Художник Анатолій Базилевич є, напевно, найпопулярнішим та найупізнаванішим українським ілюстратором книжок  –  хто ж не бачив  його Енея, Юнони, Дідони  й інших персонажів відомої всім зі шкільної програми «Енеїди» Івана Котляревського.

Через півтора століття після написання знакового твору, який започаткував період нової української літератури, ілюстратор Анатолій Базилевич так візуалізував «Енеїду», що кожен  запам’ятав: «Еней був парубок моторний. І хлопець хоть куди козак». Бо художник вдало поєднав античність, сарматський міф, етнографізм і бурлеск.

Анатолій  Базилевич  народився 7 червня 1926 року. Укрінформ до ювілейної дати митця поспілкувався з його сином – художником і викладачем Олексієм Базилевичем, щоби розпитати саме про ті дев’ять років, упродовж яких були створені ілюстрації до «Енеїди», та прототипів зображених героїв.

Не обійшли увагою ще двох моментів у житті художника: як у 1932 році –  період Голодомору – сім’я із Жмеринки  (нині Вінниччина) переїхала в Маріуполь та як поверталася в 1945-му, після того як у Другу світову війну українську родину відправили на примусові роботи до Німеччини. Батько юного Анатолія Базилевича роком раніше загинув на чужині під час бомбардування.

Автор найвідоміших  ілюстрацій «Енеїди» малював рай і пекло,  і прожив більшість років із 79 в радянській дійсності, яка намагалася стерти українську ідентичність, проте художникові вдалося її примножити.

До речі, Анатолій Базилевич тимчасово, коли був студентом, мешкав у харківському будинку «Слово», розповідає його син.

ЯК  ХУДОЖНИК СТВОРЮВАВ 130 СЮЖЕТІВ «ЕНЕЇДИ»: ЛОКАЦІЇ І ПРОТОТИПИ ПЕРСОНАЖІВ

Із Олексієм Анатолійовичем Базилевичем ми зустрілися на виставці «Нескінченна Енеїда», де представлені найвідоміші зображення до поеми Івана Котляревського в різних мистецьких техніках роботи понад десяти митців: Івана Падалки, Дмитра Дерегуса, Володимира Данченка, Олександра Гордійчука та інших. У розмаїтті, розміщеному в кількох виставкових залах у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, творчість Анатолія Базилевича відвідувачі впізнають без підказки.

Створити ілюстрації до подарункового видання класичного твору, який  задумали перевидати до 200-річного ювілею Івана Котляревського, київське видавництво «Дніпро» запропонувало художникові 1959 року. У столиці Анатолій Базилевич мешкав із 1953-го, зовсім скоро зустрів свою другу половину Ірину Федькіну, з якою побралися. Первісток Олексій народився в подружжя в 1956-му. Донька Ірина з’явиться ще через шість років.

Анатолій Базилевич, щоб дійти до нині впізнаваних сюжетів,  шукав типажі, робив початкові ескізи на звичайних аркушах паперу, потім замовляв книжковий блок і створював макет майбутньої книги.

Спочатку втілювали  іншу концепцію: ілюстрацій не мало бути так багато. Також художник експериментував із вибором колірної гами. Загалом він зробив щонайменше три макети «Енеїди» упродовж дев’ятьох років роботи над цим твором.  Щоправда, в цьому тривалому періоді  були перерви і створення ілюстрацій для інших книжок. 

Фінальну версію про моторного Енея Анатолій Базилевич малював упродовж 1966–1967 років. Видання побачило світ 1968-го.

«Добре пам’ятаю, що у 1967 році ми родиною майже місяць були у Седневі на Чернігівщині, в Будинку творчості і відпочинку для художників. Напевно, терміни здачі підганяли, тож батько брав із собою роботу. Там йому позувала молода художниця, здається, для Венери»,– згадує Олексій Анатолійович.

Загалом художникові допомагали створювати роботи близько півтора десятка професійних натурниць. Винятком була 19-річна Людмила, яка працювала в керамічній майстерні – пластика її фігури стала прототипом Дідони.

Тим часом усі боги  в «Енеїді» намальовані з одного чоловіка – Павла Карповича Кардашевського. З ним Анатолій Базилевич  познайомився просто на вулиці в 1954 році.  Зевс із бородою – це абсолютна схожість із натурником, каже Олексій Анатолійович.

«Він був немолодим, уже за 70, але міцним. До пропозиції батька стати натурником спочатку поставився недовірливо. Полагіднішав після того, як його тато запросив у ресторан і пригостив. Потім заприятелювали. Павло Карпович багато часу проводив у батьковій майстерні»,– розповів син художника.

Особлива історія з Енеєм. На перший показаний варіант художника у видавництві зреагували зауваженням про те, що головний персонаж має бути більш героїчним, а не кумедним. Спочатку Анатолій Базилевич орієнтувався на живописця, заслуженого художника Віталія Кравченка, якому справді був притаманний жартівливий регістр. Потім позував чоловік зі столярної майстерні Будинку художників Олексій Міщенко, з нього є начерк.

А остаточним прототипом для Енея став Володимир Іванович Юрчишин, заслужений діяч мистецтв, видатний художник-графік, лауреат Шевченківської премії, який здобув освіту у Львівському поліграфічному інституті. У нього шляхетна зовнішність, ніс із горбочком.  На прохання Анатолія Базилевича колега навіть відпустив вуса. З часом митці взагалі  потоваришували.

В ілюстраціях до «Енеїди» Анатолій Базилевич зобразив навіть себе. У композиції «Пекло» його образ знаходиться ліворуч. У «Раю» художник – теж ліворуч, посередині.

Ілюстратор зображував сюжет твору Івана Котляревського не лінійно: більш пізні в поемі епізоди могли народжуватися в уяві та на папері раніше. Художник робив підготовчі рисунки, проте кожен оригінал був у єдиному екземплярі. Усього створив, можна вважати, рекордних 130 ілюстрацій. А також продумав макет і  шрифтове оформлення. «Енеїду»  набирали  Першим українським набірним шрифтом, який розробив художник Василь Хоменко (нині існує комп’ютерна версія).

«Угоду з видавництвом укладали вже тоді, коли ілюстрації були майже готові,– уточнює Олексій Базилевич.– Така практика була загальноприйнятою».

Анатолій Базилевич постійно багато малював. «Батько був позбавлений пафосу. Він ніколи не займався повчанням. Але своєю кропіткою роботою постійно показував приклад незвичайно відповідального ставлення до професії»,– розповідає син Олексій.

РОДИННІ МІСЦЯ БАЗИЛЕВИЧІВ У ЖМЕРИНЦІ ТА ПІСЛЯВОЄННЕ СТУДЕНТСТВО ХУДОЖНИКА В ХАРКОВІ

Минулого року Олексій Базилевич відгукнувся на прохання Жмеринського міського історичного музею показати там виставку робіт батька. Символічно її назвали «Повернення додому», адже вперше за багато років твори митця експонувалися в містечку, де він народився. Серед понад 30 робіт був і зворушливий портрет матері Анатолія Базилевича, намальований  у 1978 році внуком-студентом. Транспортувати роботи панові Олексію допоміг племінник Василь – архітектор, який саме повернувся з фронту.

«Одноповерховий цегляний будинок, де батько народився, не зберігся,– розповідає син. – Хоча в місті ще є кілька подібних».

У Жмеринці у XVIII століття був зведений костел, який згодом перетворили у православний храм. «Там служив мій прадід»,– каже Олексій Анатолійович.

Із Жмеринки Базилевичі поїхали в Маріуполь 1932 року. Батькові майбутнього художника запропонували  посаду інженера на металургійному заводі. Нині, коли оприлюднено багато  свідчень про Голодомор в Україні, нескладно здогадатися, що переміщення на індустріальний Донбас було порятунком від винищення цілеспрямованим відбиранням харчів, а ще  способом не згадувати дотичності родини до церковного служіння. Вже в Маріуполі родина побачила, як на вулицях міста помирають від голоду селяни.

Саме в Маріуполі почали розвиватися мистецькі здібності Анатолія Базилевича. Після повернення з Німеччини, з примусових робіт, він працював художником-оформлювачем на заводі, а в 1947-му вступив у Харківський художній інститут.  Ще до його закінчення – у 1951 році – побачила світ перша книжечка з ілюстраціями здібного рисувальника, збірка байок.

Олексій Базилевич опрацював листи дідуся. Звіряв дати й написав досить розлого про період навчання Анатолія Базилевича в Харківському художньому  інституті.

«Жилося студентам після Другої світової війни важко. Багатьох тоді не забезпечували місцем у гуртожитку. Батькові пощастило під час навчання жити у своїх родичів. Вони мешкали у будинку «Слово». Бо чоловіком тітки Марії Пилинської був спочатку письменник Іван Дніпровський, який помер від сухот, – і це його врятувало від радянських репресій,  хоча співробітники НКВД чи ГПУ забрали весь архів небіжчика. Згодом тітка  вийшла заміж за Бугаєвського –  зведеного брата мого дідуся»,– розповів Олексій Базилевич, який жив два місяці в родичів у харківському будинку «Слово» після аварії на Чорнобильській атомній електростанції.

Кілька років у домашньому середовищі української інтелігенції, навіть коли про багатьох достойників змушені були говорити пошепки,  спричинили  колосальний вплив на Анатолія Базилевича. Тітка була літератором і перекладачем, співавторкою двомовного словника фразологічних висловів. «Батько дуже багато розповідав і про своїх однокурсників, і про викладачів. Безумовно, він знав про репресії»,– каже син.

СИН ЧАСТО ПОЗУВАВ БАТЬКОВІ, А НИНІ ПИШЕ СПОГАДИ ПРО  НЬОГО

Олексій Базилевич каже, що вже студентом розумів, якого масштабу художником був його батько. Шкодує, що не створив його портрета. «У мене є хороші рисунки з мамою. А з батька тільки начерки, – розповідає. –  Я його намалював до ювілею уже за фотографією. Те зображення – батько сидить за роботою – у 2016 році прикрасило конверт».

Анатолій Базилевич часто сина просив бути натурником. «Я батькові позував дуже багато, –  розповідає син. –  Скажімо, треба було зобразити, як персонаж тримає шаблю. Батько давав мені палицю в руку – а сам малював».

Олексій Анатолійович каже, що в дитинстві був кругловидим і дещо смішним. Цей типаж хлопця Анатолій Базилевич зобразив у книзі «Пан Халявський». Залучав його й тоді, коли працював над ілюструванням образу ледачого сина в казці «Ох». Було таке, що хлопець позував, за проханням батька, вилізши на невелику кухонну шафу. Художник малював персонажа, який сидів на печі.

«Я рано одружився,  жив окремо,– розповідає Олексій Базилевич.–  Але ми постійно спілкувалися з батьком. Працювали в одній майстерні.  Я й зараз у ній працюю. Мені вдалося, як члену Національної спілки художників України, зберегти її».

Олексій Анатолійович нині викладає графічний дизайн на кафедрі комп’ютерної інженерної графіки та дизайну в Національному транспортному університеті. Як професійний художник, не чекає натхнення, а працює, коли має час і нагоду. Й одночасно пише спогади про легендарного батька – Анатолія Базилевича.

 «Написав чимало ще десь років 10 тому. Мотивувала попередня домовленість з одним із видавництв розповісти читачам про рисунок батька. Не склалося. Однак тоді я зрозумів, що літературна праця важкувато дається. Малювати мені легше»,– розповів співрозмовник.

Анатолій Базилевич упродовж життя намагався залишити в себе хоча б один примірник оформленої ним книги – так утворилася велика колекція. У ній є твори Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, братів Грімм, Шарля Перо та багатьох інших письменників. Син доповнює ці понад сто видань з ілюстраціями батька, а також зберігає його мистецьку спадщину й організовує виставки.

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Олександра Клименка та надані Олексієм Базилевичем

Як передає Укрінформ, про це повідомляє Державне агентство України з питань кіно.

«Фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN проведе нову особливу едицію – дитячий фестиваль Миколайчук KIDS», – ідеться у повідомленні.

У Держкіно зауважили, що формат був започаткований командою ще у 2025 році, але вперше він відбудеться як епілог основного кінофестивалю з насиченою програмою кінопоказів, творчих майстер-класів, розваг і навчальних дискусій для дітей різного віку.

«Для нашого фестивалю надзвичайно важливим є розвиток дитячої секції, адже саме сьогодні формується покоління, яке завтра творитиме майбутнє України. Ми переконані, що виховання дітей на якісному українському кіно, на наших історіях, цінностях та культурі є важливою складовою формування сильного, свідомого та відповідального суспільства. Саме тому особливу увагу ми приділяємо освітній складовій проєкту Миколайчук KIDS. Ми прагнемо створити простір, де кіно стає не лише розвагою, а й інструментом навчання, розвитку та натхнення», – заявила директорка фестивалю Тетяна Дʼяченко.

Вона зазначила, що «минулого року дитяча секція фестивалю отримала надзвичайно теплий відгук від дітей, батьків та педагогів. Тому ми продовжуємо розвивати цей напрямок, вкладаючи сили та натхнення у наступне покоління. Миколайчук KIDS — це інвестиція в дітей, які любитимуть Україну, розумітимуть її культуру та творитимуть її майбутнє».

Як поінформували у Держкіно, у рамках Миколайчук KIDS восьмеро дітей з Буковини увійшли до інклюзивної групи, яка самостійно зніме фільм під керівництвом кінематографістів з Fresh Production Group. Створена ними стрічка буде показана на відкритті Миколайчук OPEN 13-го червня.

Також вже оголошена програма Миколайчук KIDS:

– «Вуф і Джой», студія Karandash, 8 червня, 11:00. Вікова категорія: 5+. Хронометраж – 24 хв;

– відкриття Миколайчук Kids та показ фільму «Жовто-блакитні метелики», режисер Єлизавета Голубенко, 8 червня, 13:30. Вікова категорія: 12+. Хронометраж: 120 хв;

– дитяча анімація з фестивалю LINOLEUM,

9 червня, 11:00. Вікова категорія: 5+. Хронометраж: 66 хв;

– «Володарі Всесвіту», режисер Тревіс Найт,

9 червня, 14:00. Вікова категорія: 12+. Хронометраж: 140 хв;

– «Динозаврик», режисер Войтек Вавщик,

10 червня, 11:00. Вікова категорія: 5+. Хронометраж: 90 хв;

– «Птахи і Звірі. Всесвіт Гніздовського», режисер Надія Парфан, 10 червня, 14:00. Вікова категорія: 12+. Хронометраж: 70 хв;

– «Мірай з майбутнього», режисер Мамору Хосода, 11 червня, 11:00. Вікова категорія: 5+. Хронометраж: 98 хв;

– «Ерік Кам’яне Серце», реж. Ільмар Рааґ,

11 червня, 14:00. Вікова категорія: 12+. Хронометраж: 105 хв.

Фестиваль Миколайчук OPEN відбудеться з 13 до 20 червня у Чернівцях за підтримки Чернівецької міської ради, Чернівецької обласної військової адміністрації, Державного агентства України з питань кіно, Культурно-мистецького центру імені Івана Миколайчука та Буковинської кінокомісії.

Як повідомляв Укрінформ, п’ятий кінофестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN оголосив міжнародний повнометражний конкурс, до якого цьогоріч увійшли вісім фільмів з України, Великої Британії, Південної Кореї, Мексики, Китаю, Бразилії, Румунії та Кіпру.

Як передає Укрінформ, про це повідомило Читомо.

Назва роману перекладається як «останній представник біологічного виду», а авторка використовує його як метафору: вимирання природи та знищення людей і культури внаслідок російського вторгнення в Україну.

«Починається подорож усього життя через країну на порозі війни: троє розлючених жінок, вантажівка з викраденими холостяками та Лефті – останній у своєму роді равлик, який має останній шанс урятувати свій вид», – ідеться у анотації до книжки.

Головна героїня роману Endling – науковиця Єва, яка намагається врятувати рідкісних равликів, мандруючи лісами й долинами, тоді як родина тисне на неї, вимагаючи «осісти» й створити сім’ю. Але Єва вже має власну стратегію виживання: вона зустрічається з іноземцями, які приїздять до України у пошуках «традиційних» дружин, і використовує ці побачення, аби фінансувати свої дослідження.

Паралельно у романі розгортається історія Насті та її сестри Соломії, які працюють у тій самій шлюбній індустрії, вдаючи наречену та перекладачку. Та насправді вони розшукують свою матір – активістку, яка зникла після протестів проти цих «романтичних турів».

Членкиня журі премії Енн Флемінг назвала Endling «витонченим, багатошаровим і блискучим» романом, який, за її словами, водночас є смішним, винахідливим, чесним і несподіваним.

Роман Реви обрали з короткого списку, до якого також увійшли Кейт Кейлі (Property), Джон Клейтор (Nowhere), Антоніо Майкл Даунінґ (Black Cherokee), Кайл Едвардс (Small Ceremonies) та Бен Ладусер (I Remember Lights).

Марія Рева – українка родом із Херсонської області. Семирічною дитиною, у 1997 році, вона переїхала до Канади. Виросла у Ванкувері та навчалася в США.

Amazon Canada First Novel Award відзначає дебютні романи канадських авторів. У 2026 році премію вручили вп’ятдесяте. Преміальна програма існує з 1976 року, а серед її попередніх лавреатів, зокрема, Майкл Ондатже, Джой Когава, В. П. Кінселла, Ніно Річчі, Рогінтон Містрі, Мішель Ґуд і Алісія Елліотт.

Як повідомляв Укрінформ, роман Марії Реви Endling у 2026 уже здобув премію імені Гордона Берна та був номінований на Дублінську літературну премію, а раніше був присутнім у лонглисті Букерівської премії 2025 року.

Фото: Anya Chibis