Як передає Укрінформ, перелік оприлюднено на сайті організації.

“Цьогоріч, попри російські атаки на друкарні, бібліотеки та книжкові склади, в Україні пишуть і друкують багато цікавих книжок. До актуального переліку входять прозові й поетичні новинки, переклади, драматургія, нонфікшн, твори для дітей, мистецькі видання і гуманітаристика”, – ідеться у повідомленні.

Так, серед найкращих книжок у номінації “Художня література” до 37 українських прозових творів увійшли, зокрема, книги Андрія Любки, Анки Вознюк, Сергія Демчука, Тамари Горіха-Зерня, Євгенії Кузнєцової, Івана Нечуя-Левицького, Лєни Лягушонкової. До 18 поетичних українських творів увійшли книги Івана Андрусяка, Ірини Цілик, Ганни Осадко, Лесика Панасюка, Марини Пономаренко.

До списку в жанрі “Нон-фікш” потрапили книги В’ячеслава Брюховецького, Лесі Бондарук, Кшиштофа Чижевського, Марчіна Заремби.

Серед есеїстики виділено твори Артема Чеха, Артура Дроня, Віри Агеєвої, Мирослава Лаюка, Оксани Забужко.

У категорії біографія / мемуари / інтерв’ю / епістолярій / щоденники (українською і переклади) – видання “Вільні голоси Криму”, “Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система”, “Приватний Шевченко. Збірник статей про повсякденне життя поета”.

До списку найкращих видань для дітей та підлітків увійшли твори Анастасії Єрмалаєвої, Анатолія Дністровий, Галини Ткачук, Каті Штанко, Оксани Лущевської, Тані П’янкової.

З повним списком найкращих книжок 2025 року можна ознайомитись за посиланням.

Як повідомляв Укрінформ, дві українські книги – “Листи до України” Юрія Андруховича та “Арабески” Сергія Жадана увійшли до переліку 60 найкращих книг 2025 року за версією польського тижневика Tygodnik Powszechny.

Готували проєкт фотограф Микола Вінар та ігумен Мукачівського монастиря отців василіан отець Лука (Буняк). Ще з осені будували «печеру» та декорації, шили костюми і підбирали світло. Робили все так, аби максимально наблизитися до події народження Христа у Вифлеємі понад дві тисячі роки тому. Зіграти ж різдвяну містерію та побути «героями Різдва» запросили військових та їх рідних. Відтак, «Ісусик» – це син військового Андрій Сивохіп, «Йосип» – ветеран Юрій Желізняк. «Марія» та ангели – це українська мати, яка виховує малечу в тяжкий час, та діти, які ростуть на фоні війни.

За словами о.Луки, проєкт допоміг самим героям відчути та розповісти іншим, що справжнє Різдво – це не камін, ялинка, святковий стіл чи колядки. Це щось набагато більше й глибше, заховане в серці людини.

ЗАКЛИК НЕ ПІДТРИМУВАТИ ПРОПАГАНДУ «МАРКЕТИНГОВОГО РІЗДВА»

Микола Вінар працює в царині мистецької фотографії. Каже, що давно мав ідею зняти справжнє, не маркетингове Різдво.

– Я роблю багато мистецьких зйомок, маю команду, яка розуміється на побудові декорацій, костюмів тощо. Восени ми знайшли підтримку нашої ідеї в Мукачівському монастирі отців василіян – ігумен отець Лука долучився до проєкту, і ми почали роботу. Протягом місяця 300 годин праці команди пішло на побудову декорації. Робили печеру із різних матеріалів – вирізали з пінопласту та фарбували «каміння», обробляли дерево, шукали тканини для костюмів.

Безпосередньо на зйомці до героїв проєкту додали також тварин – вівці допомагали прожити справжнє Різдво.

Микола Вінар каже, що головний посил проєкту глядачам – спробувати відчути Різдво. Не зробити красиво, а донести думку, що Різдво – це не про картинки, а про думки, не завжди зручні.

– Це такий наш заклик не підтримувати маркетингову пропаганду Різдва із цими бутафорними камінами та ялинками тощо. Також не думати, що стіл та гості – це основна фішка Різдва. А згадати, що в нашій культурі Різдво – це про ключові гуманістичні цінності людства: любов, підтримку, самопожертву… Коли це все починають прикрашати маркетинговою мішурою, на мою думку, цінності втрачаються, – каже фотограф.

ПОЄДНАЛИ СИЛУ ВІРИ ТА МИСТЕЦТВО

Отець Лука (Буняк), зі свого боку, суть проєкту пояснює так:

– Різдво – то є, власне, правдива сцена народження Ісуса Христа. Усе решта: колядки, ялинка, святковий стіл, наші культурні нашарування – вторинні речі, які постали вже потім. Завдання полягало в тому, аби привернути увагу до того, яким насправді Різдво було або могло бути.

Друга мета, наголошує ігумен монастиря мукачівських василіян, полягала в тому, що в проєкті хотіли поєднати силу віри й мистецтва, в даному випадку – фотомистецтва.

– Ми як монастир виступаємо як ті, хто плекає цінності віри, команда фотографів – як люди мистецтва, яке може служити вірі. Мистецтво – це джерело творення, це духовні речі. В мистецтві віра завжди намагалася проявитися, якимось чином бути доступною людині. В мистецтві проявляється краса творця, який нам дав здатність творити. Тож ми хотіли це показати з допомогою фотомистецтва, по-сучасному спробувати пояснити події народження Ісуса Христа та нашої віри.

ЧОМУ ЗАЛУЧИЛИ ВІЙСЬКОВИХ ТА ЧЛЕНІВ ЇХНІХ РОДИН

Отець Лука каже, що в проєкті хотіли задіяти людей, які нині проявляють приклад самопожертви та беруть активну участь в захисті України, а також в житті своїх громад, міста.

– Наприклад, Ісус – це немовля Андрій Сивохіп, його батько – ветеран війни. Вісім місяців дитині, ми його хрестили. Ми цінуємо його, і в його особі – батька. Йосипом був ветеран Юрій Желізняк, він зараз проходить реабілітацію, важкий процес повернення з війни. Цей проєкт також був і для того, аби помогти йому акліматизуватися в суспільстві, – пояснює священник.- Марія – звичайна молода жінка Оля Юрак, яка виховує дітей у складні часи, під час війни. Кожна мама тепер також тримає Україну, це недооцінено, і дуже важливо це підкреслювати. Ангелята – це наші парафіяльні діти, які зростають в умовах війни, їхнє дитинство проходить в такі важкі часи…

МАРІЯ ПОРОДИЛА ІСУСА В ОКУПАЦІЇ, ПІД ЧАС ПРИМУСОВОЇ ПАСПОРТИЗАЦІЇ

– ХХ століття зробило з Різдва казку. Але воно не є казкою. Власне, під час зйомок проєкту ми усі змогли це відчути. Цьому допомогли живі люди та навіть вівці. В моменти напруги, коли немовля почало плакати, бо йому було холодно й некомфорно серед людей, а вівці – бекати та справляти свої природні потреби, дорослі відчували велику напругу: пробували заспокоїти дитя, зігріти його, втихомирити овець, прибрати за ними… На мою думку, це й був не приторно-солодкий, а дуже реальний, драматичний, хвилюючий образ Різдва. Справжнє Різдво було таким: сповненим людського болю, сліз, дискомфорту в холодній печері. Христос прийшов на землю в темній печері – у не найкомфортнішому місці у світі, – каже отець Лука.

Ігумен каже, що цей проєкт згодом надихнув його на проповідь.

– Я подумав, що нині ми, в часі страшної війни, можливо, знаходимося в тому історичному часі, який найкраще відображає події народження Христа. Тільки там була ще гірша ситуація – вони вже були в окупації. Марія народила Сина Божого після складних подій, занепаду держави і в складних умовах – вона вагітною 150 км йде пішки на насильну паспортизацію. На перепис населення. Й Ісус народився не в своїй хаті, навіть не у своєму місті, а в хліві. Нині багато українців народжуються не вдома – в еміграції, у евакуації, в окупації…

Ну й іще одна важлива суть, яку ми часто втрачаємо, святкуючи оце казкове Різдво: Марія, коли народила Сина Божого в печері в тих умовах, вона уже розуміла, що з ним буде. Вона розуміла, що їх будуть переслідувати, шукати, що вона буде з ним втікати… Це та ж тривога, яку нині проживають тисячі українських матерів, які народжують дітей в часі повномасштабної війни. Що з ними буде далі? Де вони житимуть? Як? Чи доведеться їм також воювати за свою державу? Чи тікати від окупації?..

РІЗДВЯНІ ДИВА СТАЮТЬСЯ В ЗАКУТКАХ ЛЮДСЬКОГО СЕРЦЯ

Отець Лука наголошує, що українцям варто про це пам’ятати у час, коли запалюватимуть різдвяну свічечку.

– Подарунки на Різдво, ялинка, застілля, колядки важливі – але пам’ятаймо, що це не є основне. Бо інакше у нас є велика небезпека згубити дух Різдва. Ми кожен очікуємо якогось голівудського різдвяного дива, але справжні дива, все велике відбувається в закутках людського серця. Того, що у воїна, котрий на Різдво в окопі чи після поранення в лікарні. Чи в серці матері, яка оплакує сина, або ж вдови, що тужить за чоловіком… Цим проєктом ми закликаємо пам’ятати й розуміти, що Різдво не кричить і не засліплює вітринами. Воно приходить тихо – туди, де людині боляче, страшно. Різдво – це народження світла в темряві, не на сцені чи в рекламі, а в людському серці.

Ігумен нагадує, що в час війни Різдво перестає бути декорацією – воно знову стає випробуванням і вибором. Бути уважними одне до одного. Не знецінювати біль. Не втрачати людяність.

– Христос народився не в комфорті, а серед страху й небезпеки – так само, як сьогодні народжується надія в Україні. І саме тому справжнє Різдво зараз ближче до нас, ніж будь-коли, – каже отець Лука.

Тетяна Когутич, Мукачево

Фото Миколи Вінара з соцмереж Мукачівського монастиря отців василіан

Про це музей повідомив у Фейсбуці, передає Укрінформ.

«Напередодні Різдва наш музей отримав несподіваний подарунок – Віктор Мощенко та його донька Наталія принесли до музею древній меч, випадково знайдений під Радомишлем, та дві сокири. Цей винятковий та рідкісний меч датується другою половиною 10 – початком 11 ст. Саме такими мечами були озброєні варязькі дружини київських князів, а те, що його знайдено біля Радомишля невипадково, ця знахідка пов’язана з трагічними сторінками історії нашої землі», – йдеться у повідомленні.

Зазначається, що тогочасний Мичеськ або Микгород, що нині називається Радомишлем, був одним із укріплених міст слов’янського плем’я древлян, яке мало самостійну державу з розвинутою економікою та князівською владою.

У музеї додали, що після закріплення на київських пагорбах та встановлення контролю над Середнім Подніпров’ям скандинавські загони почали експансію в древлянські землі. У 884 році київський князь Олег здійснив перший похід на древлян, які продовжив його наступник Ігор, що був страчений під час збирання данини з древлян. Остаточно їх підкорила в 946 році княгиня Ольга, яка вщент спалила древлянську столицю Іскоростень (нині Коростень – ред.).

«Попри погану збереженість клинка, він буде достойним експонатом в експозиції музею. По-перше, цей меч знайдений з бутероллю (закінченням піхов), що трапляється нечасто. Бутероль бронзова та декорована срібною інкрустацією. Також на диво добре збереглися закінчення руків’я та перехрестя. На мечах такого типу вони завжди орнаментовані, кожного разу це інший, відмінний декор. Судячи з того, що я бачу, тут йдеться про хрести та плакування сріблом і міддю», – розповів реставратор музею Юрій Бут.

За словами археолога Сергія Діденка, це унікальний випадок, коли точно відоме місце, де знайдено артефакт. Те, що меч був із піхвами, дозволяє припустити, що він є предметом із поховання. Не виключено, що йдеться про розорений курган.

Діденко додав, що вже є домовленість з Інститутом археології про спільне обстеження цього місця, яке планують здійснити найближчим часом.

Як повідомляв Укрінформ, дізнавачі Самарівського районного відділу поліції на Дніпропетровщини передали до Національного музею історії України унікальні культурні цінності, врятовані від незаконного продажу та вивезення за кордон.

Фото: Національний музей історії України