Одеситці Дар’ї – 22 роки. Із дитинства вона живе з руховими порушеннями церебрального походження, має другу групу інвалідності. У дівчини активне життя, вона працює тренеркою у кінному клубі, стріляє з лука та арбалета. Свою історію вона розповіла кореспондентам Укрінформу.

“Я СТІЙКА, ЗАЙМАЮСЯ НАРІВНІ З УСІМА”

– Коні дуже позитивно впливають на психіку людини, заспокоюють нас на нейробіологічному рівні. Ці тварини «керуються» ногами – від коліна до п’яток, а це саме ті місця, з якими у мене проблеми. Я мала б іти в адаптивний кінний спорт, але маю стійкий і пробивний характер, тож займаюся нарівні з усіма, – каже Дар’я.

У кінному клубі дівчина працює з двома кіньми – Азою та Донгаром.

– Вони дуже чутливі, реагують на мій голос і так взаємодіють. Донгар – професійний спортсмен: йому вистачає мого легкого імпульсу, щоб зрозуміти, що робити. У листопаді я зайняла друге місце на місцевих змаганнях, – розповідає Дар’я.

Ділиться, що планує опанувати іповенцію (метод психологічної реабілітації та арттерапії, заснований на взаємодії людини з конем без обов’язкової верхової їзди).

Навчалася Дар’я у Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського на дефектолога. Тоді ж зрозуміла, що за фахом працювати не зможе.

– Ми вивчали особливості роботи організму і психіки людей із синдромом Дауна, аутизмом, ДЦП тощо. Моїм завданням було б допомагати людям із порушеннями мовлення, відштовхуючись від їхніх особливостей. Я хотіла працювати з особливими дітками, але виявилося, що для мене це важко психологічно. Мені складно взаємодіяти й не сприймати все на себе, – пояснює вона.

Нині Дар’я – магістрантка факультету іноземних мов Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Вчиться дистанційно. А ще – пише вірші й малює, проходить курси дизайну: “Я багато зображаю чорною ручкою або лінером. Наприклад, розмалювала собі чохол для телефону”.

«У ТРАНСПОРТІ ЛЮДИ ІНОДІ РОБЛЯТЬ ВИГЛЯД, ЩО МЕНЕ НЕМАЄ»

Під час очного навчання дівчина жила в гуртожитку на Дегтярній вулиці в Одесі, до навчального корпусу на Фонтанській дорозі добиралася громадським транспортом.

– По-перше, водії можуть просто не зупинитися, коли бачать на зупинці людину з інвалідністю. По-друге, зауважила байдужість людей, які роблять вигляд, що мене просто не існує. По-третє, у маршрутках дуже мала відстань між кріслами, і людям з інвалідністю важко сидіти, навіть якщо хтось поступиться місцем. Також у деякому транспорті надто високі сходинки, важко піднятися. Часом ти маєш якось пройти через переповнений салон до водія, щоб вийти через передні двері. З тростиною це дуже важко, – розповідає дівчина.

Додає, що був випадок, коли їй довелося навіть сісти на коліна незнайомому юнакові, аби він усе ж поступився місцем. Бувало й таке, що від спеки Дар’я втрачала свідомість у громадському транспорті: “Із дитинства в мене температура 37,3. Якщо влітку дуже спекотно, я не витримую”.

Зауважує, що людям з інвалідністю дуже важко долати залізні сходи, яких у Одесі чимало. Адже на них між сходинками застрягають ноги.

– Здорова людина підніметься ними без проблем. Я ж неодноразово падала, набивала синці та садна, – ділиться співрозмовниця. 

ЯК УДАЛОСЯ ЗДІЙСНИТИ МРІЮ — СІСТИ ЗА КЕРМО

На права Дар’я мріяла скласти з 14 років. Каже: не мала жодних сумнівів, що зробить це.

– Мене дуже приваблювала думка, що пересуватися можна спокійно та самостійно, не користуючись міським транспортом. Я дуже його не люблю, він незручний і не адаптований для людей з інвалідністю. А ще ж круто взяти й зірватися, наприклад, на море! Спочатку я чекала свого 18-річчя, але на той час припала епідемія ковіду, потім почалася війна і було не до того, – каже вона.

Однак, за словами дівчини, сісти за кермо її остаточно надихнув вдалий досвід водіння знайомих, які пересуваються на кріслі колісному: “Якщо чоловік із першою групою інвалідності може керувати величезним джипом, чому я не зможу? Бачу ціль – не бачу перешкод”.

Для навчання дівчина обрала «безбар’єрну автошколу», що діє на базі Одеського державного університету внутрішніх справ. Тут навчаються 10 тижнів, із яких чотири – теоретичні. Після цього студенти складають іспит і одразу беруться до практики. В автошколі є спеціально обладнані автомобілі з механічною та автоматичною коробками передач.

Теорію Дар’я склала з другої спроби.

– Мені було дуже цікаво вчитися. Однак на іспиті стикнулася з «каверзною» постановкою питань і заплуталася не тому, що не знала відповіді, – з тієї причини, що неправильно зрозуміла зміст запитання. Довелося перескладати, – пригадує.

Дівчина навчалася на автівці з ручним керуванням.

– Якщо автомат і механіка мають педалі, то при ручному керуванні газ і гальмо  натискаються ручкою. На автівці, на якій навчалася я, натиск на себе означав рух уперед, від себе – гальмування. На кермі в мене був багатофункціональний джойстик. За його допомогою треба вмикати ті ж склоочисники, адже права рука має бути на ручці, – пояснює дівчина.

Вона добре пам’ятає свій перший виїзд на навчальній автівці.

– Це дуже відповідальний і хвилюючий момент. Ти несеш відповідальність не лише за себе й інструктора поряд, а й за інших учасників дорожнього руху. Невідомо, звідки можуть вискочити наші «милі» люди на електросамокатах, – зауважує.

Інструктор організував її перший виїзд не завантаженими міськими вулицями, а там, де небагато пішоходів і світлофорів: “Я звикла до габаритів автомобіля, і потім ми почали виїжджати в місто. Повільно, десь 30 км на годину”.

ПРИЙНЯТИ ТА ПОДОЛАТИ СТРАХ

Були у водійки-початківця й важкі моменти під час навчання.

– Якось після курсів мене забрала подруга на своєму авто. Я сиділа на пасажирському сидінні. Ми їхали якимись вузькими двориками: там ходили матусі з візочками, на дорозі бавилися діти, бігали тварини, їхали зустрічні автомобілі, з якими було важко розминутися. І тоді мені стало страшно – я уявила себе на місці водія. Зрозуміла, з якою кількістю факторів одночасно доводиться стикатися кермувальнику. Просто прийняла цей факт: так, мені страшно, я ще не готова самостійно водити, але продовжую вчитися й даю собі час підготуватися, – каже вона.

За шість тижнів опанування практичних навичок водіння дівчина складала іспит у сервісному центрі МВС.

– Приїхали мої викладачі, привезли автівку, на якій я навчалася. Поки я чекала своєї черги, спостерігала, як двоє людей не склали іспит, навіть не виїхавши з парковки. Один забув увімкнути поворотник, а інший переплутав газ і гальмо. Після цього моє серце йокнуло, але я взяла себе в руки, прокрутила в голові теоретичні знання, продумала маршрут – і все було добре. Вдихнула, видихнула й поїхала, – каже дівчина.

“ТАНЦЮЮ ПІД ПІСНІ ВУЛИЧНИХ МУЗИКАНТІВ І УСМІХАЮСЯ”

Мріє Дар’я про мандри.

– Сенс життя – у пізнанні нового. Я вважаю, що ми прийшли у цей світ, щоб прожити життя з усіма дарованими нам відчуттями. Ми відчуваємо смак, запах, дотики. Круто було б стрибнути з парашутом, пірнути у водоспад чи зустріти світанок десь на Ямайці. Світ дуже цікавий, і мені прикро, що люди не завжди  можуть зупинитися й подивитися довкола. Я люблю спостерігати за людьми.  Вони кудись поспішають, заклопотані, дивляться в екрани телефонів. Чи живуть вони насправді? Ні, – каже Дар’я.

Дівчина вважає, що останнім часом сучасне суспільство стало більш готовим до сприйняття людей з інвалідністю.

– Молодь до 30 років значно лояльніше ставиться до людей з інвалідністю, аніж люди старшого віку. Гучні безтактні питання про мій стан я найчастіше чую від дорослих жінок, – додає Дар’я.

На її думку, великою проблемою для людей з інвалідністю є страх.

– Він сковує. Я з 13 до 14 років після важких моментів у житті просто сиділа вдома й читала книги. Боялася спілкуватися з людьми. Але потім усвідомила, що життя одне і його треба жити. Зараз я танцюю під пісні вуличних  музикантів і усміхаюся. Не треба боятися, як на нас подивляться інші та що про нас подумають. Коли людина може без страху проявляти свої емоції та почуття – це краса, – каже вона.

Ганна Бодрова, Одеса

Фото Ніни Ляшонок та надані Дар’єю Остапенко

Працівники комунального підприємства “Міські дороги” продовжують планові роботи з утримання систем відведення дощової води з вулиць міста.

Про це повідомляє Одеська міська рада.

Фахівці підприємства виконують ремонт і очищення зливових колекторів, решіток дощоприймачів та дощових колодязів, а також спеціалізованих гідроспоруд, зокрема зливовідвідних канав і Буферного ставка. Комунальники прибирають із систем мул, опале листя, сміття та очерет.

Цього тижня заплановані роботи проводяться на Румунському каналі — його очищають за допомогою екскаватора. Також виконано ремонт дощоприймача за адресою вулиця Приморська, 33.

За інформацією підприємства, роботи з очищення систем водовідведення виконуються постійно по всьому місту. Працівники регулярно очищають решітки дощоприймачів від листя та випадкового сміття, яке приносить дощова вода, щоб забезпечити вільний відвід води з вулиць.

• З початку 2026 року комунальники вже виконали:
• очищення лотків та канав — 1573 погонні метри
• очищення дощоприймачів — 363 одиниці
• очищення колекторів і промивання труб — 529 метрів
• ремонт зливового колектора — 4 метри

Під час сильних опадів чергові бригади КП “Міські дороги” додатково працюють на вулицях міста, щоб запобігти підтопленням.

Нагадаємо, 30 вересня 2025 року в Одесі було підтоплено 286 приватних будинків і 384 багатоквартирних. Найбільше постраждав Київський район. Значних пошкоджень зазнали дороги та інженерні мережі. Оперативні штаби районних адміністрацій зафіксували 782 звернення від одеситів щодо підтоплень, повалених дерев, відключення електроенергії та пошкодження майна. Про це 1 жовтня  у відеозверненні розповів Геннадій Труханов, на той час ще міський голова Одеси. 

За інформацією ДСНС, рятувальники майже добу ліквідовували наслідки негоди, врятувавши 362 людини та евакуювавши 227 автівок.  Загинули дев’ять людей. З них  п’ятеро затонули в будинку на цокольному поверсі у провулку Сергія Ейзенштейна. Зовсім поруч, на вулиці Рибальській, в потоці води загинула молода жінка. Тіло ще однієї загиблої знайшли на сусідній вулиці Дача Ковалевського.

Андрій Колісніченко