Ринок праці в Україні з початком повномасштабного вторгнення Росії перебуває у стані постійної трансформації – з падіннями й підйомами, болісними адаптаціями та спробами знайти нову рівновагу. За цими, на перший погляд, абстрактними формулюваннями стоять конкретні людські долі: тих, хто шукає роботу, і тих, хто намагається втримати бізнес або сформувати нові команди в умовах війни. 

Укрінформ неодноразово писав про кризові явища на ринку праці у воєнний період та шляхи виходу з них. Однак одна з його ключових складових лише починає по-справжньому формуватися, і саме вона в найближчі роки визначатиме як потенціал, так і кількість запитань, на які суспільству доведеться відповідати вже зараз. Йдеться про людей із воєнним досвідом – ветеранів, які повертаються до цивільного життя після років служби, та роботодавців, готових створювати для них спеціальні умови й преференції у працевлаштуванні.

Поки що частка тих, хто відкрито зазначає воєнний досвід під час пошуку роботи на українському ринку залишається відносно невеликою. Водночас уже з’являються перші результати, які дають змогу не лише фіксувати тенденції, а й говорити про системні «вузькі місця». Ігнорувати їх означає закладати проблеми на майбутнє.

Вакансії, резюме й цифри

Про те, як сьогодні виглядає сегмент працевлаштування ветеранів, Укрінформ поспілкувався з керівницею платформи «Назустріч» від Work.ua Анастасією Розлуцькою. Уже два роки ця ініціатива акумулює вакансії з перевагою для людей із військовим досвідом і фактично є одним із небагатьох інструментів, що дозволяють бачити загальну картину, нехай і фрагментами.

«Ми не маємо права відштовхуватися лише від кількісних показників, – наголошує Анастасія Розлуцька. – Нам потрібні ще і якісні заміри, бо не завжди кількість корелює з якістю».

За її словами, станом на сьогодні на платформі «Назустріч» зареєстровано майже три тисячі компаній, які відкрито декларують готовність наймати фахівців із військовим досвідом. «Якщо точніше – 3 400. Кількість вакансій, які вони пропонують, – 9 541, але ця цифра постійно змінюється», – пояснює вона.

Водночас на платформі наразі близько 12 тисяч ветеранів, які відкрили свої резюме та зазначили, що перебувають у пошуку роботи. Але й ці дані, за словами Розлуцької, не дають повної картини. «Це дуже умовна цифра. Ми не знаємо, скільки ветеранів насправді зараз є на ринку праці. Нам просто немає з чим порівнювати», – каже вона.

На перший погляд може здатися, що кількість ветеранів, які шукають роботу, перевищує кількість вакансій із преференцією для них. Однак, як наголошує керівниця платформи, робити з цього прямі висновки не варто. «Так, якщо говорити саме про вакансії з перевагою для фахівців із військовим досвідом, їх менше. Але це нічого не означає. Загалом на ринку близько 100 тисяч вакансій, і ветеран може подаватися на будь-яку з них», – пояснює Розлуцька.

Ці цифри радше окреслюють масштаб і складність процесу, ніж дають готові відповіді. Попереду ще багато питань, зокрема відповідності навичок, готовності роботодавців, психологічної адаптації з обох сторін, а також того, чи здатен ринок праці в нинішньому вигляді інтегрувати сотні тисяч людей з воєнним досвідом без створення нових бар’єрів.

«Це не неготовність, це розгубленість». Погляд кар’єрної консультантки

Кар’єрна консультантка Уляна Ходорівська працює з ветеранами вже кілька років. Хоча, в цілому, значну частину її практики становлять консультації для жінок, зокрема тих, хто повертається на ринок праці після тривалої перерви, пов’язаної з декретною відпусткою. Саме тому вона часто проводить паралелі між цими досвідами як прикладом «випадіння» з професійного життя і складнощами, які чекають тих, хто опинився на кілька років «за бортом».

За словами Ходорівської, в її практиці питання дискримінації ветеранів з боку роботодавців наразі не є масовим. «Я не бачу такого масштабу, щоб стверджувати, що цієї проблеми взагалі не існує. Але з тими ветеранами, з якими я працюю, я не бачу і системної упередженості з боку роботодавців», – каже вона.

Більшість її клієнтів – це не демобілізовані військові, а ті, хто ще служить, але вже думає про майбутнє: що буде далі, куди рухатися після служби або як побудувати паралельну цивільну діяльність. Часто звертаються і з питаннями щодо вибору підрозділу чи кар’єрної траєкторії у війську.

«До мене не приходили ветерани з історією, що їх конкретно не хотіли брати на роботу саме через те, що вони ветерани. Був один такий випадок, але в Іспанії. Людина не могла знайти роботу, поки не прибрала з резюме військовий досвід. Але це інший контекст: для них цей досвід просто незрозумілий», – пояснює Ходорівська.

Натомість значно частіше вона стикається з іншим – із завищеними очікуваннями щодо швидкості пошуку роботи та болісним сприйняттям відмов або мовчання роботодавців. «Ветерани часто не готові до того, що пошук роботи – це тривалий процес. У середньому три-шість місяців, іноді довше, залежно від сфери. Я бачила багато публічних дописів, де люди кажуть: “Я вже два місяці шукаю роботу, мені не відповідають”. І вони сприймають це на свій рахунок, мовляв, проблема в тому, що я ветеран», – каже консультантка. Саме цю причину, до речі, називає й Анастасія Розлуцька у подальшій розмові.

Насправді ж, за словами Ходорівської, у більшості випадків причина мовчання чи відмов може бути прозаїчною – слабке або нерелевантне резюме чи загальна ситуація на ринку праці.

«Зараз абсолютно нормально, коли відповідь на подані заявки з’являється після 10–15 запиту людини. Але ветеранам це буває дуже боляче – вони персоналізують відмову або мовчання як саме упередження до воєнного досвіду», – додає вона.

Водночас Ходорівська наголошує: загальний настрій серед роботодавців, який вона бачить, радше позитивний. Компанії зберігають робочі місця, іноді зарплати, якщо ті мають ресурс і час. «Я не бачу, щоб суспільство було не готове. Можливо, воно ще не зовсім готове, але воно точно хоче бути готовим», – каже вона.

Ключовою проблемою Уляна називає не «неготовність» роботодавців, а розгубленість ветеранів перед цивільним життям і просить дуже обережно працювати з формулюваннями. «Це нормальна розгубленість. Не катастрофа і не трагедія. Це те, що насправді жінки відчувають на ринку праці десятиліттями. Це як після декретної відпустки: «всі побігли вперед», а ці пробують, питають, шукають, сумніваються. Просто чоловіки цього досвіду не мали й не знають, що повернення завжди займає час, звикання і переосмислення», – пояснює вона.

За словами консультантки, багато ветеранів уже не хочуть повертатися туди, де працювали раніше через змінені цінності та інший життєвий досвід. Саме тому особливо важливою стає спокійна розмова і професійний супровід. «Службу можна і треба подавати як досвід. Якщо уважно подивитися, з чим людина стикалася на службі, там є управління людьми, ризиками, організація процесів. Це дуже сильні компетенції», – наголошує Ходорівська.

Вона наводить приклад із власної практики, коли ветеран планував іти в маркетинг лише тому, що «там можна добре заробити», але в процесі розмови з’ясувалося, що йому насправді цікаве управління людьми – те, з чим він уже мав справу на службі.

«І тут дуже важливо не бігти за “модними” професіями, а спиратися на реальний досвід та інтереси», – каже вона. «Розгубленість – це нормально. Інформація, допомога й можливості є, і вони нікуди не зникнуть», – підсумовує Ходорівська.

Між страхами й недовірою: де виникають слабкі місця

Повертаючись до розмови про системні бар’єри, Анастасія Розлуцька із платформи «Назустріч» звертає увагу на те, що проблеми у взаємодії між ветеранами та роботодавцями виникають з обох боків і часто дзеркально відображають одне одного.

З боку роботодавців це насамперед невміння працювати з військовим досвідом як із професійним капіталом. «Дуже часто військовий бекграунд або ігнорується, або спрощується до набору стереотипів», – зазначає вона. За її словами, роботодавці нерідко не розуміють, як «зчитувати» цей досвід: які навички за ним стоять, як вони можуть бути застосовані в цивільній роботі й що з цього є реальним активом для компанії.

Водночас із боку ветеранів часто спостерігається інша крайність – заниження власної цінності на ринку праці. «Багато хто просто не бачить зв’язку між тим, що робив у війську і цивільними професіями», – пояснює Розлуцька. Це підштовхує людей або до вибору найпростішого шляху працевлаштування, або до внутрішнього переконання, що їхній досвід «ніде не потрібен».

Окремий чинник напруги – відсутність зворотного зв’язку від роботодавців. У ситуації, коли людина не отримує відповіді на відгук, дуже легко виникає пояснення, яке здається очевидним. При чому ця проблема стосується і суто цивільного ринку, однак найгостріше сприймається ветеранами. «Це підсилює думку: “мені не відповідають, бо я ветеран”», – каже Анастасія Розлуцька.

Ще один глибший запит, з яким усе частіше стикаються фахівці, – питання самоідентифікації після служби. «Ветерани часто запитують себе: “Хто я є після служби?” І це породжує великий запит на кар’єрне консультування», – пояснює співрозмовниця.

Якщо ж говорити про роботодавців детальніше, то, за словами Розлуцької, ключову роль тут відіграють страхи й узагальнення. Серед найпоширеніших – побоювання щодо психологічного стану ветеранів, очікування «особливого підходу» у роботі з ними, а також сприйняття ветеранів як потенційно складних працівників із ПТСР. «Також дуже часто варіанти, які пропонують для ветеранів, плутають із благодійністю», – наголошує вона.

Зі свого боку ветерани нерідко приходять на ринок праці з недовірою до роботодавців, зокрема через попередній досвід неприємного спілкування на чутливі для них теми бронювання, мобілізації чи ухилянства, а також і знову-таки через банальну відсутність відповідей на відгуки. «Якщо ці речі не проговорювати й не вирішувати вже зараз, це точно не працюватиме на зближення й порозуміння», – підсумовує Розлуцька.

«Це не привілеї, а ресурс». Про позитивну дискримінацію ветеранів і межі підтримки

У своїх оцінках Анастасія Розлуцька й Уляна Ходорівська фактично говорять в унісон: однією з ключових проблем на ринку праці залишається знецінення ветеранами самих себе та невміння адекватно оцінити власну вартість. Водночас Ходорівська йде ще далі й прямо говорить про потребу так званої позитивної дискримінації у працевлаштуванні ветеранів.

На запитання, чи не створює виокремлення ветеранів у спеціальні програми або вакансії ризику дискримінації цивільних, кар’єрна консультантка відповідає так: «Я не знаю, як це правильно назвати, але по-чесному, те, що хтось зараз сидить в окопі, а я – ні, – це вже дискримінація того, хто сидить в окопі. Навіть якщо це був вибір людини», – каже вона.

На її думку, сама логіка невдоволення появою «вакансій для ветеранів» виглядає суперечливою, якщо згадати нещодавній досвід українців за кордоном. «Коли в інших країнах створювали вакансії спеціально для українців, ми були цьому раді. А коли у нас з’являються вакансії для ветеранів, ми раптом починаємо говорити про несправедливість?» – зауважує Ходорівська.

При цьому вона наголошує: мова не йде про «чарівні» або гарантовані робочі місця. «Це не означає, що ветеран не може подаватися на всі інші вакансії. І це не означає, що на таку вакансію не може податися людина без бойового досвіду. Це просто маркер: компанія розуміє, що має ресурс для адаптації, навчання, підтримки», – пояснює консультантка.

У деяких сферах, наприклад у MilTech або виробництві дронів, військовий досвід є не привілеєм, а об’єктивною вимогою. В інших – це лише додаткова компетенція, яку роботодавець готовий прийняти і «перекласти» у цивільний формат.

Ходорівська проводить паралель із вакансіями для людей з інвалідністю: вони не означають дискримінації інших кандидатів, а свідчать про готовність компанії інвестувати ресурс в адаптацію конкретної ролі. «Інклюзивність – це не про рівність у вакуумі. Є обмеження, які диктує сама робота. Але це не скасовує потреби створювати можливості», – зазначає вона.

Водночас консультантка застерігає і від іншої крайності, коли готовність працювати з ветеранами залишається лише на рівні декларацій. «Гірше, якщо бізнес заявляє, що він готовий для піару, іміджу, маркетингу, а реально не має ані ресурсів, ані розуміння, як це робити. Але це теж досвід, до якого нам доведеться бути готовими», – каже Ходорівська.

Окремо вона звертається до самих військових, які лише починають замислюватися про повернення в цивільне життя. Її порада проста й водночас не універсальна. «Усе залежить від кількості ресурсу. Якщо у вас немає сил – фізичних, емоційних, когнітивних, то спочатку має бути здоров’я і реабілітація. А вже потім будь-яке працевлаштування, навчання чи думки про це», – наголошує вона.

За її словами, спроби будувати кар’єрні плани без внутрішнього ресурсу лише підсилюють тривожність і відчуття провини за «непродуктивність». «Якщо зараз усі сили йдуть на те, щоб доїхати у відпустку додому, побути з родиною або добре виконувати свою службу, цього достатньо. Всі встигнуть знайти роботу. Якщо буде здоров’я, можна буде вчитися, перевчитися, поступово знайти своє місце», – каже Ходорівська.

«Це етап кар’єри». Про перспективу і культуру повернення ветеранів

Говорячи про майбутнє, Анастасія Розлуцька наголошує: змін потребують не лише окремі програми чи вакансії, а сама оптика, з якою бізнес і суспільство дивляться на військовий досвід. Роботодавцям, за її словами, важливо вчитися працювати з погляду повернення, а не абстрактної підтримки чи допомоги. Йдеться про вміння «читати» військовий досвід у цивільному контексті, бачити за формальними назвами посад відповідальність, управління людьми, стресостійкість, системність. І водночас про дуже просту, але критично важливу річ – відповідати на відгуки кандидатів.

Для самих ветеранів ключовим лишається навчитись не ветеранів до цивільного життя і ринку праці. Це довгий шлях із викликами, але без нього зміни неможливі, сталий ринок неможливий».

Питання працевлаштування ветеранів сьогодні лише формується. Ми перебуваємо на етапі намацування слабких місць та пошуків шляхів до порозуміння. Адаптивність до воєнного досвіду дає розуміння того, що й у мирний час, який обов’язково настане, ми маємо навчитися бачити та цінувати професійні компетенції один одного.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото Укрінформ

Сукупно у 2022–2025 роках громади району спрямували на підтримку підрозділів територіальної оборони 16,4 мільйона гривень, тоді як на благоустрій – 374,8 мільйона гривень.

Центр публічних розслідувань продовжує серію аналітичних матеріалів про те, як органи місцевого самоврядування визначають бюджетні пріоритети в умовах повномасштабної війни.

У межах цього дослідження ми аналізуємо видатки громад на заходи територіальної оборони у 2022–2025 роках та порівнюємо їх із витратами на благоустрій. Цього разу в центрі уваги – Болградський район, на території якого функціонують 10 територіальних громад.

Наприклад, видатки на ТРО становили незначну частину бюджету Василівської громади, але здійснювалися вони регулярно. У 2022 році на підтримку теороброни витратили 244,7 тисячі гривень, у 2023 – 75,9 тисячі, у 2024 – 471,4 тисячі гривень, у 2025 – 456,3 тисячі гривень. Загальні видатки бюджету в ці роки становили відповідно 81,2 мільйона гривень, 119,5 мільйона, 122,8 мільйона гривень та 139,5 мільйона. Водночас видатки на благоустрій були на порядок вищими: 3,8 мільйона гривень у 2022 році, 16,9 мільйона гривень у 2023 році, 4,9 мільйона у 2024 році та 6,7 мільйона гривень у 2025 році.

Бессарабська громада. Видатки на ТРО були регулярними та мали тенденцію до зростання: 363,5 тисячі гривень у 2022 році, 686,3 тисячі гривень у 2023 році, 570,2 тисячі гривень у 2024 році та 1,3 мільйона гривень у 2025 році. Водночас витрати на благоустрій за ці роки становили 10,2 млн, 10,2 млн, 10,6 мільйона та 14,1 мільйона гривень відповідно. Загальні видатки бюджету громади за період склали 1,2 млрд грн. 

Таким чином розподіл коштів між благоустроєм та ТрО в Болградському районі не на користь територіальної оборони, як й у Білгород-Дністровському районі та у Березівському районі.

Кирило Бойко

В Одеській області одночасно залишаються без електропостачання до 60% побутових клієнтів і бізнесу, а періоди відключень стають тривалішими.

Про це повідомив очільник Одеської обласної військової адміністрації Олег Кіпер.

За його словами, причиною стали масовані удари дронами та ракетами по підстанціях та лініях 750 кВ і 330 кВ, що змусило АЕС знизити потужність генерації.

Щоб збалансувати енергосистему, НЕК «Укренерго» ввів жорсткі обмеження для всіх областей, зокрема й Одещини.

Кіпер закликав мешканців з розумінням ставитися до вимушених заходів та подякував аварійно-ремонтним бригадам за роботу з відновлення світла та тепла.