром для 32 музеїв Харківської області, і в нас ще до 24 лютого 2022 року був налагоджений стабільний зв’язок із директорами через постійні семінари, обговорення. І на початку повномасштабного вторгнення ми весь час перебували на зв’язку, тому що фронт рухається, а ти не завжди знаєш, яке і як обрати рішення. А от завдяки цим горизонтальним зв’язкам музейників Харківщини, музейників України, які приймають нас та наші колекції, завдяки нашим партнерам, особистим зв’язкам, нам вдалося створити, як я називаю модним словом, «кейс евакуації» Харківщини. І цей кейс можна вважати успішним. Зараз через потужні виставкові проєкти врятована культурна спадщина не просто не мовчить, лежачи у скринях, а тут і зараз працює на нас. Це велика робота, де кожен бере на себе відповідальність. Все у нас буде добре, а порятунок культурної спадщини – це порятунок нації.
Як бачимо, на панелі «Музей у валізі» конференції мережі OBMIN «Стійка культура. Культурна стійкість» прозвучало багато різного – і дуже особистого, і професійного, і болісного. Але якщо спробувати зібрати це в кілька відчуттів, то ця панель – про три речі. Перше – про швидкість рішень. Музеї, які зазвичай працюють із часом у категорії десятиліть і століть, були змушені діяти в категорії годин. Друге – про переосмислення того, що є музеєм. Чи це будівля? Чи це колекція? Чи це команда? Сьогодні звучало дуже чітко: музей – це передусім люди і сенси, які вони здатні зберегти й передати. І третє – про нову стійкість, не як статичний стан, а як здатність змінюватися, переміщатися, втрачати і, попри все, продовжувати працювати. Якщо дуже коротко – ця розмова про те, що музей виявився значно гнучкішим, ніж ми звикли думати. Він може втратити будівлю, змінити формат, переміститися, але не зникає, якщо є команда і розуміння, навіщо він існує.
Любов Базів. Київ
Фото Павла Матоги, В’ячеслава Мадієвського
Маловідомі факти про артиста, міністра культури і директора театру
Одному з найвидатніших українських акторів Богдану Сильвестровичу Ступці 27 серпня виповнилося б 85 років. Він став лауреатом Шевченківської премії ще 1993 року, а звання народного артиста в Україні отримав на порозі своєї 40-ї річниці. Незабутній виконавець театральних ролей Тев’є-Тевеля з однойменної вистави, Миколи Задорожного – з «Украденого щастя» та багатьох інших із земної сцени назавжди зійшов 70-річним, через хворобу.
За понад пів століття творчої діяльності Богдан Ступка зіграв десятки театральних ролей і на початку 1970-х виразно ввійшов у кінематограф. Першим його фільмом став «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука. А на перетині тисячоліть уже досвідчений та іменитий артист, який у 1999–2001-му роках обіймав посаду міністра, зіграв на той час дуже провокативну головну роль у першій великобюджетній за роки відновленої незалежності України повнометражній стрічці «Молитва за гетьмана Мазепу». Тоді підтримав так само важливі фільми «Мамай» і «Богдан Зиновій Хмельницький».
Чому ім’я та діяльність Богдана Ступки залишаються важливими й актуальними? Який фільм, в якому зіграв, репресували? Відповідь Укрінформ шукав у кіно- і театрознавців.
АРТИСТИЧНО ПІДПИСУВАВ ОФІЦІЙНІ ПАПЕРИ, МОВ РОЗДАВАВ АВТОГРАФИ
Мегаакторство розливалося й наповнювало всіх довкола, коли Богдан Ступка неспішно йшов вулицею та вітав перехожих, елегантно здіймаючи капелюха, скульптурно застигав на червоному хіднику біля театру, артистично підписував офіційні папери, мов роздавав автографи, констатує театрознавиця Ганна Веселовська й додає: «Адже весь світ вважав театром, який його колись зловив».
Для поколінь українців Богдан Ступка був і залишається тим знаковим артистом, який міг представити на сцені геть усе, каже докторка мистецтвознавства. «У вісімнадцять він зіграв робота-гуманоїда, у тридцять – шаленого Дон Жуана, в сорок п’ять – батька новочасної української літератури Івана Котляревського, а однією з його останніх театральних ролей став вічно молодий Фауст. Хтось пригадає і його кіноролі, від перших, наче пробних та несміливих, до останніх, потужних, як торнадо, що заливали енергією екран», – коментує професорка Ганна Веселовська, керівниця напряму експертно-аналітичної діяльності Національної спілки театральних діячів України.
«Його домагально-запитальні інтонації дряпають душу. Його невиправний галицький акцент – не неподоланність, а мимовільне драмо-іронічне відчуження від узвичаєного сценомовлення», – так відгукувався про Богдана Ступку театрознавець Ростислав Коломієць.
Творчу співпрацю Богдана Ступки із театральним режисером Сергієм Данченком кінознавиця Лариса Брюховецька порівнює із зустріччю Марчелло Мастроянні та Лукіно Вісконті. Творчий тендем став явищем не тільки українського театру, а й української культури загалом, констатує авторка есею «Богдан Ступка. Стабільність висоти» циклу «Немеркнучі зірки» у книзі «Талант і гра. Українські актори театру і кіно».
ПАСТКИ «УКРАДЕНОГО ЩАСТЯ» У ЛЬВОВІ ТА КИЄВІ
Магія співтворчості з режисером Сергієм Данченком розпочалася одразу після того, як Богдан Ступка в 1961 році завершив навчання в акторській студії при Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, а перші ролі були зіграні ще під час навчання. І зовсім скоро глядачі мали змогу в радянській дійсності дивитися постановки, що виходили за межі соцреалізму, в які тоталітарна система загнала український театр, знищивши в 1930-х театр «Березіль», Леся Курбаса, Миколу Куліша й інших театральних діячів.
Батько Богдана Ступки співав у хорі Львівського академічного театру опери та балету, тож для хлопця з дитинства сцена й закулісся стали звичними, 14-річним він уперше долучився до масовки. До речі, вищу освіту спочатку здобував заочно на філологічному факультеті Львівського університету імені Франка. І вже в 1984-му так само заочно закінчив театрознавчий факультет Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
Львівський театральний період Богдана Ступки тривав до 1978 року. Стартував із незвичної ролі Механтропа в постановці «Фауст і смерть». Багатогранно акторський талант артиста розкрила роль Дон Жуана у виставі «Камінний господар» за Лесею Українкою. Її прем’єра відбулася 1971 року.
Далі, здавалося, актор перевершив самого себе, створивши образ несамовитого зла – Річарда ІІІ – в однойменній постановці за трагедією Шекспіра, це прем’єра травня 1974 року. Сценічна постать безжального правителя як магнітом притягувала увагу публіки не тільки у Львові, а й у Києві під час гастролей Театру імені Марії Заньковецької у столиці.
Потім – «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка: події любовно-сімейного трикутника в гірських Незваничах 1870 року всім відомі зі шкільної програми. Постановка у Львові з’явилася у 1976-му, коли Сергій Данченко перейшов працювати у Київ у Театр імені Івана Франка і забрав із собою Богдана Ступку – за три роки після попередньої прем’єри відбулася столична.
Виставу «Украдене щастя» театрознавець Олег Вергеліс у книзі «Театр, де розбиваються серця» назвав для Богдана Ступки символічним мостом між Львовом і Києвом. Найцікавіше, що актор зіграв не жовніра Михайла Гурмана, який повертає собі кохану Анну, як можна собі стереотипно уявити, а трударя Миколу Задорожного, який став заручником зговору братів молодшої за віком дружини, яку оберігав і якою дорожив.
«Сергій Данченко творив виставу як поєдинок рівноправних партнерів: Миколи і Михайла, чоловіка і коханця. То була суто чоловіча вистава – про чоловічу честь, про несправедливість життя і наругу долі», – писав Олег Вергеліс.
Режисер створив історію стриманих бойків, яка стала театральною симфонією деталізацій. Богдан Ступка щоразу показував особливий образ Миколи Задорожного. Скажімо, разом із дружиною Анною він довго-довго на сцені стягував із обмерзлих ніг чоботи. «Здирає їх, ніби пастку, в яку потрапила звірина у хижому лісі, – так через роки описує сцену Олег Вергеліс. – «Чоботи» чимчикують до печі – зігрітися. (…) Так, ця снігова людина, Микола, шукає тепло. Всі його слова про погані заробітки, про поганих людей – то так, для проформи. Важливіше знайти в очах Анни – розуміння, співчуття».
Богдан Ступка, зображуючи образ, переконував глядачів, що вік не має значення, коли чоловік прив’язаний душею і тілом до єдиної коханої жінки. Актор сотворив Миколу Задорожного, в якому «жило дивовижне тяжіння до Дому як магічного місця».
РАДЯНСЬКІ ГАСТРОЛІ З ПРОПАГАНДИСТСЬКИМ СКЛАДНИКОМ І РЕПРЕСОВАНИЙ ФІЛЬМ
Дуже красновомно передає ту атмосферу, наприклад, наказ № 100-к від 15.04.1986 р. про закордонні гастролі Київського театру імені Івана Франка: «Згідно з культурним співробітництвом Міністерства культури СРСР із зарубіжними країнами, з 21 квітня по 3 травня ц. р. запланована поїздка театру ім. І.Франка в Народну Республіку Болгарія для участі в комплексних заходах, присвячених ХХVII з’їзду КПРС».
В окремому додатку зафіксували: «Сформована ідеологічна група в сладі 10 чол. Підібрана в Товаристві культурних зв’язків із зарубіжними країнами інформаційна пропагандистська література. Проведено установчу лекцію про НРБ».
У тій поїздці франківці показували в трьох містах Болгарії, зокрема, виставу «Дядя Ваня», в якій Богдан Ступка грав головну роль Івана Петровича Войницького – сина вдови таємного радника. А, скажімо, в жовтні 1982-го гастролювали в п’яти містах тодішньої Югославії з «Украденим щастям». У тих умовах творило постановки гроно столичних франківців: Богдан Ступка, Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталія Сумська, Олексій Богданович, Поліна Лазова й інші актори, які вже перейшли в категорію корифеїв сучасності українського театру.
Богдан Ступка на власному досвіді відчув, що таке цензура, після зйомок у 1971 році у другому фільмі – «Осяянні» режисера Володимира Денисенка, роботи якого не раз критикували за «буржуазний націоналізм». Актор створив складний образ ученого-інтелектуала з багатою творчою уявою, що контрастувала з буденною реальністю епохи тогочасного радянського суспільства, псевдонауковістю. До того ж у фільмі використано духовну музику Максима Березовського, замовчувану радянською владою – «Не отвержи меня во время старости».
За сюжетом, молодий учений-генетик Юрко Морозенко робить важливе відкриття, що має наблизити науку до розуміння природи онкологічних захворювань. Однак не поспішає ділитися результатами з керівництвом, яке від початку скептично ставилося до дослідження. В «Осяянні» показали екзистенційну кризу людини, яка живе в новому мікрорайоні Києва, проте все ніяк не наважується розпакувати речі. Головний герой дистанціюється від дружини і колег, занурюючись у мрії і спогади дитинства.
Після прем’єри у 1972 році «Осяяння» стримано зустріли в Україні, а в московських кіновиданнях вийшла серія розгромних текстів. Стрічку Володимира Денисенка, в якій головну роль виконав Богдан Ступка, критики назвали невдалим прикладом українського поетичного кінематографу на урбаністичному матеріалі. І фільм на десятки років зник.
«Осяяння» репресували, але не знищили. Вціліла лише одна позитивна копія. Її віднайшли – і Довженко-Центр відновив фільм, його демонстрували 2024 року в програмі «Київкінофесту». До речі, у фільмі показують портрет Богдана Ступки, який створив художник Іван Марчук і подарував акторові. Але після зйомок картина зникла. Кілька років тому її придбав Національний художній музей.
МІНІСТЕРСЬКЕ КРІСЛО ТА ОДИНАДЦЯТЬ РОКІВ НА ПОСАДІ ДИРЕКТОРА ТЕАТРУ
На українському владному Олімпі часів відновленої незалежності культурою нерідко керували митці: актор Євген Нищук був двічі міністром, артистка Лариса Хоролець опановувала цю роль першою, а Богдан Ступка обіймав посаду з 30 грудня 1999 року по 31 травня 2001-го. Лариса Брюховецька згадує, що якось на запитання, що думає про свою міністерську роботу, багатозначно і дещо іронічно, як часто траплялося, відповів: «Думаю…»
Кінознавиця зазначає про Богдана Ступку: «Він свою мистецьку висоту взяв і впевнено її тримав до кінця життя». Можна сказати, що затінив політиків. За часів прем’єр-міністра Віктора Ющенка, в чиєму уряді Богдана Ступку призначили міністром культури, відбулася реанімація українського кіно, яке до того дуже відчутно потерпало від браку коштів і відсутності чіткої стратегії розвитку за підтримки держави. «А тоді втримати кіно на плаву – вже немало», – підкреслює Лариса Брюховецька.
З кінця 1970-х років Богдан Ступка не раз виконував ролі, епізодичні і центрові, відомих постатей української історії та культури. У фільмі режисера Станіслава Клименка «Дударики» актор зіграв композитора Миколу Леонтовича. Згодом перевтілювався в Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Остапа Вишню.
До того як зніматися в художньому фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу», у 1993-му Київнаукфільм на замовлення Міністерства освіти завершив виробництво науково-просвітницького фільму «Анатема. Життя і смерть Івана Мазепи», в якому гетьманував Богдан Ступка.
Після міністерського крісла актор перемістився на посаду очільника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, після відходу в засвіти Сергія Данченка. Ті одинадцять років були наповнені персональними й колективними тріумфами, трохи драмами, курйозами і не завжди приємними здивуваннями. Проте ніщо не може нівелювати справжнього таланту.
Валентина Самченко, м. Київ
Архівні фото Укрінформу, Володимира Денисенка, Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка і Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької
Головне фото – Театру імені Івана Франка
У США у віці 80 років помер актор Тім Каррі, зірка фільмів «Шоу жахів Роккі Хоррора» та «Один у дома – 2».
Про це повідомляє АР, передає Укрінформ.
Давня менеджерка та подруга Марсія Гурвіц повідомила, що Каррі, який у 2012 році переніс інсульт, через що був прикутий до інвалідного візка, помер у середу у своєму будинку в Лос-Анджелесі. Причина смерті не розголошується.
Каррі отримав три номінації на премію «Тоні», а також номінацію на премію «Еммі» у 1994 році.
Він прославився завдяки ролі Френка-Н-Футера у науково-фантастичному рок-мюзиклі з елементами трансвестизму «Шоу жахів Роккі Хоррора», прем’єра якого відбулася 1973 року у Лондоні. З цією виставою він виступив на Бродвеї, а потім зіграв головну роль в однойменному культовому фільмі 1975 року.
Згодом, на тому ж Бродвеї Каррі зіграв головну роль у п’єсі «Травесті» у 1975–1976 роках, роль Моцарта у дуеті з Ієном Маккелленом у п’єсі «Амадей» та роль короля Артура у постановці 2005 року «Спамалот».
Серед його кіноролей — роль монстра-вбивці дітей у мінісеріалі 1990 року за мотивами жахливого роману Стівена Кінга «Воно», а також роль підступного кардинала Рішельє у фільмі 1993 року «Три мушкетери». Велику популярність Каррі принесла роль самовдоволеного консьєржа, який марно намагався завадити Кевіну Маккалістеру (Маколей Калкін) розважитися у шикарному нью-йоркському готелі «Плаза» у фільмі «Один вдома 2: Загублений у Нью-Йорку».
Каррі народився в графстві Чешир, Англія, у родині військово-морського капелана та шкільної секретарки. Йому було 12 років, коли помер його батько. Про акторську кар’єру він замислився лише в підлітковому віці, коли навчався у школі для синів методистських священників. У 1965 році він вступив до Бірмінгемського університету, який на той час був одним із трьох англійських університетів, що мали театральний факультет.
Потім він переїхав до Лондона, де отримав свою першу роботу — у мюзиклі «Hair» у Вест-Енді.
У пізніші роки Каррі озвучував багато ролей у дитячих телесеріалах, зокрема у «Зоряних війнах: Війни клонів» та «Дика сімейка Торнберрі». Після багаторічної перерви в художніх фільмах його остання роль була у фільмі жахів «Stream» 2024 року.
Каррі, який ніколи не був одружений і не мав дітей, завжди дуже приховував своє особисте життя.
Як повідомляв Укрінформ, у США у віці 80 років померла легендарна співачка Доллі Партон – одна з найуспішніших виконавиць в історії кантрі-музики.
Фото: FOX Image Collection
Стримінгова платформа Netflix офіційно випустить у прокат романтичну комедію «Охороняючи зірок» (Guarding Stars) вже 18 листопада.
Про це повідомляє Deadline, передає Укрінформ.
Фільм є екранізацією бестселера американської письменниці Кетрін Сентр «Тілоохоронець» (The Bodyguard).
У романі Сентр, опублікованому видавництвом St. Martin’s Press у липні 2022 року, «охоронцю доручили охороняти чарівну зірку бойовиків протягом свят, і між ними з’являються романтичні іскри».
Стрічку перейменували на «Охороняючи зірок», щоб уникнути плутанини з культовим фільмом «Тілоохоронець» 1992 року з Вітні Г’юстон та Кевіном Костнером у головних ролях.
У ній знялися Лейтон Містер (відома за її роль у серіалі «Пліткарка») та Джаред Падалекі (серіал «Надприродне»).
Він вперше за останні 16 років зіграв роль у повнометражному художньому фільмі.
Зазначається, що для самої Сентр цей фільм став вже третьою екранізацією після фільмів, заснованих на її книгах «Щастя для початківців» (2023) з Еллі Кемпер та Люком Граймсом у головних ролях, який також був знятий на Netflix, та «Загублений чоловік» (2020) з Джошем Дюамелем та Леслі Бібб.
Як повідомляв Укрінформ, стримінгова платформа Netflix презентувала трейлер трилера «Тварини» (Animals) двічі лауреата премії «Оскар» Бена Аффлека.
Фото: UNSPLASH
-
Усі новини1 тиждень agoХолоденко шукає чоловіка Синяку – психологиня знялася в шоу
-
Політика1 тиждень agoНАБУ опублікувало аудіозапис у справі, де фігурують нардепи і високопосадовці ОП
-
Усі новини1 тиждень agoЗагинув Анатолій Ткач – що відомо про музиканта
-
Усі новини1 тиждень agoОля Полякова в ДТП — аварію співачки порівняли з ДТП Кузьми, в якій він загинув
-
Усі новини1 тиждень agoНапади на українців у Польщі
-
Усі новини1 тиждень agoчому не варто витрачати на них гроші (фото)
-
Політика1 тиждень agoЗеленський і глава МЗС Бельгії обговорили потенційні дати для підписання Drone Deal
-
Війна1 тиждень agoчому АКС-74 досі актуальний у війську