Зйомки п’ятого сезону популярного серіалу Netflix «Емілі в Парижі» після Рима та Парижа проходитимуть у Венеції.

Нещодавно в Укрінформі відбулася презентація наукового дослідження «Ідентичність і мозок» бельгійського нейробіолога та мистецтвознавця, доктора філософії Яна де Маєра.

Ян де Маєр – знаний європейський інтелектуал і науковець. 2007 року він отримав ступінь магістра наук і мистецтв з відзнакою у Гентському університеті, 2011-го став доктором філософії в галузі нейронаук та мистецтвознавчої експертизи. Серед численних відзнак професора – орден Почесного легіону та орден мистецтв і літератури Французької Республіки. І це далеко не повний перелік його відзнак та регалій. Аби їх усіх перелічити, знадобиться не один аркуш. Ян де Маєр також є випускником Королівської академії наук, літератури та образотворчих мистецтв Бельгії – одного з найпрестижніших вишів цієї країни, а з листопада 2024 року – він є радником міністра культури та стратегічних комунікацій України.

Презентоване дослідження Яна де Маєра (повністю з ним можна ознайомитися за посиланням тут) пояснює, як мозок формує усвідомлення себе, яким чином виникає приналежність до культури та нації, а також як пам’ять, емоції та досвід впливають на ідентичність. Крім цього, Ян де Маєр наводить аргументи, чому фейки, пропаганда і насильство руйнують цей зв’язок.

Після презентації ми поспілкувалися з професором і з’ясувалося, що він презентував своє дослідження саме в Україні не випадково. Детальніше про його захоплення мистецтвом, історією, культурою, нейробіологією та й зрештою Україною, читайте в інтерв’ю.

ВСЕ, ЩО Я БАЧИВ У КУЛЬТУРІ СРСР, БУЛО ПОВ’ЯЗАНЕ З ЄДИНОЮ КУЛЬТУРНОЮ СИСТЕМОЮ

– Уперше ви побували в Україні ще в 1970-х, коли мало хто на Заході вирізняв українську ідентичність на радянському тлі.

– Це трапилося 1975 року. Тоді я щойно закінчив навчання на юридичному факультеті та завершив свою спортивну кар’єру. Тоді я отримав пропозицію від нового журналу Knack. До того ж я тоді співпрацював з багатьма виданнями – писав для Le Monde Diplomatique, Frankfurter Allgemeine Zeitung, De Standaard. Основні теми – мистецтво, виставки. У той час, за Брежнєва, Росія потроху відкривалася, і я зміг отримати стипендію та працювати в Ермітажі. Паралельно я подорожував Радянським Союзом, щоби побачити його на власні очі та написати кілька статей.

– Тоді, у 1970-х, на Заході вже відчувалася різниця між Україною та Росією?

– Це все був Радянський Союз. Ми усвідомлювали, що існують дуже різні республіки. Я знав, що Україна – це Україна, а не зовсім Росія. Але тоді я не бачив великої різниці, бо все, що я бачив у культурі – у балеті, в опері, в театрі – було пов’язане з єдиною культурною системою. Єдине, що я помітив – ще в 1970-х рівень культури, рівень оперного театру тут був вищим, ніж у Мінську, наприклад.

Я помічав різницю у ставленні людей. Як західна людина, відчував, що в Україні мене охочіше вітають. У Москві все було дуже контрольовано. Я не міг ходити, куди заманеться – за мною постійно слідкували двоє з КДБ. Я став експертом із того, як їх «губити». Це перетворилося на гру, і було навіть весело.

Та загалом мене цікавили мистецтво, творчість, але я не міг встановити контакт із тогочасними радянськими художниками – те, що мені вдавалося зробити в Польщі, Чехословаччині… Там я міг співпрацювати з ними – купував їхні роботи, фінансував творчість. Це згодом стало частиною мого шляху в кар’єрі артдилера. В СРСР це було абсолютно неможливо.

– Як так вийшло, що мистецтво привело вас до вивчення ідентичності?

– Це довга історія. 1996 року професор Роберт Сенель, мій науковий керівник, сказав мені: «Тобі слід написати щось про фламандську ідентичність для газети De Standaard, бо фламандці мають ту саму проблему з Бельгією, що й українці з Росією». Він був дуже профламандськи налаштований і мав великий вплив як у політичному, так і в академічному середовищах. Сенель настільки захопився цим проєктом, що щоранку о 9:30 телефонував мені з новими ідеями. Тож я написав велику статтю про фламандську ідентичність для цієї газети.

– Ця стаття була якось пов’язана з нейробіологією?

– Ні, вона була в царині психології, філософії та історії.

КОГНІТИВНУ АКТИВНІСТЬ МОЗКУ ПІД ЧАС МИСЛЕННЯ МОЖНА ВІДСТЕЖИТИ НА ФУНКЦІОНАЛЬНІЙ МРТ

– А чому ви вирішили звернутися до нейробіології?

– У 2000 році Ерік Кендел, для якого я виконував експертизу малюнків, отримав Нобелівську премію з медицини. Він сказав мені: «Я хочу зрозуміти, як працює мозок, як нейробіолог. Я вивчатиму твій мозок мистецтвознавця». Я не міг (із цією метою) переїхати до Колумбійського університету, але ми почали працювати над концепцією, яка пояснює, як ми сприймаємо побачене в мистецтві за допомогою нейрофізіології, зокрема функціональної МРТ. Так я й занурився в нейробіологію.

Семір Зекі з Університетського коледжу Лондона (UCL) запросив мене до одного з інститутів, де ми досліджували мізки мистецтвознавців. Жан-П’єр Шанжо з Інституту Пастера та Колеж де Франс, Ліонель Наккаш із Національного центру наукових досліджень Франції (CNRS) та госпіталю Пітьє-Сальпетрієр, Франсуа Мішель із Клініки сну Університету Ліона та Марк Де Мей з Гентського університету були членами журі на захисті моєї дисертації на здобуття PhD з нейронаук. До його складу входили й мистецтвознавці: куратор Музею образотворчих мистецтв у Брюсселі Йост ван дер Аувера, Кунраад Йонкгіре та Максиміліан Мартенс з Гентського університету, останній був також науковим керівником моєї роботи. Протягом п’яти років я працював під їхнім началом. Зараз працюю у Лабораторії нейронаук з вивчення мобільності Брюссельського університету (ULB) з колегою Гі Шероном, який консультував мене з нейронаукової частини мого дослідження.

– Чому ви вирішили взятися за міждисциплінарне дослідження і дослідити поєднання ідентичності із нейробіологією?

– Наша особистість, наша ідентичність – це стан свідомості. Сьогодні ми вже можемо визначити, що саме є фізіологією свідомості – які частини мозку беруть у цьому участь.

– Зі шедеврами це зрозуміло – можна показати картину і спостерігати реакцію. Але з ідентичністю як?

– Мозок комунікує через нейромедіатори, електрику і хімію. Усі клітини спеціалізовані на певних функціях, але походять із двох однакових типів стовбурових клітин. Коли вони «подорожують» до потрібного місця, то отримують сигнали про те, що мають робити, коли прибудуть. Когнітивну активність мозку під час мислення та оцінювання мистецтва можна відстежити на функціональній МРТ. Коли ви на щось дивитеся, ваша оцінка виникає як емоційне відчуття, що спалахує миттєво. Бо емоція – це автоматична, інтуїтивна фізіологічна реакція. 99% того, що ми робимо, керується автоматизмами, які сформувалися з нашого досвіду, і лише менше ніж 1% – це свідомі нові рішення, що залежать від свободи волі. Обидва механізми формуються у лобових частках мозку – саме там і знаходиться наша свобода волі: здатність зупинити дію, викликану автоматизмом.

Саме тому ми можемо засуджувати психопатів і нарцисів – бо вони здатні зупинитися. Психопат не нападе на людину в кімнаті – він слідуватиме за нею в темну алею. Це план, а отже – вина. Якщо ж напад був би миттєвий, спонтанний – тоді це хвороба, і таку людину треба ізолювати, а не судити.

ПУТІН НЕ ВІРИТЬ У ВЛАСНУ ПРОПАГАНДУ – ВІН ЗНАЄ, ЩО ЦЕ – МАНІПУЛЯЦІЯ

– Як журналіст, я не можу не спитати про фейки та пропаганду. Адже вони не апелюють до логіки, справжня мета – викликати саме емоцію…

– Так. Але це залежить від вашого критичного досвіду та якості очікувань. Ідентичність – це теж досвід.

– Чи можуть фейки та пропаганда знищити нашу ідентичність?

– Ні. Єдиний, хто може знищити твою ідентичність – це ти сам, якщо дозволиш себе залякати чужими оцінками.

– Росія веде війну не тільки на полі бою, а й в інформаційному просторі. Що ви порадите українському Міністерству культури або тим, хто займається комунікацією?

– Розвивати критичне мислення, обговорювати власну історію, не протиставляти фейковому наративу інший офіційний. Серце українського народу саме вибудує свою історію – вона стане чимось конкретним і емоційно наповненим. І ви матимете науковців, таких як я, чи, наприклад, Сергій Плохій з Гарвардського університету – з критичним поглядом на вашу історію, історичні постаті, мистецтво, музику, літературу. Все це для того, щоби вести відкриту дискусію, яка розвиватиме критичне мислення та самоусвідомлення, що зрештою різко відрізнятиметься від фейкових новин і пропаганди – настільки, що люди просто не зможуть у це повірити. Це як із вином: якщо ви хоч раз скуштували справжнє дороге вино, ви вже не зможете задовольнитися поганим.

– Те, про що ви говорите, – це довгий шлях, на багато років. А нам потрібно на вчора…

– У картинах старих майстрів Північного Відродження і часів бароко в мене значно більше компетенції, щоб розвивати цю тему. Я вивчав історію Північної Європи, щоби зрозуміти, як за умов постійних змін кордонів і підпорядкування різним імперіям усе одно виникало відчуття єдності – прагнень, емоцій і очікувань – та спільного бачення майбутнього. І тепер це очевидно: люди, які воюють за Україну, прагнуть такого майбутнього для своєї країни, що включатиме їхні цінності. Вони прагнуть єдності та відчуття приналежності.

Ми почали розмову з того, як ідентичність України сприймалась у 1970-х, і як вона сприймається тепер на Заході. Скажімо так: до 2014 року мало хто бачив чітку відмінність. Вона була, але це була звичайна еволюція, як у багатьох регіональних центрах. А з 2014 року всі тут, в Україні, почали думати: а які є опорні точки моєї культури? Українці хочуть демократії, закону і свободи слова. Вони не хочуть номенклатурної автократії чи диктатури. Вони не хочуть «надлюдину», яка навіть не є «альфа-самцем», а просто дрібним диктатором.

Люди це розуміють. Вони запитують себе: чого я хочу для свого майбутнього, для своїх дітей, для себе? Що є моїми орієнтирами? Церква в селі, де я народився. Маленький магазинчик, де я купую продукти. Ресторанчик, у якому я колись обідав. Церква, театр, опера, книжки, газети, сусіди, – усе, що дає мені відчуття затишку.

Ідентичність – це відчуття дому. Це відчуття належності – коли ти почуваєшся прийнятим таким, яким ти є. І немає жодної людини, у якої бачення себе на 100% точне. Ми завжди трохи прикрашаємо себе – бо хочемо бути кращими, аніж є.

Є люди при владі, які знають, що вони негідники. Хтось на кшталт Путіна не вірить у власну пропаганду – він знає, що це маніпуляція.

– Не погоджуюся. Думаю, він вважає себе ідеальним.

– Ні, ні. Він вважає, що має місію відновити Російську імперію. Існує чимало досліджень про гіпернарцисичних особистостей, які свідчать, що їхня поведінка є наслідком глибокої невпевненості в собі. Диктатори – не хоробрі й не благородні. Вони не ті, хто піднімається і бореться. Щоразу, коли Путін стикався з серйозним опором, він відступав. Він розумний.

– Він просто знаходив інший спосіб подолати опір…

– За останні 20 років – з 2005 року – він досяг великих успіхів. Гібридна війна триває на всіх рівнях, зокрема й міжнародному – проти західних цінностей і демократії. Завдяки Шредеру, Меркель і Шольцу Німеччина стала повністю залежною від дешевої російської енергії. Не думаю, що це було мудро зі стратегічної точки зору.

– Можливо, тепер ситуація зміниться?

– Так, але це дорого коштувало економіці. Меркель попереджали, і Шредера також, що було небезпечно довіряти економічну долю країни комусь, хто тобі не друг. І тепер постає питання: вони були друзями Німеччини чи Росії?

Уся економічна система Радянського Союзу будувалася на тому, що постачала дешеву енергію, щоби зробити Захід залежним. На Заході не усвідомлювали культурних відмінностей між понад 30 різними регіонально-етнічними культурами в колишньому СРСР, бо такі країни, як Україна, Азербайджан тощо, недостатньо ефективно представляли свої культури як окремі й самобутні.

Я вперше почув, мабуть, років десять тому, що Малевич і Ріпин (Рєпін у російськомовній інтерпретації, – ред.) – українці, і це стало частиною мого дослідження. Тож війна має й позитивні сторони – принаймні, стало очевидним, що є відмінності. І зараз уже чітко зрозуміло, що в України є власна культура – яка в окремі періоди була близька до австро-угорської (XVIII ст.), до культури Речі Посполитої (кінець XVI ст. – XVII ст.), до радянської – у XX столітті, – але при цьому вона завжди мала свою ідіосинкразію, свої особливості, які дозволяють упізнати українське мистецтво як унікальне, її музику – як унікальну українську. Люди, які це створювали, справді прагнули бути іншими.

Тетяна Пасова

Фото: Тарасов Володимир 

Про це повідомляє АР, передає Укрінформ.

Видання пише, що реставратори знімають зі стелажів близько 100 000 книг та складають їх у ящики, щоб провести дезінфекцію, аби знищити аптечних жуків, які завелися в них. Цих жуків, також відомих як хлібні жуки, часто можна зустріти серед сухих продуктів харчування, проте їх також приваблює клей на основі желатину та крохмалю, що міститься в книгах. Жуки були знайдені в частині бібліотеки, де зберігається близько чверті з 400 000 томів абатства.

«Це сильне зараження комахами, яке було виявлено в декількох частинах бібліотеки, тому вся колекція класифікується як заражена і повинна бути оброблена одночасно», – сказала Жофія Едіт Хайду, головний реставратор проєкту. – Ми ніколи раніше не стикалися з таким ступенем зараження».

Уперше нашестя жуків було виявлено під час планового прибирання бібліотеки. Працівники помітили незвичні шари пилу на полицях, а потім побачили, що в деяких книжкових корінцях прогризені дірки, а всередині книжок прогризені сторінки.

Щоб знищити жуків, ящики з книжками поміщають у високі, герметично закриті пластикові мішки, з яких видаляється весь кисень. Після шести тижнів у середовищі чистого азоту, сподівається абатство, всі жуки будуть знищені. Перед тим, як переставити на нові полиці, кожна книга буде індивідуально оглянута і почищена пилососом. Будь-яка книга, пошкоджена шкідниками, буде відкладена для подальшої реставрації.

Директор бібліотеки Ілона Асвані зазначила, що, хоча найстаріші та найрідкісніші стародруки і книги зберігаються окремо і не були заражені, будь-яке пошкодження колекції є ударом по культурній, історичній та релігійній спадщині. Серед найвидатніших творів бібліотеки – 19 кодексів, у тому числі повна Біблія 13 століття. Тут також зберігається кілька сотень манускриптів, написаних до винайдення друкарського верстата в середині 15-го століття, і десятки тисяч книг 16-го століття.

Абатство, яке сподівається знову відкрити бібліотеку на початку наступного року, вважає, що наслідки зміни клімату відіграли певну роль у поширенні жуків, оскільки середні температури в Угорщині швидко зростають.

Абатство в Паннонгалмі – це розлогий бенедиктинський монастир, який є одним з найстаріших центрів навчання в Угорщині та об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Воно було засноване в 996 році, за чотири роки до створення Угорського королівства. Розташоване на високому пагорбі на північному заході Угорщини, абатство зберігає найстарішу в країні колекцію книг, а також багато ранніх і найважливіших письмових пам’яток.

Як повідомляв Укрінформ, на українсько-польському кордоні прикордонники 7-го прикордонного Карпатського загону виявили 50 книг, які, ймовірно, становлять історичну чи культурну цінність.

Фото: Civertan Grafikai Stúdió