Connect with us

Події

Історія першої драматичної сцени країни

Published

on


Театр поставив першу виставу під час війни між УНР і радянською Росією, і за нинішньої війни слугує «емоційним укриттям»

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, візитівками якого останнім часом є «Конотопська відьма» Івана Уривського  та генеральний директор – художній керівник, голос Майдану Євген Нищук, – 27 березня відзначив 105-річчя. Перегляд будь-якої вистави цього театру в Києві через високий глядацький запит треба планувати заздалегідь, а на топові постановки квитки розлітаються за лічені хвилини.

У період повномасштабної війни 19 працівників колективу захищають країну в ЗСУ. А вистави театру для вітчизняних і зарубіжних глядачів продовжують представляти сенси, що пояснюють мотивацію відстоювання нами, українцями, своєї ідентичності і незалежності.

До свого 105-го дня народження театр провів урочистий захід «Стоїмо на сцені, на своїй землі. 105 років театру імені Івана Франка», на якому побувала журналістка Укрінформу.

ПЕРШИЙ «ГРІХ», ГАСТРОЛІ ТА МІЛЬЙОНИ ГРИВЕНЬ ДОНАТІВ ДЛЯ ЗСУ

Театр завжди надихав і давав надію, а зараз, у час повномасштабної війни, став сокровенним емоційним укриттям, каже Євген Нищук, генеральний директор – художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. І додає: «Ворог запускає десятки ракет, а ми йдемо у театр, сотні шахедів, а ми полюємо за квитком на улюблену виставу; атакує та стріляє, а ми витираємо сльози, що змішались із порохом від вибухів, та посміхаємось і поринаємо в магію театру. Квиток до театру сьогодні – це прописані ліки для наших зранених душ. Бути в театрі – це бути на боці правди, життя й любові! Аналітики та театрознавці світу ще довго досліджуватимуть феномен українського театру в час війни».

Микола Точицький
Микола Точицький

Місцем народження шедеврів, яскравих талантів та нових імен назвав Театр Франка міністр культури і стратегічних комунікацій України Микола Точицький. «Саме тут формується українська драматургія, починаючи з першої вистави, яку театр поставив в умовах війни більшовиків із УНР, – сказав він. – Історичні аналогії з нашим сьогоднішнім днем очевидні. У кожному творі, у кожному театрі України ми це бачимо. Четвертий рік протистоїть Україна російській агресії. У ці важкі часи Театр Франка продовжує бути джерелом сили українського духу, творчого натхнення і місцем правдивої, щирої розмови з суспільством».

Першою постановкою театру, який нині має назву Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, стала вистава «Гріх» за п’єсою Володимира Винниченка. Прем’єра відбулася 28 січня 1920 року. Відтоді створили понад 600 вистав. Прізвища франківців Гната Юри, Амбросія Бучми, Наталії Ужвій, Сергія Данченка, Богдана Ступки, сучасників – Наталії Сумської, Богдана Бенюка, Анатолія Хостікоєва – знають навіть ті, хто ніколи не мав змоги побачити і відчути магію їхньої гри на славній київській сцені.

Театр Франка є театром, який зшиває країну від часів свого народження, впевнений голова Національної спілки театральних діячів України Богдан Струтинський. Пояснює: «Тому що митці зі Львова і Києва під орудою Бучми та Гната Юри зустрілися у Вінниці. Пройшли довгий шлях гастролями на Донеччині. Потім зупинилися в «першій столиці» України – Харкові. А потім столиця перейшла, вслід за Театром Франка, –  у Київ».

 Євген Нищук
Євген Нищук

Євген Нищук, який очолює театр із квітня 2024 року каже: «Сьогодні Театр Франка – це мультижанровий культурний хаб, який працює з темою пам’яті, історії, сучасного мистецтва, який створює платформи можливостей, впроваджує проєкти реінтеграції ветеранів у цивільне життя методами арт-терапії й драмотерапії, читає актуальні п’єси та реалізовує програму «Голос Театру», що зараз об’єднує усю нашу країну. Це голоси театрів із Маріуполя, Сєверодонецька, Харкова, Сум, Запоріжжя, Херсона, Чернігова та інших прифронтових міст. Це свідчення єдності нашої театральної спільноти та готовності допомагати».

Нині постановки франківців збирають аншлаги у Франції, Польщі, Німеччині, Чехії, Великій Британії, персонажі вистав отримали овації у Швейцарії. Нещодавно «Калігулу» за п’єсою Альбера Камю представляли в межах культурного фестивалю «Місяць України», що тривав у Празі.

«Конотопська відьма» за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка пройшла шлях через Париж, Оффенбах, Дюссельдорф та Інгольштадт. Завдяки глядачам зібрали понад мільйон гривень! Ці кошти наближають Театр Франка до головної мети – придбання морського дрона «Магура 5», який посилить оборону наших воїнів на передовій. Минулого року благодійні покази вистави «Конотопська відьма» в Україні на потреби ЗСУ зібрали понад 5 млн гривень та мільйон доларів.

 Михайло Захаревич
Михайло Захаревич

З гордістю згадує служіння колективу Михайло Захаревич, чия каденція гендиректора – художнього керівника Театру Франка завершилася рік тому. «Вистави, які ми зробили, їздять сьогодні по всьому світу. І мені це приємно», – коментує співрозмовник. Одним зі своїх головних досягнень на посаді очільника називає побудовану Камерну сцену імені Сергія Данченка, яка розпочала роботу у березня 2012 року. По суті, це поява ніби другого, малого театру. Пан Михайло нагадує, що у той час Кабмін закладав створення п’яти мистецьких просторів, утім запрацювала лише Камерна сцена Театру Франка.

ТАЄМНИЦІ ТВОРЧИХ ДИНАСТІЙ: РОДИЧІ ГНАТА ЮРИ, СТУПКИ, ЗАДНІПРОВСЬКІ, СУМСЬКА – ХОСТІКОЄВИ

З поміж багатьох інших цей мистецький колектив вирізняють творчі зіркові династії. Михайло Захаревич вважає, що у перші роки діяльності Театру Франка його існування  врятували родичі Гната Юри, яких він запросив, – коли Амвросій Бучма забрав 11 артистів і поїхав організовувати нову трупу в Херсон.

Остап Ступка
Остап Ступка

Одна із найвідоміших зіркових династій Театру Франка – Ступки. Харизматичного Богдана Сільвестровича не стало у липні 2012 року. «У батька був свій талант, у мене свій, – коментує Остап Ступка. – Я виріс у Львові за кулісами Оперного театру і Театру імені Заньковецької. Тому ніяких сумнівів не було, куди мені йти вчитися після школи. Першою виставою на київській сцені Театру Франка стала постановка «Тев’є-Тевель», де Богдан Ступка грав головну роль, а я був Перчиком».

Ролі у всіх виставах, у яких грав і грає Остап Ступка, є його улюбленими: у постановках «На полі крові», «Розбитий глек», «Фігаро», «Цар Едіп», «Візит», «Слуга двох панів», інших. Від знаменитого батька несе в житті кілька творчих настанов: найперше – повагу до оточуючих людей і колективу. Взяв у спадок і суто технічну пораду: де би не стояв артист на сцені – його мають чути глядачі навіть на балконі 2-го ярусу.

Найбільше число поколінь у Театрі Франка працює династія Задніпровських-Ткаченків. Нині це батько Олександр (Лесь) і син Назар Задніпровські. А театральним родоначальником творчої родини є Семен Ткаченко – режисер, а потім директор Київського театру імені Франка, який опісля, у 1947-1961 роках, був ректором Київського інституту театрального мистецтва.

Доньку, акторку Юлію Ткаченко (1928–2008), вирізняв гордий, або й суворий вигляд, інколи трохи відсторонений. Багатьом запам’яталися її героїчно-романтична Кассандра за твором Лесі Українки та образ невідворотної кари за заподіяне лихо – Клер Цаханасян у виставі Сергія Данченка «Візит старої дами» за пʼєсою Фрідріха Дюрренматта.

Син акторки Олександр Задніпровський одразу обрав театральну стезю. Внук Назар дев’ятикласником був на роздоріжжі. Хоча виріс за лаштунками Театру юного глядача, де працювала мама, і з дитинства йому найбільше у пам’яті закарбувався батько у виставі  «Камінний господар», потім – як грав Мазепу.

Уже більше двох десятків років Задніпровські – старший і молодший – із задоволенням виходять на сцену Театру Франка у різних амплуа. Назар, зокрема, –  Забрьоха у «Конотопській відьмі» та Никодим Дизма в «Авантюристі». А пан Олександр, якого інколи називають українським Річардом Гіром –  Генрі Джеймс Честерфілд у виставі «Загнаний кінь» за відомим твором Франсуази Саган та Барон Альфонсо у постановці «Моя професія –  синьйор з вищого світу».

Харизматичний Анатолій Хостікоєв працює у Театрі Франка з 1980 року. Акторський шлях на цій сцені його дружини Наталії Сумської розпочався на кілька років раніше. Виставу «Кін IV» режисера Анатолія Хостікоєва, в якій він виконував головну роль, показували із 1999-го рівно 20 років. «Енеїда» Сергія Данченка, де провідний актор грав парубка моторного, йшла 17 років. По 12 років – «Біла ворона» і «Пігмаліон». Прем’єра «Кайдашевої сім’ї» режисера Петра Ільченка відбулася у 2007 році й на тепер – незмінно у ролі Кайдашихи Наталія Сумська вийшла на сцену понад 370 разів.

Після закінчення у 2017 році Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого у Театр Франка прийшов працювати син подружжя В’ячеслав. Грає, зокрема, Халявського у «Конотопській відьмі». Проте, як і практично всі діти акторів, почав грати перші ролі ще дитиною.

«В’ячеславчик прийшов на сцену у два рочки, – розповідає Наталія Сумська. – Це була вистава за Гофманом «Крихітка Цахес». До того маленький чекав нас, батьків, за кулісами. А одного разу просто вийшов на сцену – і нам нічого не лишалося, як підхопити його на руки, і в поклоні ніби продовжувалася біографія закоханих Кандіди і Бальтазара. А потім ми пошили йому костюмчик, зробили окулярики – і маленький син постійно вже виходив з нами на поклон».

На відміну від тієї ролі, яку «дописав» у режисерський сценарій, у 5 років В’ячеслав створював роль Чарльза Кіна у п’єсі за мотивами твору Александра Дюма. У 9 років кумедно зіграв у «Сеньйорі з вищого світу» хлопця, який розносив газети».

Анатолій Хостікоєв
Анатолій Хостікоєв

Анатолій Хостікоєв каже: «Театр – це фантастична історія, в якій може статися все, що завгодно. Кожну історію можна розповісти різними методами, способами і засобами театральної мови. Тому театр, який має бути різним, одночасно несподіваний і жаданий».

Про сина актор розповідає: «Славко зовсім інший. Я до нього дослуховуюся в таких речах, в яких я би мав давати поради, зокрема, про розуміння молодшого покоління». Пан Анатолій нагадує ще про сина Георгія Хостікоєва, який працює у Театрі на Подолі і теж є продовжувачем творчої династії.

Театр Франка, як і всі вітчизняні театральні колективи, продовжує наповнювати змістом українські наративи. Генеральний директор – художній керівник Євген Нищук розмірковує: «Сто років тому на цій сцені у Києві творив та керував Театром видатний новатор Лесь Курбас. Радянська тоталітарна система знищила і його, і видатних сподвижників, прагнула стерти не лише його творчі здобутки, а й сам факт роботи тут. Проте через сто років ми повертаємо в ці стіни ті покоління й імена, які недотворили, недоставили, недописали, не долюбили. Ми творимо новий модерний Театр, про який мріяв Курбас».

Валентина Самченко, Київ

Фото Павла Багмута і надані театром



Джерело

Події

У Вінниці відбулася прем’єра художнього фільму «Діло Безп’ятого»

Published

on



У Вінниці відбулася прем’єра повнометражного художнього фільму “Діло Безп’ятого”, який став першою екранізацією п’єси Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”.

Про це у Фейсбуці повідомив Вінницький міський голова Сергій Моргунов, передає Укрінформ.

“Символічно, у День міста та День українського кіно у Вінниці відбулася прем’єра фільму “Діло Безп’ятого”. Це вже шоста кінострічка, знята у нашому місті вінницьким режисером та сценаристом Валерієм Шалигою. І п’ята — наша спільна робота. Цього разу фільм про історичні події. Це українська кримінальна комедія. Перша екранізація класики — п’єси Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”, – повідомив Моргунов.

За його словами, фільм гарно передає людські емоції та стосунки: кохання, дружбу, жадібність. Головну роль у фільмі зіграв народний артист України, актор театру та кіно Богдан Бенюк. До зйомок долучилися й вінницькі актори.

Читайте також: У Києві відбувся спецпоказ документального фільму «Куба і Аляска»

“Я вдячний усій команді, яка працювала над фільмом на чолі з режисером Валерієм Шалигою. Приємно, що Вінниця знову стала кіномайданчиком. І ми не плануємо зупинятися”, – додав міський голова.

Як повідомлялося, Спілка кінокритиків України назвала десять найкращих кінодебютів часів війни.



Джерело

Continue Reading

Події

Премія Довженка 2025 року присуджена творчому колективу фільму «Медовий місяць»

Published

on



Державна премія України імені Олександра Довженка 2025 року присуджена творчому колективу фільму «Медовий місяць».

Як передає Укрінформ, відповідний указ №678/2025 від 12 вересня підписав Президент України Володимир Зеленський.

На підставі подання Комітету з Державної премії України імені Олександра Довженка глава держави постановив присудити премію творчому колективу — режисерці та сценаристці Жанні Озірній, актору Роману Луцькому та акторці Ірині Нірші — за створення повнометражного ігрового фільму «Медовий місяць».

Читайте також: Президент надав Довженко-Центру статус національного

Згідно з документом, розмір премії Довженка на 2025 рік становить 200 тисяч гривень.

Як повідомлялось, Державна премія України імені Олександра Довженка – державна нагорода України, метою якої є відзначення за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва. Премія була заснована у 1994 році з нагоди 100-річчя від дня народження українського письменника, кінорежисера, кінодраматурга, класика світового кінематографа Олександра Довженка.

Фото: Сергій Хандусенко



Джерело

Continue Reading

Події

Остання мозаїка Алли Горської

Published

on


Чи стане село Гельмязів новим центром української культури?

В Україні немає незнаменитих сіл – є такі, про які невідомо широкому загалу. Ну, ковзнув поглядом по мапі, побачив не зовсім звичну назву «Гельмязів» – і продовжив пошуки. Між тим, у села – історія, якій позаздрять деякі міста-мільйонники. Воно існувало вже за часів Київської Руси; звідси походить рід Лизогубів (один із представників якого був наказним гетьманом, а останній з відомих у роді очолював уряд гетьмана Скоропадського). Є тут і чимало визначних місць, але далі мова піде про єдине. Про… ресторан. Щоправда, тепер у його будівлі працює тільки кафе й магазин будматеріалів. Цінність цього закладу в тому, що мозаїка на його фронтоні створена видатною українською художницею та дисиденткою Аллою Горською всього за місяць до її загадкової загибелі.

ПТАХ НА ФРОНТОНІ

Усе закрутилося в цьому році, коли в Києві художники-монументалісти відтворили «Боривітер» – мозаїчне панно Алли Горської, яке вороги сплюндрували в Маріуполі. Його відкриття на Майдані Незалежності спричинило справжній фурор і велику інформаційну кампанію. Згодом панно поїхало в турне по Україні, а його другу копію поділили на 1250 шматочків і пустили в продаж, аби зібрати гроші на реставрацію останньої вцілілої в Києві роботи Алли Горської «Вітер».

– Тоді ми і звернули увагу на «Птаха» – мозаїчне панно Алли Горської та її чоловіка Віктора Зарецького, яке прикрашає зовнішню стіну колишнього ресторану. Згадали, як виникла ідея його створення в селі Гельмязів, куди приїжджало подружжя, – розповіла кореспондентові Укрінформу секретарка Гельмязівської сільської ради Наталія Педько.

Завідувачка музею історії Гельмязова Любов Педько
Завідувачка музею історії Гельмязова Любов Педько

Деякі подробиці народження мозаїчного панно «Птах», деталі про перебування мисткині в їхньому селі розповіла завідувачка краєзнавчим музеєм історії Гельмязівщини ім. Павла Германа Любов Педько.

Природно, ніхто в той рік не вів офіційної документації про візити до Гельмязова Алли Горської (хоча напевно десь в архівах КДБ мають лежати матеріали стеження за «вкрай небезпечною» художницею-шістдесятницею), але Любов Миколаївна зуміла скласти доволі детальний нарис.

Музей історії Гельмязова
Музей історії Гельмязова

– Коли приймала музей, – розповіла вона авторові цих рядків, – передивлялась архіви і знайшла кілька статей Павла Терентійовича Германа, засновника нашого музею. Там були згадки про нашого «Птаха» на «Супої» і прізвища Алли Горської, Віктора Зарецького – що вони над ним працювали, що проживали в нашому селі під час роботи. Я зацікавилася цією темою, зв’язалася з Ларисою Іванівною Губою, – в неї гурток пошуковців-краєзнавців, і ми провели дослідження.

Спільними зусиллями з’ясували, що подружжя приїжджало до місцевого лікаря Василя Яківчика. У нього вони ж і зупинялися.

– Треба сказати, до доктора в ті часи приїжджало дуже багато людей, і саме з творчої когорти, когорти шістдесятників. Навідувалися до нього й місцеві мешканці, серед них двоє друзів – Віктор Келеп і Андрій Сакун. Перший працював водієм, другий щойно обійняв посаду директора комбінату громадського харчування.

Друзі співали дуетом, брали участь у художній самодіяльності. Саме у доктора вони й перетнулися з киянами.

– Одного разу Віктор Трохимович із другом зайшли похвалитись, що ось призначили Андрія завідувачем і що він хоче зробити ремонт у приміщенні. Сакун зізнався, що його не зовсім влаштовує бути пересічним завідувачем невиразного закладу громадського харчування. «Хочеться чогось грандіозного». Очевидно, він у ті хвилини виглядав дуже зворушеним, якщо зумів справити належне враження на визнану мисткиню. А може, її вразив спів їхнього дуету під час пікніка, який компанія влаштувала на березі річки. Хоч як би там було, але художниця звернулася до свого чоловіка: «Давай допоможемо хлопцям з ремонтом», – розповідає Любов Педько.

Так виник задум зробити оформлення ресторану в українському стилі. І вже влітку 1970 року художники приступили до роботи. Гельмязів розташований біля річки Супій, то й заклад назвали, як і річку. В будівлі праворуч влаштували ресторан, ліворуч – їдальню. Перед розписом залу художникам довелося самостійно зробити ще й невеликий ремонт. Ескізи підготував Віктор Зарецький, а ще – безкоштовно роздобув матеріал для мозаїки та фарбу для розпису стін. Окрім Горської та Зарецького працювало ще двоє художників, які приїхали з ними. Одного звали Йосип, інший був німим, тому імені його місцеві й не запам’ятали.

ЦИБУЛЕВЕ НАМИСТО

Стіни всередині розписали за народними мотивами. Зал прикрасили вишитими рушниками, на вікнах висіли фіранки з українським орнаментом. Любов Миколаївна знайшла аматорські фото інтер’єру.

– Алла Олександрівна сама затирала стіни, готувала до малювання. Там були розфарбовані стіни, намальовані овочі, яблука, бурячки – те, що на полях виростало. Потім – річка Супій протікала, козак Мамай на кобзі грав, кінь у лузі пасся. Це Віктора Зарецького картини були. Там був Йосип і один німий художник. Їх чотири людини працювало в Гельмязові. Але ж як вони стали працювати, то в Золотоноші почали цікавитись органи, визивали нашого голову: «Ти їх не принаджуй, ти їх відваджуй. Тому що вони тут не потрібні». Та оскільки вони вже почали роботу, то ніхто їх не відваджував. Щоправда, й гідної винагороди художники не отримали. Коли «Птаха» виготовляли, навіть на матеріал грошей не було. Зарецький їздив десь у Київ до своїх друзів, і вони з ним ділилися матеріалом. А ще така цікавинка. Коли час було робити дзьоб, не було з чого. То вони тарілки били, – розповідає дослідниця історії села.

Оскільки Андрію Сакуну ніхто не виділив грошей на оздоблення «Супою», то розрахуватися за виконану роботу він не міг. Віддячив він художникам великою кількістю фруктів та овочів – завантажив продуктами цілу машину. Відомо, що ці продукти Алла Горська роздавала сім’ям, чоловіки і батьки яких сиділи у тюрмах за те, що вони шістдесятники.

– Це – достовірно, тому що, читаючи спогади шістдесятниці Михайлини Коцюбинської «Алла Горська. Червона тінь калини», зустріла там такий епізод: «На порозі двоє: Алла та її колега Йосип. Невисокий, кремезний Йосип тримає величезний ящик, повний червоних яблук. Алла засмагла, обличчя обвітрене, руки огрубіли від роботи, широко всміхається. А на шиї вінок відбірної цибулі. Заходять до хати. Я спантеличена. Звідки ці дари? Виявляється, вони все це заробили, працюючи в Гельмязові над оформленням кафе, і вирішили все роздарувати друзям». А відпочивали в нас на Супої, бувало, пару раз виїжджали на Дніпро. Вантажівкою. Розповідали, що дружина Сакуна Євгенія готувала сумки з провізією. Вона ж потім згадувала, як її викликали «органи», розпитували… Ну, як вони вміли це робити. Розпитували й інших сусідів.

Є спогади місцевих мешканців Соколенків, які жили поруч з доктором, у другій половині хати: «Так, приїжджала Алла Горська, висока білява жінка, ходила, замальовувала…».  Одна жіночка згадала, як Алла Олександрівна ходила на город і замальовувала квіти. З гарбуза, з огірків…

У жовтні 1970 року, закінчивши роботу, художники повернулися до Києва.

Сьогодні на місці їдальні – кафе, де був ресторан – магазин будівельних матеріалів. Розпис стін – замазали. На сьогодні все, що збереглося, – це птах на фронтоні.

Коли вже Алла Горська загинула, взялися за лікаря Яківчика.

– Наша місцева жителька – позаштатний кореспондент районної газети. Їй замовили статтю, що Василь Миколайович поганий лікар, що він погано ставиться до пацієнтів. Після того його звідси прибрали. Він виїхав чи то до Городища, чи до Городенки, там доживали з дружиною…


Дім лікаря Яківчика


Дім лікаря Яківчика

По закінченні розмови Любов Миколаївна показала дім лікаря Яківчика. На перший погляд – він зберігся в доволі непоганому стані. Тобто якщо вкласти не надто великі кошти, його цілком можна відновити і створити в цих стінах, скажемо так, філіал музею Алли Горської або взагалі шістдесятництва.

Сам музей пропонується створити в колишньому ресторані. Якщо, звичайно, не стануть на заваді питання власності.

ЗАХИСТИТИ, АБИ НЕ ВТРАТИТИ

Як такого конфлікту навколо будівлі ще немає, хоча «маневри» навколо неї вже тривають. Річ у тому, що майже чверть століття тому виконком Гельмязівської сільської ради надав право на володіння колишнім рестораном «Супій» місцевому хлібокомбінату, який був структурним підрозділом Золотоніського районного споживчого товариства. Згодом РСТ провело реорганізацію своїх активів, внаслідок чого стало безпосереднім власником будівлі разом із землею.

– Вони, в основному, здають майно своє в оренду місцевим підприємцям. Документи на майно в них старі, але РайСТ подало на приведення їх у відповідність із сучасними вимогами, щоби внести їх у реєстр речових прав. Я просила, коли все буде оформлене, направити нам документи. Поки що нічого не надходило, – уточнює моя співбесідниця Наталія Педько.

Чи захоче товариство передати приміщення під музей – питання.

Роман Сущенко
Роман Сущенко

– З точки зору обласної ради проблеми не існує, – підтвердив у розмові з кореспондентом Укрінформу виконувач обов’язків голови Черкаської обласної ради Роман Сущенко. – Ми як орган місцевого самоврядування зробили все можливе, щоб підтримати думку громадськості, експертного середовища, краєзнавців місцевого і національного значення для того, щоб ця їдальня «Супій» з видатною мозаїкою Алли Горської стала надбанням культурної спадщини України. Обласна рада охоче підтримала ініціативу громадськості, та й ми теж вивчали підвалини цієї історії об’єкту монументального мистецтва. Тому під час передостанньої сесії я особисто звернувся до депутатів, аби вони підписали петицію до Уряду з проханням захистити цей об’єкт.

Звернулись ініціатори й до об’єднаної громади Гельмязова, до Івана Титаренка, який її очолює. Він має максимальну підтримку громадськості, місцевих краєзнавців.

– Ми провели зустрічі, – продовжив Сущенко. – Приїздили сюди народні депутати, на місці ознайомилися зі станом об’єкта, з думками експертів. Експерти підготували «Карту виявлення об’єкту культурної спадщини» з прив’язкою по геодезії, з описом об’єкта монументального мистецтва. Відповідно, подали цю ініціативу в Управління культури і культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації. Чиновники цього управління провели свою експертизу, підготували цілий кейс і відправили до Міністерства культури і стратегічних комунікацій України.

Народні депутати також писали запити до тодішнього міністра Миколи Точицького, і він дав відповідь: даний об’єкт не перебуває в переліку об’єктів культурної спадщини. Для внесення його туди потрібна ініціатива знизу. Ініціативу депутати облради разом із громадою села, краєзнавцями й експертами проявили, і наразі весь пакет документів перебуває в міністерстві. Як тільки відповідний статус буде отриманий – держава має зобов’язати власника будівлі привести до належного чину цей об’єкт культурної спадщини. І зберегти «Птаха», щоби його не спіткала доля «Боривітра».

Коли стаття була вже готова, Укрінформ звернувся по коментар до Міністерства культури і стратегічних комунікацій. Там відповіли, що об’єкт, з огляду на його важливість і винятковість, відповідає вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 22.05.2019 №452, а саме пункту 3 – внесення до категорії пам’ятки національного значення. Утім, Експертна комісія, яка розглядала документи, повернула їх з низкою зауважень на доопрацювання.

«Враховуючи визначну мистецьку цінність твору видатних українських митців, управління культури та охорони культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації спільно з МКСК проводять оперативну роботу з доопрацювання облікової документації.

Після надходження доопрацьованих документів вони будуть оперативно розглянуті на черговому засіданні Експертної комісії. За результатами розгляду МКСК розробить проєкт постанови Кабінету Міністрів України щодо занесення об’єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення та подасть його на розгляд Уряду, відповідно до Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою від 18.07.2007 №950 (у редакції постанови від 09.11.2011 №1156)», – йдеться у відповіді міністерства.

ДОВІДКОВО: Алла Горська народилася в Ялті, загинула 28 листопада 1970 р. на 42-му році життя.

Після закінчення Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор’єва) працювала у галузі станкового й монументального живопису. Разом із чоловіком Віктором Зарецьким, художниками-однодумцями за життя створила низку монументальних робіт у Києві, Донецьку, Краснодоні (Сорокиному), Маріуполі тощо.

Через активну участь в українському правозахисному русі прізвище авторки численних художніх творів було під забороною, її двічі виключали зі Спілки художників. Вітраж «Шевченко. Мати», який група художників і Алла Горська взялися створювати до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету, було знищено за наказом тодішнього ректора І.Т. Швеця.

Твори художниці зберігаються у Національному художньому музеї у Києві, Національному художньому музеї ім. А. Шептицького у Львові, Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, Музеї шістдесятництва, в одній із найбільших у світі колекцій нонконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету, в Музеї Берлінської стіни «Чекпойнт Чарлі» тощо.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора і надані Любов’ю Педько



Джерело

Continue Reading

Trending

© 2023 Дайджест Одеси. Копіювання і розміщення матеріалів на інших сайтах дозволяється тільки за умови прямого посилання на сайт. Для Інтернет-видань обов'язковим є розміщення прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на використаний матеріал не нижче другого абзацу. Матеріали з позначкою «Реклама» публікуються на правах реклами, відповідальність за їхній зміст несе рекламодавець.