Історія військовослужбовця 3-ї штурмової Яніса Терещенка за тиждень облетіла чи не всю Європу. Не тільки італійські медіа, а й, наприклад, The Guardian, The Telegraph розповіли своїм читачам, що 32-річний український військовий під час відпустки в Італії врятував життя пораненому молодому тунісцю, вчасно наклавши на ногу турнікет і зупинивши небезпечну кровотечу. У бійці просто серед білого дня в історичному центрі Венеції хлопцю завдали кількох ударів ножем. Яніс швидко зорієнтувався й діяв рішуче. Мер Венеції Луїджі Бруньяро особисто нагородив нашого героя «Відзнакою лева». «Моя особиста вдячність і подяка всієї Венеції за цей великий жест людяності, мужності та альтруїзму Янісу, всьому українському народу, друзям в Одесі. Ми проголошуємо нашу солідарність за тривалий мир, який гарантує їм захист», – написав мер на своїй сторінці у Х.

Яніс – розвідник у 3 ОШБ, колишній викладач історії та географії з Кривого Рогу. Планував спокійну відпустку з родиною в улюбленій країні, а тепер відбою немає від преси. «Чудова відпустка така, з пригодами, а я люблю пригоди», – жартує він. Боєць розповів, чому навіть під час відпустки має при собі турнікети, чому італійські медіа спочатку охрестили його «російським туристом» і як той нещасний випадок став нагодою спростувати російську брехню щодо нас, що її ворожа пропаганда сіє в голови європейцям.

ТУРНІКЕТ ПІД РУКОЮ КРАЩЕ, НІЖ ШВИДКА НА КАТЕРІ

– Янісе, як ваша відпустка, як Італія? Де були, що бачили, чи вдається трохи відпочити головою, перезавантажитися?

– Відпустка чудова – приємна, затишна, з погодою пощастило. Хотів спочатку на Сицилію летіти – показати синові Етну, та вулкан саме зараз димить, непередбачуваний. Тож вирішили цього разу трохи скромніше час провести, спокійніше. Якраз спокійніше й не вийшло.

– Це вже не перша відпустка? Ви давно в 3-ій ОШБ? Як до неї потрапили?

– Від самого початку в цьому підрозділі. Раніше це був полк ССО «Азов», то я в ньому відтоді, як мобілізувався у 2022 році. Мобілізувався абсолютно добровільно, конкретним зверненням до підрозділу, не через ТЦК. Того року відпустки не було, як і можливості виїхати за кордон. Родину не бачив півтора року, влітку 2023-го вперше з моменту повномасштабного вторгнення виїхав і зустрілись. Відтоді всі відпустки проводимо в Європі, і обов’язково – через Італію. Туди хочеться повертатися знову і знову. Мій перший рейс завжди до Риму, маю там друзів. Щоразу відвідуємо Ватикан. А цього року вирішили урізноманітнити, зазирнули до Венеції. І не дарма – вона чудова о цій порі. Потроху з’являються туристи після зими, натовпів і спеки ще нема. Карнавал закінчився буквально днями, і місцями ще можна побачити неприбрані залишки конфетті у закутках і навіть зустріти на вулицях людей у масках. Ми зупинилися в одному з історичних районів міста – Канареджо, це острівна частина. І до неї приїздять гуляти вузькими середньовічними вуличками, кататися на гондолах. Всі 4 дні у Венеції були яскравими, повними вражень.

– Уявляю, як ви після такої прогулянки повертаєтеся до готелю і бачите криваву трагедію. Не було спокуси просто пройти повз, не брати на себе ще й цей негатив і клопіт?

– Звісно, була, миттєво виникла. Я ще не оцінив ситуацію, лиш побачив натовп, кров і перша внутрішня реакція – таке втомлене «о ні, невже знову, ще й тут». Дружина запропонувала обійти це – ми були з сином, а там калюжі крові і не хотілося пояснювати 6-річній дитині, що то таке… Просто пройшли повз, відволікаючи увагу сина на вітрини. А потім поставив його на землю біля ресторану неподалік – піду, кажу, хоч погляну, що відбувається.

А краєм ока вже встиг помітити, що хлопці намагаються зупинити кровотечу, затиснути ногу, артерію поясним ременем. Всі їхні дії були правильні, але ремінь не дасть необхідного тиску, плюс вони не дістали предмети з кишень постраждалого і просто перетиснули йому стегно ними, а артерію ні. І хлопець вже перебував у критичному стані, він стікав кров’ю, помирав. Йому пощастило. Може і дожив би до приїзду швидкої, але я на той момент ймовірності не прораховував.

– А швидка з поліцією коли прибули?

– Досить швидко. Але ж треба розуміти, що таке «швидко» для такої служби, ще й у Венеції. Там швидка пересувається катерами, як усі. На вулицях нема авто, велосипедів, електросамокатів – хіба що продуктові візочки котять. Там реанімобіль не під’їде хоч і під самі ноги постраждалому, як у нас. Катер припливе до причалу (порогу, їх там багато) і далі – пішки, тобто логістика складна. Треба визначити найближчу точку, ноші витягти з човна нагору і добігти. Вважаю, вони впорались чудово, прилетіли одночасно з поліцією. Я зафіксував час – після накладення турнікету медики прибули через 10 хв. Мабуть, для цього міста то дуже швидко. Але це не применшує важливості надання невідкладної допомоги в таких випадках. 10 хв – це дуже багато, коли йдеться про поранення стегна, інші критичні поранення, які загрожують життю (брюшина, череп, шия). Ймовірно, через 10 хв вони б приїхали констатувати смерть…

– Ви так точно оцінили ситуацію, бо маєте вже досвід за роки служби? Може, трохи й італійською володієте, бо порозумілися ж із людьми з того натовпу небайдужих?

– Ми короткими фразами перекидалися, мені пояснили, що це – ножове поранення, до хлопця звертались різними мовами, але він не відповідає. Та якщо бачиш три калюжі крові і людину з блідим обличчям на землі, закривавлений одяг, глибокого аналізу й не треба. Переживав тільки про тампонаду (введення в рану тампонів для спинення кровотечі, – ред.), але обійшлося без неї, вистачило турнікета. Затягнув йому, маю зізнатись, добряче. Він, мабуть, хлопчина міцний, бо я все чекав, що він зойкне від болю (затягування турнікета на кінцівці – це реально боляче), щоб зорієнтуватись, коли досить, а він – нічичирк. На щастя, все обійшлося добре, все зробив правильно і він живий.

– А ви з турнікетами познайомилися вперше на службі? Коли проходили інструктаж з тактичної медицини?

– Мав досвід і до війни працював у школі, а в Україні досить багато проєктів навчання працівників шкіл наданню невідкладної допомоги. Та й сам персонал часто турбується, щоб володіти навичками, бо школа – це діти, непередбачувані ситуації. Алергічні реакції, травмування, нещасні випадки завжди можливі. Але саме турнікет – то вже військовий досвід. Накладати його дітям не вчать – у дітей надто тонкі кінцівки, турнікет не зафіксуєш. Тобто саме військовий досвід став у пригоді.

– Часто доводилося допомагати побратимам?

– І їм, і цивільним під час ракетних ударів по містах, де ми опинялися. Не було відчуття розгубленості, невпевненості у діях, тому що ми робили це багато разів і завжди освіжаємо ці знання, регулярно проводимо медичні тренінги в підрозділі, щоб підтримувати напрацьовані рефлекси.

– З аптечкою теж, мабуть, рефлекс, звичка мати її при собі? Бо все-таки на відпочинку її за собою носили, здавалося б, навіщо…

– Не те що звичка – у мене бувало, що я прокидався вночі, бо наснився вибух і у мене панічний страх, бо розумію, що немає ні засобів захисту під рукою, ані хлопців поруч, які нададуть допомогу чи зможуть мене евакуювати. Зараз вже трохи звик з цим жити, а перші відпустки були жахливі. Я міг не спати ночами, бо чув, як летить літак, їде машина. Я розумію, що це просто авто за вікном, а я за кілька тисяч кілометрів від  лінії фронту, але фізично не можу нічого з цим зробити. Чую гул, що наближається до мене, і відчуваю страх. Аптечка – це такий мій спосіб вгамувати свою тривожність, заземлитися. Знаю, що є засоби захисту, я зможу допомогти собі, близьким, людям поруч. Це мій якір, який повертає мене зі світу емоцій, психічних посттравматичних розладів назад до матеріального життя: все нормально, я живий, здоровий і не безпомічний.

ОБІЗВАЛИ РОСІЙСЬКИМ ТУРИСТОМ, ТА ЩИРО ВИБАЧАЛИСЬ

– Закінчили «криваву справу» і пішли собі відпочивати в готель?

– Це було поруч з рестораном, а там – дуже чуйний офіціант. Ресторан, відвідувачі за столиками, і тут я заходжу із закривавленим ножем, яким щойно розрізав джинси, сумка в крові, одяг. Розумію, що міг налякати людей, здогадуюсь, як тому офіціантові було непросто, його вчинок теж гідний. Бо відразу показав мені, де вода, антисептики, смітник, запропонував окріп, швидко виніс рукавички мого розміру. Репутація закладу – то одне, а порятунок життя – геть інше, він правильно розставив пріоритети.

Перехожі теж як могли, допомагали. Хоча одна жіночка стояла, розповідала, що не слід цього робити, бо то ж наркоторговці. І довелося ще на неї відволікатися, пояснювати, що немає значення, хто це – людина вмирає, головне – життя врятувати. До слова, ні в нього, ні в нападника не знайшли наркотиків чи ознак їх вживання.

Хлопця забрали, а я залишився – розумів, що у поліції ще буде багато бюрократичної роботи через інцидент. Залишив всі свої контактні дані, навіть акаунти в месенджерах. Перевірили мої документи.

– А як вони потім вас розшукали – місцева преса і медіа?

– Розголос стався, бо місцева преса помилилась і назвала мене російським туристом. Звісно, українці місцеві не залишили це просто так, здійняли галас, бо як це – назвати українського військового росіянином. Але зі мною одразу зв’язалась репортерка, яка писала статтю, вибачилась – мовляв, свідки сказали, що рятівник – якийся турист, мабуть, росіянин. Вони виправили помилку одразу, протягом години після публікації, але наші ще мінімум добу обурювались у соцмережах. Головне – я почув багато слів підтримки. Репортерка запевняла, що розуміє, наскільки то прикра помилка для нас.

А наступного дня з’явився представник від мерії. Там знайшли україномовного чоловіка – етнічний українець, але все життя в Італії, – який дуже ламаною українською пояснив, що мер буде радий зустрітися. Ми й завітали. Нас дуже тепло зустріли в адміністративному палаці, мер вручив відзнаку, подарував нам книжку про мандрівки Марко Поло. Тепло поспілкувалися, мер розповів, що бував в Одесі, бачив на власні очі обстріли міста, що готель, у якому зупинявся, зруйнували за тиждень після його від’їзду. Одеса з Венецією – міста-партнери, і він має друзів в Одесі. Висловив підтримку і абсолютну солідарність з нами. Дуже тепла приємна зустріч.

Люди живуть в іншій частині Європи, вони досить інертні. Це для нас наша реальність важлива тут і зараз, а інші мусять визначитися: або їм байдуже, або вони вирішують, що не байдуже. І я радий, що таке рішення хоча б у масштабах одного італійського міста прийнято і мер про це відкрито говорить. Мені було приємно як людині і як громадянину України.

– А нам – за вас, тому й така увага до події.

– Розумію, чому це важливо. Насамперед, показати європейцям українців не тільки як шукачів притулку, втікачів від війни, а й як людей, яким небайдуже до життя суспільства. Ми – мешканці Європи, такі ж члени європейського суспільства, як і решта, нам притаманна людяність, емпатія. Я розумію, що підняв цим вчинком дуже багато чутливих тем, зокрема, пропагандистських. Місцеві в соцмережах, та й журналісти – кожен, з ким я спілкувався, питали, як же я виїхав за кордон, невже чоловікам можна? І я пояснював, що це відпустка і вже не перша, що в Італії буваю часто. Це не разова акція, не виняток, що я перетнув кордон, а нормальна практика і військові нерідко бувають у відпустках у країнах Європи. Російська пропаганда в Італії розповідає, шо нас змушують воювати, хапають на вулицях, не випускають з країни, ми живемо, як у тюрмі. Пройшлися багатьма болючими темами і вважаю, що це дуже вчасно і влучно сталося. Якщо абстрагуватися від обставин, я радий, що випала нагода протидіяти росіянам ще й у площині пропаганди. Боротися з їхнім впливом на суспільство в далекому тилу в Європі. Крапля в морі, але… ще одна крапля, моя.

– Яка доповнює гідний портрет нації.

– Мені б хотілося, щоб українців оцінювали за такими історіями, а не за наративами російської пропаганди. З України було теж багато дзвінків, від бійців з різних підрозділів – висловлювали підтримку, вдячність за небайдужість, залученість, сумлінність. Наша держава не менше уваги на це звернула, ніж італійці, оцінила.

– А що саме вразило італійців, як гадаєте?

– Коли військовий надає допомогу комусь в Україні під час обстрілів, це для нас вже стало звичним. Якщо вночі приліт, ти вже не можеш ігнорувати, а побіжиш подивитись, чи не постраждав хто. А Венеція – мирне розслаблене туристичне місто, і натовп людей – не те що байдужий, а неорганізований. Ходять, дивляться, іноді жахаються, але підійти й долучитись не всі здатні. Може, чекають, що хтось інший першим підбіжить. Велика різниця у сприйнятті. Для нас це побутові речі, які, чесно кажучи, на четвертий рік війни вже не жахають, а просто втомлюють. Ми не сприймаємо їх як героїзм. А для італійців, що продовжують жити спокійним життям, – це надзвичайна подія, справжній резонанс.

Тетяна Негода, Київ