Події
Дві українські стрічки перемогли на міжнародному кінофестивалі в Софії

Два фільми, створені українськими митцями, здобули перемогу на 29-му Софійському міжнародному кінофестивалі.
Про це Укрінформу повідомила голова правління Спілки кінокритиків України Оксана Волошенюк.
«Переможцями відомого та важливого міжнародного кінофестивалю Sofia International Film Festival стали ігрова стрічка «Медовий місяць» та документальна «Любий прекрасний коханий», де автори, залишаються з героями в найважчі моменти їхнього життя», – розповіла в коментарі Укрінформу Волошенюк.
Зокрема, міжнародне журі конкурсу нагородило Кінопремією міста Софії за кращий фільм та Гран-прі Міжнародного конкурсу український фільм «Медовий місяць» режисерки Жанни Озірної та продюсера Дмитра Суханова.
Під час нагородження члени журі зазначили: «Світ поганий, жорстокий і потворний, скрізь війни і насильство. Ми, журі, бачили фільми, які заглиблюють думки в цей хаос. Чудово і неймовірно, коли ми узріли фільм, який, незважаючи на стан світу, створює справжню віру в кіно, в його метафізичну силу. Використовуючи силу того, що ми не бачимо, але чуємо, як прискорювача наративу-оповіді».
Нагороду за кращий документальний фільм отримав фільм «Любий прекрасний коханий» австрійського виробництва українського режисера Юрія Речинського.
Журі вважає фільм «потужним і сильним атмосферним свідченням усього, що відбувалося за лінією фронту в Україні – евакуації старших людей, повернення тіл і бажання залишити виснажливу реальність. Спостережлива позиція камери та монтажу втягують нас у фізичні та моральні страждання до такої міри, що ми відчуваємо їх разом із тими, хто є учасниками, залишаючи нас приголомшеними та безмовними. Глибоко емоційний і зворушливий погляд на людство та страждання під час війни».
Приз молодіжного журі Софійського міжнародного кінофестивалю також отримав фільм «Медовий місяць» режисерки Жанни Озірної.
«Українське кіно продовжує спостерігати і переживати велику війну, залишаючи глядачів, як сказали члени журі «приголомшеними». Але не безмовними. Тому з усіх нагород чи не найважливішою та найбільш наснажливою є відзнака молодіжного журі», – наголосила Оксана Волошенюк.
Як повідомляв Укрінформ, у фільмі «Медовий місяць» зображено події 23 лютого 2022 року.
У стрічці «Любий прекрасний коханий» Юрія Речинського йдеться про евакуацію літніх людей зі Сходу України та транспортування тіл загиблих воїнів-захисників та їх поховання.
На фестивалі було представлено 171 фільм із 58 країн, з них п’ять українських: «Край ріки» (режисер Василь Барков), «Редакція» (режисер Роман Бондарчук), «Мирні люди» (режисерка Оксана Карпович), «Реал» (режисер Олег Сенцов), «Медовий місяць» (режисерка Жанна Озірна).
Фестиваль проходить з 10 по 31 березня в Софії (Болгарія) і є одним із провідних кінозаходів Східної Європи.
Фото надане організаторами фестивалю
Події
«Серж із Києва. Українець до кінця»

Розповідаємо про українське коріння зірки світового балету, якого Росія донині приписує собі
Богом танцю називали киянина, який представив сотні своїх балетів на багатьох престижних сценах, – Сергія Михайловича Лифаря. 17-річним він правдами і неправдами зміг втекти від кривавої радянської влади з Києва у Париж і став для світу Сержем Лифарем. У місто дитинства та юності зміг потрапити лише через 38 років, а створити постановку на київській сцені йому так і не дозволили.
Втікача від червоного терору, який буквально за кілька років зміг зробити блискучу кар’єру у Франції, радянська влада намагалася спочатку заманити назад. А потім дискредитувала й обдаровувала обіцянками, які так ніколи і не виконала.
Мрією Сержа Лифаря було створення його музею у Києві. Тож сюди, за заповітом зірки світового балету, цивільна дружина Ліллан д’Алефельдт передала велику частину документального спадку. Музей його імені з’явився у 2019 році, щоправда й досі він без окремого власного приміщення – діє як філія Музею історії міста Києва.

Чому найвідоміший виконавець балетних Ікара і Аполлона є українським митцем, розпитуємо в очільниці Музею Сержа Лифаря, дослідниці його життя і творчості Наталії Білоус. Також завідувачка філії Музею історії міста Києва з колегами показала Укрінформу цікаві музейні артефакти з архівів танцівника найвищого класу майстерності та таланту. Із Сержем Лифарем разом творили Коко Шанель і Пабло Пікассо.

ОДИН З ДАЛЕКИХ ПРЕДКІВ ЛИФАРІВ МІГ БУТИ ВИХІДЦЕМ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Багато інформації про роки життя в Україні Сергія Лифаря уважний читач знаходить у перших його спогадах, надрукованих у Франції в 1935 році. Назва французькою «Коли я був голодним». В українському перекладі – «Тяжкі роки» і «Роки жнив». Він писав ці спогади після смерті матері у Києві у 1933 році. Вона проводжала сина в Європу наприкінці 1922-го, після цього вони більше не зустрілися. Софія Василівна Лифар, знесилена складними роками і подіями, – їй було трохи за 50 – померла від висипного тифу.
Одружилися батьки у 1901 році: донька землевласника Канівського повіту Київської губернії та лісовий кондуктор (помічник лісничого) 2-го Київського лісництва (Трипільсько-Вітієвського) Михайло Якович Лихвар (1875-1947), який згодом працював у департаменті водного та лісового господарства. Відоме ефектне фото пари, на якому мати вдягнута в національне українське вбрання.

Подружжя спочатку мешкало поблизу Києва. Там з’явилися на світ четверо дітей: Євгенія (1902); Василь (1903); Сергій (1905); Леонід (1906). Усім дітям вдасться емігрувати за кордон.
Родовід Сержа Лифаря понад 10 років тому детально дослідила кандидат історичних наук Марина Курінна. Вона резюмує, що один із далеких предків Лифарів міг бути вихідцем із Запорозької Січі і з’явитися у Великій Мотовилівці на Київщині – звідки родом батько танцівника – разом із прикордонним загоном Семена Палія на рубежі ХVІІ – ХVІІІ століть.
![]()
|
«…Коли я трохи підріс й став цікавитися моїм походженням, я часто запитував про наш рід моїх батьків, але нічого не міг дізнатися, окрім смутної легенди, яка збереглася у нашій родині», – згадував Серж Лифар у Франції. І конкретизував, що родинна легенда переповідала, що рід започатковано від невідомих вершників, які осіли у Запорозькій Січі.
Про діда Василя Дмитровича Марченка внук писав, що той вирізнявся великою фізичною силою – він жартома гнув підкови та перекидав пудові гирі та був надзвичайно працьовитим. Йому належало кілька сіл. Був небідним землевласником. У книзі «Список населенных мест Киевской губернии» за 1900 рік знаходимо таку інформацію про Малий Букрин, де 193 двори і 1037 мешканців. «У селі нараховується землі 1583 десятини, з них належить поміщикові 979 десятин, церкві – 35 десятин, селянам – 569 десятин. Село належить Василю Дмитровичу Марченку. Господарство у маєтку утримує сам поміщик за трипільною системою, як і селяни. У селі є 1 православна церква, 1 церковно-приходська школа, 10 вітряків, 2 кузні та 1 казенна винна лавка…»
У Марченків у Канівському повіті внуки проводили літні канікули, Різдвяні свята і Великдень. А ще влаштовували домашні вистави, бо ще прадід мав родинний театр. «Слухаючи народні пісні і спостерігаючи за народними яскравими обрядами-святкуваннями, довго живучи в садибі пліч-о-пліч із селянами, я доторкався до чистого ключа древньої вікової культури, і сам ще того тоді не знаючи, всотував у себе древню правду, трепетно торкався живого минулого…» – згадував Серж Лифар.
![]() Мемуари українського танцівника
Сержа Лифаря “Страдные годы”
|
ЛИФАР ВВАЖАВ, ЩО ПІЗНО ПОТРАПИВ У ТЕАТР – КОЛИ ЙОМУ ЙШОВ… 12-Й РІК
Родина Лифарів, коли Сергій був малим, за його спогадами, не бідувала. Дітей допомагала доглядати нянька. Коли хлопцеві було 4 роки, на півтора місяця мама з трьома іншими дітьми їздила на Південний берег Криму, у Сімеїз. А середній із синів лишався вдома з гувернанткою.
Дбали про освіту і розвиток дітей, і це стало однією з головних причин переїзду до Києва. Сергій був не надто старанним до гімназійних казенних предметів. Утім, напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім» давньоруською мовою.
Коли хлопець тільки вступив на підготовчий курс гімназії, то згадував, що почав вчитися грати на скрипці, через рік почав опановувати рояль. Мав ніжний чистий альт – тож співав у хорі Софії Київської. Вважав, що пізно потрапив у театр – коли йому йшов… 12-й рік.
У Києві місцями, пов’язаними із Сержем Лифарем, є Жовтий корпус Університету Шевченка та будинок біля Театру Франка, які раніше були приміщеннями відповідно Першої та Восьмої чоловічих гімназій. Сім’я деякий час жила біля університетського ботсаду – на вулиці Тарасівській (будинок зберігся).
Незадовго до наступів московських сил в Україну із 1917 року дід Василь Марченко став власником п’ятиповерхового будинку у Києві по вул. Ірининській, 3-а (не зберігся). Родина Лифарів переїхала туди і розмістилася на другому поверсі у квартирі №7 (вікнами на Володимирську вулицю), інші здавали в найм.
![]() Серж Лифар та його дружина
Ліліан Алефельд-Лорвіґ
|
У період, коли на початку XX століття влада в Києві 14 разів переходила з рук в руки (у спогадах фігурує цифра 18), Сергію Лифарю і родині довелося пережити чимало поневірянь і бід: від життя впроголодь до поранення і переховувань. Вимінювали на їжу дорогий посуд і меблі. Примусово 16-17-річних юнаків мобілізовували до московсько-радянської армії.
Дід Василь, ймовірно, за спогадами внука, серед інших брав участь у виборах гетьмана Скоропадського. І це стало причиною того, що його на місяць забрали у застінки чекісти. «Пішов дід сильним, кремезним, неначе дуб, а повернувся зламаним, збілілим, осліплим старцем».
Бабусю було вбито на Канівщині у маєтку, який розграбували. «Прийшли в Україну більшовики зі своїм гаслом «грабуй награбоване!» не так агітували, як самі громили…»
Не з усіма оцінками у спогадах Сергія Лифаря через 90 років погоджується сучасний читач. Утім, є розуміння, що в якихось моментах автор, якому було 15-17 років у страшні роки, не мав експертних знань. Тому з деяких сторінок зчитується «чужа рука». У чомусь 29-літній емігрант-втікач включав самоцензуру, бо в Україні залишався батько й дальні родичі.
Попри всі митарства і небезпеки, у 16 років – як багато хто, загнаний майже у глухий кут, – Сергій Лифар починає займатися… балетом. Після кількох занять із суперпрофесійною Броніславою Ніжинською 15 місяців тренувався самостійно. І ця цілеспрямованість та збіг обставин – бо раптово відмовився їхати хтось інший – переміщають юнака у культурну столицю світу Париж, який визнає його талант. Окрім того, у творчості Сержа Лифаря були десятиліття, коли знаменитий танцівник та хореограф чотири рази залишав уславлений французький театр і творив в інших країнах.

КИЇВСЬКИЙ КОНТЕКСТ МЕГАЗІРКИ, ЩО СЯЯЛА З ПАБЛО ПІКАССО І КОКО ШАНЕЛЬ
Київські музейники почали працювати над створенням академічної біографії Сержа Лифаря. Бо навіть ті праці, які написали закордонні дослідники – зокрема, французькі та швейцарські, – не дають повної картини. Діяльність теоретика і практика, який багато зробив, потребує певного вивіреного узагальнення. «Оскільки ми поки не маємо приміщення, компенсуємо це великою дослідницькою роботою, а також проводимо різноманітні заходи», – каже керівниця Музею Сержа Лифаря Наталія Білоус.

І додає: «Київський контекст Сергія Лифаря для нас дуже важливий. Бо він замовчувався у радянські часи. І донині танцівника з глибоким українським корінням собі приписує Росія».
Завідувачка філії Музею історії міста Києва – Музею Сержа Лифаря розповідає, що вони мають найбільший масив документів, тисячі, які пов’язані із життям всесвітньо відомого хореографа. Зокрема, фотографії та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» Тараса Шевченка (1843), прижиттєве видання.

Частина колекції з 1994 року кількома траншами була передана Національному музею історії України. Там переважно предметна частина: сценічні костюми, реквізити, картини Сержа Лифаря.
Артист балету, теоретик танцю, колекціонер та бібліофіл, один із найвидатніших танцівників XX століття, засновник Академії танцю при «Гранд-Опера», ректор Інституту хореографії та Університету танцю Парижа – він постійно мріяв про Київ. Цього блакитного птаха він майже вхопив у 1958 році, коли уже в аеропорту його не пустили на борт літака – й 11 його балетів із загалом 13 представлених – в СРСР показували без нього. То були перші в історії Росії та СРСР гастролі балетної трупи Паризької опери у рамках культурного обміну, на запрошення Москви.

Врешті-решт вдалося організувати приватний приїзд у Київ на початку травня 1961 року, попутно з поїздкою на ювілейні театральні події у столиці Союзу. У місті своєї юності Сергій Лифар радісно впізнавав кожну знайому вулицю й будинок. Вклонився могилам батьків і взяв із собою з них української землі.

Відвідав Театр опери і балету імені Шевченка. Директору Віктору Гонтарю – «ефективному менеджеру» (зятю Микити Хрущова) у подарунок привіз дефіцитний тоді радіоприймач. Потім немолоді однолітки досить активно листувалися. Хоча Віктор Гонтар так і не зміг домогтися, щоб дали дозвіл на постановку вистави Сержем Лифарем у Києві. Бо московські спецслужби не змогли його ні залякати, ні приручити. А намагань було чимало.
Є листівка-вітання Лифарю від Гонтаря з 1972 роком: «Від Вашого Києва, який Ви так любите». У 1986 році тяжко хворий танцівник у Лозані до дружини написав: «Серж із Києва. Українець до кінця». На могилі зірки світового балету викарбувані слова: «Серж Лифар з Києва».
Прийде час – і відкриє двері для відвідувачів в улюбленому місті музей, гідний мегазірки з козацьким корінням.
Валентина Самченко. Київ
Фото Олександра Клименка і надані Музеєм Сержа Лифаря.
Події
Варшавський кінофестиваль розпочав прийом заявок на участь

Розпочався прийом заявок на 41-й Варшавський міжнародний кінофестиваль.
Про це повідомляє Державне агентство України з питань кіно, передає Укрінформ.
“До участі приймаються повнометражні художні та документальні фільми, короткометражки. Дедлайни подачі: перший – 15 липня, другий – 31 липня. Дати фестивалю: 10–19 жовтня 2025 року”, – йдеться у повідомленні.
Деталі та умови подачі заявок можна переглянути на сайті фестивалю.
Варшавський міжнародний кінофестиваль – один із найпрестижніших у Польщі та Європі, щороку він збирає кіномитців і глядачів з усього світу.
Як повідомлялося, у Києві з 18 по 25 квітня пройде третій кінофестиваль Sunny Bunny – найбільший в Україні фестиваль квір-кіно.
Фото: Держкіно
Події
Помер зірка «Бетмена» Вел Кілмер

У віці 65 років помер американський актор Вел Кілмер, який зіграв Айсмена у фільмі «Найкращий стрілець», та Джима Моррісона у фільмі «The Doors».
Про це повідомляє АР, передає Укрінформ.
Його дочка Мерседес Кілмер повідомила, що актор помер у вівторок ввечері в Лос-Анджелесі в оточенні сім’ї та друзів.
Кілмер помер від пневмонії. Він відновлювався після раку горла 2014 року, який вимагав двох трахеотомій.
Його кінокар’єра досягла свого піку на початку 1990-х, коли він знявся разом із Куртом Расселом і Біллом Пакстоном у фільмі «Тумстоун» 1993 року, у ролі привида Елвіса у фільмі «Справжнє кохання» і в ролі експерта з пограбування банків у фільмі Майкла Манна «Сутичка» 1995 року з Аль Пачіно і Робертом Де Ніро.
Однією зі знакових ролей Кілмера стала роль Бетмена у фільмі Джоела Шумахера «Бетмен назавжди» з Ніколь Кідман та роль Джима Моррісона у стрічці «The Doors».
Кілмер опублікував дві поетичні книги (в тому числі «My Edens After Burns») і був номінований на «Греммі» у 2012 році за альбом розмовного жанру «The Mark of Zorro» («Знак Зорро»). Він також був візуальним художником і християнським вченим протягом усього життя.
У нього залишилося двоє дітей, Мерседес і Джек.
Як повідомляв Укрінформ, легенда боксу у важкій вазі Джордж Форман помер у віці 76 років.
Фото: Jeff Minton
-
Політика1 тиждень ago
Зеленського непокоїть вплив російської дезінформації на оточення Трампа
-
Політика1 тиждень ago
Шмигаль показав наслідки ракетного удару по Сумах
-
Політика1 тиждень ago
Макрон зустріне Зеленського в Єлисейському палаці в середу
-
Політика1 тиждень ago
Спецпредставник Трампа оскандалився заявою про Будапештський меморандум і «російську» ядерну зброю в Україні
-
Суспільство1 тиждень ago
В Україні вже працюють тисяча фахівців із супроводу ветеранів
-
Події1 тиждень ago
МКСК планує запустити мапу доступності культурних просторів і послуг
-
Одеса1 тиждень ago
Небезпека для Одещини – РФ продовже атакувати Херсонщину
-
Суспільство1 тиждень ago
Сегодня в Одесской области произошло землетрясение