Ще до завершення літа українців почали наполегливо готувати до думки, що наступна зима може стати чи не найважчою за весь час повномасштабної війни. Про ризики говорять представники влади, політики, військові волонтери та енергетичні експерти. Формулювання різняться — від закликів зробити підготовку до опалювального сезону державним пріоритетом до порад уже зараз подумати, де провести зиму і чи не варто тимчасово залишити великі міста.

“Найважча зима” і поради виїжджати: хто та до чого готує українців

На початку серпня про зиму окремо заговорив президент Володимир Зеленський. 3 серпня під час звернення до керівників закордонних дипломатичних установ він назвав підготовку до холодного сезону одним з очевидних пріоритетів держави. Президент нагадав, що Росія продовжує бити по газовій інфраструктурі, та попередив: у Кремлі, за наявною в України інформацією, готуються до нових ударів.

Фактично президентська заява стала ще одним сигналом: влада виходить із того, що Росія може спробувати знову використати холод як зброю, а атаки на енергетику залишаться одним із ключових сценаріїв майбутньої зими.

Однак значно жорсткіше ще в середині липня висловився голова парламентської фракції “Слуга народу” Давид Арахамія. Після зустрічі фракції з керівництвом “Нафтогазу”, де обговорювали підготовку до опалювального сезону, він заявив, що зима 2026–2027 років, ймовірно, стане “найважчою в українській історії”.

І саме це формулювання принципово змінює тон дискусії. Йдеться вже не просто про традиційне для воєнного часу “треба бути готовими до відключень”. Попереду, за словами одного з найближчих до влади парламентських політиків, може бути сезон складніший навіть за зиму 2022–2023 років, коли Росія вперше почала системно намагатися знищити українську енергосистему, і за зиму 2025–2026-го, яку глава МВС Ігор Клименко вже постфактум називав однією з найважчих в історії країни.

Ще тривожніше прозвучала заява керівника фонду “Повернись живим” Тараса Чмута. В інтерв’ю “Українській правді” він закликав українців не чекати осені, а вже в липні вирішувати, де вони житимуть узимку.

За оцінкою Чмута, пошкоджену попередніми російськими атаками енергетичну інфраструктуру неможливо повністю відновити за кілька місяців, тоді як Росія продовжує накопичувати засоби ураження. Тому частині українців, на його думку, варто розглянути переїзд із великих міст — у село, невеликий населений пункт або навіть за кордон.

Саме після цієї заяви в інформаційному просторі й почала активно звучати теза про те, що українцям нібито радять “виїжджати з Києва”.

Без світла, води й з перебоями продуктів: що загрожує великим містам

Особливе місце в цій історії посідає Київ. Столиця минулої зими вже пережила серйозні проблеми з енергопостачанням і теплом, а тепер готується до повторення російських атак. Ще у травні Київрада планувала спрямувати додатково понад 9 млрд грн на підготовку міста до наступної зими та реалізацію плану енергостійкості. У червні Віталій Кличко повідомляв, що в столиці вже встановлено нові когенераційні установки, будуються додаткові потужності, а загалом протягом року Київ розраховує отримати близько 200 МВт додаткової когенерації.

Водночас навколо фінансування підготовки виник публічний конфлікт між міською та центральною владою. Кличко заявляв, що реалізація заходів з енергостійкості столиці потребує близько 30 млрд грн і що попередньо Київ домовлявся з урядом про фінансування за принципом 50 на 50. За словами мера, держава своєї частини домовленостей не виконувала.

Тривожні прогнози щодо майбутньої зими вже не обмежуються лише можливими відключеннями електроенергії чи проблемами з опаленням. Народний депутат від “Слуги народу” Богдан Кицак ще 6 липня заявляв, що Україна входить в останню фазу підготовки до опалювального сезону в умовах критичної ситуації з боргами теплокомуненерго перед “Нафтогазом”, які, за його словами, сягнули 180 млрд грн. Депутат тоді наголошував, що Кабмін має діяти оперативно, аби “не допустити патової ситуації”.

А вже 11 серпня Кицак висловився значно жорсткіше. За його словами, швидкість і якість підготовки міст-мільйонників до опалювального сезону не відповідають реаліям, а мешканцям великих міст варто самим оцінити, чи готові вони в разі нових російських ударів залишитися без базових комунальних послуг.

“Потрібно дивитися на якість і швидкість підготовки до нового опалювального сезону, зокрема в містах-мільйонниках. Відповідно, швидкість і якість підготовки не відповідає реаліям. Це призводить до того, що потрібно буде кожному громадянину або мешканцю того чи іншого міста приймати для себе рішення стосовно того, чи готові вони до умов — без води, без світла, які можуть потенційно з’явитися в будь-який момент”, — заявив депутат.

Кицак також порадив українцям заздалегідь мати альтернативний варіант на випадок тривалих перебоїв.

“Краще бути готовими, мати альтернативні варіанти й таким чином зменшити навантаження в цілому на енергосистему у великих містах, ніж зіткнутися з фактом своєї неготовності”, — сказав він.

До проблем зі світлом, водою та теплом цього літа додався ще один показовий ризик — продовольча логістика. Російські удари по складах і розподільчих центрах уже позначилися на асортименті українських магазинів. Після атак по логістичних потужностях Fozzy Group і NOVUS, а також об’єктах окремих виробників і постачальників у магазинах “Сільпо”, “Фора” та Thrash почали виникати локальні перебої з окремими категоріями товарів. Покупці, зокрема, помічали менший асортимент молочної продукції.

Причина при цьому не в зупинці виробництва: заводи продовжують працювати. Проблема виникає на етапі доставки — після пошкодження великих розподільчих центрів продукція фізично не завжди може своєчасно потрапити з підприємства до магазину. Особливо вразливими є товари з коротким терміном придатності — молочна продукція, охолоджене м’ясо, риба та дитяче харчування, для яких критично важлива безперервна холодильна логістика.

Тому говорити про загальний дефіцит продуктів в Україні наразі немає підстав. Однак удари по складах уже продемонстрували, наскільки швидко руйнування окремих логістичних вузлів може відобразитися безпосередньо на полицях магазинів. В умовах нової масштабної кампанії РФ проти критичної інфраструктури це означає, що проблеми великих міст теоретично можуть не обмежитися лише відключеннями світла чи тепла, а зачепити також воду та стабільність постачання окремих категорій продуктів.

І саме тут виникає питання, якого ще кілька років тому могло б не бути.

П’ятий рік війни: чому Україну знову готують до критичної зими

Україна заходить уже не в першу і навіть не в другу воєнну зиму. Після початку повномасштабного вторгнення минуло понад чотири роки. Росія методично б’є по українській генерації, підстанціях, газових об’єктах і тепловій інфраструктурі ще з 2022 року. Сценарій масованих атак у морози давно не є несподіванкою — навпаки, він став практично базовим сценарієм кожного опалювального сезону.

Тому нинішня майже синхронна хвиля заяв про “найважчу зиму” породжує вже інше запитання: що саме змінилося цього разу?

Якщо держава четвертий рік поспіль знає, куди й навіщо б’є Росія, чому влітку 2026-го суспільству знову пояснюють, що воно має готуватися до надзвичайного сценарію, аж до можливого переїзду з великих міст?

Відповідей може бути щонайменше дві — і обидві потребують перевірки, а не конспірології.

Перша: ситуація в енергетиці справді настільки складна, а темпи відновлення та захисту настільки недостатні, що влада заздалегідь готує суспільство до наслідків — і водночас страхує себе від майбутніх звинувачень у неналежній підготовці. У такому випадку ключове питання полягає не в тому, чи буде Росія бити по енергетиці — це практично не викликає сумнівів, — а що держава встигла зробити за час, який мала після попередньої зими.

Друга версія значно ширша і політично чутливіша. На тлі розмов про переговори, пошуку способів завершення війни та очікування нової російської кампанії взимку постає питання, чи не використовується перспектива надзвичайно важкого опалювального сезону як аргумент, що має психологічно підготувати суспільство до необхідності політичних компромісів із Росією.

Поки що доказів того, що існує саме такий централізований задум, немає. Але сама концентрація попереджень робить питання закономірним: українців готують лише до чергової атаки на енергетику — чи одночасно до значно ширших рішень, які можуть пояснювати необхідністю уникнути ще однієї катастрофічної зими?

Дефіцит продуктів чи паніка: що насправді показали удари по складах

Перше, що варто відділити від загального тривожного фону, — ризик дефіциту продуктів. Економічний експерт Олег Пендзин у коментарі Фокусу переконує: підстав говорити, що через удари по складах українцям може забракнути їжі, немає.

“Україна є великим виробником аграрної продукції, і ми їмо хіба чверть від того, що виробляємо. Тобто дефіциту у нас не буде ні по чому”, — говорить експерт.

За його словами, російські удари справді спричинили логістичні проблеми, однак знищення окремого складу не означає зникнення самого товару. Значна частина продукції, яка знаходиться у великих розподільчих центрах торгівельних мереж, належить виробникам, а вони продовжують працювати. До того ж паралельно функціонують інші торгівельні мережі, склади яких не постраждали.

Саме тому Пендзин не очікує й автоматичного стрибка цін лише через руйнування логістичних центрів. Якщо в однієї мережі виникнуть проблеми або вона спробує суттєво підняти ціни, споживач матиме альтернативу в іншій.

А от питання до самого великого ритейлу, на думку експерта, є. Ще з 2022 року було зрозуміло, що Росія полюватиме на великі інфраструктурні об’єкти, а отже й логістику необхідно було децентралізувати так само як це поступово робили з паливним сектором та енергетикою.

“Було зрозуміло, що ворог почне бити по логістичних центрах. Ну якого біса було продовжувати сидіти в отих величезних складських приміщеннях на околицях міста, чекати, коли почне туди прилітати?” — зауважує Пендзин.

Тобто сама загроза нових ударів цілком реальна. Але, на думку економіста, перетворювати локальні перебої з постачанням на прогноз продовольчої катастрофи — перебільшення.

Ба більше, Пендзин вважає, що навколо продуктів та майбутньої зими змішалися реальні проблеми й свідоме нагнітання страху.

“Давайте ми будемо чітко розрізняти реальний стан справ і вороже ІПСО”, — наголошує він.

“Ми ж вас попереджали”: чи влада заздалегідь страхує себе від провалу

Але якщо дефіцит продуктів експерти не вважають неминучим, із підготовкою міст до зими ситуація складніша.

Політолог Ігор Рейтерович звертає увагу не стільки на самі попередження, скільки на те, як саме влада спілкується з суспільством.

За його словами, нормальна кризова комунікація мала б містити три складові: пояснення загрози, звіт про те, що держава вже зробила для її мінімізації, і конкретні рекомендації громадянам. Натомість зараз українці переважно чують лише першу частину — констатацію того, що буде важко.

“Серйозна комунікація передбачає, що ви щось констатуєте, потім кажете, що ви зробили для того, щоб цього не допустити або мінімізувати негативні наслідки, і потім кажете, чого ви чекаєте від людей. Ми наразі такої комунікації не бачимо, бачимо тільки констатацію”, — говорить Рейтерович Фокусу.

Саме тому він допускає значно прозаїчніше пояснення нинішньої хвилі попереджень: влада може просто заздалегідь створювати для себе лінію захисту на випадок проблем узимку.

“На всякий випадок влада вирішила зробити такі попередження, перекласти десь частину відповідальності потім на самих громадян, якщо щось піде не так, а по факту сказати: “Ну ми ж вас попереджали”, — пояснює політолог.

Рейтерович припускає, що влада краще за сторонніх спостерігачів знає реальний стан виконання планів енергетичної стійкості. І якщо зараз попередження стають настільки жорсткими, це може свідчити про те, що з виконанням цих планів є проблеми.

Схожу логіку бачить і Іван Ус, головний консультант Центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень. На його думку, частина гучних прогнозів може бути звичайним політичним “підстрахуванням”: якщо найгірший сценарій справдиться, завжди можна нагадати, що населення попереджали заздалегідь.

Є й простіше пояснення — політикам вигідніше говорити погані новини.

“Погані новини запам’ятовуються краще, ніж хороші новини”, — зауважує Ус.

На його думку, саме тому найтривожніші прогнози швидко розходяться інформаційним простором, а формулювання нерідко стають жорсткішими за початкову заяву. Як приклад він наводить історію із заявою Роберта “Мадяра” Бровді про прагнення Росії здійснювати залпи до 200 ракет: у публічному просторі, за словами Уса, це перетворилося на твердження про нібито можливість одночасного запуску 200 балістичних ракет, хоча йшлося не про це.

Сам Ус не переконаний, що зима 2026–2027 років обов’язково виявиться складнішою за попередню. Він очікує нових ударів по енергетиці та складах, однак наголошує, що Україна водночас отримує більше можливостей бити по російських засобах і районах запуску.

Водночас політолог Станіслав Желіховський вказує на об’єктивні причини, через які нинішня зима справді викликає занепокоєння. На відміну від минулого року, частина енергетичних потужностей уже знищена, а ситуація із засобами протидії балістичним ракетам залишається складною. Крім того, за його оцінкою, сигнали щодо темпів підготовки уряду до зими поки не надто оптимістичні.

Тому головне питання для нього — скільки інфраструктури вдасться відновити або замінити мобільними потужностями до початку холодів і наскільки Україна зможе посилити протиповітряну оборону.

А от перекласти відповідальність на самих киян порадою “виїжджайте” навряд чи вдасться.

“Куди людям діватися?” — запитує Желіховський.

За його словами, переважна частина жителів столиці просто не має другого будинку, родичів у селі чи фінансової можливості орендувати житло на кілька місяців. Крім того, значна частина киян прив’язана до столиці роботою і не може просто залишити місто на весь опалювальний сезон — людям потрібно продовжувати заробляти. Тому більшість киян, як і минулої зими, залишаться у місті незалежно від попереджень.

Ще гостріше питання про підготовку ставить військово-політичний експерт Дмитро Снєгирьов. Якщо суспільству протягом попередніх років повідомляли про захист об’єктів енергетики та децентралізацію генерації, то, на його думку, нинішні прогнози про можливу непридатність великих міст до життя вимагають відповіді: що саме було зроблено за цей час і наскільки ефективно витрачалися кошти на захист критичної інфраструктури.

Для Снєгирьова це одна з головних суперечностей нинішньої комунікації: якщо раніше влада говорила про захист і децентралізацію, а тепер попереджає про критичний сценарій, суспільство має право запитувати про результат попередньої підготовки.

Пендзин окремо ставить подібні питання до Києва. На його думку, замість відновлення великих і очевидних для противника енергетичних об’єктів столиця мала б активніше переходити до децентралізованої генерації. Як приклад він називає Дарницьку ТЕЦ, по якій, на його переконання, Росія може завдати нового удару.

Водночас попри всю критику столичної влади та реальні ризики відключень, економіст не поділяє апокаліптичних прогнозів.

“Я абсолютно впевнений, що будуть блекаути, абсолютно впевнений, що будуть відключення електрики. Але люди призвичаїлися, люди вже живуть в цьому не перший рік”, — говорить Пендзин.

І додає: він “абсолютно впевнений, що Київ виживе”.

“Прогрів” до компромісів: чи є за страшними прогнозами політична мета

Але є й значно гостріша версія того, чому саме зараз українцям так наполегливо говорять про холод, відсутність світла та можливу непридатність великих міст для життя.

Її прямо озвучують далеко не всі опитані Фокусом експерти.

Пендзин вважає, що частина панічних повідомлень може бути вигідна Росії як інструмент психологічного тиску на українське суспільство.

“Це робиться для того, щоби психологічно тиснути на людей і щоби люди почали тиснути на владу, щоб влада погоджувалася на капітуляцію по відношенню до ворогів”, — говорить економіст.

Саме тому заклики “тікати з Києва” він оцінює вкрай критично і навіть вважає, що походження системного нагнітання паніки мало б цікавити СБУ: чи йдеться про свідому роботу російських агентів, чи про людей, які несвідомо поширюють вигідні противнику тези.

Ще ширше цю версію розглядає Дмитро Снєгирьов. На його думку, нинішній інформаційний фон може мати відразу дві аудиторії.

Для західних партнерів демонстрація можливих катастрофічних наслідків російських ударів може бути аргументом на користь збільшення поставок засобів протиповітряної та протиракетної оборони. Для українського суспільства, припускає експерт, ті самі повідомлення можуть виконувати іншу функцію — поступово готувати громадську думку до можливих компромісів у питанні завершення війни.

Снєгирьов звертає увагу, що попередження про складну зиму з’являються на тлі дискусій про переговори та соціологічних досліджень щодо ставлення українців до можливих компромісів. Саме сукупність цих сигналів він називає можливим “прогрівом суспільства” перед непопулярними рішеннями.

Але з такою інтерпретацією погоджуються не всі.

Рейтерович версію про підготовку українців до капітуляції фактично відкидає. На його думку, за роки повномасштабної війни українці вже неодноразово демонстрували, що тривалі відключення світла, води чи тепла самі по собі не змушують суспільство погоджуватися на російські умови.

Крім того, якби влада справді готувала населення до політичного компромісу, вважає політолог, комунікація мала б бути іншою — наприклад, будуватися навколо необхідності збереження життя людей та аргументів щодо умов припинення війни. Натомість нинішні заяви концентруються переважно на енергетиці та житлово-комунальному господарстві.

Тому Рейтерович бачить значно простіше пояснення: частину підготовки могли не виконати вчасно, а тепер влада готує собі можливість у разі проблем сказати, що про ризики попереджала заздалегідь.

Скептично до версії про підготовку територіальних поступок ставиться й Желіховський. Він не виключає, що тема переговорів знову може повернутися, однак сумнівається, що навіть надзвичайно складна зима автоматично зробить українців готовими погодитися на відмову від територій.

Тож єдиної відповіді на питання, навіщо українців так наполегливо готують до “найважчої зими”, серед експертів немає.

Одні бачать передусім реальні проблеми з пошкодженою енергетикою та недостатніми темпами підготовки. Інші — спробу влади заздалегідь підстрахуватися від майбутніх претензій за принципом “ми вас попереджали”. Найгостріша версія — що страх перед холодом, блекаутами та непридатністю великих міст до життя може використовуватися як елемент психологічного тиску і підготовки суспільства до непопулярних політичних компромісів.

Але навіть серед опитаних Фокусом експертів щодо останньої версії немає згоди.

Днями на YouTube-каналі ексміністра закордонних справ Дмитра Кулеби з’явилося відео з коментарем щодо продовження війни та погіршення ситуації в Україні. Громадський діяч заявив, що на українців чекають перебої з продуктами і що попереду — важкий етап війни.

“У нас починається тотальна війна, і це велика біда. І у нас, і у них буде достатня кількість ракет і дронів, щоб методично підривати економіку один одного. І попереду дуже непрості часи з точки зору банального повсякденного життя”, — пролунало на відео.

За прогнозами Кулеби, тепер почнуться перебої з продуктами, оскільки відбуватимуться пограбування та підпали, все згоратиме.

“Я, звичайно, вірю, що все буде добре, але зараз настає дуже важкий етап”, — заявив колишній міністр.

До суворої зими порадив готуватися й голова фонду “Повернись живим” Тарас Чмут, який рекомендував виїхати в села, невеликі містечка або за кордон. Що тут говорити, якщо сам президент України Володимир Зеленський висловив незадоволення темпами виконання “планів стійкості”, розроблених для підготовки країни до зимового періоду.

Якщо до відключення світла, води та опалення люди більш-менш підготувалися, зробили запаси — від генераторів, портативних зарядних пристроїв та зарядних станцій до газових пальників і запасів води, — то, за рекомендацією Кулеби, потрібно ще запастися продуктами харчування. Наскільки патова може бути ситуація з продуктами цієї зими в аграрній країні — питання, звичайно, цікаве.

Продукти будуть, але за іншою ціною

Після заяв колишнього міністра економісти дійшли однозначного висновку: не всі рекомендації варто дотримуватися й виконувати. І не варто реагувати на кожен гучний заклик блогера. Будь-яку інформацію потрібно фільтрувати, перевіряти, аналізувати, керуючись холодним розумом, а не просто реагувати на гарячі заголовки та гучні слова, які хтось вимовляє з єдиною метою — отримати більше переглядів.

“Хочу заспокоїти: продовольчої кризи в Україні точно не буде. Єдиний період в історії, коли в Україні була продовольча криза, — це штучний масовий голодомор. Якщо не буде штучного голодомору, а ми розуміємо, що його не буде, бо незабаром не буде самого джерела цього голодомору — Росії в її нинішньому вигляді, — то жодної продовольчої кризи в Україні не буде”, — сказав Фокусу економіст Андрій Новак.

За його словами, у нас дуже багато виробників і продавців, усі види продовольчої продукції є у вільному доступі в усіх торговельних мережах України, у будь-яких торговельних точках різного масштабу. Тому всі ці заяви на кшталт “все пропало, тікайте кудись, щось робіть” слід сприймати лише як метод дешевого популістського привернення уваги. Інша справа, що ціни на продукти будуть зростати. Від цього нікуди не дітися, підкреслює економіст.

“Вартість зміниться, оскільки інфляція — це постійний процес. Він відбувається у всіх країнах світу, за винятком рідкісних періодів, коли спостерігається дефляція. Для країни, що перебуває у стані війни, якою досі є Україна, інфляція у нас, відверто кажучи, дуже помірна”, — підкреслює Новак.

Продукти будуть, але ціна буде іншою. І вона буде різною. Зараз, наприклад, у сезон, ціни на багато овочів і фруктів навіть знижуються.

Дефіцит продуктів в Україні: хто хоче — може запасатися на майбутнє

Дефіциту продуктів в Україні не буде, впевнений економіст Олег Пендзин. Але ніхто не забороняє людям робити запаси, і багато хто це робить. До того ж, що б Кулеба не говорив, минулого року українці посіяли багато продовольчих культур і повністю забезпечили себе на всю зиму. Цього року це також сталося.

“Насправді, якщо розібратися, люди бояться не дефіциту, а того, що у них не буде грошей на продукти. Але виробники не будуть задирати ціни до небес, бо це нікому не вигідно — ніхто не купуватиме, а викидати нераціонально”, — каже Фокусу економіст.

Тому, за словами Пендзіна, паніку скасовуємо. Не варто слухати Кулебу — він втручається у сферу, в якій ніколи не розбирався. Хто хоче, той може запасатися продуктами — це ваше право, але робіть це не зі страху, а з особистих звичок чи для зручності.

Але єдина реальна проблема, яка зараз існує в Україні, — за словами економіста, полягає в тому, що країна виробляє набагато більше зерна, ніж споживає, а через блокування портів зерно подешевшає настільки, що аграрії працюватимуть у збиток.

Україні не загрожує голод, оскільки зерно важко вивезти

Загалом цього року Україна збере менше зернових, ніж минулого року, приблизно на 2–3%. Однак якщо щодо пшениці та жита падіння буде суттєвим, то воно буде компенсоване кукурудзою. Тому говорити про голод в Україні не доводиться, стверджує економіст і ексрадник президента Олег Устенко.

“Цього року Україна збере близько 70 млн тонн зерна. Для внутрішнього споживання нам вистачить приблизно 15 млн тонн. Решта призначена для експорту. Проблема не в тому, що нам немає чого їсти, а в тому, що ми можемо не вивезти зерно на світовий ринок. А це критично важливо для 450–500 мільйонів людей у світі, які залежать від нашого зерна”, — підкреслює економіст у розмові з Фокусом.

Раніше ми вивозили зерно через морський коридор — 5–7 мільйонів тонн на місяць. Зараз, за словами Устенка, порти фактично закриті. Альтернатива — залізниця, але через неї ми можемо вивезти максимум 1,5–2 мільйони тонн на місяць. Щоб вивезти весь обсяг, знадобиться близько 25 місяців. Крім того, європейські країни, де у 2027 році відбудуться вибори, можуть обмежити навіть транзит українського зерна. Це створює колосальні ризики для світового ринку.

При цьому в Україні буде надлишок зерна, оскільки його нікуди вивозити, вважає економіст. Це призведе до зниження внутрішніх цін на зерно та, можливо, на м’ясо-молочну продукцію, оскільки тваринники купуватимуть дешеве зерно на корм. Однак вартість збирання врожаю зростає: дорожчає паливо, складно заправляти техніку, багато ризиків через обстріли та дрони. Також можливі проблеми з логістикою та електроенергією, але підприємства харчової промисловості належать до критичної інфраструктури і, найімовірніше, продовжать працювати навіть за песимістичного сценарію.

“Отже, голоду в Україні не буде. Але він може виникнути в тих країнах, які залежать від імпорту зерна. Ціни на світовому ринку зростатимуть, а внутрішні ціни в Україні — падатимуть. Парадокс полягає в тому, що врожай є, але його нічим вивезти”, — зазначив експерт.

Як заявив міністр аграрної політики Тарас Висоцький, станом на 23 липня судна тимчасово припинили заходити в чорноморські порти України через загрозу російських атак. Таке рішення ухвалили самі судновласники, а не українська держава.

Водночас високі ціни на паливо, за яких українські аграрії провели посівну кампанію, можуть призвести до подорожчання продуктів харчування наприкінці літа та восени 2026 року. Найбільше це може позначитися на вартості базових товарів, зокрема цукру та гречки.

У цей день, 21 червня 1905 року народився французький філософ і письменник Жан-Поль Сартр — людина, якій вдалося сформулювати одну з найвідоміших і водночас найбільш неправильно зрозумілих фраз ХХ століття: “Пекло — це інші”. Минуло понад 80 років від прем’єри п’єси “За зачиненими дверима”, але світ, схоже, лише зараз по-справжньому зіткнувся з тим, про що він попереджав. Соцмережі перетворили кожного на учасника безкінечного публічного спектаклю, де лайки стали оцінками, підписники — суддями, а репутація — валютою. Чому Сартр фактично передбачив епоху Instagram, TikTok і культури скасування та в чому він усе ж таки помилився?

Чому Сартра всі неправильно зрозуміли

Фраза “Пекло — це інші” давно живе власним життям. Її використовують, коли скаржаться на колег, сусідів, родичів або людство загалом. За десятиліття вона перетворилася на універсальний мем про втому від людей і нібито мізантропію її автора. Однак сам Жан-Поль Сартр вкладав у ці слова зовсім інший зміст.

Знаменита репліка звучить у фіналі п’єси “За зачиненими дверима” (Huis Clos), прем’єра якої відбулася в Парижі 1944 року. За сюжетом троє померлих опиняються в кімнаті, яка має стати їхнім пеклом. Там немає ані вогню, ані катів, ані традиційних атрибутів потойбічного покарання. Спочатку герої навіть дивуються: де ж тортури? Лише згодом вони розуміють, що приречені вічно перебувати поруч одне з одним, постійно бачити себе очима інших і більше ніколи не мати можливості втекти від чужих суджень.

Саме тому Сартр не стверджував, що люди за своєю природою є злом. Навпаки, він говорив про небезпеку ситуації, коли особистість починає повністю залежати від того, як її сприймають інші. У своїй головній філософській праці “Буття і ніщо” він описував це через поняття “погляду Іншого”. Коли на нас дивляться, ми перестаємо бути лише собою і водночас стаємо об’єктом чужої оцінки. Інші люди створюють наш образ, який не завжди збігається з тим, ким ми себе вважаємо.

Пізніше Сартр був змушений окремо пояснювати свою знамениту фразу. Він наголошував, що мав на увазі не ненависть до людей, а залежність від їхніх суджень. Якщо стосунки між людьми викривлені, якщо вони побудовані на страху, осуді чи прагненні контролювати одне одного, тоді справді можуть перетворитися на пекло. Але проблема полягає не в самих людях.

У цьому і полягає головний парадокс сартрівської думки. Людина потребує інших, щоб пізнати себе, але водночас ризикує втратити себе, якщо дозволить чужим оцінкам повністю визначати власну цінність. Пеклом стають не люди як такі, а момент, коли ми більше не можемо самостійно відповісти на запитання: хто ми є насправді. Саме ця ідея, сформульована понад вісімдесят років тому, сьогодні звучить напрочуд сучасно.

Соцмережі створили глобальну кімнату Сартра

Коли Сартр писав “За зачиненими дверима”, він навряд чи міг уявити світ, у якому мільярди людей добровільно виставлятимуть своє життя напоказ. У 1944 році його “пекло” складалося лише з трьох людей, замкнених в одній кімнаті. У XXI столітті ця кімната виросла до масштабів планети.

Сьогодні людина майже постійно перебуває під чиїмось поглядом. Соціальні мережі перетворили спостереження за іншими та демонстрацію себе на повсякденну практику. Ми публікуємо фотографії відпочинку, розповідаємо про свої досягнення, ділимося думками й водночас уважно стежимо за реакцією аудиторії. Лайки, коментарі, перегляди та кількість підписників стали своєрідними цифровими маркерами суспільного схвалення.

Саме тому багато сучасних дослідників проводять прямі паралелі між концепцією сартрівського “погляду Іншого” та механікою соціальних мереж. На їхню думку, цифрові платформи створили середовище, де людина майже безперервно оцінює себе через реакцію інших користувачів. У результаті формується не лише реальна особистість, а і її публічна версія — образ, який постійно потребує підтвердження з боку аудиторії.

Американська соціологиня та професорка Шеррі Теркл, яка десятиліттями досліджує вплив технологій на людину, звертає увагу на інший аспект проблеми. У своїх роботах вона пише, що цифрове середовище створює ілюзію постійного зв’язку з іншими людьми, але водночас посилює залежність від зовнішнього схвалення. Люди дедалі частіше конструюють власну ідентичність через реакції аудиторії, а не через внутрішнє розуміння себе.

У цьому сенсі сучасна людина дедалі більше нагадує героїв Сартра. Вона постійно бачить себе очима інших. Чи достатньо успішна її кар’єра? Чи цікаве її життя? Чи правильні її погляди? Відповіді на ці питання дедалі частіше шукаються не всередині себе, а в реакціях оточення.

Парадоксально, але технології, які мали дати людям більше свободи для самовираження, одночасно посилили залежність від чужої думки. Якщо для героїв Сартра джерелом тривоги були двоє співрозмовників у замкненій кімнаті, то сьогодні роль такого “Іншого” можуть виконувати сотні, тисячі або навіть мільйони незнайомців. І саме тут філософія французького екзистенціаліста починає звучати напрочуд сучасно.

Культура скасування як новий різновид пекла

Якщо соцмережі перетворили весь світ на велику кімнату Сартра, то культура скасування стала одним із найяскравіших проявів того, як працює “погляд Іншого” у цифрову епоху.

За життя французького філософа репутація людини також залежала від думки оточення. Однак у XXI столітті будь-яке висловлювання, фотографія чи допис можуть залишатися в інтернеті роками, а іноді й десятиліттями. Помилка, зроблена в минулому, здатна раптово повернутися та вплинути на кар’єру, суспільний статус або особисте життя людини.

Дослідники культури скасування зазначають, що її прихильники часто розглядають публічний осуд як інструмент суспільної відповідальності. Водночас критики наголошують на іншій проблемі: людину нерідко починають визначати через один вчинок або одну фразу, ігноруючи можливість змінитися, переглянути власні погляди чи визнати помилки.

Саме тут і виникає несподіваний зв’язок із філософією Сартра. Однією з центральних ідей екзистенціалізму була свобода людини постійно переосмислювати себе. Сартр вважав, що особистість не є чимось завершеним раз і назавжди. Людина формується через власні рішення та вчинки протягом усього життя.

Проте в цифровому середовищі часто працює інша логіка. Варто одному образу закріпитися в суспільній свідомості, і він починає жити окремо від реальної людини. У такому випадку особистість стає заручником власної репутації — саме того механізму, про який попереджав французький філософ ще в середині минулого століття.

Американський філософ і дослідник цифрової культури Майкл Лінч звертає увагу, що сучасне інформаційне середовище дедалі частіше заохочує людей оцінювати інших через спрощені ярлики та публічні образи, а не через складність їхнього реального досвіду. У результаті суспільна оцінка може виявитися впливовішою за саму людину.

Парадоксально, але технології, які обіцяли дати кожному голос, одночасно створили новий страх — бути неправильно зрозумілим або назавжди зафіксованим у чужому уявленні. Для Сартра це був один із найнебезпечніших сценаріїв втрати свободи. Адже справжнє пекло починається не тоді, коли нас критикують інші, а тоді, коли ми більше не можемо вирватися з образу, який вони для нас створили.

Як алгоритми зробили нас залежними від чужого погляду

У п’єсі Сартра джерелом дискомфорту були інші люди. Саме їхні погляди, оцінки та судження поступово перетворювали співрозмовників на в’язнів власних образів. Проте у XXI столітті між людиною та суспільством з’явився новий посередник — алгоритм.

Щоранку мільярди користувачів відкривають соціальні мережі, але бачать не реальний світ, а його персоналізовану версію. Алгоритми вирішують, які новини з’являться у стрічці, чиї дописи отримають більше уваги, а які залишаться непоміченими. Вони аналізують поведінку користувачів, їхні вподобання та взаємодії, щоб показувати контент, який із найбільшою ймовірністю викличе емоційну реакцію та змусить залишитися на платформі довше.

Саме тому сучасні дослідники дедалі частіше говорять про алгоритмічне підсилення — процес, під час якого цифрові системи не просто відображають інтереси людей, а активно формують їх. Контент, який викликає сильні емоції, обурення або захоплення, отримує додаткову видимість і швидше поширюється серед користувачів.

Ще однією проблемою стали так звані “інформаційні бульбашки” та “ехо-камери”. Дослідження показують, що алгоритми часто підсилюють однорідність контенту, демонструючи людям інформацію, яка відповідає їхнім уже сформованим поглядам. У результаті користувач дедалі рідше стикається з альтернативними думками й починає сприймати власну інформаційну реальність як єдину можливу.

Якщо для Сартра людина ризикувала втратити себе через залежність від чужого погляду, то сьогодні до цього додається ще один фактор. Ми дедалі частіше бачимо себе не лише очима інших людей, а й через призму систем, створених для утримання нашої уваги. Алгоритми визначають, які теми нас хвилюватимуть, кого ми вважатимемо авторитетом і навіть які емоції переживатимемо частіше.

У цьому сенсі цифрова епоха пішла значно далі, ніж міг уявити Сартр. Адже тепер роль “Іншого” виконують не лише люди. Частину цієї влади над нашою увагою та самооцінкою отримали безликі алгоритми, які працюють цілодобово й майже непомітно для тих, на кого вони впливають.

Чому Сартр усе-таки помилявся

Якщо читати Сартра буквально, може скластися враження, що інші люди є головною загрозою для людської свободи. Проте досвід останніх десятиліть показує значно складнішу картину.

Парадокс полягає в тому, що людина не може існувати без інших. Ми вчимося говорити завдяки іншим людям, формуємо особистість у взаємодії з ними та шукаємо підтримку саме тоді, коли стикаємося з найбільшими викликами. Те, що в п’єсі “За зачиненими дверима” виглядало як пастка, у реальному житті часто стає умовою виживання.

Особливо наочно це проявилося під час великих криз останніх років — пандемії COVID-19, природних катастроф і війни в Україні. Мільйони українців пережили окупацію, евакуацію та втрату домівок не завдяки самотності, а завдяки підтримці інших людей. Волонтери, благодійні фонди, сусіди та навіть незнайомці стали частиною мережі взаємодопомоги, яка дозволила багатьом вистояти в найважчі моменти.

Психологи давно звертають увагу, що соціальні зв’язки є одним із ключових факторів психологічної стійкості. За даними досліджень, люди, які мають підтримку родини, друзів або спільноти, значно краще переживають стрес, травматичні події та невизначеність. Соціальна ізоляція, навпаки, пов’язана зі зростанням тривожності, депресії та відчуття безпорадності.

Цю думку розвиває американський психіатр і дослідник травми Бессел ван дер Колк. У своїх роботах він наголошує, що відновлення після важких потрясінь майже завжди пов’язане з поверненням до безпечних людських зв’язків. Саме взаємодія з іншими людьми допомагає відновити відчуття контролю над власним життям і повернути довіру до світу.

Саме тому сьогодні дедалі більше дослідників вважають, що Сартр мав рацію лише частково. Проблема полягає не в інших людях як таких. Проблема виникає тоді, коли ми повністю залежимо від їхніх оцінок і дозволяємо чужій думці визначати нашу цінність. У такому випадку інші справді можуть перетворитися на пекло. Але ті самі люди здатні стати джерелом підтримки, солідарності й навіть порятунку.

Можливо, головна помилка Сартра полягала не в тому, що він переоцінив вплив інших людей, а в тому, що недооцінив їхню здатність допомагати одне одному. Адже історія людства показує: у найтемніші часи нас рятує не втеча від інших, а можливість залишатися разом.

Сартр помилився лише в одному. Пекло — це не інші. Пекло — це життя, у якому людина більше не може відрізнити власні думки від чужих очікувань. І якщо філософія ХХ століття шукала відповідь на це питання в театральній кімнаті без вікон, то XXI століття шукає її в екрані смартфона, який ми щодня тримаємо в руках.

Раніше Фокус розбирався, чому роман Джорджа Орвелла “1984”, написаний понад 75 років тому, продовжує залишатися актуальним у 21 столітті та які сучасні держави нагадують описану автором Океанію.

Також Фокус розповідав про ще одного автора, чиї твори десятиліттями викликали скандали, заборони та суперечки. Французький письменник Маркіз де Сад увійшов в історію як в’язень Бастилії, автор заборонених книг і людина, чиє ім’я дало назву цілому явищу — садизму. Попри століття, що минули після його смерті, його книги й досі викликають гострі дискусії про межі свободи творчості, цензури та впливу літератури на суспільство.