Події
Довженко-Центру передали два німі фільми, які вважали втраченими
Кінознавці Алік Дарман і Володимир Прилуцький виявили в архіві і передали Національному центру імені Олександра Довженка стрічки “Трипільська трагедія” Олександра Анода-Анощенка 1926 року і “Секрет рапіду” Павла Долини 1930 року.
Як передає Укрінформ, про це Довженко-Центр повідомляє у Фейсбуці.
Молоді дослідники віднайшли плівкові фільмокопії стрічок у будівлі Кінотелекомплексу, що відома також як Цех обробки плівки (ЦОП). Вважалося, що копії зберігалися лише у російському Госфільмофонді.
За словами керівниці фільмосховища Довженко-Центру Тетяни Деркач, ці плівки – контратипи, частина комплекту вихідних матеріалів фільму. Саме з них друкують позитивні, прокатні копії.
“Це унікальний випадок, бо якщо в інших фондах та архівах можемо знаходити позитиви, то комплект вихідних матеріалів до нас потрапляє вкрай рідко. Ми вже поставили у план сканувати ці фільми. Тобто незабаром буде можливість переглянути ці унікальні знахідки”, – зауважила керівниця фільмосховища.
За словами кінознавця Олега Оліфера, “Трипільська трагедія” виробництва Ялтинської кінофабрики ВУФКУ є однією з найстаріших кінознахідок на території України за останній час.
Фільм розповідає про Трипільський похід більшовиків 1919 року (у радянських джерелах “Трипільську трагедію”), криваву сторінку Української революції і громадянської війни 1917-1921 років, що стала наріжним каменем в історії та міфі комуністичного молодіжного руху в СРСР.
У червні 1919 року загін більшовиків у складі робітників Шулявського заводу, комсомольців і китайських “добровольців” вирушили встановлювати радянську владу на охоплену повстаннями Київщину, де під Трипіллям вони були розгромлені повстанцями отамана Зеленого (Данила Терпила).
Поряд з очевидним пробільшовицьким трактуванням подій “Трипільська трагедія” виконана у пригодницькому жанрі із числениими сценами перестрілок, бійок і баталій за участі сотень статистів, кавалерії та артилерії. Особливий акцент у фільмі зроблено на жорстокості повстанців та їхніх розправах над більшовиками.
Така кривава видовищність забезпечила “Трипільській трагедії” глядацький успіх. Проте одночасно фільм отримав низьку оцінку від кіновиробників і критики.
У 1928 році у журналі “Кіно” у статті “Годі крові на екрані” стрічку критикували за натуралізм, бандитизм і демонстрацію негативного прикладу для українського селянина. Автор сценарію, письменник Григорій Епік, під час сталінського терору був розстріляний ” за участь у терористичній націоналістичній організації”.
“Секрет рапіду” (1930) виробництва Київської кінофабрики є першим фільмом Павла Долини у колекції Довженко-Центру і взагалі першим фільмом режисера, знайденим в Україні.
Знаковий український режисер і актор 1920-1930-х працював у Молодому театрі, “Кийдрамте”, “Березолі” та інших театрах, грав у кінопостановках Леся Курбаса. Як кінорежисер Долина дебютував у 39 років і за наступне пʼятиріччя на Одеській і Київській кінофабриках зняв вісім повнометражних ігрових фільмів. Більшість його робіт вважаються втраченими, жодної досі не було оцифровано.
Після критичної статті-доносу “Ідеологічними манівцями”, опублікованій у журналі “Кіно” 1932 року, Долина фактично відходить від ігрового кінематографа і переходить на роботу у “Техфільмі”, а після війни очолює Театральний музей у Києві.
“Секрет рапіду” відноситься до київського періоду творчості режисера і розповідає про типове для тогочасного радянського кіно гостре протистояння між колективним та індивідуальним, “новим” і “старим”. От тільки цього разу справа не у механізації села чи штурмовому будівництві, конфлікт розгортається навколо приховування старим робітником таємниці обробки сталі. Кульмінацією фільму стає колективне “перевиховання” людини за новим установленим зразком через так званий “товариський суд”. Індустріальної реалістичності цій виробничій драмі додають цехи, відзняті оператором Георгієм Химченком на заводах Києва, Харкова і Горлівки, та робота художника Юрія Швеця, майбутнього спеціаліста з оформлення науково-фантастичних фільмів.
Віднайдення “Секрету рапіду” – довгоочікуване повернення для дослідників і глядачів. Це нагода переглянути український кіноканон і познайомитися із творчістю одного з ключових авторів часів ВУФКУ не лише через тексти кінокритичної і кінознавчої літератури. Нарешті маловідому сторінку українського кіно можна буде побачити безпосередньо на екрані.
Як повідомляв Укрінформ, студенти Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого виявили в архіві і передали Національному центру імені Олександра Довженка створену у 1936 році стрічку “Карл Бруннер”.
Фото: Довженко-Центр
У Центральному будинку художника Національної спілки художників України відкрилася персональна ювілейна виставка художника, доктора архітектури, професора НАОМА Володимира Чернявського «Поза часом і простором», присвячена 70-річчю митця.
Про це йдеться у пресрелізі НСХУ, наданому Укрінформу.
Зазначається, що експозиція стала творчим підсумком понад сорока років мистецької, наукової та педагогічної діяльності ювіляра.
«Природа завжди була і залишається для мене головним джерелом емоцій, гармонії та творчої енергії. Саме у ній народжується відчуття простору й часу, яке я намагаюся передати у своїх роботах», – зазначив Чернявський.
Голова НСХУ Костянтин Чернявський відзначив вагомий внесок ювіляра у розвиток українського образотворчого мистецтва.
«Творчість Володимира Чернявського вирізняється глибокою філософічністю та щирістю. Це художник, який упродовж десятиліть залишається вірним високим принципам мистецтва та служіння українській культурі», – наголосив він.
На відкритті Чернявського також привітали ректор НАОМА Олександр Цугорка, президент Національної спілки архітекторів України Олександр Чижевський, перший віцепрезидент Національної академії мистецтв України Валерій Бітаєв, віцепрезидент НАМУ Юрій Вакуленко, а також колеги, учні та друзі митця.
Як повідомлялося, у Києві проходить виставка робіт художника-сценографа Данила Лідера на тему зародження фашизму та боротьбу з ним.
Фото: Національна спілка художників України
Ірландська кіноакторка й лавреатка премії «Оскар» Джессі Баклі зіграє разом із актором Полом Мескалем у романтичній стрічці «Тримайся за своїх ангелів» (Hold On to Your Angels).
Як передає Укрінформ, про це повідомляє Variety.
Режисером фільму стане американець Бен Зайтлін, якого раніше номінували на престижну кінопремію «Оскар» за фільм «Звірі дикого Півдня» (2012).
Зазначається, що події стрічки «Тримайся за своїх ангелів» відбуваються на околиці Південної Луїзіани у США, та розповідають про «злочинця (Мескаля) та люту пастушку загублених душ (Баклі), які закохуються один в одного, коли їхній руйнований райський куточок тягне їх під воду».
Виробництво романтичної стрічки має розпочатися у лютому 2027 року.
Джессі Баклі є лавреаткою премії «Оскар» за її головну роль у фільмі «Гамнет» (2025), у якому також зіграв ірландський кіноактор Мескал.
Як повідомляв Укрінформ, романтична комедія «Улов» (The Catch) із володаркою «Оскара» Еммою Стоун вийде у прокат у травні наступного року.
Фото: Agata Grzybowska – © 2025 – Focus Features
Український гурт «ДахаБраха» 5 травня – під час європейського туру – завітав до Брюсселя. Фронтмен і вокаліст гурту Марко Галаневич поспілкувався з Укрінформом про культурну дипломатію, вплив їхньої музичної творчості на сприйняття України за кордоном та значення виступів для вимушено переміщених осіб і ветеранів.
МИ ХОЧЕМО, ЩОБ В УКРАЇНИ БУЛО ЯКОМОГА БІЛЬШЕ ДРУЗІВ ПО ВСЬОМУ СВІТУ
– Чергова зупинка у вашому європейському турне – Брюссель. Сьогодні на концерт прийшли сотні людей, досить інтернаціональна аудиторія, далеко не тільки українці, а й місцеві та іноземці, які приїхали працювати в Бельгію. Я бачив вас із українським прапором на сцені, бачив реакцію зали, як люди не хотіли вас відпускати… Це може прозвучати як кліше, але це один із прикладів культурної дипломатії, принаймні в одному з вимірів. У мене просте питання: як би ви схарактеризували – що саме ви робите?
– Усе просто. Ми гурт «ДахаБраха», і ми граємо концерти по всьому світу. Від Нової Зеландії до Канади. І для нас важливо не просто представляти свою музику. Для нас зараз супер важливо доносити певні меседжі. Про те, що війна триває. Про те, що підтримка України надзвичайно важлива.
Як нам багато хто каже, в нас виходить достукатися до глядачів через емоції. Не стільки інформаційно, адже ми не розповідаємо, скільки людей загинуло або куди рухається фронт… Але емоційно люди реагують, і вони підтримують нас. Це дійсно відчувається зі сцени.
І ми сподіваємося, що потім, коли вони повернуться додому, на роботу, спілкуватимуться з друзями, слово про Україну буде пливти далі. Ми хочемо, щоб в України було якомога більше друзів у світі.
Також ми збираємо гроші для наших захисників. Продаємо наш мерч, а також влаштовуємо після кожного концерту аукціони, де я пропоную глядачам позмагатися за придбання моїх картин. Як я кажу зі сцени, я «молодий і талановитий художник… може не дуже й молодий, але дуже відомий».
Буває, вдається зібрати 4000 євро за вечір, а бувало й 11000 євро, що, звичайно, дуже приємно.
НАШІ ВИСТУПИ – НАЧЕ МІСТОК ДО БАТЬКІВЩИНИ ДЛЯ ПЕРЕМІЩЕНИХ УКРАЇНЦІВ
– Ваш попередній тур Європою відбувся достатньо давно. Чи відчувається якась різниця у сприйнятті?
– Нам дуже важко це зрозуміти, чи змінилася Європа у ставленні до України, тому що у нас немає прямого контакту та глибокого спілкування. Але емоційно ми відчуваємо таку саму солідарність, таку саму підтримку, таку саму віддачу від людей. Як завжди, до нас приходить багато місцевих.
Але так само важливо, мені здається, бачити на концертах наших рідних українців. Багато хто приходить і бачить нас уперше. Навіть не чули про нас раніше.
Можливо, наші виступи можна описати як такий собі місточок для цих людей до Батьківщини. Важливо, щоб вони відчували душевний зв’язок з Україною. І дійсно, більшість хочуть жити в Україні, й сподіваюся, ці люди свого часу туди повернуться.
ЗАРАЗ ВАЖЛИВО СИСТЕМНО РОЗПОВІДАТИ ПРО УКРАЇНУ ЗА КОРДОНОМ
– Ваша робота помітна, ви відомі за кордоном і не припиняєте гастролювати, роблячи свій внесок у просування України. А як, за вашими відчуттями, українська культура в цілому представлена за кордоном? Наскільки іноземці обізнані про нашу країну, нашу історію, наші цінності? Як сказав в інтерв’ю Укрінформу ваш художній керівник Влад Троїцький минулого року, важливо системно сіяти українські зерна…
– Я, можливо, скажу дещо дуже схоже на те, що казав Влад, адже ми з ним часто говоримо на цю тему. Ми розуміємо, що один із варіантів інтеграції української культури в європейську – це колаборації, взаємодія з різними культурними інститутами, які тут існують.
Помітно, що наша державна культурна політика ще не опрацьовує всі існуючі можливості. Ті меседжі, які ми доносимо – це в основному те, що ми самі інтуїтивно відчуваємо. Але ми, умовно кажучи, не бачимо якогось системного, серйозного тилу з боку саме державного культурного блоку. Ми б хотіли більше працювати на державу, робити більший внесок, аніж ми робимо зараз.
Я, буває, звертаюся до чиновників за нагоди, кожного разу повторюючи, що зараз важливо говорити, розповідати про Україну за кордоном, і робити це системно.
Натомість у Росії є величезний фінансовий ресурс, щоби системно просувати через культуру свій контекст агресії проти України. У них культура – це якісний інструмент пропаганди, і, на жаль, він працює.
– Але, як і в питаннях оборони, коли недостатньо матеріальних ресурсів, українці славляться своєю винахідливістю і чудовими креативними ідеями.
– Так все і є, але водночас все ж треба якась підтримка з боку державного апарату.
Цього нам поки не вистачає. Наразі все, що ми робимо в цій культурній дипломатії, це по суті аматорство. Можливо, ось ця анархія і заряд перших місяців або років великої війни й допомагали раніше, але зараз хочеться якоїсь структурованості.
– А було у вас колись таке, що до вас зверталися глядачі за кордоном та розповідали про якісь аналогії між тим, що відбувається в Україні, та тим, що було колись в їхній історії?
– Було якось у Мексиці, де до нас підійшли люди та висловили підтримку в нашій боротьбі з імперіалізмом. Звичайно, в них там своя історія, але вони сприймають нас як силу, яка протидіє саме імперським амбіціям Кремля. Визнаю, коли ми їхали в цю країну, ми не очікували такого прийому… Там вони ще й українські пісні вивчили, щоб нам заспівати. Можливо це тому, що в нас був певний контакт з організаторами концерту. Але ось такі прояви хотілось би масштабувати.
У НАС НА СЦЕНІ ЗАВЖДИ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР
– Часто бачите на своїх концертах українських військових?
– Дуже часто. Це ті, хто проходять лікування та реабілітацію за кордоном. Вони часто просто не можуть знайти слів, по-доброму навіть трохи шоковані. Мало хто висловлює свої емоції словами, але пам’ятаю, буквально нещодавно до нас підійшов ветеран і дуже серйозно сказав мені: «Чуєш, не зупиняйтеся! Наші хлопці там не зупиняються, і вам не можна».
– Бували колись випадки, коли вам якось заважали за кордоном із проведенням концертів, влаштовували провокації або встановлювали якісь обмеження?
– Мабуть, рік тому нам подекуди забороняли писати на сцені окремі слова чи фрази – як “Russia is a terrorist state”. Це було у Швейцарії та Британії. А якихось провокацій не було. І ми продовжуємо говорити зі сцени про підтримку України та засудження Росії. Завжди на сцені український прапор. Я чув, що на громадських заходах, акціях і протестах таке трапляється, але у нас ні. Можливо та сторона, агресори, просто не сприймають серйозно…
МИ ВКЛАДАЄМО НОВІ СЕНСИ В НАРОДНІ ПІСНІ
– До речі, у ваших піснях ніколи прямо не йдеться про війну. Це може бути лише на рівні відчуттів, не прямим текстом. Це ж ви умисно обрали такий формат?
– Дуже багато людей пише про війну. І це не завжди якісно. Мені здається, що для нас ще зарано про це писати.
Тобто в нас є пісні, присвячені українським героям. В нас є пісні, присвячені всім, хто загинув. В нас є пісні, присвячені темі викрадення українських дітей.
У більшості пісень слова народні, написані багато років тому.
Але ми все одно їх переосмислюємо і вкладаємо часто сенси, які в тексті прямо не озвучуються.
У нас, наприклад, є відеоряд на сцені, де показані обличчя українських героїв, військових. Ми кажемо: «Ось ця пісня присвячена всім українським героям. Ми бачимо, як ми цим надихаємо як українців, так й іноземців. Люди встають зі своїх місць, коли ми таке співаємо. Вони разом із нами, разом з Україною. Не знаю, що було до концерту, і не знаю, що буде після, але там, у моменті – вони разом із нами.
– У вас завжди концерти – це такі собі американські гірки. Глядачі проходять крізь увесь спектр емоцій.
– Так, ми робимо це свідомо. Дуже довго вибудовуємо плейлист, часто сперечаємося з цього приводу. Зрештою, наша мета і є в тому, щоби викликати емоції. Українцям – давати надію, іноземцям – розповідати про нас і приводити їх до тями.
Іноді здається, що багато хто перебуває у прострації та не розуміє до кінця, що таке агресія, виглядають розгублено. Вони до такого не готові. Абсолютно не готові.
– Окрім основної мрії про перемогу, є щось, про що мріється вам особисто?
– У творчому плані особливо мрій немає, бо все вже розписано на весь 2027 рік. Головне, щоб на все вистачило здоров’я. Це й є, напевно, моя особиста мрія.
Євген Матюшенко, Брюссель
Фото автора
-
Відбудова6 днів agoна форумі у Нью-Йорку: Україна має багато тузів у рукаві
-
Події1 тиждень agoФільм «Летять хмари з великою швидкістю» отримав головну нагороду фестивалю goEast у Вісбадені
-
Політика1 тиждень agoНовим послом Німеччини в Україні буде Борис Руґе
-
Події1 тиждень agoФільм «Останній Прометей Донбасу» представить Україну на кінофестивалі Crossing Europe
-
Війна1 тиждень agoРозвідка має дані про понад 28 тисяч іноземців, що уклали контракти з армією РФ
-
Україна1 тиждень agoВійна в Україні — Елла Лібанова про кількість населення в Україні у 2025 році
-
Політика1 тиждень agoМер Берегова – Мадяру: В Україні немає жодних утисків угорської спільноти
-
Події1 тиждень agoУ Сербії протестувальники вимагали бойкотувати Євробачення через участь Ізраїлю