У Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбулася масштабна конференція мережі OBMIN «Стійка культура. Культурна стійкість», одна з панелей якої була присвячена розмові про музеї, але не як про інституції чи будівлі. Вона була – не про звіти і не про статистику, а про рішення, які доводилося ухвалювати за години. Про втрати. Про інтуїцію. І про те, що, врешті, виявилося важливішим за стіни.

Назва панелі – «Музей у валізі». І це не метафора заради красивого звучання. Адже для багатьох українських музеїв це стало реальністю. Учасниці дискусії – керівниці музеїв, які прожили цей досвід дуже по-різному, але кожна з них знає, що означає зберігати культуру в умовах загрози її знищення: Ольга Сошнікова – директорка Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова, Оксана Червоненко – заступниця директора з наукової та музейної роботи Національного науково-природничого музею, Олеся Мілованова – директорка Луганського обласного краєзнавчого музею.

Як модераторка цієї панелі, вважаю важливим детально розповісти про що на ній ішлося.

МИ ВП’ЯТЬОХ ЗА 10 ДНІВ ПЕРЕНЕСЛИ НА СОБІ В ПІДВАЛ 12 ТИСЯЧ ПРЕДМЕТІВ ДУЖЕ СКЛАДНОЇ ГРУПИ – ОЛЬГА СОШНІКОВА

Тож, як музеї діяли в перші дні повномасштабної війни, що спрацювало, а що – ні? Якого досвіду із цього набуто?

Директорка Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова Ольга Сошнікова згадує, що перші дні після повномасштабного вторгнення музейники працювали у страшних умовах, оскільки Харків найпершим зазнав ворожих ударів, вони пішки ходили на роботу під обстрілами, оскільки розуміли свій обов’язок.

За її словами, в той надскладний період колектив музею перетворився на справжню команду, кожен гравець якої чітко розумів своє місце і не перекидав на когось своєї відповідальності.

«24 лютого до музею дійшло п’ять осіб разом зі мною. І на цих п’ятьох була вся відповідальність – сховати та зберегти. Ми рятували колекцію під бомбардуваннями, поспіхом знімали все з експозиції. Не було пакувальних матеріалів, нам довелося загортати крихкі групи, наприклад кераміку, – у старі газети. І ми вп’ятьох за десять днів перенесли на собі в підвал із ліхтариками в руках дванадцять тисяч предметів. Ось така в нас була реальність», – розповідає пані Ольга.

Вона додала, що у 2014 році Харківський музей почав створення сайту та розробив власну систему оцифрування, що їм дуже врятувало час для складання переліку предметів для евакуації під час вторгнення у 2022-му.

У музеї невеликий колектив як на таку велику колекцію (понад 300 тисяч експонатів), на момент повномасштабного вторгнення налічував близько 90 співробітників. Багато хто виїхав із Харкова в перші місяці, згодом почали повертатися, але не всі. І оскільки розроблена система дозволяла працювали дистанційно, ті, хто фізично не був у музеї, допомагали формувати списки на евакуацію віддалено.

Також для того, щоб об’єднати колектив, було створено чат (він і зараз працює), де досі щоранку питають, хто є на зв’язку. Якщо хтось тривалий час не відгукується, інформація передається у відповідні органи,  адже за період війни багато людей загубилося, зникло… За деким і досі триває пошукова робота.

МАЮЧИ ЗА ПЛЕЧИМА 2014-Й, МИ РОЗУМІЛИ, ЩО МОЖЕ ВІДБУТИСЯ, ТОМУ ПОЧАЛИ ГОТУВАТИСЯ – ОЛЕСЯ МІЛОВАНОВА

Харків – це досвід моменту, коли часу на роздуми фактично немає. Але є інший досвід – коли музей уже живе в умовах утрати й переміщення.

Історія Луганського обласного краєзнавчого музею – не тільки про повномасштабну війну 2022 року, а про тривале існування без стабільного дому. Адже в березні 2015-го цей музей уже був переміщений на підконтрольну Україні територію до міста Старобільська. І тут «музей у валізі» набуває зовсім іншого значення. Як цей досвід допоміг або не допоміг у 2022 році?

«Для нас проблеми переміщення почалися ще 2014 року, – говорить  директорка Луганського обласного краєзнавчого музею Олеся Мілованова. – Ми втратили будівлю, майно, наша команда, яка працювала в Луганську (а це понад 110 людей), розпалася. І найголовніша втрата – наша неймовірна колекція з понад 180 тисяч унікальних експонатів».

Музей почали відроджували на базі Старобільського краєзнавчого музею. За вісім років здійснили 50 експедицій, провели безліч пересувних виставок, поповнили колекцію на багато тисяч експонатів, а 20 березня 2022 року планували запустити перше Музейне радіо в Україні. Команда мала великі амбіції та активно рухалася в бік їхнього здійснення, але настав ранок 24 лютого…

«Як і більшість музеїв, ми зустріли початок повномасштабного вторгнення  в музеї. Усі прийшли, щоб його рятувати, – ділиться пані Олеся. – Перед початком вторгнення надходила різна інформація, нас заспокоювали, але, маючи за плечима 2014-й, ми розуміли, що може відбутися, тому почали готуватися».

Пакувальних матеріалів не було, тому музейники звернулися до військових, які надали їм скрині для перевезення боєприпасів, у які можна було запакувати експонати. Напередодні розчистили підвали, знесли туди воду, ковдри, свічки, підготували стільці, щоби там сидіти і зберігати речі, чекаючи евакуації. Але евакуація, на яку вони розраховували, не спрацювала – транспорт за ними не прибув.

«Нас одразу окупували… Військові відступили на більш зручні позиції, щоб не опинитися в котлі, а ми залишилися. Це втрати перших днів повномасштабного вторгнення. Страх був, але були також злість та ненависть, які мене так переповнювали, що навіть витісняли страх. Тому що коли вулицями групами по троє-четверо ходять окупанти з автоматами, а ти в цей час намагаєшся прорватися у свій музей і врятувати якісь матеріали, це справді ризиковано. У нас зберігалися матеріали щодо учасників АТО, які ми готували до виставки вшанування. А це ж готові кримінальні справи! Треба було обов’язково їх винести. У мене, крім хворої мами і маленької дитини, нікого немає, і що б із ними сталося, якщо б мене забрали? Професійне взяло гору над особистим. Але я не жалкую ні про жодне своє рішення. Можна пишатися своєю роботою: роздала трудові книжки на руки, відправила людей на дистанційну форму роботи вже до 24 лютого, відпрацювала систему оповіщення, евакуаційну систему. А оскільки ми є методичним центром для всіх музеїв у Луганській області, прописала, хто кому дзвонить, хто що куди виносить на зберігання. Це спрацювало. Перша паніка загасилася, і всі знали що робити», – розповіла Олеся Мілованова.

ЖАХ ВІД ПЕРШИХ ДНІВ ЗМІНИВСЯ СИСТЕМНИМ БАЧЕННЯМ ТОГО, ЧИМ МИ МОЖЕМО БУТИ КОРИСНИМИ – ОКСАНА ЧЕРВОНЕНКО

У лютому 2022 року також гостро постало питання – як в екстремальних умовах повномасштабного вторгнення діяти системно, коли ти відповідаєш за великі колекції і національний рівень. Яке рішення на рівні національного музею було критичним у перші дні вторгнення?

«Зрозуміло, що музей, який має два з половиною мільйони одиниць зберігання евакуювати фізично неможливо, – говорить заступниця директора з наукової та музейної роботи Національного науково- природничого музею Оксана Червоненко.  – У нашому музеї зберігаються унікальні експонати – скелет мамонта і хижа з кісток мамонта. Вони великі, їх неможливо розібрати й кудись перевезти, адже це натуральні кістки, які під час таких робіт будуть зруйновані. Природничі музеї часто є сховищами для еталонних зразків, втрати яких невідтворні. Тому великі зразки ми просто закривали й убезпечували як могли в середині будівлі, а для менших – придбали сейфи».

Пані Оксана розповіла, що в перші дні повномасштабного вторгнення вони вдвох із чоловіком ходили в музей щодня й були там зранку до вечора, хоча розуміли, що проти окупантів вони безсилі, однак, наглядали, щоб не було ефекту «розбитих вікон».

«Звісно, було моторошно – кості, багато черепів, загальний психологічний стан…. Музей має охорону, але тоді вона фізично не могла до нього дістатися. Кнопка державної служби охорони – є, а людей – немає, і якщо хтось розіб’є вікно й залізе, то ти будеш тут сам на сам із ним», – говорить Оксана Червоненко.

Музею допомогли з пакувальними та будівельними матеріалами, якими колектив закривав усі щілини, щоб експонати не рознесло вибуховою хвилею в перші дні вторгнення. Здавалося, ніби все убезпечено, але 10 жовтня 2022 року, коли прилетіло просто в центр Києва, в музеї вибило вікна й довелося звертатися по допомогу до всіх.

«Найцікавіше, що нам почали допомагати звичайні люди, ми отримали багато коштів на благодійний рахунок, до того ж були дуже різні внески, і великі, і маленькі, але, отримуючи кожен, хотілося плакати від вдячності – донатили і маленькі діти, і воїни з окопів. Це нас дуже надихало, і, розуміючи відповідальність за збереження колекції, ми порадилися, і вже через місяць після вторгнення наш музей, один із небагатьох на той час, відкрився. Ми не знали, чи прийдуть до нас люди, тому що тривали постійні обстріли, але вони йшли, щоб відволікти дітей, які сиділи по підвалах. Тобто жах від перших днів змінився системним баченням того, чим ми можемо бути корисними в такій ситуації. І ми робили все можливе, щоб залишитися доступними в межах Києва, щоб люди відчули, це ще не край, є куди йти, є надія.  На сьогодні вся наша колекція більш-менш убезпечена, ми працюємо, і за минулий рік нас відвідало майже сто тисяч людей», – розповіла заступниця директора з наукової та музейної роботи Національного науково-природничого музею Оксана Червоненко.

ГОРИЗОНТАЛЬНІ ЗВ’ЯЗКИ – ЦЕ СПРАВЖНЄ МУЗЕЙНЕ БРАТЕРСТВО

У відповідь на питання, чи відчували музеї на початку повномасштабного вторгнення потребу в координації між собою – і чи була вона достатньою, учасниці панелі не тільки відповіли ствердно, а й назвали нинішню налагодженість горизонтальних зв’язків справжнім музейним братерством.

Олеся Мілованова: Наші особисті та професійні горизонтальні зв’язки спрацювали на початку повномасштабного вторгнення неймовірно! Мені в окупацію, коли зв’язок проривався, дзвонили люди, які навіть мене особисто не знали, але бачили у фейсбуці, і питали, чим допомогти, пропонували прийняти в себе. Ми так і врятувалися – я виїхала до Львова, до моїх давніх друзів та партнерів – Музей «Територія терору». Ми певний час працювали на їхній базі, вони нас професійно підтримали, дали фундамент для старту третього відродження. Горизонтальні зв’язки працюють і сьогодні. І далі працюватимуть, бо це єдине, на що ми можемо покластися – на своїх музейних друзів та партнерів.

І ось 2 квітня у Харкові відкрився унікальний виставковий проєкт «Музей у тривожній валізі», який розповідає про незламність Луганщини та силу пам’яті, яку неможливо евакуювати чи знищити. Це експозиція про те, як музейні фонди стають символом опору, а історія продовжує звучати навіть у якнайскладніші часи. Це спільна ініціатива Луганського обласного краєзнавчого музею та ГО «КЛІО ХАБ» за підтримки Швейцарії.

Оксана Червоненко: Специфіка Національного науково-природничого музею в тому, що у штаті переважна кількість науковців – це академіки, доктори наук, які досліджують певні групи тварин, рослин, геологи – і всі вони мають потужні зв’язки із закордонними музеями. Тому на початку вторгнення нам телефонувало багато людей із-за закордону, підтримували і пропонували вивезти колекції, які їм були цікаві і з якими вони працювали. Але розпорошувати колекцію по світу не було жодного сенсу, і я щиро вдячна, по-перше, донорам, які нас тоді підтримали, і з якими ми змогли встояти, а по-друге, внутрішньому ресурсу наших співробітників, саме завдяки ресурсу та стійкості людей, які працювали на музей і безпосередньо тут, і віддалено. Я їм дуже вдячна й маю низько вклонитися за те, що ми втримали такий величезний неймовірний музей.

Ольга Сошнікова: Я вельми вдячна нашому музейному братерству, всім директорам музеїв, які  буквально жили тоді в музеях у надскладних умовах, без вихідних і перерв робили свою роботу та допомагали один одному. Уявляєте, пані Леся (Мілованова – ред.), перебуваючи в окупації, сидячи в підвалі Старобільська, дізналася, що в нас немає продуктів та ліків, якось зв’язалася з Дніпром (вони тоді хабом були), і нам звідти прийшла допомога. Така от відданість і людяність нашого музейного братерства.

Харківський історичний музей імені Миколи Сумцова також є методичним центром для 32 музеїв Харківської області, і в нас ще до 24 лютого 2022 року був налагоджений стабільний зв’язок із директорами через постійні семінари, обговорення. І на початку повномасштабного вторгнення ми весь час перебували на зв’язку, тому що фронт рухається, а ти не завжди знаєш, яке і як обрати рішення. А от завдяки цим горизонтальним зв’язкам музейників Харківщини, музейників України, які приймають нас та наші колекції, завдяки нашим партнерам, особистим зв’язкам, нам вдалося створити, як я називаю модним словом, «кейс евакуації» Харківщини. І цей кейс можна вважати успішним. Зараз через потужні виставкові проєкти врятована культурна спадщина не просто не мовчить, лежачи у скринях, а тут і зараз працює на нас. Це велика робота, де кожен бере на себе відповідальність. Все у нас буде добре, а порятунок культурної спадщини – це порятунок нації.

Як бачимо, на панелі «Музей у валізі» конференції мережі OBMIN «Стійка культура. Культурна стійкість» прозвучало багато різного – і дуже особистого, і професійного, і болісного. Але якщо спробувати зібрати це в кілька відчуттів, то ця панель – про три речі. Перше – про швидкість рішень. Музеї, які зазвичай працюють із часом у категорії десятиліть і століть, були змушені діяти в категорії годин. Друге – про переосмислення того, що є музеєм. Чи це будівля? Чи це колекція? Чи це команда? Сьогодні звучало дуже чітко: музей – це передусім люди і сенси, які вони здатні зберегти й передати. І третє – про нову стійкість, не як статичний стан, а як здатність змінюватися, переміщатися, втрачати і, попри все, продовжувати працювати. Якщо дуже коротко – ця розмова про те, що музей виявився значно гнучкішим, ніж ми звикли думати. Він може втратити будівлю, змінити формат, переміститися, але не зникає, якщо є команда і розуміння, навіщо він існує.

Любов Базів. Київ

Фото Павла Матоги, В’ячеслава Мадієвського