Про це повідомляє кореспондентка Укрінформу.

Фестиваль української концептуальної фотографії “Рефракція” – це проєкт який поєднав митців з різних регіонів України навколо теми трансформації ідентичності під впливом середовища.

«Рефракція – це не просто фізичний процес зміни напряму світла. Це метафора того, як під впливом часу, досвіду та обставин змінюється наше сприйняття себе. Заломлення – це не руйнування, а трансформація. Коли світло проходить через скло чи воду, воно змінює форму, створюючи нові контури, подвійні відображення, ілюзії. Так само і людина: переживаючи зміни, може втрачати цілісність, ставати невпізнаваною навіть для себе. А може ставати іншою – більш творчою, більш впевненою у своїх силах, більш цілісною», – розказала кураторка виставки Майя Макєєва.

На виставці представлені роботи українських фотохудожників із Одеси, Івано-Франківська, Запоріжжя, Києва, Хмельницького, Дніпра, Кропивницького, Кривого Рогу, Полтави, а також з німецького Фладунгена.

«На світлині – моя сумка. Ці декадансно-рожеві складки нейлону я побачила ввечері після тренувань. Камера падала з рук, я хотіла сфотографувати тролейбус, що йде, але око «піймало» нейлонове повітря, подих, порив. Свою роботу я назвала «Складка Дельоза». Саме філософ Жиль Дельоз колись побачив складку як одиницю матерії. Вона далека від схем і режимів, це схильності, тенденції, випадковий зв’язок», – зазначила фотографка з Одеси Ната Чернецька.

На думку Чернецької, мистецтво під час війни розвантажує психологічно і митця, і «споживача».

«Біля кожної роботи тут хочеться зупинитися, розглядати її та прислухатися до себе – які почуття виникають всередині», – додала Чернецька.

Виставка триватиме до 17 травня в Одеській обласній науковій бібліотеці імені М. Грушевського.

Як повідомляв Укрінформ, в Одеській опері відкрилася перша за 15 років виставка картин митця Олександра Родіна.

Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.

Концерт пройшов у безпечному просторі Національного театру опери та балету імені Лисенка. На запрошення організаторів серед слухачів були військовослужбовці 92 ОШБр імені отамана Сірка, спецпідрозділу ГУР Міноборони «Кракен», колишній полонений, директор обласного ветеранського центру Ігор Шишко.

KharkivMusicFest-2025 / Фото: В’ячеслав Мадієвський, Укрінформ

Президент KharkivMusicFest, засновник групи компаній «Фактор» Сергій Політучий називає відродження «загальнонаціональною метафорою», бо Україна, попри усі загрози, відроджується як фенікс.

«Коли на початку повномасштабної війни я спостерігав, як швидко прибирається, відновлюється наше місто (після ударів РФ – ред.), я думав, навіщо зараз на це витрачати кошти. У цьому каюсь. Зараз, після більш ніж трьох років, я розумію дуже ясно: щоденне відновлення, наче в «День бабака», – це потужний інструмент, і це ліки, які підтримують у першу чергу душевний стан наших громадян. Всі ті бомби і сирени призвели не лише до матеріальних втрат, але роблять величезну діру в наших душах. І всі заходи, які відбуваються в цьому та інших (безпечних – ред.) просторах – концерти, вистави, це справжні ліки для душ харків’ян. Невипадково наше цьогорічне гасло «Коди відродження», вони звучатимуть на всіх 12 подіях фестивалю», – сказав Політучий у вступному слові.

KharkivMusicFest-2025 відкрила «Київська  Камерата» та зіркові солісти – Богдана Півненко (народна артистка України, лауреатка Шевченківської премії, одна з провідних українських скрипальок, уродженка Харкова), Юліан Мілкіс (всесвітньо відомий канадський кларнетист, виконавець класики та джазу; учень легендарного Бенні Гудмана), Катерина Супрун (заслужена артистка України, альтистка, активна промоутерка української музики в Україні та за її межами).

Прозвучали твори Валентина Бібіка — класика української музики, одного з лідерів харківської композиторської школи, Олександра Родіна – популярного сучасного автора. Виконання «Листів до друзів» Гії Канчелі стало прем’єрним, адже в Україні цей твір ще не звучав зі сцени.

KharkivMusicFest триватиме понад місяць і завершиться 10 червня виступом Президентського симфонічного оркестру.

Організатором фестивалю є фонд громади Харкова «Толока».

Всі заходи проводяться у безпечних локаціях. Вхід на події, як і в усі попередні роки, безкоштовний.

Як повідомлялося, на Kharkiv Music Fest-2024 уперше в Харкові виконали скрипковий концерт Борткевича з оркестром.

Вистава «Макбет» за п’єсою Шекспіра в постановці режисера Івана Уривського стала однією з найочікуваніших прем’єр сезону в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. У новій інтерпретації події 400-річної давнини переосмислюються крізь призму впливу сучасних інформаційних технологій на людину. Водночас звернення до цієї класичної історії про жагу до влади під час повномасштабної війни спонукає провести паралелі з новаторським театром Леся Курбаса столітньої давнини.

Ця прем’єра долучається до справжнього «шекспіроБУМу» в Україні: за останні десять років, як раніше повідомляв Укрінформ, з’явилося 111 нових вистав за п’єсами видатного драматурга.

Про паралелі між сучасною постановкою «Макбета» Уривського та виставою Курбаса, репресованого радянсько-московською владою, ми детальніше поговорили з театрознавицею Ганною Веселовською та акторами вистави – виконавцем ролі Макдуфа Ренатом Сєттаровим і виконавцем ролі Банко Віталієм Ажновим.

ВІЩУНОК ШЕКСПІРА УРИВСЬКИЙ ПЕРЕТВОРИВ НА СУЧАСНИХ МОНСТРІВ ІНФОРМАЦІЙНОГО ВПЛИВУ

У трагедії Шекспіра, і відповідно у виставі франківців, прем’єра якої відбулася 28 лютого, воєначальники Макбет та його друг Банко повертаються з війни переможцями. Вони зустрічають трьох відьом, які пророкують Макбету королівський трон.

У сучасній постановці віщунки – це не люди, а три рухомі світлові екрани, розміщені на гігантських гіроскопних кранах (подібні використовують під час кінозйомок). Протягом півторагодинної вистави без антракту глядачі відчувають демонічний вплив цих технологічних монстрів: їхніх голосів та рухомих металевих конструкцій, що чинять фізичний і психологічний тиск. На білих екранах посеред темряви з’являється кров — символ жертв тих, хто йде до влади через убивства.

Від цих роботизованих інформаційних систем ніде сховатися: вони заповнюють увесь сценічний простір і навіть кілька разів висуваються у глядацьку залу. Так режисер Іван Уривський та художник-постановник Петро Богомазов демонструють нав’язливість і всеохопність сучасної цифрової реальності, що здатна лякати й заганяти у глухий кут. Не всі здатні протистояти таким маніпуляціям, що призводить до фатальних наслідків.

Художниця з костюмів Тетяна Овсійчук використала для постановки виключно чорний колір та його відтінки. Протягом вистави актори тричі змінюють костюми: спочатку постають у робочому одязі, а згодом перевтілюються у барокові шекспірівські образи. Це візуально скорочує дистанцію між часом написання п’єси та сьогоденням.

ТИРАНІЇ ТА ДЕСПОТИЗМУ ЗАВЖДИ ПРОТИСТОЇТЬ ПОТУЖНІША СИЛА

У виставі «Макбет» задіяні переважно актори, які вже мають досвід роботи з Уривським. Постановку створили швидко — трохи більше ніж за два місяці інтенсивних репетицій.

«Ми звикли до такого темпу, – розповідає Віталій Ажнов. – Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну взагалі всі стали мобільнішими. Хочеться все швидко встигнути, бо не знаєш, що буде завтра. Максимальна концентрація, довіра акторів до режисера, довіра режисера до акторів, неймовірна команда. Все як завжди в роботі з Іваном Уривським – в любові і співтворчості».

І додає: «Шекспір – вічний, неймовірний автор, у якого знаходимо безліч паралелей із сучасністю. «Макбет» є дуже важливою виставою в нинішній час та пересторогою суспільству. Тиранія, деспотизм і жага необмеженої влади не мають шкали вимірювання; неможливо визначити, хто гірший – Макбет чи Калігула. Навіть найменше зло залишається злом. І чим довше воно безкарне, тим більше розростається».

У своїй постановці Уривський помітно скоротив кількість персонажів шекспірівської п’єси. Це дозволяє сконцентрувати увагу на сутності ключових образів: Макбета (Акмал Гурєзов, Олександр Рудинський) і його дружини Леді Макбет (Тетяна Міхіна, Мальвіна Хачатрян), Банко (Віталій Ажнов, Іван Шаран), Дункана (Арсеній Тимошенко, Дмитро Чернов), Макдуфа (Ренат Сєттаров, Роман Ясіновський) і Малколма (Павло Шпегун, Леонід Шеревера).

Поступово Макбет і його дружина стають страшнішими за будь-яких демонів. Їхні стосунки просякнуті підступністю та жорстокістю, які витісняють любов. Зрештою, не так важливо, хто виявився слабшим чи мав більші амбіції, – руки у крові залишаються і в злочинця, і в його спільників.

Актор Ренат Сєттаров – виконавець ролі Макдуфа, який першим запідозрив Макбета у вбивстві, каже: «Інколи треба нагадувати, і розуміти, що ніхто не безсмертний; що за все скоєне треба буде згодом відповісти». Для актора роль Макдуфа є підтвердженням істини: на кожну силу знайдеться інша, потужніша.

ПОСТАНОВКА «МАКБЕТ» ЛЕСЯ КУРБАСА 1924 РОКУ: ПОНАД 30 ПЕРСОНАЖІВ ТА 5 ДІЙ

У Національному театрі імені Івана Франка нову постановку «Макбета» розглядають як продовження дослідження людської природи сценічними засобами. Сто років тому, у 1924-му, першу масштабну українську постановку цієї трагедії Шекспіра в театрі «Березіль» створив видатний режисер-авангардист Лесь Курбас.

Театрознавиця, докторка мистецтвознавства Ганна Веселовська розповідає, що «створення вистав за п’єсами, знайомими попереднім поколінням глядачів, є способом актуалізувати важливі події минулого». За її словами, постановки «Макбета» Леся Курбаса та Івана Уривського дуже різняться – через 100 років це зовсім інший театр. «Але важливо демонструвати цю тяглість. Подібна практика існує і в інших театральних культурах: кожне нове покоління режисерів звертається до класичної п’єси, пропонуючи власне бачення тексту».

Вона зауважує, що більшість глядачів не йде на виставу з підручником з історії театру. «Проте важливою є можливість нагадати про знакові для української культури імена: 100 років тому «Макбета» ставив Лесь Курбас, сьогодні — Іван Уривський».

«Коли розповідь про новаторство Леся Курбаса у 1920-х роках доповнюється сучасною візуалізацією — виставою Уривського, — знання глядача стають предметнішими: про історію театру в Києві, його репертуар, режисерів та акторів. Це допомагає наблизитися до епохи, яку тоталітарний радянський режим намагався стерти з пам’яті українців та світу», – каже пані Ганна.

Лесь Курбас вперше зрежисував «Макбета» і зіграв у ньому головну роль ще у 1920 році в мандрівному театрі, який показував цю виставу у Білій Церкві на Київщині. А згодом, у 1924 році, створив масштабну постановку в «Березолі», де вже сам не грав. На двомовному (українською та англійською) сайті «Open Kurbas: цифрова колекція» — https://openkurbas.org/, створеному Музеєм театрального, музичного та кіномистецтва України, серед оцифрованих 12 тисяч музейних предметів можна почитати анкети глядачів постановки «Макбет», які дивилися виставу 14 листопада 1924 року. Свої враження залишили, зокрема, вчитель, працівниця готелю, студент, слюсар, переписувач.

Вистава Курбаса 1924 року складалася з 5 дій і виразно демонструвала крах особистості в боротьбі за трон театральними засобами. Сценографію та костюми створив Вадим Меллер — художник-кубофутурист, засновник конструктивізму в українському театральному мистецтві. На сцені було задіяно понад 30 персонажів, не враховуючи учасників масових сцен. Дійство набувало рис політичного фарсу, позбавляючи героїв величі та формуючи до них іронічне ставлення.

ТЕХНОЛОГІЇ ТА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ

Хоча Іван Уривський залишив лише «скелет» відомої п’єси, через 100 років після Леся Курбаса він демонструє дуже цікавий підхід до тексту, зазначає Ганна Веселовська. «Мене абсолютно не бентежить те, що глядачам показують тільки одну лінію із твору Шекспіра. Коли люди у побутовому середовищі роблять такий закид, то я ставлю собі запитання: невже всі читали трагедію «Макбет» і детально її знають?», – пояснює театрознавиця.

На її думку, ця вистава – погляд на проблеми комунікації, але не стільки між людьми, скільки між людиною і технологіями. Це надзвичайно актуально сьогодні, в епоху роботизації, штучного інтелекту та інформаційних воєн. Адже в повсякденному житті ми взаємодіємо з безліччю пристроїв, часто не усвідомлюючи, яку роль їм відводить хтось невидимий.

«Містична роль у постановці «Макбету» Уривського відведена технологічним засобам – це сучасно. Проте такий аспект не відкидає розмови про морально-етичні принципи, дію людського фактору та потребу людей зберігати в собі все людське», – резюмує Ганна Веселовська.

Валентина Самченко. Київ

Фото Юлії Вебер надані Театром Франка та з сайту «Open Kurbas: цифрова колекція»