Катер “Слов’янськ” у морі. Фото: Вікіпедія

Третє березня 2022 року стало страшним днем — саме тоді російські війська завдали ракетного удару по катеру “Слов’янськ”. На той момент на судні перебувало 19 моряків, серед яких вісім були евакуйовані та доправлені до шпиталю, доля частини екіпажу, а саме 11 військовослужбовців, уже 3 роки залишається невідомою.

Якими були три роки віри, боротьби та пошуків — спеціально для Новини.LIVE розповіла мати зниклого безвісти матроса катера “Слов’янськ” Володимира Католіченка.

Мрія про море

Володимир Католіченко з самого дитинства мріяв стати моряком. Здавалося, це була його доля. Він із захопленням вивчав морську справу, готувався до служби, а коли вперше піднявся на борт судна, не міг стримати радості. Пам’ятний дзвінок матері — голос, сповнений щастя, — запам’ятався їй назавжди.

“Мій син був дуже відповідальним і серйозним — це людина свого слова. Він сказав, що буде моряком, і це не обговорюється. Він був таким щасливим, коли вступив до морського ВНЗ, ви собі просто уявити не можете! А коли в нього був перший рейс, він мені зателефонував і сказав, мамо, це так чудово, я в морі! Я тут почуваюся настільки добре, наче ти мене в колисці колишеш”, — згадує слова сина Ірина.

Ненависне число три

Для Ірини третє число кожного місця — це страшний біль і печаль. Жінка зізнається, щойно наближається ця дата, вона начебто губиться в собі, земля йде з-під ніг, а в серці лише тривога і відчай. Адже 3 березня, 2022-го, з ранку і до самого вечора Ірина намагалася вийти на зв’язок із сином, а вже ввечері пролунав дзвінок — товариш її сина повідомив страшну новину: по катеру було завдано ракетного удару, ваш син загинув.

“Перші дні й навіть тижні після цього дзвінка я взагалі не пам’ятаю, як я жила і що зі мною відбувалося. Уже три роки минуло, а я не можу згадати свій стан. Так страшно мені було”, — каже мати моряка.

Через деякий час після телефонного дзвінка на свою адресу Ірина отримувала безліч порад, щоб вона змирилася з цим і відпустила ситуацію. Мовляв, сина вже не повернути, а життя триває. Представники ВМС України спочатку повідомили про смерть, а вже потім надали іншу інформацію про те, що Володимир, як і решта, мають статус безвісти зниклих, водночас із військкомату принесли Ірині додому сповіщення про смерть сина та орден за мужність посмертно.

“Куди я тільки не зверталася — майже всі говорили про те, що він помер. До міської влади в Подільську, до волонтерів, до ВМС. Усі в один голос відповідали, що його немає, і пропонували через суд визнати сина мертвим і отримати мільйони за його смерть”, — зазначила Ірина.

Велика боротьба

Всупереч всього, що довелося пережити жінці, вона не занепала духом, не зламалася, а знайшла в собі сили й почала пошуки. Ірина та інші родичі моряків об’єдналися в одну велику команду незламних жінок, згодом створили громадську організацію “Об’єднані морем” та разом пліч-о-пліч шукають своїх захисників. Їм доводиться чути безліч версій, стикатися з байдужістю, але вони не здаються і зупинятися не збираються.

“За ці 3 роки ми зверталися, мабуть, в усі структури! До уповноваженого з прав людини, і в нас, і в країну-агресор, до Служби безпеки України, до координаційних штабів, писали до інформаційного бюро, до Червоного хреста, навіть до Ватикану і до Туреччини, стільки всього було! А зараз ми проводимо мирні акції й мітинги, і тут в Одесі дівчатка щотижня на Приморський виходять, я в себе в Подільську проводжу заходи, ми по всій Україні та за її межами робимо все можливе і неможливе, щоб повернути наших хлопців”, — зазначає Ірина.

Зустріч, яка стала мрією

Наразі всі члени екіпажу мають статус безвісти зниклих, а в координаційному штабі вимагають фото або відео підтвердження того, що моряки живі. Тож наразі Ірина, як і всі родичі моряків, поки що бореться, читає молитви й з надією в серці мріє про ту довгоочікувану зустріч зі своїм сином.

“Я вже уявляла, якою буде наша зустріч, як я його побачу — стану перед ним на коліна, сильно обійму і подякую. За те, що я жива, що ми живі. За його героїчний вчинок, що він не здавався і захищав нас, а головне те, що я просто попрошу в нього вибачення за те, що я не змогла його вберегти”, — каже Ірина Католіченко.

Ця історія — лише одна з багатьох, що відображають трагедію війни, яка досі триває. Але вона також є історією безмежної материнської любові, сили та віри. Віри в те, що навіть у найтемніші часи правду має бути знайдено, а моряків повернуто додому.

Раніше ми писали про те, як зберегти морську галузь, та про те, що за роки війни Україну покинули близько 70 тисяч моряків.