Палац Орловських у Маліївцях на чотири травневі дні перетворився на оселю XVIII сторіччя. Тут аристократи лягали спати після гри в карти при свічках у нічних сорочках, пошитих за архівними лекалами з історичних довідників. А вранці у шовковому нарядному вбранні йшли розважатися крокетом у парку та смакувати гарячий шоколад.

Неочікуваний match історичних реконструкторів та керівництва Малієвецького обласного історико-культурного музею вдихає життя у палац вже не перший рік. Але цьогоріч команда реконструкторів під організацією Поліни Шухтуєвої здійснила не просто історичний виїзд у палац. Костюмований проєкт «Бузкова ніч» відкрив свої таємниці туристам. Тому неповторний вайб XVIII сторіччя змогли відчути на собі також відвідувачі музею – звичайні люди, які не мають жодного стосунку до цього мистецтва, але все одно стали наче як учасниками дійства, прогулюючись поміж персонажів історичної реконструкції.

ВІДТВОРИТИ МИНУЛЕ

Але спочатку з’ясуймо, що це взагалі таке – історична реконструкція. Одним із перших задокументованих відтворень стала реконструкція битви при Ватерлоо в Бельгії у 1868 році.

Як хобі, цей рух зародився у 1950–1960-х роках у США та Великій Британії. Виник він як спосіб поєднати академічні дослідження з практичним вивченням минулого, перетворивши сухі сторінки підручників на живий досвід.

За словами Поліни Шухтуєвої, в Україні це почалося з рольових ігор за мотивами Толкіна, а пізніше розширилося до окремого руху, який більш спрямований на документальну історію.

Сучасна історична реконструкція базується на ретельному вивченні письмових, образотворчих та археологічних джерел. Активісти власноруч шиють одяг за старовинними технологіями та відтворюють побут певного регіону й епохи.

Реконструктори «Бузкової ночі» не тільки познайомили туристів з тогочасним дозвіллям аристократії (пікніки, фехтування, променади, їзда на конях та ін.), а й провели семінари про історичне вбрання, оскільки всі костюми учасників повністю відтворені за історичними зразками з картин або експонатів у музейних колекціях.

МУЗЕЙ ЯК МАШИНА ЧАСУ

Музей, що не боїться вийти поза рамки, пропонуючи своїм відвідувачам таке цікаве занурення, немов машина часу, насправді й сам має цікаву історію. У нього були «великі шанси» опинитися на сміттєзвалищі історії. Але йому пощастило, що в селі Маліївці свого часу в родині лікарів народилася дівчинка, яка згодом через певні життєві обставини не змогла продовжити медичну династію, натомість продовжила «династію» Малієвецького палацу.

Ось як пише про себе Анастасія Донець в особистому акаунті в соцмережі: «Я переїхала в село, щоб створити тут найкращий архітектурний заповідник. Маліївці – не просто село, а графське село, з палацом і парком. Ми тут, щоб покликати за собою усіх романтиків – палаци можна відновлювати, музеї потрібні, все можливе».

І справді, ця історія доводить, що неможливе можливо: місцева мешканка, молода жінка очолила Малієвецький обласний історико-культурний музей! Цей палац міг стати черговою «занедбанкою», яких у нашій країні, на жаль, багато. Але, навпаки, він став гордістю регіону і приносить у бюджет туристичні збори. Небайдужі люди зберегли свою історичну перлину та нарощують туристичний престиж Хмельниччини.

СЕЛО, ЯКЕ ВИРІШИЛО ЗБЕРЕГТИ СВОЮ ІСТОРІЮ

Нагадаємо історію палацу. Як відомо, після націоналізації внаслідок революції 1917 року радянська система маєтки та садиби віддавала технікумам, лікарням та ін. І тому тепер ми можемо подекуди бачити хоч якось збережені архітектурні споруди. І хоч вони не в найкращому стані, але все ж існують. У Малієвецькому палаці в радянські часи працював санаторій для дітей, хворих на туберкульоз. У 2019 році в Україні «згорнули» цей тип лікування, і треба було реагувати швидко, щоб палац не «вмер».

Анастасія Донець разом з односельцями активно проводила толоки, усе село жадало зберегти свою історію: цілий рік разом розчищали чагарники, опалювали палац. Водночас вони подали документи до Хмельницької обласної ради, щоб започаткувати у цих стінах музей, а не віддати на поталу часу, безжального до порожніх споруд. І от 30 вересня 2021 року влада офіційно відкрила тут музей. Про його успішність свідчить статистика зі зростання відвідування туристичними групами – від 3000 тисяч туристів у 2021 році до 15000 туристів у 2025 році.

ІСТОРИЧНИЙ БЕК

Палац Орловських у Маліївцях має насичений історичний бек, оскільки тут проживали чотири покоління – про це розповідає генеалогічне дерево власників у кабінеті директорки музею.

Першим власником з Орловських був фаворит останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовського – Ян Орловський, який у 1775 році придбав цей маєток у тодішнього власника. За основу будівництва було взято проєкти резиденцій часів французького короля Людовика ХVІ.

Найцікавіша й насичена історія проживання, на мій погляд, була в останнього покоління: подружжя поляка Ксаверія Орловського та аргентинки Ігнації дель Каріль, які були змушені залишити Маліївці перед Першою світовою війною. Тож майже нічого з інтер’єру не вціліло. Однак у 2023 році вдалося відшукати робочий стіл графа і силами громади його викупити.

«Сьогодні ці люди, з-поміж донатів на дрони, купили музею стіл – прекрасний музейний предмет. Це рівень найкращих музеїв сучасної цивілізації. Це точна копія (а може, і той самий стіл), який стояв у палаці сто років тому. Ми знайшли і викупили його у приватного антиквара. Ви бачите – стіл ідеальний, палац… Головне, що він є. Так і наша країна – справи в ній тепер унікальні, рівня найвищого людського подвигу, а країна… Головне, що є. Ми підтягнемо до ідеального рівня все інше. Просто вірмо в себе й гуртуймося», – так коментує придбання Анастасія Донець, яка не збирається зупинятися на досягнутому.

Усередині частково збереглася бальна зала з оригінальною ліпниною, зала з колонами та деякі автентичні речі. У самому палаці діяла каплиця, яка, кажуть, була спочатку винним погребом, але господарі змінили пріоритети на користь духовності. Також тут була велика бібліотека, що налічувала 7600 видань, і один із найбільших в Україні нумізматичних кабінетів.

ПАРКОВА ЗОНА

Навколо палацу талановитий ірландський майстер Діонісій Макклер та садівник Д. Клігер заклали великий ландшафтний парк площею 17 гектарів, у якому досі збереглися водонапірна вежа, джерела з питною водою, місток і два ставки.

Палацовий парк був одним з найкращих на Поділлі. Його унікальна особливість – це вапнякова скеля із 18-метровим штучним водоспадом та двоповерховим гротом. Розташована у скелі під водоспадом грот-печера історично пов’язана з давнім православним монастирем.

За легендарним датуванням, уперше у малієвецьких скелях поселилися монахи приблизно в XI столітті. Так було засновано скельний монастир, що входив до мережі скельних монастирів Поділля. Подібні ми бачимо в Бакоті, Лядаві, Сатанові, Нагорянах, Притулівці.

Момент появи штучного водоспаду над келіями монастиря залишається загадкою. Однак, безсумнівно, така ландшафтна родзинка повʼязана з перебуванням у Маліївцях надвірного коронного ловчого Яна Онуфрія Орловського. Очевидно, ландшафтні дизайнери Яна Онуфрія для своїх сусідів-монахів створили систему підводу води на край скелі з монастирського джерела.

У палацовому мистецтві ніщо не буває випадковим, все закладається зі змістом. Якщо йде довга алея, то це для того, щоб людина на цьому місці могла зосередитися на своїх думках та очиститися природою. Або навпаки, у кінці побачити справжній Едем із висаджених рослин. Ландшафтна філософія поєднує в собі одразу всі почуття, які має людина: слух, зір, дотик… І тут ландшафтні майстри вигідно використовують скошений рельєф місцевості – пагорб, який збігає схилом до річки Ушка, а на височині, наче корона, стоїть палац. Підкреслюючи велич споруди й роду Орловських.

Сам терасний парк розроблений із акцентом на малі архітектурні форми, такі як басейни, фонтани, камʼяні лави і столики, гроти, доріжки до декоративних озер або водоспаду.

Усі елементи мали бути в тісній взаємодії. Тому це дуже важливо, що нещодавно коштом меценатів відновлено фонтан «Паща лева» – частину втраченої спадщини.

НЕ АТЛАНТИ ТРИМАЮТЬ НЕБО, А ЛЮДИ

Варто зазначити, що колектив музею – переважно з Маліївців, і ці 12 людей зібралися тут невипадково. Усі вони або мають якісь родинні спогади, або справжній інтерес до тої історичної доби. Тому тут часто можна побачити не тільки екскурсоводів, а й прибиральницю або касира у костюмах.

Тут вам навіть запропонують графське варення з яблуневих садів палацу, зроблене за старою рецептурою з ноткою лаврового листа. Кухар палацу – так урочисто називають Ларису Міщинську – знає все про подільську кухню.

До неї приїздять по рецепти з відомих ресторанів Кам’янця-Подільського та Хмельницького. Тому ви маєте справді унікальну нагоду скуштувати незвичний білий борщ із рябого буряка на «гніченій» груші.

Звідки цей рецепт знає Лариса? Повторюся, тут випадкових людей не буває, тут працюють люди, віддані справі. Лариса багато часу приділяє вивченню історії краю і збереженню спадщини. Та її найбільша мрія – відновити занедбаний поруч маєток середньої польської аристократії Удрієвець. І тепер Лариса шукає шляхи його відновлення.

Загалом у розмовах колектив поділився своїм баченням майбутнього – є ідея відновити цілий комплекс палаців на кшталт «Золотого кільця Львівщини». Щоб і на Хмельниччині був свій комплекс, який польська шляхта залишила у спадщину Україні.

Гадаю, перед хмельничанами стоїть великий виклик, оскільки саме в цьому краї свого часу було подано 70 заявок на розроблення ландшафтних парків, а отже, була приблизно  така ж кількість побудованих палаців.

На жаль, архів Кам’янець-Подільського повіту згорів під час пожежі, точних даних немає. Але ніщо не заважає відновити хоч би ті будівлі, де збережені фундаменти і стіни.

МАЛІЇВЦІ ЯК ЧАСТИНА «КАМІНО ПОДОЛІКО»

Великої популярності палацу додає шлях «Каміно Подоліко». Це маршрут, розроблений за аналогом всесвітньо відомого Шляху святого Якова (Camino de Santiago), який пролягає через три країни: Португалію, Іспанію, Францію. Подільський варіант Шляху святого Якова – Camino Podolico – це мальовничий маршрут завдовжки понад 250 кілометрів, що пролягає через 13 локацій, кожна з яких відкриває мандрівникам красу та історію Поділля. Люди долають його пішки або на велосипеді. Український маршрут починається з Вінниці й тягнеться до Кам’янця-Подільського через Бар та популяризує всі пам’ятки історії на шляху. Тож пілігрими відвідують Маліївці також, і в палаці ставлять чергову печатку проходження маршруту. Це туристична атракція для внутрішніх та іноземних туристів, яка водночас створює необхідні умови для розвитку місцевого бізнесу.

ВІЙНА І МИР

Якщо ви скажете, що популяризація та відновлення палаців тепер не на часі, оскільки триває жорстока війна з Росією, то згадаймо, що це і є те, заради чого вона триває. Саме задля того, щоб ми зберегли свою ідентифікацію.

Культура відіграє ключову роль у зміцненні суспільної стійкості, збереженні національної ідентичності, відновленні громад та забезпеченні сталого розвитку.

До того ж музей під час війни встигає не тільки пошити собі штори і викупити старовинний графський робочий стіл, щоб мати ошатний вигляд перед відвідувачами, а й надати допомогу військовим бригадам.

Для Анастасії Донець та Андрія Симоненка, які нещодавно одружилися, це не порожній звук – допомагати фронту. Бо сам Андрій – коваль, поет і ветеран, який цього року демобілізувався. Молодший сержант запасу, він служив у 120 окремій бригаді ТрО, 172 батальйоні (нині 1 батальйон БПС). 24 лютого 2022 року пішов добровольцем, служив у розвідці. Виконував бойові завдання на Донеччині, Київщині та Харківщині. 24 березня 2024 року отримав поранення, унаслідок якого був звільнений у запас за станом здоров’я.

«Колись монахи віддавали своє життя духовній практиці, яка йшла поряд з науковими студіями. Ми вже інше покоління, наші духовні практики не передбачають ані самотності, ані целібату, ані відмови від комфортного життя, але досі залишається ідея служіння соціуму. Це спосіб життя, який означає робити світ кращим, і поряд з ним – завжди наукові студії», – каже волонтерка, краєзнавиця та активістка Анастасія Донець, яка не тільки врятувала історичний палац, а й згодом стала його директоркою. Можливо, це буде прецедентом, прикладом збереження для аналогічних архітектурних комплексів в інших громадах України. Навіть одна людина, за підтримки однодумців, може змінити майбутню історію нашої спадщини – за умови, якщо докласти наполегливості, зусиль і віри.

Івалана Славінська

Фото авторки та Анастасії Донець

«У Житомирі розпочався 13-й Чілдрен Кінофест — найбільший український кінофестиваль для дітей та підлітків. Відкриття фестивалю відбулося у кінотеатрі «Україна», – йдеться у повідомленні.

Як зазначив регіональний координатор фестивалю Ігор Шурпан, цього року на глядачів чекає насичена програма, що об’єднала найкращі зразки сучасного європейського дитячого кіно. Першою стрічкою, яку переглянули юні житомиряни, стала пригодницька анімація «Арко» — номінант на премію «Оскар».

У межах Міжнародного конкурсу глядачі матимуть змогу переглянути сім нових фільмів із різних країн Європи. Також у програмі — ретроспективний показ легендарної анімації «Таємниця абатства Келлс» та фільм-переможець минулорічного Чілдрен Кінофесту «Востаннє, коли ми були дітьми».

Для глядачів онлайн-кінотеатру підготували спеціальну програму «Північне сяйво. Найкраще дитяче кіно країн Північної Європи», а також спеціальний показ стрічки «Окейдякбувай».

Окрім цього, онлайн та офлайн можна буде переглянути роботи фіналістів 10-го ювілейного Дитячого кіноконкурсу.

Особливу увагу цього року організатори приділили доступності кінопоказів. Для дітей з порушеннями зору та слуху підготовлено адаптовані версії частини фестивальних стрічок із тифлокоментарями (звукоописом візуальної частини фільму) та розширеними субтитрами.

Адаптованими для перегляду є фільми «Таємниця абатства Келлс», «Баррі. Пес-рятівник», «Олівія та невидимий землетрус», «Лісовик», «Загублені у джунглях», «Арко» та «Окейдякбувай». Для перегляду таких версій необхідно заздалегідь знайти відповідний фільм на платформі Kinozir або у застосунку Podyv та виконати інструкції щодо підключення адаптації.

Покази фестивалю у Житомирі триватимуть з 13 до 22 червня у кінотеатрі «Україна».

Як повідомляв Укрінформ, у Чернівцях відбудеться дитячий фестиваль у рамках Миколайчук OPEN.

Фото: Житомирська міська рада

Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.

В експозиції представлені оригінальні гравюри укійо-е японських художників ХІХ століття Утаґави Кунійоші, Утаґави Кунісади та Утаґави Тойокуні, графічні роботи українських митців Оксани Стратійчук і Дмитра Кришовського, а також композиції в техніці ошібани майстринь Валентини Процько та Катерини Борисової.

Як зазначалося на відкритті виставки, у багатьох культурах поєднання образів воїна та квітів є символом пам’яті, незламності духу та любові до Батьківщини. У японській традиції воїн і квітка разом уособлюють водночас єдність і дуальність буття, неперервність та вічне оновлення життєвого циклу. Адже квітка, що проростає на полі бою, символізує нерозривність цього циклу та торжество життя над руйнуванням.

“У нашій експозиції все взаємопов’язано. На гравюрах зображено баталії та відомих самураїв середньовічної Японії. Щоб стати воїнами, вони мали пройти тривале навчання, частиною якого було вивчення каліграфії, а також створення композицій ікебани та ошібани», – сказала координаторка проєктів Українсько-японського центру Ганна Омельченко.

Під час екскурсії виставкою вона розповіла про представлені гравюри. Своєю чергою, українська художниця Оксана Стратійчук поділилася історією створення графічної серії «Листи з Японії», а Катерина Борисова розповіла про власні композиції в техніці ошібани – створення картин та аплікацій за допомогою засушених пресованих рослин (квітів, листя, кори, трави та пуху).

У Києві відкрилася виставка класичних японських гравюр та робіт сучасних українських митців «Воїни та квіти» / Фото: Юлія Овсяннікова. Укрінформ

1 / 13

Виставка «Воїни та квіти» триватиме до 31 липня. Вхід вільний.

Мистецтво японської гравюри укійо-е («картин плинного світу») сформувалось на тлі економічного піднесення Едо (нині Токіо). Технологія створення гравюр була завезена з Китаю для ілюстрування буддійських текстів, проте в 17 столітті гравюри набули неабиякої популярності і їх почали створювати для масового споживача – дрібних самураїв, торговців, мешканок міст, молоді. Первісні ілюстрації були чорно-білими – використовувалась лише туш, але розвиток технологій дозволив митцям не обмежуватися тільки одним кольором. Японською графікою укійо-е надихалися провідні європейські митці XIX–XX століть, особливо представники течій імпресіонізму та постімпресіонізму (Вінсент ван Гог, Клод Моне, Едгар Дега і т.д.)

Як повідомляв Укрінформ, в Японії на благодійному заході зібрали майже 200 тисяч єн для України.